З початком Першої світової війни низка цивільних суден пароплавних компаній на Чорному морі була реквізована і включена до складу Чорноморського флоту для використання з різними цілями. Ті, що залишилися, як і раніше, продовжували свою діяльність з перевезення вантажів і пасажирів, але з поправкою на воєнний час. А оскільки війна нікого не шкодує, то під час воєнних дій загинули й цивільні судна. Одне з таких суден вийшло з одеського порту і стало, нажаль, жертвою однієї з найкривавіших катастроф.
Спочатку сталевий гвинтовий пароплав «Меркурій» носив ім’я John Bacon (Джон Бейкон), побудований для однойменної британської фірми на верфі «Мердок і Мюррей» (Murdoch & Murray). Спуск судна на воду відбувся 12 лютого 1910 року. Парову машину потрійного розширення йому виготовляла фірма «Мьюїр і Хаустон». Його основні кораблебудівні елементи виглядали наступним чином: водотоннажність — 1100 т; довжина — 57 м, ширина — 8,5 м, осаду — 4,57 м; швидкість ходу — 11 уз.
Судно призначалося для пасажирських та вантажних перевезень. На ньому могли розміститися 50 пасажирів 1 класу, а також було приміщення для палубних пасажирів. Крім того, його три палуби було обладнано для можливості перевезення худоби.
1913 року судно перепродали до Росії та його власником стала фірма «Г. Куман, Волохін та К°», контора якої знаходилася в Херсоні на Дворянській вулиці, № 38 (після революції — Радянська, нині — Ярослава Мудрого), а в Одесі на Військовому молу розташовувалося агентство Г.Я. Куманів. Потім судно продали чи здали в оренду пароплавству «Георгій Оріон». 1916 року капітаном пароплава «Меркурій» став К. І. Столяренко.
2 червня 1916 року о 8 годині 2 хвилині ранку пароплаввідійшов від пристані в Одесі у свій звичайний рейс до Херсона. А вже години через півтори після його відходу радіотелеграфом до порту надійшло повідомлення про загибель пароплава, яка сталася «за 20 верст від Одеси, на широті Дофінівки, поблизу селища Григорівка, за 2 милі від берега». Підірвавшись на міні, він отримав пробоїну в носовій частині і за п’ять хвилин затонув. Причому спущені дві шлюпки поривом вітру були перекинуті. Пасажирам, що змогли врятуватись, довелося триматися за предмети, що плавали.
Не минуло й 10-ти хвилин, як з порту повним ходом вийшли всі військові портові та приватні катери з рятувальним приладдям. Сильне хвилювання на морі після шторму, що розігрався вночі, перешкоджало швидкому руху легких катерів, що дісталися до місця катастрофи лише через годину. Величезні хвилі заливали низькі борти катерів.
Коли рятувальники підійшли до місця загибелі «Меркурія», видно було лише верхівки його щогл, на яких трималися люди, чіпляючись один за одного. Навколо щогли борсалися у воді живі пасажири. Біля берега моряки бачили багато викинутих хвилями трупів. Підійти до місця загибелі «Меркурія» через хвилювання на морі було нелегко. Декілька катерів кинули канати до щоглів і причалили до них. Не зволікаючи ні хвилини, моряки приступили до порятунку тих, що гинули, яких, на жаль, на поверхні води виявилося вже небагато.
У порт кинулися жителі, які лише кілька годин тому проводжали своїх рідних і близьких. На початку третьої години дня прибув перший катер, який доставив 24-х пасажирів, що врятувалися. Капітан цього катера Коваленко втратив на «Меркурії» двох своїх синів, які вранці виїхали до Херсона. Серед доставлених із «Меркурія» виявився священик собору Онищенко, витягнутий у тяжкому стані. Його розповідь була жахлива, батюшка часто впадав в стан марення, плакав і скаржився.
Примітно, що пароплав Російського товариства пароплавства і торгівлі «Потьомкін», який вийшов з Одеси через 20 хвилин слідом за «Меркурієм» до Миколаєва, не надав тонучим людям ніякої допомоги, хоч і знаходився попереду всього за 128 метрів. Його капітан Кроон і хотів було підійти до місця катастрофи. Однак пасажири судна, яких налічувалося 820 осіб, вважаючи, що «Меркурій» вразила торпеда, змусили Кроона піти з місця загибелі пароплава.
Насправді ж пароплав загинув під час підриву на міні, поставленої німецьким підводним мінним загороджувачем U-15 (командир — фон Девіц; von Dewitz) 28 травня 1916 року на фарватері між Одесою та Миколаєвом. Доречі, і в часи Другої світової підводні човни гратимуть в одеському регіоні певну роль.
Ось що повідомляла газета «Одеський листок» від 2 червня 1916: «Градоначальником зареєстровано список врятованих з пароплава «Меркурій», доставлених морем. У списку 164 прізвища. Кілька десятків людей було доставлено на автомобілях; 4 тяжко поранених перебувають у Сичівській лікарні. Біля селища Григорівка до берега прибило 28 трупів».
Серед загиблих перебував і учасник Російсько-японської війни 1904-1905 років військовий священик 44-го піхотного запасного батальйону протоієрей Дмитро Олександрович Стратанович (11.02.1870-02.06.1916), похований 25 червня 1916 року на Другому християнському цвинтарі. На цьому ж цвинтарі були поховані й інші пасажири «Меркурія». Цей цвинтар зберігся до наших днів, тому деякі поховання можна побачити і сьогодні. Нажаль, багато старих цвинтарів Одеси втрачено, як наприклад і в старому Катеринославі-Дніпрі.
Невдовзі фірма-хазяїн корабля забажала організувати підйом загиблих та вантажу з пароплава. Займалось цим водолазне підприємство такого собі купця Болохіна, який заробив на цій справі великі прибутки. Потім пароплав залишили. Місцева газета повідомляла: «Бажання підняти «Меркурій» за нинішніми умовами визнається нездійсненним».
Втім, така задача тоді перед водолазами і не ставилася. Що цікаво, на пароплаві був зокрема запас вина. Було організовано його підйом і передача для потреб місцевого шпиталя. Коли підйом було завершено, то і про пароплав на деякий час призабули. Згадали про нього вже в радянські часи. Була тоді така організація ЕПРОН, що займалась зокрема і підйомом з морського дна різноманітних кораблів. Був і в Одесі свій загін ЕПРОНу.
Не одразу, але з третьої спроби судно таки підняли. З кают дістали речі пасажирів, які потім стали експонатами в одеському музеї водного транспорту: бура грудка, схожа на мідний колчедан, — монпансьє, що злиплося; ушкоджена книга «Міжнародне зведення сигналів»; «Анатомія людини»; «Географія», розкрита на сторінці із заголовком «1492 рік — відкриття Америки»; іржавий револьвер; ручка парасольки, потьмянілий графин; портфель, з’їдений морською сіллю; чийсь жовтий хребець; патронташ; офіцерські шаблі з тавром і кілька старих монет. Все це згодом безслідно зникло в часи окупації.
Що ж до самого пароплава, то його відновлювати не стали. Після підйому його згодом відбуксували на визначене місце, де корпус розпиляли на метал. Так завершилась ця трагічна деталь історії одеського морського транспорту.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
