Це сьогодні ми п’ємо чай, який запаковано та розфасовано здебільшого в інших країнах. У великих супермаркетах можна купити чай на вагу, але це все одно не йде ні в яке порівняння із тим, як пили чай на межі XIX-XX століть. Тоді чай вживали зовсім інакше, а його видів та сортів було доволі багато. Одеса у цей період вважалась чайною столицею імперії, і недарма.
В Російській імперії чай був доволі популярним напоєм. У Росію чай потрапив із Китаю, який тривалий час залишався монополістом у постачанні чаю на світові ринки та тримав технології його виробництва у секреті. У 1638 році чай привезли до двору царя Михайла Федоровича як подарунок.
На початку XVIII століття чай був дорогий і, як і будь-яка іноземна рідкість, доступний лише еліті: аристократії, вищому купецтву та вищому духовенству. Однак порівняно скоро можливість пити чай отримали вже і селяни, і міська біднота.
Чайні та корчми були в дореволюційній Росії важливими точками громадського харчування. Під час великих ярмарків обов’язково відкривалися корчми, де був присутній чай. У трактирах призначали зустрічі та укладали угоди на тисячі та десятки тисяч рублів. Тут же обговорювали скакових коней та бойових півнів та робили ставки. Під склепіннями чайних і шинків мешкали звільнені зі служби чиновники-пияки, які писали скарги та доноси для прохачів.
Крім розподілу чаю на кяхтинський і кантонський (по маршруту доставки), був розподіл на фамільний та ординарний. Фамільним називали дорожчий і якісніший чай від відомого постачальника, його могли собі дозволити заможні люди. У шинках і чайних пили, як правило, чай ординарний, нижчої якості, історія походження якого зазвичай була покрита таємницею. Наприклад, це міг бути старий чай, що колись давно доставлений в імперію контрабандою.
Уподобання до чаю в суспільстві також відрізнялися. Цінителі з більш заможних верств суспільства віддавали перевагу зеленому, білому і жовтому чаю, темним улунам. Ці сорти мали тонкий смак, але й заварювати їх треба було вміти: мала значення м’якість та температура води тощо. Червоний чай, який у Європі називають чорним, на відміну від інших сортів, не так залежав від мистецтва заварювання, був дешевшим, але й смак мав менш вишуканий.
Для греків, італійців, французів, арнаутів, сербів та хорватів (що становили вагому частину населення Одеси у XVIII-початку XIX століть) звичним напоєм (крім вина) була скоріше кава, ніж чай. Німці та австрійці віддавали перевагу пиву. Росіяни – квасу. З кінця 1820-х почали виникати заклади штучних мінеральних вод. Регулярними споживачами чаю тим часом були хіба що євреї.
Однак поступово чай узяв своє. На початку 1850-х чисельність населення міста досягла 100 тисяч, значну частину яких становили вже вихідці з внутрішніх губерній, звичні до «трактирного життя». У цей час привіз чаю зріс приблизно до кілограма на рік на 1 людину і навіть трохи більше. Кількість трактирних закладів, насамперед – чайних трактирів, різко побільшало. Під час Кримської війни навіть простолюд статечно обговорював звістки з театру військових дій у чайних закладах відомого свого часу утримувача Афанасія Алексєєва. При цьому емоційні чайники маніпулювали склянками, ложками, заварними чайниками, попільничками, вишиковуючи з них редути, батареї, бастіони і взагалі моделюючи поля битв.
Головною «Чайною вулицею» Одеси спочатку була Грецька, де розташовувалися кращі магазини, що торгували чаєм різного розбору (тобто сорту) – Капітанаки, Денегри та ін. У третій чверті позаминулого століття одесити познайомилися з чаєм не тільки з Китаю, але навіть з Японії та з острова Ява. З китайських в асортименті було представлено сім сортів чорного, п’ять – квіткового, чотири – лянсина, п’ять – зеленого та три – жовтого. Чаї ці доставлялися з південнокитайського порту Кантон (Гуаньчжоу).
Вульф Висоцький походив з литовських євреїв. У 1849 році він нанявся на роботу у Москві до відомого купця Боткіна, що займався торгівлею чаєм. Поступово Висоцький став експертом у цій сфері і відрязняв між собою різні сорти чаю, глибоко знав ринок та попит. Тому вже у 1869 році він розпочав свою власну справу.
Оскільки засновник був гарним фахівцем, то справи швидко пішли вгору. Вже у 1898 році капітал його фірми оцінювався у 1,5 мільйонів рублів. Але дуже скоро Висоцький почав багатіти ще більше і скоріше. 150 років чай надходив у Росію з Кяхти, майже рік обози прямували з Китаю безкрайніми дорогами імперії. Але згодом, за часів Олександра ІІ, було дано дозвіл на ввезення чаю через інші порти.
1871 року в Одеський порт прийшов із Кантона за 68 днів перший пароплав, трюми якого були заповнені тим самим китайським чаєм. Вульф Висоцький, не пов’язаний багаторічними контактами, став купувати дешевший чай, що сприяло збільшенню доходів.
11 листопада 1897 року, Микола II затвердив Статут «Товариства Чайної Торгівлі В. Висоцький і К», з якого випливало: «Товариство має на меті утримання та розвиток торгівлі чаїв зі складів, що знаходяться у Москві та інших містах Імперії і однаково товарами, що належать до чайної торгівлі. , як в імперії, так і за кордоном».
На документах фірми з’явився новий штамп з корабликом «Товариства Висоцький та К», фірма набувала та відкривала свої представництва у багатьох містах:
Фірма купця Висоцького, завдяки чудовим організаторським здібностям та комерційному чуття свого засновника та власника швидко набирала обертів. Вульф ретельно вивчив усі нюанси чайної справи та вникав у будь-які тонкощі бізнесу, і сучасники неодноразово відзначали як його високу компетентність та освіченість, так і загальну культуру ведення справ.
На розі вулиць Троїцької та Канатної досі збереглася будівля, де вона розміщувалася. На початку ХХ століття тут розвішували тонни чаю з Індії, Цейлону та Яви. Побудували її у 1892 році.
Чайні магазини оформлялися на рівні найкращих ювелірних, а сам процес купівлі-продажу обставлявся не гірше за справжню «чайну церемонію». Можна було, скажімо, придбати чаї, заздалегідь розфасовані в елегантні чайниці з тисненою або литою вишуканою фірмовою атрибутикою. Металеві чайниці виготовлялися зсередини оловом, дерев’яні, як правило, замикалися на замочок. Тут продавалися й обтягнуті шовком китайські чайниці із зображенням казкових драконів, пагод, ліхтариків, вироби з порцеляни – «приналежності до чаю»: чашки, блюдця, цукорниці та інше.
На фабриці на той час були гарні умови для роботи. Робітники мали право користуватися лазнею, гуртожитком та на допомогу лікаря. Також працівники могли купувати продукцію за пільговими цінами, як і продукти, які реалізовувались на території фабрики.
На початку XX століття Висоцький – чайний король Росії. Його компанія контролювала 35 відсотків роздрібної торгівлі чаєм, статутний капітал підприємства становив 10 мільйонів рублів, а річний оборот перевищував 30 мільйонів.
Помер голова компанії у 1904 році, коли його бізнес був на піку успіху. Він заповів направити на благодійність один мільйон рублів, що відповідало розміру його частки у компанії (10 відсотків капіталу). Частина цих коштів — 100 тисяч рублів — за рішенням опікунів у 1908 році направили на заснування технологічного інституту в Хайфі. Сьогодні це знаменитий «Техніон».
Керувати компанією продовжили діти Висоцького. У 1914 році, перед Першою світовою війною, річний оборот компанії сягнув 45 мільйонів рублів. Після початку війни цар видав указ, яким запровадили сухий закон. Виробництво та продаж всіх видів алкогольної продукції з 19 липня 1914 року опинилися під забороною. Міцні напої продавали лише у ресторанах. Заборона діяла протягом усієї війни. Але сталося те, що відбувається завжди, коли держава хоче щось заборонити: люди дуже швидко знайшли заміну забороненому. А заміною алкоголю зазвичай є чифір.
Споживання чаю в країні просто злетіло. У 1915 році оборот чайної компанії Висоцького-Гоца перевищив 70 мільйонів рублів. Все гарно продовжувалося б і далі, але почалася революція. У ті часи і народилася приказка «Увесь чай — Висоцького, цукор — Бродського, Росія — Троцького». Втім, скоро ніяких купців в країні не залишилося, вони виїхали у Європу. Що ж до Троцького, то його доля теж була невеселою.
У перші роки радянської влади будівля фабрики перейшла до державного комітету “Центрокай”. У 20-ті роки минулого століття в будівлі розміщується 1-а державна чаєрозважальна фабрика та склади сировини.
Після Другої світової війни будівля змінила свій профіль роботи – у ньому розташувався вітамінний завод, який працював до 1990-х років. Наразі будівля стоїть пустою і потрохи руйнується.
Втікши від більшовиків, Давид Висоцький відкрив філії компанії у вільному місті Данцигу, а потім і в інших країнах Європи. Головний підрозділ фірми очолювали Олександр Чмерлінг та один із нащадків Висоцького Соломон Зайдлер. Його син Симон у 1936 році, відчувши наближення війни, поїхав до Палестини, яка була на той час британською колонією. Нащадки магната, що залишилися в Європі, загинули від рук нацистів, а компанія втратила всі європейські активи.
Працює одна із найстаріших чайних компаній світу і в наші дні. Сьогодні вона називається Wissotzky Tea, а її штаб-квартира знаходиться в Тель-Авіві.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
