Десятки, якщо не сотні тисяч віршів, романів, пісень, п’єс, нарисів присвячені Одесі. Усі вони, звісно, різні. Але спогади та художні твори іноземців, які побували в Одесі, об’єднує любов, що минає, і ніжність до міста біля Чорного моря.
Вітрена дружина французького вченого Ксав’є де Гелль сучасниками характеризувалася так: «Молода, красива і приваблива дама, яка невтомно кружляла голови своїх численних шанувальників і бачила в тому чи не мету свого життя. Вона мала живий та веселий характер, багато подорожувала і була відома як поетеса».
У розмовах Адель Оммер де Гелль вражала начитаністю та знанням російської історії та літератури. Її визначення та характеристики осіб були типові, злі та влучні. О. С. Пушкіна вона вважала геніальним поетом, але щодо дуелі з Дантесом ставала на бік останнього і називала Олександра Сергійовича «ревнивим російським мавром».
1933 року в Москві у видавництві «Академія» вперше вийшов переклад її книги дорожніх нарисів, у яких було чимало картинок із життя Одеси часів графа Михайла Воронцова.
«Кілька слів про одеське суспільство. Це суспільство складається з такої кількості гетерогендерних елементів, що абсолютно позбавлене характерної фізіономії: французи, німці, росіяни, англійці, греки, італійці — всі привносять у цей вигляд свої погляди, звички, мову, інтереси, забобони. Жодна жінка в Одесі не могла змагатися з графинею Воронцовою у смаку та кокетстві.
Очевидно, що Одеса є містом розваг та розкоші. Як кажуть, жінки розоряють своїх чоловіків кокетством та надмірною любов’ю до дорогих брязкальців».
Втім, існує думка, ніби «Листи та записки Оммер де Гелль», які нібито належать перу Адель, насправді — дуже вміла літературна містифікація історика літератури та археографа П. П. Вяземського (1820—1888), сина поета, критика та мемуариста .А. Вяземського.
А ось Ксав’є Оммер де Гелль, дипломований гірничий інженер, який вивчав природні ресурси України та нагороджений орденом святого Володимира за відкриття залізорудного родовища на Дніпрі, писав про Одесу так: «Протягом двох чи трьох років споруджуються гігантські сходи, які, відкриваючись на Бульварі, спускається до берега моря. Ця споруда — фантазія настільки ж руйнівна, як і марна, — вже поглинула величезні кошти… між іншим, завжди служитиме лише гуляючим Бульваром».
У липні 1843 року Одесу відвідав польський громадсько-політичний діяч, письменник та журналіст Юзеф Ігнацій Крашевський. Він відрізнявся надзвичайною плодючістю. Його літературна спадщина складає близько 600 томів як художніх творів, так і робіт з історії, етнографії, фольклористики, дорожніх нарисів тощо.
Крашевський побував у 273 містах світу. Одеса посідає особливе місце у його творчості. Спогади письменника і сьогодні читаються як зізнання у коханні до міста.
«Бульвар над морем… — це довга лінія будинків, що знаходиться над морем, перед нею дві або більше лінії дерев — акацій, тамариксів тощо, що оточують місце для прогулянок. З одного боку, його замикає Біржа — чудова будівля грецького стилю, з іншого — палац Воронцова.
Лінія будинків, що простяглася від палацу, складається з майже рівних, схожих, дуже гарних будинків на кілька поверхів, вікна яких виходять на порт і море. Бульвар розташований на краю урвища, який є останнім виходом до моря з боку степу. На височини розвивається місто. В середині цієї прекрасної лінії будинків перетинає їх вулиця. У цій частині будинки закруглюються у півколо. А навпроти них стоїть чорна бронзова пам’ятка герцогу Рішельє — творцю міста. Але пам’ятник цей без виразу та характеру. Я б йому порадив однією рукою вказувати на море, а іншою на місто, ніби говорячи: «І цю торгівлю і ці стіни я підніс».
Корисною справою в Одесі є будівництво чудових сходів, які від морського берега ведуть на бульвар. Сходи ці… якби тільки служити мали б для прикраси міста — гідні оплесків: така вона прекрасна і велична. У творах мистецтва який завжди і лише шукати потрібно лише користь. Їхня краса вже є користю та метою… Вона чудова і гідна моря, до якого веде. Споруда ця… доповнює прекрасний образ бульвару…»
Іноземець, який з’явився в Одесі 1825 року, відрекомендувався міській владі католицьким священиком Мінаєм Медічі. Він повідомив, що його цікавлять народи, які населяють Одесу, їхню культуру та місце у суспільному житті юного міста.
Запитань до мандрівника не виникло, тим більше що на руках у нього були рекомендаційні листи з Венеції та Риму. Ну, і аристократичне прізвище говорило саме за себе. Втім, він охоче розповів, що справжнє його ім’я та прізвище — Мінас Бжишкян. А Мінай Медічі – науковий та літературний псевдонім.
Що ж привело вірменина, який народився в Криму, у татарському селі Карасу-Базар (нині Білогірськ), до Одеси? Мінаса цікавило становище вірменських переселенців, які у країнах Східної Європи. Він вивчав пам’ятники, рукописи, стародавні документи, побував у великих вірменських колоніях. У своїй книзі, виданій у Венеції 1830 року, дослідник узагальнив підсумки цієї поїздки.
А ось якою побачилася Одеса католицькому ченцю Мінасу Бжишкяну. «Одеса — місто дуже широке і розташоване на площині, вулиці широкі і прямолінійні, по обидва боки кожної вулиці влаштовані кам’яні канави, куди стікає вода, і тротуари для пішоходів, посередині ж залишається широка немощена дорога для возів. Ринок та розкішні магазини влаштовані на великих вулицях. Усі будинки — кам’яні, красиві, багато двоповерхових та триповерхових, покритих міддю».
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
