На початку ХХ століття в Російській імперії пишно розцвіли всілякі революційні партії та рухи. Були серед них такі, що проголошували терористичну активність своєю головною тактичною лінією. Але навіть серед радикалів були певні відмінності.
Наприклад, есери і більшість анархістів все ж таки прагнули проводити свої терористичні акти «адресно», керуючись зрозумілими мотивами помсти конкретному керівнику або поповнення своєї каси у разі експропріації, то частина анархістів, яка сповідувала найбільш радикальні ідеї і вважалася, як сказали б зараз, «відмороженою» , закликала до безмотивного терору — тобто нападів на будь-яких людей, магазини, кафе, ресторани.
Єдиним поясненням був принцип «сукупної провини» всіх без винятку представників «оббивчих верств» в експлуатації соціальних низів суспільства та підтримці існуючого ладу (хоча жертви терактів могли лад і не підтримувати, а до експлуатації мати вельми опосередковане ставлення навіть бути просто кваліфікованими і добре оплачуваними робітниками).
Для російських безмотивників одним із «ідолів» був французький анархіст — терорист Равашоль. Насправді його звали Франсуа Клавдій Кенігштейн. Син німця, який оселився у Франції, Равашоль був саме класичним люмпен-пролетарем. Він працював з восьми років на всіляких непрестижних роботах — пастухом, шахтарем, котельником, учнем барвника. Очевидно, з ранніх років він затаїв глибоку злість на навколишній світ.
1890 року, у віці 30 років, його заарештували за крадіжку. Після звільнення з в’язниці він перейшов до скоєння злочинів найнижчого штибу. Так, він розкрив могилу графині Рошетель, сподіваючись поживитись прикрасами з тіла знатної покійниці, проте коштовностей не знайшов. Тоді через місяць він убив 93-річного самітника Брюнеля. Цей старий був професійним жебраком і, на думку Равашоля, мав накопичити певний стан своєї жебрацької діяльності. За вбивство старого Равашоль був заарештований, але втік із в’язниці.
Після втечі Равашоль пішов на дно і зайнявся терористичною діяльністю, приєднавшись до анархістів. У березні 1892 він влаштовує серію вибухів проти поліцейських об’єктів, потім остаточно переходить до безмотивного терору. Він підірвав бомбу на другому поверсі житлового будинку, а потім завербував офіціанта одного з паризьких ресторанів. Бомба в ресторані вибухнула саме напередодні суду над злочинцем.
Равашоль був уже затриманий, коли його спільник-офіціант підірвав ресторан, вбивши господаря та клієнта закладу. Спочатку Равашоль був засуджений до довічного ув’язнення, проте другий суд виніс йому смертний вирок. 11 липня 1892 року Равашоль був гільйотинований.
На жаль, революційний бум початку ХХ століття сприяв появі ідейних і практичних спадкоємців Равашоля в Російській імперії. Частина російських анархістів стала на позиції «безмотивного терору». Виправдання і вчинення безмотивних терористичних актів отримало в російському революційному русі загальну назву «равашолівщина» — тобто навіть однодумці-анархісти проводили паралелі між безмотивними актами російських радикалів і злочинами, скоєними французьким чи то анархістом, чи то просто маніяком.
Перший революційний гурток, що в ідеологічному відношенні наближався до анархізму, — махаївська група «Непримиренні» — з’явився в Одесі ще в 1903 році. Це була робоча група анархістів-комуністів, що примикала до чорнознаменського напрямку.
Перебуваючи на позиціях чорнознаменців, Одеська робоча група анархістів-комуністів восени 1905 року вирішила провести безмотивний терористичний акт, спрямований проти міської буржуазії. Порадившись, анархісти обрали як об’єкт терористичної атаки кав’ярню Лібмана — досить відоме в Одесі місце відпочинку більш-менш заможної частини населення.
«Як можна сидіти в кафе, коли навколо вмирають від голоду діти і люди похилого віку, а робітники працюють у поті чола, отримуючи лише жалюгідні копійки» — міркували бойовики, що йшли на теракт, не замислюючись про те, що в кафе могли бути і діти, і люди похилого віку, і навіть добре оплачувані робітники.
У серпні 1889 року на розі вулиць Преображенської та Садової, у щойно відбудованому (за проектом одеського німця Едуарда Меснера для іншого німця-одесита Бернгарда Лібмана) чотириповерховому будинку з прекрасною мансардою відкрилася кав’ярня. Вона одразу стала популярною завдяки дивовижним кондитерським виробам. Хазяїн «новобудови» — відомий в Одесі чудовий кондитер. Він «викупив під знос» стару будівлю, що знаходилася на цьому місці, в якій довгий час знаходилася гауптвахта.
Усередині кафе було створено на зразок паризьких — з усіма новомодними штучками. Тут було навіть електричне освітлення, тоді як більшість кафе та ресторанів міста, як і раніше, освітлювалися гасовими лампами, заправленими, як тоді казали, «американським петролеумом».
«Конфектний та булочний заклад» Лібмана став дуже модним, тут не лише приймали замовлення на торти та паски, а й випікали спеціальний хліб для хворих на діабет. Кафе часто згадували у літературі, а гостями тут були Купрін, Бунін, Катаєв, Багрицький, Олеша.
Так місто отримало ще одну видатну пам’ятку архітектури, якою можна було б помилуватися і сьогодні, якби нинішні господарі будівлі нескінченно відкладеною реставрацією не довели її, як то кажуть, «до ручки». Реставрація, яку почали у 2019 року і яка теж проходила непросто, значно покращила зовнішній вигляд будівлі, втім повномасштабна війна не дала довести все до логічного завершення.
17 грудня 1905 року у кав’ярні Лібмана пролунав вибух. П’ятеро анархістів-бойовиків кинули у кафе п’ять бомб. Загинули та отримали поранення кілька десятків людей. Однак поліції вдалося затримати виконавців цієї терористичної акції — чорнознаменців Ольгу Таратуту, Станіслава Шашека, Мойсея Меца, Йосипа Бронштейна та Беллу Шершевську. Затримали й організатора вибуху Копеля Ерделевського.
Заарештованих анархістів помістили до Одеської в’язниці. Досвідченому революціонеру Ерделевському, втім, незабаром вдалося обдурити охоронку і вирватися на волю: він симулював божевілля та був поміщений до одеської психіатричної лікарні. Потім з Одеси його перевели до лікарні Святого Миколая Чудотворця в Петербурзі, звідки взимку 1906 року він втік і зник за кордоном.
Іншим одеським чорнознаменцям пощастило менше. 1 листопада 1906 відбувся суд над учасниками вибуху кав’ярні Лібмана. Засуджені відмовилися визнавати у себе кримінальну провину. Мойсей Мец, наприклад, охоче визнав, що це саме він кинув одну з бомб у кафе і зробив це навмисне, з метою вбити представників класу експлуататорів. Але цей терористичний акт, на думку Меца, був не злочином, а лише епізодом боротьби проти існуючого ладу за будівництво нового, вільного та справедливого суспільства.
Тридцятирічна Ольга Таратута та Станіслав Шашек, молодий хлопець 21 року, були засуджені до сімнадцяти років каторжних робіт. Трьом же безпосереднім виконавцям теракту, незважаючи на їх молодий вік, було винесено смертний вирок. Белла Шершевська на прізвисько «Шерка», 22 років, столяр Мойсей Мец на прізвисько «Борис», 21 року, та Йосиф Бронштейн («Йоська Біленький»), 18 років, були страчені.
А що ж до кафе, то воно продовжувало працювати і далі, аж до початку Першої Світової, коли було закрите за розпорядженням міської влади. На той момент кафе керували вже спадкоємці Лібмана, його сини, які були німецькопідданими. Саме це і стало причиною закриття бізнесу, адже Німеччина та Російська імперія опинились у різних ворогуючих таборах.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
