У ці святкові передноворічні дні захотілося розповісти кілька історій, пов’язаних із мистецтвом такого специфічного міста як Одеса, бо не лише місто, а й його мистецтво своєрідне. І без смішних казусів воно аж ніяк не обходилось у всі часи.
Театр – це імпровізація. Вийти з делікатного становища з честю — це велике мистецтво. І ось вам приклад того, що одеські актори володіли таким мистецтвом. Був такий випадок в Одеському драматичному російському театрі імені Іванова. Грала п’єса Гауптмана «Перед заходом сонця». Актор Михайлов один на сцені. Годинник за сюжетом має пробити одинадцять. За режисерським задумом — це фатальна межа, яку героєві не переступити. Бутафорський годинник на сцені, ясна річ, не б’є — це за сценою помічник режисера на ім’я Юра б’є металевою паличкою по мідному циліндру.
А тут якраз за лаштунками готується до виходу у своїй сцені молода актриса Світлана Пеліховська — нова в трупі, приїхала з Москви, до того ж справжня красуня. Паличка у помрежа Юри залізна, але сам він не залізний, тому щосили фліртує з гарненькою дебютанткою, не забуваючи при цьому виконувати роль годинника з боєм.
Михайлов на сцені в образі, вже весь у передчуттях. А Юра за лаштунками весь у почуттях. При цьому Юрко справно віддзвонює. А Михайлов уголос рахує удари, бо чекає на одинадцятий. Фатальний! «Раз, два, три…» І ось одинадцять! Але що це? Годинник б’є дванадцять, потім тринадцять і далі. Спочатку про себе, а потім пошепки вся зала вже теж рахує:
— Двадцять сім, двадцять вісім.
У когось не витримують нерви, і лунає нервовий смішок. Смішок переходить у регіт. Зал починає здригатися. Це чує помічник режисера Юра і мудро вирішує: «Мабуть, достатньо!».
У самому делікатному становищі, як ви розумієте, знаходиться герой на сцені. Але великий артист має виправдати будь-яку ситуацію. Михайлов підходить до рампи і голосом, що зривається, кидає в зал:
— Пробило уже тридцять третю годину! Як пізно! Боже, що буде?
Запропоновані обставини. Їх добрі люди, автори п’єс, підкладають акторам, щоб ті, не дай боже, по ходу дії не нудьгували. А тепер уявіть, що обставини ще обтяжені обставинами часу. Час був такий: ми йшли до перемоги комунізму, і щоб ніхто не надумав затримуватися в дорозі, скажімо, зазирнувши до магазину, час намагався, щоб прилавки були порожніми.
А тут автор Віктор Плешак написав мюзикл «Лицарські пристрасті». Весела оповідка про веселі лицарські часи. Але грати її треба було в невеселі наші. Мюзикл дуже сподобався Одеському театру музичної комедії, яким тоді керував Михайло Водяний. Особливих проблем із постановкою практично не було, окрім однієї. Автор для мюзиклу вигадав хуліганську серенаду головного героя з ковбасою. Тобто герой мав співати та жувати.
Зрозуміло, що шматок вареної ковбаси для цього не пасував. Потрібна була паличка твердої копченої ковбаси. Але копчена ковбаса вважалася тоді «партійною» — вона надходила лише до закритих райкомо-обкомівських буфетів. Довелося особисто Михайлу Григоровичу Водяному домовлятися з директором м’ясокомбінату про надання на спектакль однієї (прописом) палиці ковбаси як розхідного (тобто з’їдаємого) реквізиту.
Боже, як глядач полюбив нову виставу, повалив у театр, щоб наживо побачити ковбасу, вид якої вже став забувати. Водили дітей, як у музей — хай подивляться, що їли їхні діди та прадіди. Це було справжнє свято, бо в дні, коли давали «Лицарські пристрасті», зала пахла не якимсь паленним Діором, а справжнім сервелатом. Але так не буває, щоб свято тривало вічно.
На одній із вистав прямо на перших тактах «серенади з ковбасою» згасло світло. Ну, на якусь хвилину. Чи не більше. Але коли знову спалахнули софіти, виявилося, що серенада з ковбасою вже не може бути виконана в повному комплекті. Серенада ще була, але ковбаса таємниче зникла. Слідство було довгим, ґрунтовним та принциповим. Але жодна з двох версій зникнення ковбаси не могла переважити іншу, бо такі були обставини часу. Зрештою, довелось все міняти, бо ковбаса зникала регулярно.
За будь-якої погоди та розкладу 1 січня актори повинні були методом чосу ублажувати дитячі ранкові святкування. А це випробування не для слабких. А на доказ ось вам несамовита розповідь про одну актрису одеського українського театру, ім’я якої не хочеться тут розголошувати — ви самі зрозумієте чому.
Отже, 1 січня. Театр на Пастера. Грає дитяче новорічне шоу «Бджілка» з ельфами, гномами. У середині вистави найхитромудріший момент: бджілка (в головній ролі наша героїня) замерзає! У залі дитячі сльози, схлипи. І тоді один догадливий ельф вигукує: «Ми подихаємо на неї, і вона оживе, правда, діти?» — «Так!» — волає зал тисячею дитячих голосів.
Ельфи схиляються над бджілкою та починають на неї дихати. Але ж це новорічний ранок! Тому фраза «Давайте подихаємо!» набуває сакраментального змісту. Героїня, на яку ельфи дихають «після вчорашнього», не витримує, таки оживає та повільно починає відповзати у бік куліси. І тут один ельф, який ніяк не міг проштовхатися, вигукує: «Пустіть мене, я теж повинен на неї подихати!».
І тоді Бджілка не витримує, і в залі діти виразно чують її трохи охриплий з бодуна басок: «Я, між іншим, теж можу дихнути на тебе. Жодна закуска не допоможе!». Так дитячий захід з фантастичною казкою зіштовхнувся з одеською реальністю. Втім, всі залишились задоволеними.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
