Ні-ні, ми анітрохи не перебільшуємо. По-перше, мова справді йде про один із прототипів знаменитого Джеймса Бонда, агента 007, героя романів Яна Флемінга. Також є припущення, що окремі сторінки саме його біографії використала письменниця Ліліан Войнич, створюючи образ головного героя свого роману «Овод» Артура Бертона. По-друге, ви знаєте, де народився цей шлімазл? Такі так, в Одесі!
Він народився в єврейській сім’ї, в різні часи проживав у Росії, Бразилії, Англії, Німеччині, США, Близькому Сході та багатьох інших країнах. Володів англійською, німецькою, іспанською, французькою та ще кількома мовами, працював на британську розвідку та продавав секрети японської. За 51 рік життя виступав під цілим рядом імен та прізвищ, але ніколи не забував свого справжнього імені та міста, в якому з’явився на світ і провів дитинство та юність. Хоча, заради справедливості, варто зазначити, що Батьківщина для нього ніколи не була чимось святим і дорогим.
Сіднеєм Рейлі він став дуже згодом, а спочатку його звали Зигмунд (Соломон) Георгійович Розенблюм. Іноді замість Одеси місцем його народження називають інші місця, наприклад, Херсон. Але з такими «талантами» більш імовірно, що він все ж таки справді був уродженцем Південної Пальміри.
Відомості про його народження, дитячі та юнацькі роки, як і про подальше життя, сповнені протиріч і домислів. За однією з найпоширеніших версій, його мати, Поліна (Перла) уроджена Массіно, походила з збіднілого дворянського роду, а його батько був чи то аптекарем, чи то маклером. Через кілька років після народження сина Поліна пішла від чоловіка до іншого, забравши з собою дитину. вітчим недолюблював юного Соломона і не раз піднімав на нього руку. Коли хлопець підріс, то дізнався, що він, нібито, взагалі народжений поза шлюбом, і це справило на нього таке гнітюче враження, що вирішив залишити будинок.
На британському судні Соломон, що вирушив з Одеського порту, дістався Бразилії, де під ім’ям Педро працював у доках, на плантаціях і будівництві доріг. Пізніше він влаштувався кухарем до англійської експедиції, що займалася дослідженням джунглів Амазонки. За те, що він, нібито, врятував керівника експедиції, офіцера англійської розвідки, і його супутників від неминучої смерті від рук носіїв, що збунтувалися, європейці допомогли йому переїхати в Англію і отримати британський паспорт.
У Лондоні він одружився з ірландкою на ім’я Маргарет, взяв прізвище її батька і став Сіднеєм Рейлі. Шлюб цей для нього, швидше за все, був шлюбом за розрахунком. У результаті він став власником капіталу у кілька тисяч фунтів стерлінгів. Проте честолюбна та амбітна натура Рейлі-Розенблюма прагнула більшого. Він усіма фібрами своєї душі хотів стати заможним англійською денді та зайняти у світському суспільстві якесь пристойне місце, але потрапити туди було дуже непросто.
Свій шлях до багатства та слави Рейлі почав як посередник у різноманітних торгових операціях, укладанні угод та підписанні контрактів. Варто зазначити, що успіх супроводжував йому, і він отримував високі комісійні.
На початку ХХ століття Сідней з’явився на Бакинських нафтопромислах, до яких британці традиційно виявляли дуже пильний інтерес. Напередодні російсько-японської війни Рейлі було помічено вже у Порт-Артурі, де була російська військово-морська база. Там, під виглядом успішного торговця лісом, йому вдалося встановити ділові відносини з представниками російського командування та якимось чином отримати інформацію про укріплення Порт-Артура. Невідомо, чи передав Сідней її англійцям, а ось японському командуванню він її точно продав, до того ж за чималі гроші.
Після цього Рейлі приїхав до Петербурга, де продовжив практику торгових операцій. Про нього є згадка в тодішньому довіднику «Весь Петербург» як про колекціонера та антиквара. Сідні був маклером у різних торгових справах і непогано на цьому заробляв. Свідченням цього були зібрані ним колекції картин та оренда розкішної квартири. Крім того, він став одним із спонсорів акціонерного товариства «Крила», створеного відомим видавцем, політичним та громадським діячем Борисом Суворіним. Вони організували гучний авіапереліт Санкт-Петербург — Москва, який, однак, завершився провалом і нічого, крім збитків, їм не приніс.
Проте це не завадило компаньйонам вирушити в поїздку з відвідуванням Німеччини та Франції. Тут Рейлі отримав можливість розширити коло своїх знайомств і краще закріпитися серед російської ділової і політичної еліти. Достовірно невідомо чи займався Сідней розвідувальною діяльністю на користь Великобританії у цей період свого життя.
Можливо, що він уже був агентом британської розвідки, але ще не вважався штатним співробітником під номером ST.1, яким він став наприкінці 1917 одночасно з отриманням лейтенантських погонів канадських ВПС. Суть його таємної місії полягала у зборі відомостей про стан російського флоту, будівництво нових кораблів, стан російсько-німецького торгово-економічного та військового співробітництва.
Повернемось трохи назад. Під час Першої Світової війни Рейлі спочатку виступав одним із посередників у постачанні Росії англійським військовим спорядженням, але потім у його шпигунській біографії був несподіваний поворот. Він викликає деякі сумніви у своїй правдивості, оскільки виглядає не зовсім логічно з урахуванням вже набутого на той момент Рейлі статусу та становища у суспільстві. Проте його нерідко можна зустріти у життєписах цього британського шпигуна.
За завданням англійської розвідки Сідней виїхав до Німеччини, де влаштувався зварювальником на військовий завод Круппа. Там він нібито вбив двох охоронців та викрав секретні документи. Після цього, хоч би яким неймовірним це здавалося, він з’явився на одній з німецьких судноверфей і пропрацював там протягом деякого часу, поки не роздобув креслення нових кораблів. Тільки після цього Рейлі остаточно залишив Німеччину з думкою, як би не тільки передати насилу здобуту важливу інформацію англійцям, а й ще продати її в Росію та Америку. Зі всіх його авантюрних пригод цей епізод здається найбільш сумнівним, до того ж він нічим, крім його оповідань, не підтверджується.
Наступні сім років життя Сіднея Рейлі більш докладно описані очевидцями і ґрунтуються на окремих документальних свідченнях і спогадах учасників тих подій, хоча і в них є багато домислів і протиріч. Зокрема, у численних публікаціях є відомості про те, що нібито Рейлі прибув із Лондона до Росії 1917 року з рекомендаційним листом майбутнього народного комісара закордонних справ Максима Литвинова, і одразу намагався потрапити на прийом до Леніна. Це йому не вдалося, зате його нібито прийняв голова Вищої Військової ради, колишній генерал царської розвідки Михайло Бонч-Бруєвич, якого Рейлі намагався схилити до співпраці.
Реальні ж події за участю Сіднея Рейлі супроводжувалися не менш інтригуючими та драматичними епізодами. Після революції 1917 року МЗС Великобританії ухвалило рішення відправити до Росії керівника дипломатичної місії Роберта Брюса Локкарта. Йому ставилося завдання налагодити контакт із новою владою. Серед тих, хто мав допомогти послу зорієнтуватися у складній обстановці, збирати інформацію, зокрема розвідувального характеру, про перебіг революційних подій та впливати на них, був і Сідней Рейлі. Цілком логічно, що британська розвідка направила в цей час до Росії саме його, оскільки він мав великі можливості для розгортання розвідувальної діяльності і сам був зацікавлений у найшвидшому поваленні радянської влади та збереженні старих порядків.
Рейлі увійшов в історію своєю активною участю в так званій «змові послів» Англії, Франції та США проти Радянської Республіки. Спочатку він і військово-морський аташе англійського посольства Кромі налагодили у Петрограді зв’язок із контрреволюційними організаціями. На завершальному етапі операції Рейлі поїхав до Москви, де особисто зустрівся з багатьма учасниками, зокрема командирами латиських стрільців. На зустрічі з командиром дивізіону латиських стрільців Едуардом Петровичем Берзіним, який відповідав за охорону Кремля, він передав йому велику суму грошей (фігурують від 700000 до 1200000 рублів) та пообіцяв ще кілька мільйонів у разі успіху операції.
23 серпня 1918 року на нараді у приміщенні американського генерального консульства у Москві Сідней Рейлі запропонував остаточний план операції. На 28 серпня у театрі було призначено надзвичайне засідання ЦК партії більшовиків. За допомогою Берзіна та підлеглих йому латиських стрільців планувалося заарештувати членів ЦК та радянського уряду, розстріляти Леніна, захопити державний банк, центральний телеграф та інші важливі державні установи, здійснити підрив навколо Москви мостів. При цьому Рейлі спочатку виступив за те, щоб не розстрілювати Леніна та Троцького, а провести їх у спідній білизні вулицями Москви, щоб у такий спосіб скомпрометувати їх в очах світової громадськості.
Але ні Рейлі, ні Локкарт, ні інші змовники навіть не здогадувалися, що від початку чекісти вели з ними оперативну гру. Той самий Берзін після кожної конспіративної зустрічі йшов на доповідь до Дзержинського. У зв’язку з цим на Луб’янці готувалася своя операція із захоплення змовників. Спочатку нараду ЦК перенесли більш пізній термін. Але 30 серпня стався замах на Леніна, у скоєнні якого звинуватили есерку Фані Каплан. Того ж дня у Петрограді було вбито керівника місцевого ЧК Мойсея Урицького. Влада пов’язала ці події із «змовою послів».
Наступного ж дня було оточено англійське посольство, почалася стрілянина, внаслідок якої загинув британський військово-морський аташе Кромі. Локкарта заарештували пізніше на конспіративній квартирі, але ні під час обшуку, ні внаслідок допитів жодних прямих доказів його провини знайти не вдалося. В результаті він безперешкодно покинув Росію і повернувся до Англії.
Про провал операції Рейлі дізнався з газет під час поїздки з Петрограда до Москви. Він відразу ж змінив зовнішність і через балтійські країни та Нідерланди втік до Лондона. Верховний революційний суд його, як та інших учасників змови, яким вдалося зникнути, оголосив поза законом. Тих, кого вдалося затримати, засудили до розстрілу або до різних термінів ув’язнення.
Незважаючи на такий фінал, що розчаровує, у Лондоні Рейлі за виконану роботу, нібито, навіть нагородили. Через півтора місяці він знову опинився у охопленій Громадянською війною Росії. У грудні 1918 року у складі місії військових представників Англії та Франції він прибув до Катеринодару, де формувалися добровольчі загони білогвардійських військ. Пізніше він побував на Дону, Криму та рідній Одесі. Коли білий рух остаточно програв, Рейлі повернувся на Туманний Альбіон, але думки про повалення радянської влади не залишали його.
У цей час Сідней зблизився з Борисом Савінковим, керівником «Народного союзу захисту Батьківщини та свободи», який був затятим прихильником ідеї організації терористичних актів та контрреволюційних виступів з метою відновлення в Росії монархії. Наприкінці 1921 року Рейлі навіть організував зустріч Савінкова та Вінстона Черчілля.
Хоча в той час, зважаючи на все, Рейлі вже не отримував завдання від командування британською розвідкою, антирадянською діяльністю він продовжував займатися. Сідней покладав великі надії на Савінкова, домагався фінансування його авантюрних планів англійським, французьким, польським, чеським урядами, інколи ж надавав власні кошти.
Рейлі неодноразово зустрічався із Савінковим та інструктував його перед поїздками до СРСР, зокрема й перед останньою, фатальною, коли того одразу після переходу кордону, заарештували чекісти. Така ж доля згодом спіткала і Рейлі. Незважаючи на великий досвід участі у розвідувальних операціях, він не одразу зрозумів, що сам потрапив у вміло розставлені чекістами пастки.
Після арешту Бориса Савінкова Рейлі залишався на антирадянському просторі однією з найпомітніших постатей, від якої можна було очікувати будь-яких дій із непередбачуваними наслідками. Тому голова ОГПУ Фелікс Дзержинський поставив перед своїми підлеглими завдання за будь-яку ціну виманити Рейлі на територію СРСР. Його арештом мала завершитися багатоходова операція під назвою «Трест». Так чекісти назвали створену ними як «живця» конспіративну антибільшовицьку організацію, яка, нібито, активно діяла на радянській території та готувала збройне повстання.
Як не дивно, Рейлі попав на гачок. З усіх боків радянські агенти його наполегливо переконували в реальності існування антирадянського підпілля й у необхідності переконатися у цьому особисто, вдома. По дорозі зі Сполучених Штатів до Фінляндії, де нібито було «вікно» на кордоні, він ненадовго зупинився в Парижі і зустрівся з генералом Кутєповим. Той підтримав ідею подорожі.
Вже в Гельсінкі Рейлі потрапив під щільну опіку агентів ОГПУ, які виступали в ролі підпільників. У їхньому супроводі він перетнув кордон у приготованому місці і був доставлений спочатку до Ленінграда, а потім до Москви. Там на конспіративній квартирі йому організували зустріч із керівництвом «підпілля». Нічого не підозрюючи, він виклав свій план подальших дій, після чого його відвезли прямо на Луб’янку.
Спочатку Сідней Рейлі нічого не розповідав і ні в чому не зізнавався. Але йому пригадали участь у «змові послів» та інші справи, де він неабияк успадкував, і за сукупністю заслужив смертний вирок. Рейлі зрозумів, що «гра в мовчанку» нічого не дасть, і почав розповідати все, що стосувалося його антирадянської діяльності та роботи на англійську розвідку.
Він сподівався, що після цього Великобританія докладе зусиль для його обміну на когось із радянських громадян. Він помилився. З метою заохочення до співпраці зі слідством йому створили нормальні умови перебування під вартою, стали навіть вивозити до ресторанів та прогулянок у Сокольніки.
Під час однієї з таких прогулянок його розстріляли «під час втечі». Тіло привезли назад до в’язниці, де його сфотографували медексперти, після чого Сіднея Рейлі поховали у дворі Луб’янської в’язниці. Це сталося 3 листопада 1925 року.
Смерть Сіднея Рейлі, як і його життя, так само виявилася покрита таємницею. У ленінградській «Червоній газеті», ще задовго до пострілів у Сокільниках, з’явилася замітка, в якій повідомлялося, що Сідней був убитий під час переходу радянсько-фінського кордону.
При цьому пояснювалося, що Рейлі і особи, що супроводжували його, випадково натрапили на прикордонників, почалася перестрілка, в якій він отримав смертельне поранення. Тривалий час у цю версію не вірила ні англійська сторона, ні законна дружина Рейлі, яка намагалася провести власне розслідування, але нічого не вийшло.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
