Це сьогодні у кожного з нас на комп’ютері в текстових редакторах є десятки різних шрифтів – на будь-який смак або для будь-яких потреб. Але так було далеко не завжди, і створення шрифтів було не такою буденною справою як сьогодні. До того ж, герой нашого сьогоднішнього матеріалу доклав руку і до мультиплікації.
Народився майбутній фахівець в Одесі у 1909 році. Його батьков був професором, а мати – театральною актрисою. Наталія Лазурська кілька разів грала у складі української трупи під псевдонімом «Лихачівська» разом із М. Заньковецькою (роль Дарини у «Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці», Марусі — у «Лімерівні», Катерини — у «Не так сталося, як гадалося»). Володимир Лазурський до 1920 року читав у Новоросійському унверситеті курси з історії середньовічної літератури, літератури ренесансу та неокласицизму, літератури XVIII ст., англійської літератури XVII-XVIII ст., про Шекспіра, Шиллера, Байрона та їх часи.
Заразом батько Вадима часто спілкувався з компанією одеських художників початку XX століття. Між іншим, добре знав він і, мабуть, найвідомішого з них – Кіріака Костанді. Можливо, потяг до мистецтва був у Лазурських сімейним. Вадим Лазурський, спочатку з братом, потім із однокласниками, намалював, проілюстрував та оформив, мабуть, цілу бібліотеку рукописних видань: газет, журналів та книг. Вершиною цієї видавничої діяльності став рукописний альманах «Очаг зарази», що виходив протягом трьох років (1922—1924). Були ще всякі плакати та стінгазети, як у всякої радянської людини, яка вміла писати шрифт, а також титри в ігровому та мультиплікаційному кіно.
Вступив Вадим до художнього інституту рідного міста, в якому навчався з 1925 по 1930 роки у майстерні самого П. Волокидіна. Після закінчення інституту, 1930 року, став художником мальованих фільмів на фабриці «Міжрабпомфільм». До цього періоду діяльності нашого земляка належить також робота над мультиплікаційним фрагментом фільму «Веселі хлопці».
Мова йде про фрагмент, де Леонід Утьосов співає «Чорна стрілка проходить циферблат. Швидко, як білка, коліщатка поспішають…», вже ближче до кінця фільму. А водночас на екрані весело проходить Місяць. Потім з’являється повний Місяць. Протягом 90 секунд мультиплікаційної вставки у стрічку фільму глядач навряд чи замислюється, як створював цей фрагмент. А створював цей фрагмент саме Вадим Лазурський.
У 1935 – 1941 роках молодий художник працював у майстерні Всесоюзної торгової палати, займаючись оформленням виставок за кордоном. Талант художника був помічений найвідомішими на той момент книжковими видавництвами: «Мистецтво», «Держлітіздат», «Молода гвардія», «Детгіз» та іншими. Отже, на початку 1940 років Вадим Лазурський став, як кажуть, нарозхват.
У червні 1941 року почалась війна між СРСР та Німеччиною. З квітня 1943 участь в ній приймав і Лазурський. Йому пощастило — він знав німецьку, і ця його риса допомогла йому, тоді молодому офіцеру, потрапити не в горнило піхотних боїв, а в штаб, на посаду перекладача. Він служив у розвідвідділі, де його робота приносила неабияку користь. Про це говорить і нагородження його орденом Червоної Зірки у квітні 1945 року, як визнання заслуг у війні.
Також є спогад про ці дні. У травні 1945 року Лазурський їхав вулицею захопленого Кенігсберга. У цей час з верхніх поверхів одного з будинків тріумфуючі червоноармійці викидали книги з чиєїсь покинутої бібліотеки. Одна з книг впала в машину, чи не просто на гвардії старшого лейтенанта Лазурського. Він відкрив її — це виявилася справжня альдина. Лазурський сприйняв пригоду як знак згори. Альдини — це старовинні книги, що вирізнялись високою якістю та довершеністю оформлення. Чи це так було — тепер уже не спитаєш. Але характерно, що таке розповідають саме про Лазурського. Без сумніву, саме він, на відміну багатьох інших переможців, був здатний зрозуміти, що він тримає в руках.
Після війни, продовжуючи займатися оформленням виставок, він почав працювати як художник у видавництвах та незабаром повністю присвятив себе книжковому мистецтву. У цей час, через відсутність набірних титульних шрифтів, в оформленні вітчизняних книг і журналів панували мальовані шрифти, і безліч художників було зайнято виконанням рукодельних оригіналів палітурок, обкладинок, титульних листів: чудові майстри, такі як Бажанов, Рерберг, Ільїн, Піскарьов, Коган та багато інших. І серед них Лазурський дуже швидко став помітним.
Лазурський серйозно та глибоко вивчав історію шрифтового мистецтва. Він перекладав трактат Дюрера про шрифт та займався графічним аналізом почерків Остромирового Євангелія ще до війни. Повернувшись із армії, він продовжив перервані заняття з графічного аналізу російського першодрукованого напівуставу, давньоримського шрифту колони Траяна, антикви та курсиву італійського Відродження. Він зумів, незважаючи на убогість інформації, що надходила до СРСР, познайомитися із сучасними західними набірними шрифтами, одночасно продовжуючи малювати власні.
Коли у 1957 р. відділ нових шрифтів (ВНШ) НДІ поліграфічного машинобудування запропонував московським художникам книги зайнятися розробкою малюнків нових набірних шрифтів, Лазурський був вже внутрішньо готовий до цієї нелегкої роботи. Майбутній лінотипний шрифт у двох накресленнях для набору художньої літератури та видань з мистецтва він передбачав створювати на основі малюнків шрифтів доби Відродження. Підготовчий етап Лазурський провів у залі Відділу рідкісних книг Бібліотеки ім. Леніна, вивчаючи та копіюючи справжні шрифти.
Потім настав час ручного ескізування всіх знаків майбутньої гарнітури. Основна проблема полягала в тому, що історія розвитку сучасних кириличних шрифтів типу антикви почалася з реформ Петра I, а петровський цивільний шрифт було засновано, як відомо, на зразках голландської антикви початку XVIII ст. і, таким чином, мав мало спільного з італійською антиквою XVI ст., яка надихала Лазурського. У практиці кириличних наборних шрифтів не було аналогій зі шрифтами Відродження. Лазурський мав певною мірою виступити першопрохідником, застосувавши особливості латинських шрифтів Гріффо і Тальенте до кирилицької графіки. При цьому кириличні та латинські літери мали утворити єдиний графічний ансамбль, що досить важко, враховуючи їх конструктивні відмінності.
Відомо, що набірний шрифт працює зовсім інакше, ніж мальований напис на обкладинці або титулі. Малюнок букв напису індивідуальний і залежить від форми сусідніх знаків, тоді як у набірному шрифті форма кожної букви має передбачати її комбінацію у процесі набору з будь-якими іншими. Необхідно було враховувати технічні вимоги до малюнків шрифтів для лінотипного набору. Освоїти особливості проектування набірного шрифту Лазурському допомагав його консультант від ВНШ художник Анатолій Щукін.
Крім розробки прямого і курсивного російського та латинського алфавітів (у рядковому та великому варіантах), для кожного накреслення майбутньої гарнітури Лазурського необхідно було спроектувати цифри, розділові знаки, акценти та безліч знаків національних алфавітів російської та латинської графіки, всього понад 300 знаків. Після затвердження ескізів настала черга виконання оригіналів кожного знака. І ось, нарешті, через п’ять років напруженої праці, до кінця 1962 року, основну роботу Лазурського над своїм шрифтом було закінчено. Оригінали знаків були прийняті ВНШ, на їх основі фахівці відділу зробили креслення на кожен знак. Потім шрифтова документація з гарнітури була здана на Шадрінський завод «Поліграфмаш» для її освоєння виробництвом.
У 1959 році у рамках Міжнародної виставки мистецтва книги у Лейпцигу (IBA-59) було оголошено конкурс на найкраще друкарське оформлення вірша національного поета. Лазурський використовував ескізи великих літер прямого зображення свого майбутнього шрифту для набору вірша Пушкіна «Пам’ятник». Графічний лист Лазурського отримав Золоту медаль, як і проект його шрифту загалом.
Робота Лазурського над своїм шрифтом мала несподіване продовження. Коли знаменитий італійський друкар Джованні Мардерштейг задумав видати поему Пушкіна «Мідний вершник», йому знадобився варіант шрифту Лазурського для ручного набору 14 кегля. Такий шрифт, пізніше названий «Пушкін», був награвірований в 1967 на замовлення Мардерштейга висококласним міланським пуансоністом Руджеро Олів’єрі. У веронській друкарні Мардерштейга «Офіціна Бодоні» шрифтами Пушкін (російською) та Данте (італійською) були набрані двомовні видання: поема Пушкіна «Мідний вершник» (1968) і повість Гоголя «Шинель» (1975).
У цих чудових творах книжкового та друкарського мистецтва, які друкувалися на папері ручного відливу на ручному друкарському верстаті та перепліталися вручну, на кожному розвороті російський набір паралельний італійському, тому обидва шрифти легко зіставити. Вони близькі за малюнком, оскільки засновані на шрифтах Гріффо з видань Альда Мануція початку XVI ст. І хоча за шрифтом Мардерштейга Данте відчувається довга традиція дизайну шрифту, шрифт Лазурського витримує сусідство з ним.
На жаль, цим обмежилася участь Лазурського у створенні нових набірних шрифтів. Дослідні матриці лінотипного шрифту гарнітура Лазурського були освоєні Шадрінським заводом «Поліграфмаш» у 1965 році, але практично не потрапили до друкарні країни. Єдиний набірний шрифт Лазурського залишився тільки на сторінках альбомів з мистецтва шрифту, якби в 1984 році в ВНШ на основі оригіналів лінотипного шрифту не був розроблений авторизований варіант гарнітури Лазурського для фотонабору (з доопрацюванням двох напівжирних накреслень). Фотонабірна версія в 1990 році була перетворена на цифрову і тепер доступна кожному, хто має комп’ютер.
Як вийшло, що людина, здавалося, народжена для того, щоб стати шрифтовим дизайнером, увійшла в історію як чудовий художник книги, а як художник шрифту фактично залишився автором однієї, хоч і гарної гарнітури? Очевидно, відповідь треба шукати в історії Радянського Союзу. Друкарні цієї дивовижної держави потребували по-справжньому лише одного шрифту.
Різноманітність шрифтового оформлення при соціалізмі було обтяжлива економічно і марна ідеологічно. Мистецтво не окупалося. Лазурський випередив свій час, його потенціал шрифтового дизайнера виявився незатребуваним сучасним суспільством. Втім, у цьому він був не самотній: його сучасники, художники шрифту Баннікова, Кузанян, Піскарьов, Телінгатер та інші теж мало бачили свої шрифти в наборі. Помер Вадим Лазурський у Москві в 1994 році. Шкода, що Лазурський не народився в наш час, бо міг би прийняти участь у важливій роботі зі створення національних шрифтів. А ви як думаєте?
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
