Маразліївська вулиця в Одесі – це не просто одна з багатьох міських артерій, а справжня перлина, що дихає історією та зберігає дух старої Одеси. Майже 200 років тому, у 1828 році, на тодішній околиці міста з’явилася вулиця Нова – тиха й непримітна, затиснута між карантином, пороховим складом і пусткою майбутнього парку імені Тараса Шевченка.
Сьогодні ж це одна з найелегантніших вулиць міста, що простяглася вздовж зеленого паркового масиву й манить своєю спокійною величчю. Тут немає метушні крамниць чи гамору контор – Маразліївська зберігає благородну тишу, як і колись, коли за ініціативи градоначальника Григорія Маразлі вона перетворилася з портової околиці на осередок фешенебельних особняків. Що ж ховається за її фасадами? Пропонуємо прогулятися Маразліївською й відкрити її таємниці.
Свою історію вулиця почала під скромною назвою Нова, адже була лише частиною портового передмістя. У 1863 році її перейменували на Михайлівську – на честь монастиря, що стояв неподалік. А в 1893-му вона отримала ім’я Григорія Маразлі – видатного мецената й градоначальника, який доклав руку до її розквіту. У радянські часи, у 1920-му, вулиця стала назвиватися на честь комуністичного ідола Енгельса, але під час окупації 1941–1944 років повернула собі історичну назву.
Остаточно Маразліївською вона стала знову в 1991-му, коли Одеса нарешті змогла позбутися частини більшовицьких нашарувань. Її унікальність ще й у тому, що нумерація будинків тут іде незвично: № 1 – у кінці вулиці, а № 2 – на початку, адже ліву сторону займає парк імені Шевченка, який колись називався Олександрівським.
Саме парк став каталізатором розвитку Маразліївської. У 1875 році за ініціативи Маразлі тут заклали Олександрівський парк – елітний простір для відпочинку одеситів. Щоб заохотити заможних городян будувати тут розкішні будинки, Маразлі пообіцяв землю в обмін на фешенебельну забудову. Близькість до моря й зеленої оази зробила пропозицію привабливою, і невдовзі вулиця засяяла вишуканими особняками.
Більшість ділянок скупив батько Григорія Маразлі, заклавши основу для її аристократичного вигляду. Сьогодні парк імені Шевченка – це не лише легені вулиці, а й історичне місце з Александровською колоною, Зеленим театром і пам’ятником Кобзареві, встановленим у 1966 році.
Маразліївська – це справжній музей просто неба, де кожен будинок розповідає свою історію. Почнемо з будинку № 1 – особняка Никифорова, зведеного в 1875 році за проектом архітектора Льва Влодека. Його перший власник, статський радник Антон Никифоров, був видатним одеським юристом, який розмістив у своєму домі камеру мирового судді. Тут розглядали справи місцевих «мазуриків» і «маклаків», а іноді й «погиблих, але милих створінь» із будинків терпимості. Двоповерховий будинок із витонченим фасадом і досі вражає своєю стриманістю й величчю.
Поруч, під № 3, стоїть доходний дім Абрама Бродського, збудований у 1887 році архітектором Олександром Бернардацці. Бродський – купець першої гільдії, філантроп і один із найактивніших діячів Одеси – залишив по собі не лише цей будинок, а й спадщину добрих справ. Він фінансував притулки для бідних і дитячі будинки, зокрема величезний притулок на Базарній. У 1912 році в будинку розміщалося Романовське попечительство, а нині його прикрашає пам’ять про славетну династію цукрозаводчиків Бродських.
Далі, під № 5, – доходний дім Н. Беликовича (1902 рік, архітектор Д. Мазиров), один із перших зразків модерну в Одесі. Його еркери й оригінальний фасад привертають увагу, а історія додає глибини. Тут народився письменник Рафаїл Гругман, який у своїх творах описував жахіття сталінських репресій на Маразліївській – нічні рейди «чорних воронів» і криваві сліди на бруківці. У цьому ж будинку жила педагог Берта Серебряна, яка переховувала революціонера, а її батько Хаїм Вольф став прототипом героя Костянтина Паустовського.
Всі поціновувачі Одеси знають будинок під № 7 – ще один шедевр Бернардацці, доходний дім 1900-х років. Тут жили масажистка, воєнлікар, художник і купець, а нині на першому поверсі працює «Всесвітній клуб одеситів» – унікальна організація, заснована в 1990 році під гаслом «Одесити всіх країн, єднайтеся!». Клуб підтримує культурну спадщину міста, встановив пам’ятник Бабелю й видав твори одеських літераторів.
Ще один будинок, який можна назвати певною мірою літературним – це дім № 62 – особняк Шермана (1880 рік, архітектор А. Вейтко) – місце, пов’язане з легендарною Любкою-козак із «Одеських оповідань» Ісаака Бабеля. Прототип героїні, Либа Зільберман (вона ж Шерман), часто відвідувала тут дочку Гітль. Либа була не лише господинею харчівні, а й підприємицею, яка видобувала ракушняк у катакомбах, будуючи Одесу буквально з-під землі.
Маразліївська була осередком не лише архітектури, а й культури. У 1890-х у парку демонстрували перші кінематографи, а на Циклодромі біля Михайлівської площі змагалися велосипедисти-любителі, серед яких були Сергій Уточкін і брати Бродські. Щороку 31 травня тут проводили «Бій квітів» – парад екіпажів, прикрашених гірляндами, під музику оркестру.
Але вулиця пам’ятає й темні сторінки: у будинку, що знаходився на місці тої будівлі, що зараз стоїть під № 40-42 у 1941 році вибухнула бомба, закладена радянськими підпільниками, знищивши штаб окупантів. Про це детальніше можна почитати тут. Сьогодні на цьому місці стоїть Морехідне училище (1957 рік), а трагедію, що розгорнулася після вибуху – масові репресії румунів проти одеситів – описав Валентин Катаев у «Катакомбах».
Прогулюючись Маразліївською, зверніть увагу на дім № 34а – Крестьянський поземельний банк (1914 рік, архітектори Ю. Дмитренко та Ф. Троупянський) у стилі давньоруського терему. Нині це Дворец студентів, а колись тут працював Фелікс Дзержинський. Дім № 60 – особняк Анатра (1850 рік, Ф. Моранди) – нагадує про відому одеську родину, яка торгувала хлібом і будувала літаки. А під № 54 – дім Катаєвих і Крижановського (1900 рік, Л. Влодек) із барельєфами жіночих облич, що породили легенди про трагічні долі.
Маразліївська – це не просто вулиця, а жива історія Одеси. Тут кожен будинок – свідок часу, а кожен поворот – нагадування про людей, які творили це місто. Приходьте сюди за тишею, красою й розповідями, які шепоче бруківка. А якщо захочеться затишку та спокою, то заходьте в парк по сусідству.