У Росії вже до середини ХІХ століття Одесу почали негласно шанувати як третю столицю імперії. І справді, за багатьма ознаками Одеса відповідала таким вимогам. Але на одній з ознак хочеться сьогодні зупинитися особливо — це на одеських балах, які завжди прикрашали «столичне» життя.
Танцювати людство готове було завжди — чого не зробиш аби не працювати. Найкраще танцювалося не поодинці, а в колективі. А місце, де збирався колектив, називалося балом. Вже потім воно почало називатися «дискотекою». Тож згодом змінювалася не лише назва, а й етикет цього заходу. Були часи, коли на бали їздили зі лютими зброєносцями, потім їздили з матусями, що було ще страшніше.
Необхідним атрибутом балу був розпорядник танців, який з роками перетворився на дискжокея. З тих пір функції його не змінилися лише ім’я: з якогось «Мсьє Леруа» він перетворився на «Штопанний баклажан» або на «Дядю Педю» (що, звичайно, більше відповідає його суті).
Ось і в Одесі заповзятливий француз барон Рено прямо по сусідству з Міським театром спритно збудував Клубний дім, де можна було поскубти заможних людей у карти, дозволити собі зайве з напоями, ну, і трохи повеселитися з дамами, видаючи це за танці. А одного разу мсьє Рено осяяло: якщо всі перелічені радості та вільності ввечері об’єднувати в його будинку, то це можна буде називати «балом», і нехай моралісти спробують пікнути — одразу ж отримають на горіхи від своїх дружин.
Так народилася смілива гіпотеза істориків: а чи не була Одеса заснована для того, щоб було де проводити бали, такі собі дискотеки в стилі ампір і в дусі лямур? У балів була одна особливість, що підкуповувала. Її краще проілюструвати наочним прикладом.
А незабаром з’ясувалося, що бал має ще одну не афішовану, але точну назву — «ярмарок наречених». Ось навколишні поміщики та навіть жителі далеких вотчин Бессарабії та ближніх губерній України своїх дочок стали возити до Одеси на оглядини. Та що там, сам генерал Н.М. Раєвський, друг Пушкіна, який мав трьох дочок, за порадою поета підсилав їх до Одеси чи то показати, чи кого доглянути, ну, загалом, не без наміру.
Великовікові поміщицькі дочки, тобто потенційні наречені, раніше все літо по дачах і садибах нагулювали апетит (переважно, до чоловіків). А оскільки апетит — річ заразна (напевно, і ви це помічали, коли доривалися до столу), на бал з метою «насититися» приїжджали і панночки, і їхні матусі, а заразом й інші заміжні дами, яких слабкість чоловіків тримала на голодному пайку. Така одностайність жінок дуже подобалася чоловікам, особливо військовим.
Щоб процес перетворення на наречену спростити, на балу одним з неодмінних танців був вальс. Сентименталіст і в чомусь філософ Жан-Жак Руссо цінував вальс за близькість до натури. Так, куди вже ближче. Ліва рука жінки має бути покладена на плече кавалера, а права рука кавалера охопити талію жінки. З цим складнощів не було: на сукнях деяких помісних панянок спеціально була намальована стрілка із вказівником «Талія тут».
Так що пошук талії був найкращим місцем у вальсі. Хоча всі вказівники були зайві. Що таке вальс? Це музична поема про солодкі форми», — писав шалений формаліст, французький поет Теофіл Готьє, який перепробував різні солодкі форми, в тому числі і в поезії.
Ще одним традиційним бальним танцем вважалася кадриль. Є підозра, що її назва походить від слова «кадрити», і це дуже схоже на правду. Кадриль допускала відверті вільності. Кожна пара повинна була вигадувати нові постаті, які б іншим захотілося повторити, мовляв, не ми це все придумали і почали.
Взагалі все було досконало продумано: якщо в залі що-небудь заважало вигадуванню (наприклад, корсет), то можна було направити фантазію партнера і самій піти за ним у сусідні кімнати, де стороннє око, на щастя, нічого не могло побачити (як побачиш , якщо там погашено світло).
Подумайте, чи кожен із нас може сьогодні особисто поспілкуватися з мером Одеси, чи, як казали тоді, градоначальником? А от якщо він заглянув на бал, та ще встиг продегустувати вино-горілчаний асортимент — як тут його милого та тепленького не обробити? А якщо ще ваша спритна дружина запросила його на тур, то тут уже назрівав тур де форс, коротше, бери його голими руками (в сенсі, голими руками дружини).
Але наївно думати, що тільки у Рено було де покуролесити. Бали наввипередки стали давати інші тямущі одесити, і слава про одеські бали покотилася навколишніми містами і весями.
Влаштування балу у власному будинку зазвичай влітало організатору в копійчину. Вже Пушкін, посилаючись на сумний досвід отця Онєгіна, писав: «Давав два бали щорічно, і збанкрутував нарешті». Тим не менш, низка балів множилася, розгул процвітав.
Звичайно, неприборкані веселощі прагнули одягнути в благородний одяг, що особливо практикувалося в Одеських Благородних зборах, які спочатку влаштувалися в будинку купця Алєксєєва на вул. Садовій, а коли це «шляхетство» вже почало набридати жителям сусідніх будинків, бо до самого ранку не давало заплющити очей, то шукачі гострих бальних відчуттів перебралися на вулицю Дворянську (якраз навпроти Новоросійського університету).
Тут ним вже став опікуватися професорсько-викладацький склад університету, через недопущення до цього закладу жіночої статі, і щоб не бігати по інших закладах, де доступ до жіночої статі був відкритий, але дорогий. А в Благородних зборах все було вбрано у форму сімейних балів. Проводилися такі сімейні вечори кожні два тижні, і побудувати сім’ю на один вечір коштувало всього 1 рубль.
Не менш оригінальну форму набували бали професійної спрямованості. Наприклад, бали пожежників, які орендували Купецький Біржовий зал. Тут, щоправда, квиток чоловікам вже коштував 4 рубля 10 копійок. Жіночі ж були дешевшими, хоча про жінок, що там були, як про «подешевших», ніхто б сказати не посмів. Жінки були з найблагородніших (інкогніто приїжджала навіть дружина губернатора).
Проблема, як зберегти інкогніто, вирішувалася просто — таким балам надавалась грайлива форма маскарадів. Учасників маскарадів поєднували дві речі: маска на обличчі та волосся дибки на голові (бо завдяки масці можна було дозволити собі таке, що у всіх дибки волосся). Непізнана маска могла собі дозволити навіть те, що вищий світ засуджував, але із задоволенням споглядав.
Коротше, на маскарадах жінки вищого світу легко йшли на контакти з чоловіками будь-яких станів. А коли обличчя закрите, то упізнання партнера чи партнерки в процесі танцю доводилося робити по інших частинах тіла, природно, навпомацки. Багатьом це подобалося. Кому не подобалося — не було чого тягатися балами.
Звичайно, це часом породжувало дуже неприємні моменти. Пригадайте оперету І. Штрауса «Кажан». Вбити цілий вечір на догляд за своєю дружиною, розщедритися в буфеті на шампанське — бачите, до чого пристрасть може помутити погляд. Що можна рекомендувати в подібній ситуації: менше займатися чужими дружинами та краще вивчати своїх.
І, тим не менш, незважаючи на грайливий тон цієї статті, бали були тією віддушиною, якої не вистачало вже тоді, а сьогодні просто й не зустрінеш на танцмайданчиках нинішніх дискотек чи на сходняках, що піднесено іменуються «віденськими балами».
Нам залишається тільки заздрити і мріяти, як би за допомогою якоїсь фантастичної машини часу або хоча б своєї фантазії разом, скажімо, з В.Ф. Одоєвським потрапити на бал, який, як писав він, «неймовірно хвилює, там усі напасті життя відступають, тьмяніють свічки, у вихорі танцю розчиняються обличчя інших гостей, а від оголених грудей красунь піднімається спекотне повітря, від чого кавалерів, як у безводних степах Аравії, обдає гарячий, задушливий вітер …».
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
