Ця людина була нащадком роду, що здавна ніс військову службу російським царям. Міг стати офіцером і Борис, але його майбутнє визначила революція і початок Громадянської війни. Втім, воно більше схоже на сюжет якогось дивовижного фільму.
Хлопчику була уготована традиційна для дворянина тих часів доля: кадетський корпус, військова служба, вигідне одруження та тихе життя у власному маєтку. Усі сини генерала Лісаневича навчалися військової майстерності.
У 9 років він був визначений до Одеського кадетського училища, звідки на все життя виніс явну огиду до будь-якого регламенту та зумовленості. І бути б Борисові російським офіцером, як стали його старші брати, а може – і генералом, але втрутилася революція. Як згодом жартував Борис: «Усьому у житті я зобов’язаний Жовтневої революції». І справді, якби не було революції, швидше за все, він би спокійно робив військову кар’єру, і не довелося б йому прожити бурхливе життя, сповнене найнесподіваніших поворотів і пригод.
Дитинство у його подальшому житті закінчилося. У місті лютував голод. Громадянська війна завдала сім’ї Лісаневичів багато негараздів. Її благополуччя залишилося у минулому. Вона втратила статки, голодувала.
Тому треба було якось виживати. Випадково, за протекцією знайомої, балетмейстера Одеського театру пані Гамсахурдія, колишній кадет вступає до кордебалету знаменитого одеського оперного театру, і несподівано швидко робить успіхи на танцювальній ниві. Допомагають самодисципліна та спортивна форма, набуті в училищі.
З театром опери та балету Борис гастролює Україною, виступає у Москві. 1924 року, під час представлення опери «Пророк» Мейрбеєра, постановник піротехнічних ефектів перевершив самого себе: у фінальному акті опери запалали не лише декорації замку, а й увесь Одеський театр опери та балету. Це позбавило одеситів можливості дивитися балет та слухати оперу. Залишившись не при справах, Борис раптово для себе залишає Радянську Росію і їде за кордон, до Парижа, центр білої еміграції, де осідає в Парижі, як біженець отримує паспорт, відомий як паспорт Нансена.
Спочатку він працює на заводі «Рено». За допомогою далеких родичів Борис уклав контракт із паризьким театром «Альгамбра». Там Джордж Баланчин запросив Бориса на перегляд до театру Сари Бернар, де був сам Сергій Дягілєв. «Ніколи раніше я не виконував подвійний пірует, але перед Дягілєвим я злетів. І мене було прийнято», — згадував Лісаневич. І його запросили до балету Сергія Дягілєва.
У дягілівській трупі Борис протанцював п’ять років, до смерті Дягілєва 1929 року. Він виступав у більш ніж 25 балетах та операх, включаючи «Петрушку», «Князя Ігоря», «Жар-птах». Одесит не став зіркою першої величини, проте вважався талановитим танцюристом. Партнерами Бориса за сценою були Серж Ліфар, Дж. Баланчін, В. Ніжинський, Л. Массін, А. Долін. Молодий танцюрист був знайомий з Анною Павловою, І. Стравінським, Ж. Кокто, А. Матісом.
Після смерті Дягілєва Лісаневич довелося шукати нового застосування своїм силам. Кілька місяців він був фотографом. Непогано заробив на торгівлі ікрою, але відразу спустив усі гроші в казино Монте-Карло. Борис мало цінував гроші. Вони ніколи не були для нього метою, а лише засобом. Комерсанта з російського емігранта не вийшло, і він повернувся на сцену, ставши учасником антрепризної балетної трупи. Борис відкриває власну антрепризу, набирає артистів балету з різних емігрантських труп. Наслідували гастролі Європою і навіть Латинською Америкою – до Бразилії та Аргентини. Довелося виступати й у Ла Скала. Преса відзначала успіхи танцівника.
Незабаром Борис Лісаневич знайомиться із солісткою балету Кірою Щербачовою, балериною кордебалету опер Шаляпіна, яка стає його дружиною. І знову нескінченні гастролі. 1933 року доля заносить його на Схід. Для нього це стало справжнім одкровенням — Індія, Китай, Цейлон, Бірма, острови Ява та Балі.
«Я не міг повірити, що почуття гармонії та краси, яке я відчував лише на сцені, могло існувати в реальному світі. Я був зачарований Сходом.»
Зачарований Сходом Борис приймає рішення залишитися в Індії, що дає йому можливість отримати британський паспорт. Він залишається у Калькутті. Завдяки запрошенню своїх друзів він стає прихильником королівського полювання на тигрів, леопардів та носорогів. У джунглях Індокитаю Борис проводить три незабутні місяці. На його рахунку 8 леопардів, 6 тигрів та 40 буффало.
«Я полював на території дикого племені мої, що славився своїми духовими рушницями з отруєними стрілами. Моїм зброєносцем був зловісного вигляду ув’язнений, засуджений за вбивство дружини і тещі. Я курив опіум — подарунок від короля Камбоджі.»
У колоніальній Індії були дуже популярні світські клуби, які об’єднували виключно англійців. Лісаневичу спала на думку ідея порушити цю традицію. У Калькутті Борис Лісаневич вирішив створити клуб, членами якого могли стати і європейці, і представники вищого суспільства Індії. Багато хто до цієї думки ставився скептично. Тим не менш, у 1936 році за допомогою впливових друзів було створено клуб «300», який завдяки старанням Бориса та чарівності його особистості дуже швидко став найпопулярнішим подібним закладом у столиці Британської Індії.
У клубі часто бували різноманітні високопосадовці і військові. Але найзначніша зустріч у Бориса, результатом якої стало ще повніше занурення у життя Сходу, відбулася 1944 року, коли до клубу безшумно підкотило шикарне авто. З нього вийшли двоє чоловіків у формі вищих офіцерів британських ВПС, без відзнак. Одним із них був законний король Непалу (у вигнанні) Трібхуван Бір Бікраму Шах Деву. Його вимушене вигнання відбулося внаслідок більш ніж столітнього правління феодального клану Рана. Клан проводив ізоляційну політику (у країні тривалий час офіційно існувало рабство).
Тепер король Непалу Трібхуван вирішив покінчити з цим і повернути собі всю повноту влади. Борис, маючи масу впливових друзів, мав у своєму розпорядженні широку інформацію про ситуацію в Південно-Східній Азії. Він познайомив короля з Джавахарлалом Неру, лідером Індії, що теж часто бував у клубі. Зрештою, внаслідок узгоджених дій опозиції, що підтримувалася з Індії, олігархічний клан Рана був відсторонений від влади. Король Трібхуван із тріумфом повернувся до країни, до Непалу.
Невдовзі Трібхуван отримав реальну владу. Він надав Борису Лісаневичу статус почесного громадянина Непалу і чи не першим офіційним листом монарха було послання до запрошення Борису відвідати Непал. Лісаневич негайно скористався цією нагодою, адже Непал був дуже закритою країною, і потрапити туди було вкрай важко.
Свій перший приліт у Катманду Борис запам’ятав все життя. Можливо тому, що король Трибуван особисто зустрів його в аеропорту машиною. І може тому, що коли автомобіль в’їхав у місто і покотив однією з центральних вулиць — у світлі фар Борис побачив великого леопарда, що поспішав забратися з дороги.
Наступні кілька днів Лісаневич гуляв Катманду та околицями, милувався краєвидами «Смарагдової долини» та пам’ятками столиці, відповідав поклонами на щирі посмішки городян. Зрештою, Борис залишився тут жити.
Лісаневич розвівся з дружиною, і негайно одружився знов – з датчанкою Інгрід Пфейфер. Вона була молодшою за нього на 25 років. У 1953 році разом із дружиною та синами Михайлом та Олександром, знову на особисте запрошення короля, Борис прибуває до Непалу, у гірське королівство. Незважаючи на 20 років, проведених на Сході, він просто приголомшений.
Зачарований красою Смарагдової Долини Борис відразу оцінив величезні можливості туризму в Непалі. У розмовах зі своїми непальськими друзями, серед яких був і прем’єр-міністр, Борис намагався зацікавити їх перспективами туризму в Непал. У відповідь вони тільки посміхалися: «Навіщо іноземним туристам Непал? Що вони робитимуть у середньовічній країні, де немає телефонів, хмарочосів та музеїв?»
Тоді Бориса осяяла ідея відкрити готель, який міг би привабити майбутніх туристів. Але в долині не було гасу, газу, електрики. Діяла комендантська година — спадщина режиму Рана. Майже всі продукти треба було ввозити з-за кордону.
Борис висловив ідею про перетворення країни на туристичний рай королю і своїм непальським друзям. Спочатку ті навіть не могли зрозуміти, про що йдеться. Однак невгамовний одесит зумів переконати їх відкрити Непал зовнішньому світу.
У серпні 1954 року Royal Hotel — єдиний готель такого роду в радіусі 450 миль від Катманду — був відкритий. Його гостей вражала не лише будівля готелю, біля входу до якого їх «вітали» опудало тигрів і крокодилів із роззявленою пащею, а й сам його власник.
Коли облаштування готелю наближалося до завершення, Лісаневич почав переконувати короля Трибуван дозволити видачу віз першим групам туристів. Нарешті, дозвіл було отримано, і в березні 1955 року, в рамках навколосвітньої подорожі турфірми «Томас Кук» в Катманду прибули три групи туристів. Вони, природно, розмістилися в Королівському готелі. Візит тривав лише дві доби, і Борис упросив короля на другий день особисто відвідати готель Royal.
На очах у Його величності американські пенсіонери сміли повністю всі сувеніри з крамниць, завбачливо відкритих Лісаневичем. Пізніше готель став і базою для всіх альпіністських експедицій у Гімалаї, члени яких мріяли підкорити Еверест. Борис став найкращим другом та помічником усіх альпіністів, починаючи з першопокорювачів найвищої вершини світу – новозеландця Едмунда Хілларі та непальського шерпа Норгея Тенцінга. Окрім того, Лісаневич відповідав і за прийом іноземних делегацій. Журнал «Лайф» у 1959 році назвав Бориса Лисаневича «другою пам’яткою в Непалі після Евересту».
Першопрохідницький внесок Бориса Лісаневича у становлення індустрії туризму в Непалі відзначають усі путівники та довідники з непальського королівства. Він розпочинав з нуля, а тепер щороку Непал відвідують понад 400 тисяч мандрівників. У меню непальських ресторанів міцно увійшли фірмові страви Бориса: млинці, борщ, котлети по-київськи. А ресторан «Чимні» у готелі «Як і йєті», можна сказати, присвячений пам’яті Бориса Лісаневича.
Борис Миколайович Лисаневич помер 1985 року у віці 80 років. Незважаючи на українське походження та британське громадянство, до кінця своїх днів Лисаневич залишився вірним Непалу. Похований на цвинтарі британського посольства у столиці Непалу Катманду. На сірій надгробній плиті висічено дворянський герб прізвища та короткий напис: «Борис Миколайович Лісаневич, народився в Одесі 4 жовтня 1905 р., помер у Катманду 20 жовтня 1985 р.».
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
