Місто можна вважати оригінальним, якщо має свої оригінали. Одесит — це вже щось із чимось. Але Одеса мала оригінали, як говорили їхні заздрісники — «зі знаком якості», або, як говорили самі одесити, — «оригінали на всю голову».
У 1820-і роки жив в Одесі поет Василь Іванович Туманський. Пушкін з ним дружив, а через брак тут інших побратимів по перу мало не щодня затівав творчі диспути. Диспути проходили оригінально. Пушкін для додання дискусії дотепності кидав:
— Мабуть, візьмемо солоної лакерди під малабарським соусом.
— У жодному разі краще з малукською гвоздикою, — блукаючи пальцем по карті страв, протестував Туманський (ось вам і привід зчепитися!).
— Гаразд, але навздогін одразу баранинку на вугіллі з баклажаном по-грецьки, — не хотів одразу загострювати диспут Пушкін. — А для зачину під пляшечку к’янті неодмінно устриць, цілий піднос.
Як бачимо, істина народжувалася в суперечках, а творче життя в Одесі било ключем, хоча все ж таки правильніше сказати: лилося рікою.
Людина гарячих почуттів і палкого розуму Туманський і з тим, і з іншим був не ладом. Інакше як би він уславився оригіналом. Якби тоді існували більшовики, то їм би не довелося віддавати наказ: «Позбавте людей пошти, телефону, телеграфу!» Достатньо було позбавити товариства Туманського, бо в ті часи він заміняв в Одесі і пошту, і телефон, і телеграф. У собі, і навіть на собі він розносив містом «заразу новин». Приїзд Пушкіна до Одеси, як сказали б ми сьогодні, дуже підняв рейтинг Василя Івановича, одеського Гермеса (Туманський мало чим відрізнявся від цього грецького бога красномовства і покровителя глашатаїв). Бризаючи слиною, він про кожен крок піднаглядного поета інформував усіх, тож ніякий таємний нагляд і не був потрібний. А Пушкін, звісно, це відчував, але нічого не робив.
— Туманський добрий малий, — говорив Пушкін, — але оригінал: іноді бреше.
І при цьому оригінал Туманський щиро схилявся перед талантом Пушкіна. Він навіть називав його «Ісусом Христом російської поезії». Куди вже більше! Не забуватимемо, що Христа розіп’яли за довгі язики його ж друзів.
Хочеться назвати ще одного оригінального одесита, причому, назвати просто Саша Джибеллі, без жодних по-батькові, бо такою дрібницею в Одесі ніхто Сашу не образив би.
За що ж його любили та поважали? Жодних подвигів Саша Джибеллі не робив, нічого не винаходив, ніяких військових доблестей за ним не значилося. «Але настільки був, миленький, гарний і обличчям, і рухами, настільки приємний, і в таких гуляв Дерибасівською дивовижною, у складочку випрасованих білих штанах з обшлагами, і також носив, душка, гетри на жовтих штиблетах з гудзиками.
Ходили за ним Дерибасівською, як за Качаловим на Кузнецькому мосту, натовпи шанувальниць, ввічливо сказати, «скорботних головою», а без надуманої літературщини — просто психопаток. Яких тільки йому не приписували оперних примадонн, драматичних гран-кокетт, левиць великого світла та левиць напівсвітла, хористок, гімназисток, білошвеок та єпархіалок, — списку цьому й сам Дон Жуан міг позаздрити. А сам він тільки мружився і посміхався, і все димів цигарками, за назвою «Графськими». (Це із спогадів Дона-Амінадо, який закінчив юрфак Новоросійського університету).
Але гуляти Джибеллі залишалося всього-нічого. У 1917 році сумне життя фата змінилося радісним життям емігранта, в чиїх списках ненароком виявився і Саша Джибеллі.
Безсумнівно одне: очищена від легенд та прикрас біографія Саші Джибеллі ще за життя героя увійшла в історію міста, і історією це місто пишалося, як досі пишається Казановою Венеція.
Колись на Приморському бульварі, примушуючи мліти чарівних дам, звучав Штраус. Це щовечора на круглому майданчику по сусідству з популярним в Одесі рестораном, на двері якого чи то по-царськи, чи то по-швейцарськи вказував бронзовою рукою дюк де Рішельє, надривався ще популярніший духовий гарнізонний оркестр. Якщо не відступати від військової термінології, його головнокомандувачем був маестро Давінгоф. То справді був великий оригінал. Розуміючи, що великого диригента Тосканіні у музичному плані йому не перевершити, Давінгоф одного разу оголосив: «Ми підемо іншим шляхом».
Шлях цей був нелегкий. Доводилося постійно щось винаходити. По-перше, завжди, навіть у лютий мороз, Давінгоф диригував заіндевілої гілкою туберози. Жінки вмирали від захоплення.
Так, маестро бульварних солодкозвучтя Давінгоф був страшенно винахідливий. Саме він вирішив диригувати оркестром, сидячи на коні. Звичайно, з конем треба було спочатку домовитися, хто в їхньому дуеті головний. Коротше, різко перехопивши ініціативу, розмахуючи хвостом, як диригентською паличкою, кінь повів за собою оркестр. Коли Давінгоф спробував відновити себе у диригентських правах, висхідна музична зірка відбила копитом як такт оркестру, а й усе полювання Давінгофу диригувати.
Все йшло чудово до 19 такту, коли в оркестрі зазвучала труба. Кінь виявився полковим і, почувши трубу, відразу пішов в атаку на ворога, тобто на оркестр. Але й оркестр теж виявився військовим та діяв тактично грамотно. Відбиваючи атаки ворога, він відступив спочатку Потьомкінськими сходами в порт, потім на корабель, а потім і в Константинополь. Що ви хочете, йшов не лише 19-й такт, а й 1919 рік!
Але вважати, що Одеса оригіналами вважала лише деяких диваків помилково. Одеса могла надати звання оригіналу навіть градоначальнику. Звичайно, тому треба було натужитися. Наприкінці ХІХ століття при владі в Одесі став градоначальник-самодур із екологічним прізвищем Зелений. Щоправда, йому ближче була друга частина слова «самодур», коротше, з дурницею там було все гаразд. Хрестоматійним став епізод, коли Зелений, відвідавши одеський цирк, побачив там у буфеті дресирувальника Дурова, який забіг перекусити. Прихід градоначальника не зіпсував Дурову апетиту, а те, що він не встав за появи символу влади, навіть і апетит артистові додало. Миттєво позеленівши, Зелений сердито прошипів цирковому директору, який супроводжував його.
— Скажіть цьому дурню, що я — Зелений!
Тоді Дуров, промокнувши рота серветкою, передав через директора:
— Скажіть, що коли він дозріє, я обов’язково з ним поговорю.
Швидко закінчивши вечерю, Дуров стрілою побіг за лаштунки і пофарбував одну зі своїх дресованих акторок, тобто свиню, у зелений колір і на ній виїхав на манеж. Зрозуміло, що наступного дня він виїхав (не на манеж, а тепер із Одеси) у супроводі поліцейських чинів, щоправда, вже не на свині.
Мимоволі замислюєшся: як стереотипно мислять через непорозуміння прийшли до влади правителі. Так П.А. Зелений зажадав від П.К. Саксаганського, який грав в Одесі вистави разом із Товариством українських артистів, «реабілітувати» російську мову, оскільки дружина Зеленого, яка часто заглядала до театру, погано розуміла не лише чоловіка, а й українську мову. Наказ говорив: щовечора ставити стільки дій російських п’єс, скільки й українських, скажімо, п’ять на п’ять. А якщо в російській п’єсі актів було не п’ять, а чотири, то будьте ласкаві, допишіть ще один. Ось таке от оригінальне самодурство.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
