У старому, ще дореволюційному підручнику світського етикету написано: «Новий рік та Різдво небажано зустрічати без ялинки, і зовсім безглуздо зустрічати без шампанського». Суворі вимоги! Як бути з ялинкою, кожен вирішує сам для себе, адже є і природні і штучні, а от природнього шампанського точно не існує. Тому одесити колись забезпечили себе цим напоєм власного виробництва.
Людвіг-Едуард-Генріх Редерер сам особисто шампанське не перетравлював, але він любив відвідувати Одесу, а дами, які відвідували його в Одесі, просто мліли, коли він відкривав пляшку французького шампанського. От і доводилося Редереру для подібних житейських радощів щоразу везти зі своєї історичної батьківщини, тобто з Франції, пару ящиків шампанського.
Але вік брав своє: житейських радощів хотілося все більше і більше, а тягати на собі ящики все важче і важче. Залишалося одне: зайнятися здобиччю корисної житейської копалини, тобто шампанської, безпосередньо в Одесі на спецзаводі. Так вперше на Французькому бульварі були помічені особливо зацікавлені особи, які заглядають через паркан особливого заводу, який отримав у народі ім’я «Завод шампанських вин і дамських мрій імені Генріха Редерера».
Імператор Микола ІІ, якому теж були знайомі подібні життєві проблеми через всяких Кшесинських, балерин і тих, хто був не проти ними стати на вечір, 8 березня 1896 року легко затвердив статут «Південно-Російського товариства виноробства Генріха Редерера в Одесі», та з того часу не раз повторював, що, можливо, це найрозумніший крок за весь час його правління. А для тих, хто не розумів, роз’яснював: «Мій предок Павло І отримав від корінних одеситів хабар 3000 апельсинів — і так почалася Одеса, а я отримав від французького одесита 3000 пляшок шампанського — і в Одесі почалося ще й веселе життя».
До справи залучилися впливові представники одеського суспільства: статський радник Зайченко, купець Енні, почесний громадянин Динін та дворянин Попандопуло. Початковий капітал, зібраний для проєкту, становив 500 тисяч рублів золотом, що було значною сумою для того часу.
Для зведення заводу Редерер запросив французького архітектора Бойша, який співпрацював із місцевим архітектором Льюїксом. Уже навесні 1898 року на Малофонтанській дорозі стартувало будівництво. Паралельно до Одеси прибув перший корабель, навантажений французькими винами, які мали стати сировиною для майбутнього виробництва.
Щоб не втрачати час, виробничий процес тимчасово організували на Молдаванці. Там 40 робітників активно займалися підготовкою перших партій напою, розливаючи виноматеріал у пляшки.
Уже 1 жовтня 1899 року відбулося урочисте відкриття нового заводу, яке стало справжньою подією для міста. Відвідувачів вразила розкіш адміністративної будівлі та елегантність в’їзної арки. Підприємство було обладнане власною електростанцією, а у його підвалах могло зберігатися до двох мільйонів пляшок шампанського.
Особливістю виробництва стала повна автентичність. Генріх Редерер використовував виключно французькі вина з регіону Шампань, а також імпортні пляшки, пробки та дріт для кріплення корків. Увесь процес контролювали експерти з Реймса. Завод випускав шампанське трьох видів: сухе, напівсухе та солодке. Продукція швидко здобула популярність, і компанія відкрила склади у великих містах, зокрема в Києві, Варшаві, Ризі, Ташкенті та Москві.
Однак історія підприємства виявилася непростою. У 1902 році через виноробну кризу у Франції компанія змушена була взяти кредит у 200 тисяч рублів. Незважаючи на це, у 1904 році одеське шампанське «Генріх Редерер» отримало золоту медаль на Всесвітній виставці в Парижі. Проте революційні події 1905-1907 років викликали серйозні суперечки серед акціонерів. У результаті Генріх Редерер залишив товариство, а вже 1906 року завод був проданий купцю Єлисєєву.
Новий власник зміг налагодити справи. Наприклад, великою срібною медаллю від Імператорського товариства сільського господарства Росії у 1910 році на торгово-промисловій виставці в Одесі було нагороджене знов-таки шампанське одеського виробництва (марка «сухе»). Що цікаво, територія заводу була викуплена у Якова Розенберга, і саме цей пан був директором-розпорядником заводу.
Коли справи у підприємства пішли добре, було ухвалено рішення викупити ще одну ділянку, і територія заводу почала доходити до території нинішнього стадіону ОНУ ім. І. Мечникова (тоді Одеського Британського Атлетичного Клубу). 13 травня 1914 року сталася ще одна цікава історія. Завод купляє ще однієї ділянки у… сім’ї Розенберг! Тільки уявіть собі! Самі в себе практично! Але тоді це підприємство відроджувалося, і ніщо не віщувало біди.
А біда прийшла, як і до багатьох, 1917 року. До влади приходить Ленін, і ті, хто не турбував себе утихомиренням тваринних інстинктів людей. 6 лютого 1918 року до Міської управи Одеси надійшла заява, а в ній — відомості про те, що завод по Французькому бульвару, 32, з усіма службами та конторами повністю розгромлений. Народ дорвався до запасів та підвалів. І все. Офіційно з 1918 року завод був націоналізований, а потім взагалі закритий.
Чого тут тільки не було: у приміщеннях спочатку розмістили птахофабрику, згодом їх зайняли військові. Найцікавіше, що після війни територія та будівля заводоуправління навіть послужили як літня резиденція маршала Радянського Союзу Георгія Жукова. Відроджувати завод стали лише 1948 року, а 1950-го, нарешті, запустили. І можете здивуватись, але перші пляшки нового витка в історії шампанського заводу зійшли з конвеєра… знову 8 березня, але вже 1952 року. Мабуть, ця дата для заводу — особлива. А радянська історія заводу потребує колись окремої розповіді.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
