Його книг немає у бібліотеках. Та й на прилавках вони не лежать. Може, й досі хтось побоюється осиного, жалячого пера Дон-Амінадо? Хто це? А ви зробіть експеримент: своїм знайомим поставте це питання. Швидше за все, будете здивовані — дадуть відповідь небагато людей. І не тому, що одесити забули цю людину. Їх змусили забути. То чи не час згадати?
Він народився 7 травня 1888 року у невеликому містечку Єлизаветграді Херсонської губернії (нині – Кіровоград). В Одесі займався юридичним факультетом Новоросійського університету. І з нашого міста відплив на еміграцію. Він усе життя любив і часто згадував Одесу.
Чудові сторінки про Одесу у його книзі спогадів “Потяг третього шляху”. Правильно його звали Амінодав Пейсахович, тому навіть звичайне, усталене за ним ім’я, в побуті, Амінад Петрович, був рід псевдоніма: Амінодав Пейсахович — Амінад Петрович — Дон-Амінадо.
З дитинства полюбив читання, був справжнім театралом, знав вітчизняну та західну драматургію. Любив серйозні спектаклі та захоплювався легкими жанрами: водевілями, жартівливими мініатюрами, капусниками. Відвідував як мистецькі виставки, так і знаменитий цирк Труцці. Був дуже товариський, у всьому виявляв величезну енергію. Здається, в ті роки, коли «кожен зустрічний був нам друг, А поперечний був нам братом», ним володіла якась неймовірна жага до життєвих вражень. З юності, маючи журналістський дар, умів по-репортерськи знаходити і в гущавині життя, і в газетних повідомленнях цікаві факти, події, імена. Але з самого початку відрізнявся вимогливістю до себе, смаком та суворою вибірковістю у цих пошуках, як зараз сказали б, інформації.
Після університету, переїхавши до Москви, став помічником присяжного повіреного, одночасно зайнявся літературною діяльністю, співпрацював із московськими та одеськими газетами. На той час зав’язалися його міцні стосунки з відомим, найкращим гумористичним журналом – «Сатириконом», який переживав кризу.
1914 року почав виходити «Новий Сатирикон». Дон-Амінадо познайомився з провідними авторами – А. Т. Аверченком, Н. А. Теффі, Сашком Чорним, В. Горянським, П. Потьомкіним, М. Агнівцевим, художником Ре-Мі (Н. В. Ремізовим-Васильєвим). На сторінках журналу друкувалися його фейлетони, епіграми, пародії та мініатюри.
У Першу світову війну було мобілізовано, на фронті служив солдатом. Страшні реалії війни, трагічні військові враження сильним чином вплинули поета. І колишнє життя висвітлилося штучним, порожнім, далеким від істинних моральних орієнтирів. Видає збірку «Пісні війни».
Будучи переконанням радикалом-республіканцем, Дон-Амінадо захоплено зустрів Лютневу революцію. Жовтневу, як майже всі новосатириконівці, не прийняв. Цим було визначено весь подальший життєвий шлях та творча доля поета. Спочатку він їде до Києва, потім до Одеси.
Хіба не люблячи, можна було так писати її портрет?
«Роки йшли, а навколо, на березі самого синього моря, шуміло, гуло, жило своїм життям чудове юне місто, як камергерською стрічкою оперезане чинним Миколаївським бульваром, Олександрівським парком, стрімкими Великим і Малим Фонтанами, щасливою, майже справжньою Аркадією і чорно-ж своїми лиманами — Хаджибеєвським та Куяльницьким.
З висоти чавунного п’єдесталу, на площі, що примикала до моря, неухильно дивилася в далечінь бронзова Катерина II, а до царських ніг збігалися її вірнопіддані провулки — Воронцовський, Рум’янцевський, Чернишевський, Потьомкінський і прямі, рівні головні вулиці й перли. Рішельє, Де-Рібаса та Ланжерона».
Так, він любив це місто! Навіть через багато років. Навіть здалеку. Його від’їзд на еміграцію не можна ні засуджувати, ні вітати. «Еміграція нагадує сир зі сльозою: сир слопан, сльоза залишилася». Він вибрав саме цей шлях і пройшов до кінця.
Зате там він став душею маленької російської колонії Парижа, в який «перекочувала жива історія старого життя, де ще пахли кулеб’яки та розстібки, цигани були не з привокзальної площі, а з Яру, а російську культуру представляли не Дем’яни Бідні та Артеми Голодні, а Купрін , Бунін, Мережковський, Ремізов, Рахманінов, Шаляпін, Коровін, Сомов, Бенуа — і так до нескінченності.
Розквіт літературної творчості Дон-Амінадо посідає двадцяті-тридцяті роки. Неодноразово дослідники зазначали, що як великий ліричний, сатиричний і гумористичний поет він відбувся у гірку пору еміграції. Його герой – «маленька людина», вигнанець із рідної країни, життя якого сповнене драматичних поворотів. В. І. Коровін: «Душевні страждання та житейські негаразди у кращих віршах піднялися до високого почуття світової світової скорботи».
Художній світ вписує «маленьке життя» в історичний контекст, відсилаючи до античності, середньовіччя, на час Великої Французької буржуазної революції, до різних епох і країн. Простір поетичного світу насичений іменами, подіями, великою географією. Знаковими для всієї творчості Дон-Амінадо є хронотопи: Одеса, Москва, Париж. У їхньому часі-просторі живе «пам’ять серця».
У сучасній літературі, присвяченій поету, зазначається, що його майстерність багато в чому ґрунтується на такій стилістичній фігурі, як алюзія: використанні відомих фактів з історії, сучасності та літератури. Водночас він постійно звертається до образів дореволюційної Росії. У віршах і прозі імпресіоністична манера передає ситуації, типові на той час. Поета відрізняє вибірковість у вживанні, найчастіше – лише іменників, якими читач може відновити повний обсяг висловлювання. Наголошують, що для нього характерна іронічна дистанція з зображуваним, сатира близька до дружнього, ігрового гумору. Але за легкістю форми стоїть політично серйозний та зрілий автор.
Дон-Амінадо розпочав співпрацю з газетою «Останні новини», розміщував майже в кожному номері віршований чи прозовий фейлетон.
З цього приводу князь Дмитро Святополк-Мирський, відомий літературознавець, відгукувався про нього: «…найулюбленіший, справжній володар дум зарубіжної Русі – Дон-Амінадо.
Протягом 20 років ім’я поета не сходить зі сторінок газети. Його твори залишалися дотепними, веселими, блискучими. Художні вимоги редакції були високі, а поет дорожив своєю репутацією. В. І. Коровін зазначав, що це був щасливий випадок, коли газета та талановитий співробітник знайшли один одного. Автор мав скромний та міцний достаток, що забезпечує гідне життя коханій родині. Але це були роки виснажливої творчої роботи.
Дон-Амінадо дуже швидко став однією з значних постатей суспільного та культурного життя російського зарубіжжя. Він перебував в епіцентрі подій, знову спілкуючись з багатьма людьми, займаючись різнобічною діяльністю. Брав участь в організації літературних вечорів як розпорядник, кілька разів на рік влаштовував власні вечори. Постійно друкувався у газетах та журналах. Був неймовірно популярним.
Лев Зуров: «Без перебільшення можна сказати: у ті часи не було на еміграції жодного поета, який був би настільки відомий. Він співпрацював у ліберальній газеті, але серед його шанувальників були всі російські шофери, що входили у всілякі полкові об’єднання та військовий союз. Його вірші вирізали із газет, знали напам’ять. Повторювали його крилаті слівця. І багато хто починав газету читати зі злободенних віршів Дон-Амінадо».
Дон-Амінадо належав культурній еліті, але детально знав невибагливий побут та буття всіх «кіл» російської колонії. Щоденні клопоти та суєта поступово витісняли політику та «високі» інтереси на другий план. «Злість дня» змінилася іншими проблемами.
На еміграції він був відносно благополучний. Мав будиночок під Парижем, у містечку Єр, і називав себе «ієромонах». Надломила його війна. Дуже чуйний, він вловив головний її наслідок – байдужість до чужих бід: “…Про те, що було пережито всіма нами, – писав він у серпні 1945 року, – тими, хто залишився по той бік добра і зла, можна написати 86 томів Брокгауза та Єфрона, але ніхто їх не читатиме. Вразило мене тільки одне: байдужість… Взагалі кажучи, всі хочуть забути про спалених… бо для тих, хто вцілів, Бухенвальд і Аушвіц – це те саме, що повінь у Китаї”. Він не лише пам’ятав. Він відчув нові реалії, що прийшов, той час, до якого ми сьогодні докотилися, і перестав писати.
Його афоризми — одні з найкращих: «Брехня — мистецтво, плітка — ремесло», «Чарівність починається з головного, розчарування — з дрібниць», «Ніщо так не наближає до смерті, як довголіття», «Ніщо так не заважає бачити , як думка”, “Ніхто й нікому у світі не зобов’язаний, як мавпи Дарвіну”, “Стрільба є передача думок з відривом”, “Не думай погано про всіх ближніх відразу, думай по черзі”, “Намагайтеся здаватися молодше, ніж ви є, але не молодші, ніж про вас думають”.
А ось і наші реальності: «Спочатку народ мовчить, потім стає під прапори, потім у чергу, потім — знову під прапори, і потім знову мовчить», «У марнотратників життя немає часу подумати про безробітних, зате у безробітних знайдеться час подумати про марнотратників життя”, “Зрештою, вся переоцінка цінностей тільки до того й зводиться, що до перейменування вулиць”, “Як би твоє становище не було погано, втішайся тим, що міжнародне становище ще гірше”. Помер Амінодав Пейсахович 14 листопада 1957 року.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
