Дюківський сад розтягнувся між Слобідкою та Молдаванкою, вздовж вулиці Балківської. За 200 років свого існування він бачив і герцога де Рішельє, який відпочивав у тіні розлогих кленів, і радянські сільськогосподарські виставки, і зйомки «Весни на Зарічній вулиці», і бандитські розбірки буремних «дев’яностих».
Дюковський сад – найстаріший одеський парк, розбитий за наказом Дюка де Рішельє, як належне обрамлення його літньої резиденції в 1810 році. Через 16 років після від’їзду герцога на батьківщину до Франції парк був подарований місту ад’ютантом герцога, полковником Стемпковським.
Розташований на кордоні двох і досі не найсприятливіших історичних районів Одеси – Молдаванки та Слобідки, парк став досить швидко занепадати. Наступні градоначальники або були надто зайняті важливішими проблемами, або їх літні резиденції знаходилися ближче до моря, але жоден з них не зміг раз і на завжди упорядкувати парк.
У ті далекі часи це була практично околиця Одеси. У парку збирався різний чесний і нечесний народ. Незважаючи на це, на території Дюківського саду були сходи, фонтани та альтанки для приємного проведення часу. Під час градоначальства Григорія Маразлі, у парку було влаштовано атракціони для дітей бідних районів Молдаванки та Слобідки.
Газета «Вечірня Одеса» кілька років назад приводила цікаве свідчення, датоване сотнею років назад. У популярному на той час періодичному виданні «Південна думка» від 17 вересня 1911 року піднімалася так знайома нам, далеким нащадкам, проблема занедбаності цього парку: «Ви, звичайно, знаєте величезну, занедбану, поцятковану брудними канавами, з покидьками, місцевість, яка зветься Дюківським садом. Вмирають пам’ятники, гинуть образи минулого, а наші муніципали, замість того, щоб зберегти їх, дають їм гинути до основи».
Своє справжнє друге народження Дюковський сад отримав у 1949 році, коли на післявоєнному ентузіазмі трудящих було реконструйовано та перейменовано на парк «Перемога». Якістю проведеної реконструкції одразу скористалися режисери Фелікс Міронер та Марлен Хуцієв, які зняли у парку багато сцен знаменитого фільму «Весна на Зарічній вулиці». Так, багато сцен знімали в Запоріжжі, але і одеські пейзажі ви легко впізнаєте.
У 50-х роках на території парку було збудовано павільйони для обласної сільськогосподарської виставки. Проте чи сільське господарство підвело, чи належного відгуку у серцях городян ці заходи не викликали, але вже наприкінці 1950-х парк «Перемога» стає спортивно-розважальним центром у нерозбещеній пам’ятками частині міста. Як пише у своїх спогадах письменник Лев Йосипович Штерн: «В одному з кутів великої ставки споруджують відкритий спортивний басейн, завдовжки 50 метрів та 10-ти метрову вишку для стрибків, невелику трибуну для глядачів».
На ставку починає працювати човнова станція. Один за одним відкриваються Зелений театр, музей китобійної флотилії, вхід до якого було перекрито щелепою кита, Льодовий палац, Планетарій. У павільйонах сільськогосподарської виставки тепер розташовувалися піонерські табори.
З розвитком льодового спорту в Одесі та появою школи фігурного катання зросла потреба у його популяризації серед одеситів. Для цього було влаштовано льодовий палац «Морозка». Він був першим у місті. Були прокладені спеціальні труби, якими надходила охолоджувальна речовина для ковзанки. У парку працював фонтан, а влітку, вечорами, показували кіно.
Наприкінці 1970-х синусоїда розквіту парку починає повільно, але впевнено іти вниз, а чергові зміни, озвучені на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 році призводять до того, що у 1989 році КП «Парк Перемоги» переводять на госпрозрахунок.
У 1990-х роках парк отримав не найкращу славу. У місцевому павільйоні запрацював більярдний клуб під назвою «Карамболь». Однак знаменитим він був не через більярдні партії, а через дуже часте перебування тут різноманітних кримінальних елементів. Іноді вони зустрічались тут для вирішення власних питань. Градус «дискусії» бував доволі високим, під час розбірок могли постраждати не тільки «братки», а й звичайні відвідувачі та перехожі.
На сьогодні бандитських розбірок тут вже давно немає, але драки все ж іноді бувають. Тому ходити сюди наодинці у темну пору часу все ж не найкраща ідея.
Якщо мине ставок Дерибаса, повернути ліворуч, то ви потрапите на досить широку бічну алею, вздовж якої стоять ліхтарі та лавки. Це улюблене місце любителів тиші: сюди не доходять ні звуки міської метушні, ні лайка напідпитку не найкращого контингенту Молдаванки та Слобідки.
Так ось, тут можна побачити будинок з вапняку, фасад якого прикрашають барельєфи у вигляді рибних голів та якорів. Звичайно, пейзаж неабияк псує будівельне сміття, що скупчилося навколо, і занедбаний вигляд будівлі. Іноді тут можна побачити світло. Подейкують, що це привид самого Дюка, який дуже злий від того, що його дітище так занедбали.
Якщо повернутись спиною до загадкової будівлі із привидом і пройти стежкою між деревами, то можна вийти до центрального майданчика саду. По дорозі минемо розвалену коричневу будову, що нагадує вуличну сцену, а на майданчик заходимо з боку сірої одноповерхової будівлі. Його, до речі, деякі історики вважають рештками Дюківської дачі, адже вершину будівлі вінчає конструкція, що нагадує корону французьких герцогів.
Якщо вірити старовинним гравюрам, особняк одеського градоначальника знаходився справді десь тут. Але, за словами краєзнавців, через численні перебудови за радянських часів зараз складно щось визначити. Зараз площа з руїнами, які були чи то фонтаном, чи то альтанкою, оточують три будівлі: одна з них, ймовірно, — частина герцогської резиденції, що вціліла, а дві інші — збудовані за радянських часів павільйони для виставок.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
