Історія Одеси знала багато пожеж. Деякі з них бували і справді катастрофічними за своїми наслідками. Пожежа, що сталася в одеському порту у 1814 році, могла цілком увійти до сумнівної «трійки найкращих», але цього не сталося завдяки героїзму однієї людини.
Першою згадуваною в історії міста була пожежа 1806 року, коли бочки з-під солідолу стали імпровізованою сценою (театрів у місті ще не було) для вистави. Актриса мала пройти через смолоскипи. У цей момент вогонь смолоскипа потрапив на бочки, почалася пожежа. На акторці спалахнула сукня, вона отримала серйозні опіки.
Одеса, як відомо, будувалася на безводному місці. Тому в кожному дворі мала бути бочка (цистерна) для збирання води: вона під час дощів стікала з дахів і накопичувалася в цій ємності. Незабаром в Одесі було створено Олександрівську поліцейську ділянку з пожежною командою, Херсонську поліцейську пожежну команду, Петропавлівський поліцейський пожежний пост.
Кожній поліцейській пожежній команді та пожежному посту було присвоєно свій прапор із власним кольором та «власну» ж масть коней. Бульварна команда мала гніді коні, Олександрівська — сірі в яблуках, Херсонська — вороні, біля Петропавлівського посту — білу масть.
Інвентар у кожній пожежній частині також фарбувався у відповідні кольори. Таке «різноцвіття» було потрібне. Якщо в гасінні сильної пожежі брали участь усі чотири частини, потім треба було швидко розібрати власний інвентар. А коли кольори різні, зробити це легко, з найменшою втратою часу.
Коли закінчились кровопролитні наполеонівські війни Одеса зійшла юною зіркою світового хлібного експорту. Зруйнована Європа потребувала сільськогосподарської продукції, і місто зуміло цей попит задовольнити. Навігація тоді мала сезонний характер, частково тому, що в міжсезоння чи взимку хлібні каравани не могли дістатися бездоріжжям із глибинки до міста.
Траплялося, в очікуванні навантаження та відплиття в Одеській гавані накопичувалося по кілька місцевих та середземноморських суден. І одного разу, в 1814 році, на одному з них спалахнула пожежа, а його команда, як і екіпажі найближчих вітрильників, зійшла на берег. Вогонь швидко набирав чинності, виникла загроза сусіднім судам.
У ті роки ще не було страхових компаній, що були у купців вітрильники не були застраховані, і втрата судна загрожувала господареві банкрутством. До збереження свого годувальника кожен ставився дбайливо, сам дивився, щоб ні робітники, ні пасажири не розводили вогню на судні. Куріння на палубі категорично заборонялося.
Гасіння пожеж, що виникали на суднах і плотах, зводилося переважно до ізоляції та закріплення на якорі. У такому положенні судно або догоряло, не завдаючи іншим шкоди, або екіпажу вдавалося загасити пожежу та врятувати її. У крайньому випадку судно затоплювалося.
Але в той раз це було неможливо. Пожежа швидко розгорялася і могла у будь-який момент перекинутись на інші кораблі. Існувала реальна загроза катастрофи. Бо якщо б запалали інші кораблі, згодом полум’я могло б дібратись і до порту. Вибух та пожежа в порту означали б його повний вихід з ладу. Одеса залишилася б без головного джерела доходів.
Тому треба було якимось чином вивести палаючий корабель з гавані. Але зробити це було вже нікому — всі екіпажі покинули і палаючий корабель, і сусідні. На щастя, командир брандвахтенного канонерського човна № 58 лейтенант Є. І. Колонтаєв не розгубився.
Єгор Іванович, який пройшов навчання у флотилії контр-адмірала Де-Рібаса, мав великий практичний досвід швидких процесів в аварійних ситуаціях. В одну мить він спритно перебрався на охоплене полум’ям судно. Дим виїдав очі, у горлі лупило, полум’я обпалювало руки. Але думка про страшні наслідки змушувала лейтенанта діяти, не гаючи часу, чітко. Він швидко відшвартувався. Обережно вивів вітрильник із гавані у відкрите море, кинув якір та загасив пожежу. І тільки потім відчув опіки рук та обличчя. Так Єгор Іванович Колонтаєв врятував і місто, і всі кораблі, що скупчилися в порту.
Місцеве купецтво відзначило цей подвиг Похвальною грамотою та золотим браслетом з гравіюванням: «Подячна комерція – Є. Колонтаєву». Невдовзі вулиця, де проживав Є. І. Колонтаєв, була названа його ім’ям. З 1 лютого 1819 він вийшов у відставку в чині капітан-лейтенанта, а в 1821 повернувся на службу в якості капітана Карантинного порту. Ця посада означала загальне завідування портом.
В епоху графа М. С. Воронцова бойовий морський офіцер, капітан порту став керуючим міського театру. Досвід показав, що легендарний театр не міг виживати без дотацій і Колонтаєв з новою посадою впорався. Надалі, поступово піднімаючись службовими сходами, Єгор Іванович перебував при Воронцові чиновником з особливих доручень, у тому числі й надзвичайно складних та делікатних. Було в нього три дочки та чотири сини.
Помер Є. І. Колонтаєв 23 жовтня 1842 року. І сьогодні в Одесі є вулиця, присвячена йому. В радянські часи її перейменовувували на честь Фелікса Дзержинського, але наразі все повернулося на свої місця.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
