Ця людина була справжнім символом Одеси тих років. Він міг би мати гарну освіту, та прожити спокійне та забезпечене життя. Але вирішив обрати шлях бандита та нальотчика. І коли прийшов час революційних потрясінь, то прийняв цей виклик і вирішив ризикнути ще раз.
Гриша Котовський з’явився на світ у молдавському селі Ганчешти у 1881 році у багатодітній родині інженера-механіка польського походження та простої російської жінки. Мати померла, коли хлопчикові було два роки. Батькові, який працював у винокурні, довелося самостійно піднімати шістьох дітей. Очевидно, сил і часу на їхнє виховання не вистачало. Наданий собі, Григорій вже у дитинстві неодноразово відзначився проказами і витівками.
Спочатку Григорія відправили на навчання до Кишинівського реального училища. За спогадами однокласників, він був йоржистим і забіячним хлопцем, який нерідко прогулював заняття і претендував на лідерство в колективі. Хлопці прозвали його Береза. Через погану поведінку Котовському довелося залишити училище, після чого Григорій вступив до Кокорозенського сільськогосподарського училища і готувався стати агрономом.
У студентські роки зблизився з есерами та познайомився з марксистським навчанням. Революційні ідеї молодик розумів по-своєму, найчастіше як вседозволеність і право сильного на владу. Не раз пізніше, у зріліші роки, він сам себе називав комуністом-анархістом.
Після навчання він служив управителем у різних маєтках, але ніде довго не затримувався. Але не тому, що не вмів чи не хотів працювати, а зі схильності до кримінальних авантюр. Спочатку вступив у любовний зв’язок із дружиною господаря, а коли вибухнув скандал, убив князя та підпалив маєток. Пізніше зазіхнув на чужі гроші, зробив фальсифікацію… Кілька місяців Григорій провів у в’язниці за те, що заступився за наймитів. Незабаром за ним закріпився авторитет кримінального лідера, щасливого, сміливого та не позбавленого романтики.
У біографії Котовського та життєвому кредо було намішано багато чого: він не цурався насильства, пограбувань та крадіжки, намагаючись при цьому дотримуватися власних принципів справедливості та шляхетності. Йому подобалося, коли його називають бессарабським Робіном Гудом, таким собі Дубровським, а тому він часто «працював» на публіку, обдаровуючи бідняків награбованим.
Збивши зграю з таких же головорізів, Григорій переміщався півднем імперії, забираючи стан у поміщиків, спалюючи панські садиби і знищуючи боргові розписки. Все це імпонувало місцевим селянам, і вони часто допомагали бандитам ховатися від влади, постачали їх продуктами та одягом. Популярність Котовського зростала пропорційно його успішності та невловимості. Лише 1906 року жандарми зуміли вистежити його та заарештувати. Провівши півроку в Кишинівській в’язниці, Котовський утік, щоб продовжувати свої беззаконня.
І все-таки успіх відвернувся від нього, невдовзі його спіймали знову, черговий вирок виявився більш суворим — 12 років каторги в Забайкаллі. Треба сказати, що, відбуваючи термін, молодик демонстрував лояльність до керівництва каторги, співпрацював з ним і виявив себе з позитивного боку. Ця комунікабельність Котовського та його здатність швидко адаптуватися до життєвих обставин допомагали йому ще раз.
Дізнавшись, що карні злочинці не потрапляють під амністію до 300-річчя будинку Романових, на яку він так розраховував, Григорій у 1913 році знову втік. Якийсь час утікач ховався, але потім знову сколотив банду і зайнявся нальотами. На рахунку зухвалих та щасливих бандитів — операції з грошового вилучення у приватних осіб, контор, банків та навіть казначейства.
1916 року пораненого Котовського зуміли оточити і передати до рук влади. Він був засуджений до страти через повішення. У в’язниці Григорій Іванович писав листи до різних інстанцій із проханням про заміну смертного вироку відправкою на фронт. Одне з його послань потрапляє до рук дружини командувача Південно-Західного фронту генерала Олексія Брусилова, яка використовує свій вплив на чоловіка, щоб відстрочити страту.
У цей час у Росії 1917 року до влади прийшов тимчасовий уряд, який амністував політв’язнів. Але Котовський проходив за іншими статтями! Проте йому симпатизували такі перші особи країни, як адмірал Колчак, міністр Гучков, сам голова тимчасового уряду Керенський. «Шляхетний захисник бідних» вийшов на волю.
Залишивши тюремні стіни, він того ж вечора з’явився в одеському оперному театрі на постановці «Кармен», де під шалені овації глядачів сказав зі сцени натхненну революційну промову та влаштував аукціон із продажу своїх кайданів. Останні, до речі, було куплено купцем Гомбергом за 3 тисячі рублів!
Мабуть, у цьому закінчився «бандитський» період життя Григорія Івановича. З травня 1917 року він воює на румунському фронті, де отримує за сміливість як чин прапорщика, а й Георгіївський хрест. Він стає членом солдатського комітету 6-ї армії.
Відступ більшовиків із Кишинева прикривав загін, що перебував у підпорядкуванні Котовського. Разом із ними він залишає рідні місця, зайняті австро-німецькими військами, але за кілька місяців нелегально повертається до Одеси. Після приходу в місто червоних бере участь в операції чекістів із затримання знаменитого одеського кримінального авторитета — Мішки Япончика.
Мабуть, нова влада сповна оцінила таланти та здібності Григорія Івановича. Тому що у квітні 1919 року він очолює військовий комісаріат міста Овідіополя, а ще за кілька місяців стає на чолі кавалерійської бригади. Її бійці у складі Південної групи військ 12-ї армії здійснили героїчний марш-кидок денікінськими тилами, щоб вийти на територію, де вже встановилася радянська влада. Наприкінці того ж року кавалеристів Котовського перекидають під Петербург назустріч військам генерала Юденича. Потім Котовський воює вже на радянсько-польському кордоні та воює з загонами Петлюри.
Зробив червоний командир свій внесок у звільнення від інтервентів свого улюбленого міста — Одеси. Пізніше котівці люто борються з загонами Махна та Антонова. При цьому червоний командир показує своїм бійцям приклад не лише відваги та військової звитяги, а й демонструє тактичну хитрість. Так, Григорій Іванович зумів заманити командира великого з’єднання антоновців із бійцями на свою територію, де ворогів безжально знищили.
Григорію Івановичу відкрито симпатизує нарком Фрунзе, який робить його своїм заступником, щоправда, вступити на посаду Котовський так і не встиг. Тепер він член Реввійськради та трьох ЦВК — Радянської, Української та Молдавської.
Дехто з істориків називає загибель Котовського першим замовним політичним вбивством у радянський період. За однією з версій, саме побоювання Сталіна і Троцького щодо тандему Фрунзе — Котовський стали причиною таємничої загибелі колишнього отамана і комбрига в 1925 році.
Офіційно було озвучено інший сценарій. По ньому колишній власник одеського борделя та старий знайомець Григорія Івановича Мейєр Зайдер двома пострілами в серці вбив відпочиваючого на своїй дачі фарба. Злочинець не ховався і пояснив свої дії ревнощами. Дивно, але йому дали лише 10 років ув’язнення, з яких він відсидів два роки. Через три роки після звільнення Зайдера вбили колишні котовці.
Кому належить ідея зі збереженням тіла Котовського для нащадків, достеменно невідомо. Рішення приймалося на найвищому рівні, процес проводила група бальзаматорів на чолі з професором Воробйовим. Примітно, що серце червоного командира помістили окремо у посудину зі спиртом та направили для зберігання до Одеського медичного інституту. Тіло ж знаходилося в склепі невеликої похоронної споруди міста Котовська, куди могли прийти всі охочі.
Під час німецької окупації мавзолей було зруйновано, а останки червоного ватажка викинуто в рів поряд із трупами розстріляних євреїв. Але робітники залізничного депо зуміли по гарячих слідах розкрити траншею, знайти останки Котовського і зберегти їх до кінця війни.
Пам’ятник герою Громадянської війни у зменшеному вигляді було відновлено у 1965 році. Тіло Котовського знаходилося в цинковій труні з невеликим скляним віконцем для обличчя. 2016 року над ним знову поглумилися, тепер уже місцеві вандали. Тому рішенням міської влади останки Григорія Івановича за християнською традицією було віддано землі.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
