Репресії сталвнської доби напряму змінили долі мільйонів людей і не лише репресованих, а й тих, з ким вони були пов’язані родинними, службовими, товариськими тощо зв’язками. Певний відсоток з них складали особи, причетні до діяльності іноземних дипломатичних місій.
На території УСРР на початку 1930-х рр. діяла низка іноземних консульств: німецьке в Києві, Харкові й Одесі, італійське в Харкові й Одесі, польське в Харкові й Києві, турецьке в Одесі, японське в Одесі, чехословацьке в Києві. Починаючи з 1935 р. уряд СРСР у спішному порядку почав їх усувати у зв’язку з наростанням репресій, чистками в партії, боротьбою проти т.зв. опозиційних елементів.
У багатьох випадках серед типових радянських звинувачень фігурувала співпраця з іноземними дипломатами, зв’язок з консульствами тощо. Радянське керівництво добре пам’ятало активність закордонних представництв під час голодомору 1932–1933 рр., розуміло їх певну незалежність і критичне ставлення до процесу «побудови соціалізму», а тому розпочало послідовну ліквідацію. З 1937 р. в УРСР залишилися лише польське й чехословацьке консульства в Києві.
Найбільш активна діяльність іноземних представництв на території республіки припадає на трагічний період масового голоду 1932–1933 років, коли радянська влада, прагнучи загнати всіх селян у колгоспи, організувала системне вилучення продовольства, обмежила вільне пересування та постачання всіх засобів існування, особливо у райони, де так зване колгоспне будівництво зазнавало найбільших труднощів. Ще наприкінці 1920-х років, стежачи за цими драматичними подіями, працівники іноземних дипломатичних представництв відзначали наростання кризових явищ у сільському господарстві.
Співробітники турецького консульства в 1930 році констатують, що СРСР вивозить харчі з метою отримання валюти замість того, щоб нагодувати власний народ, що уряд «примушує голодувати свій робітничий клас і все населення». Іноземні дипломатичні представництва постійно інформували свої керівні структури і про ті заворушення на ґрунті відсутності продовольства, що мали місце у великих містах України.
А ось думка японського консула в Одесі, який у червні 1932 року здійснив велику подорож по різних регіонах СРСР. Він констатував, що «українські селяни справляють у порівнянні з селянами інших республік жалюгідне враження і своїм обідраним одягом, і схожiстю з мощами, і проханням про милостиню: навіть на великих станціях селяни, їхні дружини і діти простягають руки за пожертвуванням і просять хліба…».
Консул Фрідріх Рот у річному звіті, надісланому в грудні 1933 р., інформував посольство про арешти серед української інтелігенції за її «національно-українські настрої», про переслідування «українських націоналістів», а також звітував про надання матеріальної і продовольчої допомоги німцям-колоністам взимку 1933 року. Основною причиною голоду консул вважав системні конфіскації хліба. Також він засвідчив факт наявності сотень трупів на вулицях Одеси.
З 1934 р. діяльність НКВС була спрямована на фактичну ізоляцію іноземних дипломатичних представництв в СРСР, а працівники НКВС почали створювати навколо консульств свої шпигунські мережі. Відвідувачі скаржились, що особи в штатському фотографують їх біля виходу з консульства. Потім почалися допити відвідувачів, яким в якості доказів їх зв’язку з консулами демонстрували відповідні фотографії. За консульствами пильно стежили.
Це було проявом загальної політики ставлення до іноземних представництв у СРСР, насамперед «не дружніх» СРСР країн. До початку 1935 року спостереження агентів НКВС за місіями і консульствами Німеччини, Італії, Японії, Туреччини стало звичним явищем. Представники НКВС, переодягнені в цивільний одяг, а також пости міліції, не лише взяли в кільце приміщення представництв, але й почали супроводжувати їх персонал під час пересування по місту.
«Крім міліцейських постів, навколо будівлі стоять агенти ДПУ в цивільному. У них завдання: супроводжувати персонал консульства, коли він залишає будівлю», – доповідав 13 березня послу одеський консул Фрідріх Ротт. Як провокації розцінювалась поява в консульствах «людей сумнівного вигляду з пропозиціями дістати різного роду секретні матеріали». Також мали місце спроби проникнення в приміщення консульств. Серед провокацій фіксувались телефонні дзвінки з погрозами консулу та іншим працівникам.
Почався тиск через створення побутових проблем в повсякденному житті: відімкнення телефону, відмови у сприянні надання або ремонту транспорту, особливо для виїзду в регіон. Такі інформаційні поїздки, зустрічі з людьми, особисті враження від побаченого тепер розцінювались як збирання шпигунської інформації. Почалися арешти наближених до консульств осіб і це породило атмосферу страху, який вразив людей та все більше змушував їх уникати контактів з іноземними представництвами.
Тиск влади призводив до поступової ізоляції консульств від зовнішнього світу. Ситуація набирала обертів, тиск ставав все більш очевидним. Всі зовнішні зв’язки консульств тепер здійснювались через агентів НКЗС. Виклик лікаря, електромонтера, слюсаря чи сантехніка тепер ставав можливим лише з дозволу НКВС, який кожного разу мусив отримати агент НКЗС. «Жоден лікар не наважиться відвідати хворого співробітника консульства, поки він не витратить чималу кількість часу на випрошування дозволу дипагента», – писав в своєму листі консул. Навіть прийняти пологи стало можливим лише після отримання дозволу НКВС.
Після ліквідації протягом 1937-1938 років іноземних представництв, як в Одесі, як і інших містах СРСР, для тих працівників, які не виїхали разом з дипмісіями, а найчастіше це були місцеві громадяни, які обслуговували потреби закладів, настали найстрашніші часи їхнього життя.
Так, вражаючі речі творилися в Одесі навколо японського консульства. Ще 28 березня 1936 р. була заарештована домробітниця консульства німкеня Вероніка Георгіївна Маркварт (засуджена на 5 років виправних таборів). А вже після закритті у вересні місяці консульства розпочалась основна хвиля репресій.
Так, 27 вересня 1937 р. були заарештовані працівниця консульства німкеня Луїза-Теодора Германівна Генцле (1873 р.н.) та шофер росіянин Тит Олексійович Дубровін (1904 р.н.). 28 вересня УНКВС по Одеській області заарештувало покоївку росіянку Анну Василівну Горькову (1890 р.н.) та швейцара українця Михайла Степановича Цибулька (1871 р.н.). 30 вересня заарештували кухарку консульства польку Марію Самойлівну Писарську (1875 р.н.). 8 жовтня була заарештована ще одна покоївка українка Ульяна Олексіївна Фоменко (1912 р.н.), а 4 листопада прачка, також українка Анна Никифорівна Грабова (1895 р.н.). Всі вони за рішеннями радянських репресивних органів були розстріляні.
Для отримання зізнань і показань на інших осіб використовувались тортури і методи фізичного та морального примусу. Так, в архівно-слідчій справі на 12 німців з Зельцьського району Одещини зазначено, що слідчий Н. Шаповалов примусив заарештованого Г. Міллера зізнатись у співробітництві з німецьким консульством при проведенні контрреволюційної роботи і назвати кілька учасників «контрреволюційної організації».
Вимагаючи називати інших відомих йому т. зв. учасників організації, через певний час слідчий отримав ще 15 прізвищ. Н. Шаповалов записав їх до протоколу і пішов до начальника районного відділку НКВС за порадою. Заарештованого доставили для допиту в кабінет останнього і там слідчий з начальником додатково «домоглися» від нього прізвищ майже 60 «учасників» контрреволюційної організації, які згодом були репресовані по 1-й і 2-й категоріях.
Механізм репресій був відпрацьованим. Перед початком масових арештів співробітники НКВС готували «списки на арешт». До них вносили осіб, які відповідали таким критеріям: «троцькісти, зінов’євці, всі види української націоналістичної контрреволюції, терористи, куркулі, інший антирадянський елемент, актив легальних релігійних угруповань, родичі розстріляних за контрреволюційні злочини, адмінвислані і адмінзаслані за контрреволюційні злочини, піддані іноземних держав, у т. ч. політемігранти, зв’язки і відвідування консульств і посольств, виключені з партії, зв’язки членів німецьких, польських, японських, румунських шпигунських і контрреволюційних організацій, реемігранти, колишні політбандити».
Перш за все використовувались обліки неблагонадійних осіб, які мали дуже різноманітний характер. Працівники НКВС, наприклад, чітко відрізняли санкціоновані контакти громадян з іноземцями від несанкціонованих контактів. Всі стихійні відвідувачі іноземних консульств ретельно реєструвалися.
Створена в результаті цього картотека широко використовувалась в оперативній роботі. Спроби громадян отримати матеріальну допомогу, повернути гроші німецького військового займу або організувати листування з родичами за кордоном ставали в 1937–1938 рр. приводом для арешту і звинувачення у шпигунстві.