Одесит та король Пруссії

Влітку 1861 року у Баден-Бадені одесит Оскар Беккер спробував вбити короля Пруссії Вільгельма I. Сам Оскар народився в Одесі, як то кажуть, у добрій родині — його батько Павло Беккер був археологом і директором Рішельєвського ліцею. Коли Беккеру-молодшому виповнилося двадцять, він вступив до Лейпцизького університету. Там він вивчав математику, східні мови та суспільно-політичні науки. Можливо, це і змусило його задуматися про справедливість світоустрою, в який студент вирішив зробити і свій внесок.

За півроку до замаху королем Пруссії став Вільгельм I. Титул він прийняв неохоче – він мав принципові розбіжності в назві своєї «посади» з представниками федеральних земель. Двадцятидворічний Беккер, ґрунтовно перейнявшись модними революційними ідеями, дійшов висновку, що Вільгельм не здатний принести користь країні. На думку Беккера, він був надто нерішучим політиком, аби сприяти об’єднанню німецьких земель. Над вирішенням проблеми Оскар не замислювався, і воно здавалося йому простим: усунення імператора має принести користь Німеччині. Беккер придбав «жилетний пістолет» терцероль і вирушив у Баден-Баден, де на водах відпочивав Вільгельм.

14 липня 1861 року король прогулювався вздовж Ліхтентальської алеї. Зазвичай він гуляв тут один, але того дня його супроводжував граф Альберт фон Флемінг. Беккер пройшов повз короля, обернувся, привітався і з трьох кроків вистрілив у Вільгельма. Чи то від хвилювання, чи то від того, що ніколи не мав справу зі зброєю, Беккер схибив.

Кілер-невдаха

Одна куля потрапила в дерево, а інша трохи подряпала імператорові шию. Перехожі скрутили горе-терориста та здали його владі. Найпікантніше в цій історії те, що якби Оскар випадково вбив графа Флемінга, який супроводжував короля, то він круто змінив би історичний процес, а об’єднання Німеччини могло б не відбутися.

Беккера віддали під суд і присяжні засудили його до 20 років ув’язнення. Через п’ять років Вільгельм помилував терориста, проте поставив йому умову: назавжди залишити Німеччину. Беккер вирушив до Бельгії, де знову зв’язався з революціонерами, потім до Чикаго, а потім до Олександрії, де й помер у 29-річному віці.

Монархісти знищили “пам’ятне” дерево

Під час замаху на прусського короля куля Беккера потрапила в дерево, яке росло на Ліхтентальській алеї. Його обнесли огорожею і перетворили на одну з визначних пам’яток Баден-Бадена. Однак донині дерево не дожило — воно стало жертвою монархістів. Кожен, хто підтримував короля, вважав за свій обов’язок перелізти через огорожу і відірвати шматочок кори — хто на згадку, хто на щастя. Незабаром дерево, з якого «живцем» здерли кору, засохло і його довелося зрубати.

Міський голова пробачив терориста

Якщо про Оскара Беккера ми дещо знаємо, то про того, хто робив замах на одеського градоначальника Дмитра Нейгарта, практично нічого невідомо. Його схопили прямо на місці злочину, але на допитах зберігав мовчання.

Одеський градоначальник Дмитро Нейгарт належав до стародавнього австрійського роду, а мати була правнучкою Олександра Суворова. Він закінчив Пажеський корпус, академію генерального штабу, а 1903 року став одеським градоначальником. Через рік після його призначення, у вересні 1904-го, в Одесі чекали на приїзд імператора Ніколая II, який збирався провести огляд військ Одеського військового округу. В Одесу вже приїхав його флігель-ад’ютант князь Оболенський, з яким Дмитро Нейгарт щоденно здійснював ранкові прогулянки Миколаївським бульваром.

23 вересня вони удвох оглядали будівлі та площу біля пам’ятника Пушкіну. Раптом до них підійшов юнак років дев’ятнадцяти, одягнений як майстровий у синю блузу, і звернувся до Нейгарта. Той змушений був зупинитися, а юнак з відстані кількох кроків вистрілив у нього, але схибив. Куля пролетіла з лівого боку від Нейгарта, не зачепивши його.

Нейгарт та Оболенський схопили терориста та повалили його на землю. А потім відібрали револьвер і передали з рук на руки містовим, що якраз підбігли. Під час дізнання юнак зберігав мовчання та відмовлявся назвати себе. У процесі допитів вдалося з’ясувати, що він відносив себе до революціонерів-максималістів і збирався вбити градоначальника, до якого особисто не було ніяких претензій. Просто єдиним дієвим методом боротьби він вважав лише терор.

Коли хлопець уже був у в’язниці, до нього прийшов Дмитро Нейгарт і вибачив йому замах. Градоначальник навіть поцілував його в лоб. Як писали тоді газети «Факт цей справив чималу сенсацію в обивателях Одеси». Про подальшу долю терориста нічого невідомо.

Під час втечі терористи забули документи та шапки

6 липня 1918 року в Москві лівими есерами Миколою Андрєєвим та Яковом Блюмкіним у німецькому посольстві було вбито німецького посла граф Вільгельма фон Мірбаха.

Посол Німеччини фон Мірбах мав безліч звань та був відомим дипломатом. На той час він уже знав, що на нього готується замах, і намагався не приймати відвідувачів. Однак коли йому доповіли, що його хочуть бачити двоє чекістів «з особистого питання», граф вирішив зустрітися з ними.

Аби відвернути увагу, Блюмкін та Андрєєв показали Мірбаху папери, які нібито свідчили про шпигунську діяльність його родича. Дипломат був дуже здивований та обурений: жодних таких родичів у нього не було. Коли ж у нього запитали, чи не хоче він дізнатися про заходи, які щодо нього збирається вжити радянський уряд, Мірбах відповів ствердно. І тоді Блюмкін тричі вистрілив у нього, але, як стверджують деякі історики, не влучив. Після цього Андрєєв кинув бомбу, але вона не вибухнула, і тоді він застрелив посла з револьвера.

З посольства Блюмкіну та Андрєєву довелося буквально забирати ноги. Похапцем терористи забули портфель з документами і власні шапки, та ще й Блюмкіна поранила в ногу охорона посла. Після замаху Андрєєв утік до України, де збирався ліквідувати гетьмана Скоропадського, та служив у Махна. Блюмкін долучився до Япончика, з яким створював Добровольчий «залізний загін», а вже згодом у 1929 був розстріляний. Про нього ми вам вже розповідали детальніше.

Він читав публічні лекції не лише студентам, а й усім, хто цікавився наукою про космос. Сьогодні на честь одеського астронома названо астероїд, а наш матеріал розкаже про нього трохи більше.

Походження і переїзд до Одеси

Народився 12 лютого 1850 року в Таганрозі у родині обер-офіцера митниці. 1867 року закінчив Рішельєвську гімназію в Одесі і вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету. У 1871 році був залишений професорським стипендіатом на кафедрі астрономії, а також склав іспити на звання вчителя гімназії.

У 1873 році склав магістерські іспити і на початку наступного року виїхав у дворічне наукове відрядження до Німеччини: слухав лекції Г. Г. Гельмгольця з фізики у Берлінському університеті, працював у Берлінській обсерваторії та Обчислювальному інституті, потім слухав лекції І. К. Ф. Целльнер з астрофізики в Лейпцизькому університеті, вивчав під його керівництвом астрофотометрію.

1876 ​​року Кононович повернувся до Одеси. Університет не зміг надати роботу: усі штатні місця були зайняті. Кононович, зобов’язаний відслужити за відомством Міністерства народної освіти з розрахунку по два роки за кожний рік перебування за кордоном, став учителем математики та фізики Рішельєвської гімназії.

Наукова робота та боротьба за розвиток астрономічної справи в Одесі

В 1876 він надрукував першу частину магістерської дисертації “Способи обчислення орбіт подвійних зірок”, а через чотири роки – другу: “Обчислення орбіти подвійної зірки γ Virginis”. Захист магістерської дисертації відбувся 1880 року в Новоросійському університеті. У 1881 році його затвердили на посаді доцента, завідувача кафедри астрономії та директора обсерваторії.

Олександр Костянтинович майже тридцять років очолював обсерваторію, яка завдяки йому стала важливим науковим осередком. Ввівши жорстку економію, зміг поступово купувати необхідні прилади та інструменти, зокрема 6,5-дюймовий рефрактор Кука, який працює і зараз, фотометр Цельнера, протуберанець-спектроскоп, вимірювальну машину Репсольда.

Успішному перетворенню обсерваторії на передовий на той час астрофізичний дослідницький заклад сприяло також творче співробітництво А. К. Кононовича із механіком університету І. А. Тимченком. Останній виконав низку тонких механічних робіт, зокрема виготовив великий спектрограф, удосконалив фотометр, сконструював та виготовив перший у країні спектрогеліограф, почав працювати над створенням багатокамерного короткофокусного астрографа для систематичної служби піднебіння. Ця ідея не була ним втілена через смерть Кононовича.

Обладнавши обсерваторію, вчений у 1892 році разом із Н. Д. Цветіновичем почав регулярні спостереження протуберанців, а 1894 року – фотографування сонячних плям, продовжене пізніше Ф. А. Бабичевим.

1883 року А.К. Кононович захистив докторську дисертацію “Фотометричні дослідження планет Марса, Юпітера та Сатурна”, і був обраний екстраординарним, а через три роки – ординарним професором кафедри астрономії та геодезії. 1906 року отримав звання заслуженого професора.

Викладацька робота і визнання

Олександр Костянтинович викладав теоретичну, сферичну, практичну астрономію, сферичну тригонометрію, теорію протуберанців, сферичну геодезію. Був чудовим педагогом, виховав плеяду астрономів. Його учнями були Н. Д. Цветінович, І. Ю. Тимченко, О. Р. Орбінський, Н.М. Доніч, О. П. Ганський, В. В. Стратонов, А. С. Васильєв, Ф. А. Бабічев.

Протягом кількох років був секретарем факультету, потім деканом, який неодноразово виконував обов’язки лектора. Викладав астрономію на Вищих жіночих курсах, читав лекції з астрономії.

Кононович був одним із піонерів астрофізичних досліджень не тільки в Одесі, а і у всій Російській імперії, провів великі ряди вимірів Марса, Юпітера та Сатурна. Вів регулярне фотографування поверхні Сонця та вимір положення сонячних плям (колекція містить понад 1500 фотографій), систематично спостерігав протуберанці. Ранні роботи присвячені обчисленню орбіт подвійних зірок.

Помер Олександр Костянтинович Кононович 18 травня 1910 року. На його честь названо астероїд № 8322.

Сьогодні ми простежимо історію зльоту та подальшого падіння екс-лідера та очільника Одеси. А заразом і згадаємо, чому його недобрим словом пригадує ледь не вся патріотична спальнота Одеси.

Комсомольський та партійний лідер

Його рання біографія рясніє дивностями, схожими на безглуздість. Так, у 17 років, після закінчення середньої школи, Руслан Боделан сам став учителем фізкультури у школі селища Гвоздавка Любашівського району. У 23 роки він став першим секретарем Кілійського райкому ЛКСМУ. А ось педагогічний інститут Боделан закінчив лише у 26 років, причому у далекому казахстанському Петропавловську – після чого знову повернувся до України та почав працювати у ЦК ЛКСМУ.

Все це пояснюється наявністю у молодого Боделана неабияких організаторських здібностей: зі шкільної парти він був генієм ведення піонерських та комсомольських зборів, партійних активів та господарських планерок. Саме за це його і ставили на чолі, тому диплом вчителя йому був потрібен лише для формальності. А другою його вищою освітою стала партійна школа при ЦК КПУ. Ось так як не фахівець, не професіонал, а лише завдяки обдарованій голові, Боделан і зробив собі шикарну керівну кар’єру в СРСР.

1973 року він очолив Одеський обком ЛКСМУ, 1979-го сів у крісло першого секретаря Центрального райкому КПУ Одеси, 1984-го — крісло першого секретаря міськкому КПУ – став повноправним господарем міста. Саме тоді Боделан і завів всі корисні зв’язки, які потім стали в нагоді йому в 90-х. І це були зв’язки не тільки з директорами підприємств, начальниками портів, правоохоронцями і митниками, але й з кримінальним світом Одеси, вже тоді орієнтованим на закордон.

«Перебудова» не тільки не здула Боделана зі свого крісла вітром змін, а й піднесла його в 1990 році до першого секретаря обкому — за радянських часів це була чудова кар’єра, вищими йшли лише в республіканські управління або в Москву. Однак радянська система вже розвалювалася, і в січні 1991 року Руслан Боделан очолив Одеський облвиконком, а 1992-го на довиборах у Кілійському окрузі №311 отримав мандат народного депутата (там же переможе і на виборах 1994 року).

Перший конфлікт з центральною владою

А ось його подальша втеча з Одеси до Верховної Ради була наслідком не повалення компартійного господаря Одеси «знизу», а не відносини з «верхом», що склалися, з президентом Леонідом Кравчуком. У березні 1992-го на місце Боделана на чолі області призначили Валентина Симоненка, який, утім, швидко «відлетів» до Києва на підвищення.

А ось Боделан «прозябав» два роки, поки в 1994 не переміг на губернаторських виборах (перших та останніх в історії України), взявши 57,96% голосів і обійшовши Владлена Ільїна – свого колишнього підлеглого, який 1992-94 очолював обласну адміністрацію. Вже ті вибори характеризувалися як вкрай жорстка бійка: незважаючи на те, що Боделан та Ільїн та низка інших кандидатів були вихідцями з Одеського обкому та міськкому радянських часів, за кожним із них уже стояли свої угруповання в Одесі, і кожен знайшов собі свій «дах» у Києві.

Що не поділили між собою на початку 1992 року Боделан та Кравчук, докладно вже майже ніхто не пам’ятає. Можна назвати кілька можливих причин. По-перше, після того, як у 1991-му Кримська область вибила собі статус автономної республіки (у складі України), ідеї автономії виникли в головах керівників Донбасу, Харкова, Закарпаття та Львова, Одеси та Херсона. Руслан Боделан тоді як мінімум висловлював то ідею федерації автономних областей, то статус «вільного міста» для Одеси. І цілком міг перейти від фантазій до непідкріплених вимог – чим розлютив першого президента.

Крім того, Боделана також звинувачували в негласній, але активній підтримці сепаратистів Придністров’я, яке бунтувало з 1989 року. Причому зняття Боделана з посади відбулося буквально за кілька днів до початку силової операції Молдови проти ПМР.

Офшори та порт

Другою можливою причиною називали початок розподілу постсовісного майна, насамперед Чорноморського морського пароплавства (ЧМП). Колишньому комсомольцю нітрохи не було прикро за державу, проте Боделан мав свої інтереси на майно ЧМП, насамперед берегову нерухомість. Тим часом, ще наприкінці 1991 року в Києві високопосадовці відпихали один одного ліктями, щоб оформити в оренду на офшорні фірми кілька десятків кораблів ЧМП.

Крім того, Одеса – це два великі вантажні морські порти, через які йшли величезні потоки вантажів, у тому числі й контрабанди. А її прагнули контролювати і чиновники, і бізнес, що стрімко розвивався, і кримінал — у тому числі міжнародний. І саме він відіграв велику роль у житті Одеси 90-х.

Успіх і контакти з криміналітетом

Повернення Боделана в крісло голови Одеської області відбулося на тлі розділу та переділу сфер впливу в регіоні. Там був намішаний жахливий клубок взаємозалежних ОЗУ, бізнес-груп та чиновницьких кланів, які залучали собі союзників звідусіль: з Києва, з Москви, з Америки та Ізраїлю. Одним із центрів кривавого протистояння стали нафтовий район Одеського порту та Одеський НПЗ, боротьба за які багато в чому визначила розклад влади у місті на наступні двадцять років.

Руслан Борисович мав дуже старого і дуже близький знайомий Іван Григоренко, який у 80-ті теж зробив стрімку кар’єру: від дільничного міліціонера до начальника відділу обласного ГУ УМВС. З 1990 року Григоренко курирував кримінального «авторитета» Олександра Ангерта (прізвисько Ангел), який звільнився після 12-річного ув’язнення.

Ангерту були потрібні Одеський нафтовий порт і НПЗ, проте на них же претендували чеченці – емісари, з дудаєвської Ічкерії, які потребували збуту своєї нафти. Чеченці в самій Одесі спиралися на нового мера Едуарда Гурвіца, а в Києві – на «рухівців» українського МЗС, представників американського посольства та голову української філії KPMG Катерину Чумаченко (дружину майбутнього президента Ющенка). Одеському угрупуванню теж потрібно було на когось спиратися. До 1993-го вони намагалися порозумітися з Едуардом Гурвіцем (зокрема, з людьми Гурвіца постійно контактував Ангерт), проте той уже обрав іншу сторону. І тоді вони зробили ставку на Руслана Боделана, з яким їх звів Іван Григоренко. Таким чином, у середині 90-х в Одесі склалися два ворогуючі один з одним союзи. Зрештою перемогу отримали люди Ангерта.

Нові вибори

Вибори міського голови Одеси 1998 року були одними із найбрудніших в історії і міста, і України – навіть за мірками того часу. Тоді відзначилися всі сторони, але зараз ми розповімо про «витівки» команди Руслана Боделана. Відключення ретрансляторів міських телеканалів і радіостанцій, які агітували за Гурвіца, війна компромату та спроба арешту віце-мера Михайла Кучука, якого в міліції відбив натовп людей Гурвіца, зняття кандидатури Гурвіца за день виборів рішенням Малиновського районного суду — все це було тільки початком.

Тоді, окрім викрадень та вбивства Ігоря Свободи та Сергія Варламова, команді Боделана приписували замах на голову міського виборчкому Леоніда Капелюшного, який отримав два вогнепальні поранення. Також 23 березня 1998 року в резиденції мера Гурвіца було виявлено смертельну закладку: кілька кілограмів армійської вибухівки. Втім, цей інцидент команда Боделана відразу назвала інсценованою провокацією команди Гурвіца.

Вибори відбулися 29 березня 1998 року, і Боделан їх програв: за явки в 61% за Гурвіца проголосувало 48,8%, за губернатора лише 33,8%. Йому не допомогла навіть ностальгія за радянським часом, що панувала тоді повсюдно : мовляв, жили небагато, в дефіциті, але не голодували і зарплату отримували вчасно. І тоді Боделан подав до суду позов про визнання виборів недійсними у зв’язку з низкою грубих порушень – у тому числі через зняття кандидатури Гурвіца.

Так в Одесі вибухнула криза влади, на яку відреагували у Києві: Боделана зняли з посади губернатора, у місті мало не запровадили пряме президентське правління, а перевибори призначили на серпень 1998-го. Причому Гурвіца до них не допустили рішення окружного виборчкому – тут Боделану на руку зіграло те, що поранений кілером Капелюшний вибув з гри, і виборчком перейшов під управління боделанівських ставлеників. Крім того, команда Боделана зробила усе, щоб прихильники Гурвіца взагалі проігнорували перевибори, «голосуючи ногами»: завдяки низькій явці (всього 36,7%) Руслан Боделан отримав 36,7% голосів (який збіг!) і переміг свого головного суперника Костусєва (27%). Тобто, по суті, за Боделана проголосували лише 12% одеситів!

Співпраця з проросійськими партіями

2000 року Боделан «умовив» міськраду виділити на території санаторію ім. Горького п’ять земельних ділянок загальною площею 0,42 гектара та передати їх під приватну житлову забудову фірмі депутата від партії «Родіна» Костянтина Розового. Варто наголосити, що партія «Родіна» була створена за підтримки Руслана Боделана з банди Ігоря Маркова (прізвисько Марадона) як союзну політичну силу, на противагу «патріотичним» партіями та організаціям, які підтримували Едуарда Гурвіца.

І розплачувався Боделан із своїми союзниками одеською нерухомістю. Найщедрішими подарунками була територія санаторію ім. Чувиріна (Французький бульвар), а також майже 21 га землі санаторію «Дружба», який спеціально закрили заради цього дерибану.

Коли в повітрі виразно запахло першим Майданом, Боделан вирішив насамкінець роздати «цукерки» своїм наближеним та «потрібним людям». Наприклад, щедро роздаючи їм елітні квартири із фонду міськради – які вони потім одразу ж приватизували. Справу провернули буквально за 2,5 місяці – рівно стільки стояли на обліку у списку міськради «требуючі житла» голова Господарського суду Одеської області Валентин Продаєвич (близька до Ангерта людина), прокурор Одеси Микола Маркін, прокурор Одеської області Михайло Гаврилюк, заступник начальника обласного УМВС Рус Януковича Василь Пупков.

Після перемоги Помаранчевої революції Боделан поїхав до Росії, де отримав в нагороду за співпрацю посаду замначальника порту в Санкт-Петербурзі. Там він і перебував аж до перемоги Януковича та Партії Регіонів.

Нове і останнє повернення

За нової влади Боделан знов повернувся в Одесу. Щоправда, місце мера все ж зайняв Костусєв, а сам Боделан вже на посаду не претендував. Але за його підтримки більшість в міськраді отримали Партія Регіонів та проросійська «Родіна».

А от кому посада дісталась, так це сину Боделана, Володимиру. Володимир Боделан в епоху мерства батька займався бізнесом, потім отримав місце генерального директора Одеського аеропорту, а після 2005 року пішов працювати на залізницю — не дорожнім робітником, зрозуміло, а начальником управління телекомунікацій (Київ), а потім заступником начальника служби капітальних вкладень (Одеса). Так ось, у квітні 2010 року він отримав із рук голови МНС Нестора Шуфрича призначення на посаду начальника УМНС (потім ДСНС) на Одещині. І все було б у Боделанів добре, якби не Євромайдан та падіння режиму Януковича.

Після того Руслан Боделан виїхав до Росії. Його син деякий час перебував на своїй же посаді, але стались відомі події 2 травня 2014. Саме Володимир Боделан затримав відбуття пожежних машин до палаючого Дому Профсоюзів, де знаходились проросійські активісти. За це в червні того ж року Володимира Боделана зняли з посади, але кримінальну справу на нього завели лише у 2016 року. На той момент колишній головний ДСНС-ник Одещини вже непогано себе почував на адміністративній посаді в окупованому росіянами Криму.

Сам же Руслан Боделан жив в Одесі. Про його буремну діяльність вже всі підзабули, і в історії він залишився хіба як діяч, що доклався до життя міста у 1990-х та “нульових”. Тому коли він помер 26 червня 2025 року, про нього сказали багато теплих слів і чинний мер Труханов (що входив до орбіти Боделана ще з 90-х) та інші колишні видні “гравці” в політичному житті міста. На прощанні у Спасо-Преображенському соборі було доволі людно. Поховали екс-мера та губернатора на Таїровському цвинтарі.

З Ізмаїла до Одеси

Стас Домбровський народився в 1979 році в Ізмаїлі, в родині двох художників, тобто з творчістю він зіткнувся ледь не змалечку. Але дитинство в нього було не з легких. Постійні сварки батьків гнали його з дому, і, як він сам розповідає, він мріяв згодом стати крутим кримінальним авторитетом. Замість цього в юності влип у наркотики, і це затягнуло його по повній.

До 35 років у нього вже були гепатит, ВІЛ і туберкульоз. Сам Домбровський стверджує, що його випустили з в’язниці ледь живим, на термінальній стадії СНІДу. Але саме це, за його словами, дало йому імпульс кинути наркотики й почати нове життя. Втім, займатись якоюсь професією Домбровський не поспішав, як ми скоро побачимо.

Творчість і “Театр на Молдаванці”

Як говорив сам блогер в одному з інтерв’ю: “У мене сім судимостей, 11 з половиною років провів у в’язниці, 20 років проколовся, тобто. у мене занижена самооцінка“. Попри весь цей треш, Стас виявився не без таланту. У 2010-х він створив в Одесі “Театр на Молдаванці” — місце, де ставили авангардні вистави, які реально чіпляли глядача. Наприклад, у 2018-му їхня “Лиса співачка” була відома по всьому місту — люди ходили, обговорювали, бо це було щось свіже й незвичайне.

Стас ще й вірші писав, виступав із лекціями про боротьбу з ВІЛ і наркозалежністю, розповідав свою історію. Виходило щиро, і багато хто його за це поважав. Але паралельно він завжди вмів вляпатися в якусь халепу, і це псувало йому карму. Втім, він на це слабо зважав, віддаючи перевагу популярності і дешевим скандалам.

Риторику він теж вживав відповідну. Наприклад, коментуючи відео з російськими полоненими навесні 2022 року, Стас заявив що вони гірші за тварин і поводитись з ними треба максимально жорстоко. Для когось це було більш ніж прийнятно (наш хлопець, дає жару), а для інших — треш, який лише розпалював ворожнечу. Ця його манера кидатися в крайнощі й зробила його “треш-блогером” — люди або фанатіли, або плювалися.

Проблеми з законом: від хуліганства до розшуку

Стас із законом ніколи не дружив. У молодості він нахватав судимостей — дрібні крадіжки, наркотики, навіть бійка з копом. В 2016-му він публічно заявив, що побив свою дружину. Згодом він закрутив роман із 15-річною Сонею Кулагіною. В Одесі це викликало шалений хайп і осуд. Зрештою, він кинув дружину, одружився з Сонею, і в них народилося троє дітей. Ця історія лише підлила масла в його образ “хлопця без гальм”.

У 2020-му проти нього відкрили справу за хуліганство (ст. 296 КК України). Сам Стас і його адвокати кричали, що це помста за його тролінг одеської влади. У Приморському суді він влаштував справжній перформанс: прямо в залі порізав собі горло лезом, протестуючи проти арешту. “Якби я цього не зробив, про справу ніхто б не дізнався,” — казав він потім. Його команда наполягала, що справу перекрутили, звинувативши в груповому хуліганстві, хоча на відео він діяв сам.

Того ж року, щойно вийшовши з-під арешту, Стас вирішив іти в мери Одеси. Його кампанія була чистим шоу: він розповідав про свій гомосексуальний досвід, кидав провокаційні гасла. Перемогти не вийшло, але галасу в місті він наробив добряче.

Після початку війни в 2022-му Стас із сім’єю перебрався до Швейцарії. В Україні його оголосили в розшук за новою справою про хуліганство, вчинене групою (ст. 296 ч. 2). Деталей мало, але, судячи з усього, це пов’язано з його витівками в Одесі до від’їзду. У Швейцарії він не заспокоївся: продовжував строчити пости, гнобити чиновників і силовиків без доказів, поки більшість його акаунтів не заблокували за порушення правил.

Скандали й маніпуляції

У 2023-му Стас запустив проєкт “Піймай баригу — отримай кеш”, обіцяючи тисячу доларів за інформацію про закладчиків і три тисячі за тих, хто торгує наркотою на фронті. Нібито гроші давав якийсь мексиканський меценат, якого потім вирахували як Єгора Левченка — персонажа не менш мутного ніж сам Стас. Деякі ЗМІ активно піарили цю акцію, але Інститут масової інформації назвав це все “джинсою” — замовними статтями без позначки реклами. Мовляв, це був спосіб для Стаса і Левченка відбілити репутацію.

Левченко — окрема історія. Хтось називає його IT-бізнесменом і волонтером, а хтось — босом наркосиндикату “Хімпром”, який працював у Росії та Україні. СБУ шукала його за створення злочинної організації й відмивання грошей, але це не точно. Акція “Піймай баригу” виглядала цікаво, але багато хто сумнівався в її щирості. Критики помітили, що вона дуже схожа на російські кампанії їхнього МВС типу “Здай баригу”, і запідозрили, що тут може бути якийсь російський вплив або набор агентури для ФСБ.

У Швейцарії Стас не вгамувався. У 2023-му його звинуватили, що він “дурить” швейцарський уряд і вимагає гроші в дружини Левченка, але доказів цьому не було. Його пости проти українських посадовців тільки додавали масла у вогонь, і соцмережі почали банити його за деструктив. Але в лютому 2025-го Стас раптом видав відеозвернення, де просить вибачення в українців. Хтось повірив, що він реально переосмислив себе, а хтось вважає, що це просто трюк, щоб відмазатися від розшуку. В Україні він досі в базі МВС за хуліганство.

Народився Лев Володимирович в Одесі і був різносторонньою натурою — займався сценічним мистецтвом і піротехнікою, писав вірші і створив лібрето до опери «Бахчисарайський фонтан». Він навчався у Рішельєвській гімназії та грав на скрипці в гімназійному оркестрі. Вже тоді він замислювався про секрети створення цього інструменту.

Поступове визнання і важливе завдання

Так само, як за триста років до нього Аматі чи Гварнері, Добрянський шукав ідеальну деревину, експериментував із лаком та матеріалом струн. Він розробив власну технологію вставки струн, а готові скрипки покривав лаком, рецепт якого шукав багато років, вивчаючи лакування прикладів старих рушниць та старовинних віолончелів.

Нотатка про майстра, який вміє повертати голоси старим інструментам, з’явилась у газеті. Добрянського запросили до Петербурга, де комісія на чолі з начальником придворного оркестру та музичного музею досліджувала його скрипки. Вітчизняні експерти були в захваті, проте недовірлива Європа до Добрянського ставилася насторожено.

У 1902 році майстра запросили до мюнхенської опери, де йому та його інструментам влаштували справжній іспит. Добрянському запропонували переробити дешеву скрипку так, щоби на ній можна було грати зі сцени. Результат виявився блискучим, і наступним інструментом, якому Добрянський мав повернути голос, стала унікальна скрипка Страдіварі.

Незабаром чутки про одеського самородка дійшли баварського принца Людвіга Фердинанда, і він довірив Добрянському для реставрації 17 скрипок зі своєї колекції. Це стало кращою рекомендацією, і до майстра почали звертатися багато заможних людей, які мали унікальні інструменти.

Успіхи та недобросовісна конкуренція

Лев Володимирович постійно вивчав акустику, механіку та закони ритму, створив складний прилад динамометр для визначення тиску струн. У нього консультувалися найзнаменитіші люди світу – музиканти, науковці, архітектори. Наприклад, майстер був дружний із Вільгельмом Рентгеном, який проводив вечори у домі Добрянського у розмовах про закони фізики.

Чим більшої популярності набував майстер, тим більше його ненавиділи фабриканти музичних інструментів та колекціонери, вважаючи небезпечним конкурентом. Йому почали писати анонімні листи із погрозами. Причина була проста — адже якщо хтось зможе створити скрипку, рівну Страдіварі чи Аматі, то старовинні інструменти почнуть знецінюватись.

Спочатку виробники скрипок діяли “делікатно” – вони спробували підкупити експерта, щоб він дав негативний відгук про роботу Добрянського, але той відмовився. Тоді події почали розвиватися за «хард-сценарієм» — майстри вирішили знищити фізично.

Щоранку Добрянський прогулювався Мюнхеном, проходячи одним і тим самим вулицями. Якось із підвіконня третього поверху впав квітковий горщик. Добрянський вважав це випадковістю і маршрут прогулянок не змінив. Але наступного дня історія повторилася, тільки цього разу «снаряд» виявився більшим — на бруківку впала ціла квіткова скринька. Зроби майстер ще півкроку — і все б закінчилося трагічно.

Лев Володимирович вирішив на якийсь час виїхати з Німеччини, тим більше обставини саме сприяли цьому. Знаменитий скрипаль, «чеський Паганіні» Ян Кубелик, запрошував Добрянського до Лондона, щоб майстер повернув голос скрипкам Страдіварі та Гварнері. До речі, в Лондоні Добрянський безкоштовно вдосконалив інструмент дочки швейцара готелю, в якому жив, перетворивши копійчану скрипочку на дорогий інструмент.

Німеччина та Жарт

У 1910 році майстер створив одну з найкращих своїх скрипок — «Німеччину». Ян Кубелик, який її купив, писав Добрянському: «Вашою скрипкою «Німеччина» ви не тільки досягли досконалості італійських майстрів, а й перевершили їх… Струни мого Страдіварі здаються мені тепер шпагатом».

Майстерність одесита підтвердив ще один епізод — курйозний. У Брюсселі Добрянському запропонували купити старовинну італійську скрипку. Купувати її майстер не збирався, але дуже хотів почути голос. Коли гість дістав інструмент із футляра, Лев Володимирович приголомшено завмер: це була скрипка, яку він зробив власноруч, а всередині знаходився його автограф із формулою скрипки. Ця історія була не останньою — через багато років на одеській митниці майстер так само впізнає свою скрипку, яку прикордонники приймуть за середньовічний шедевр.

У відповідь усім недоброзичливцям Добрянський створив скрипку «Жарт». На її нижній деці зображено П’єретту, що показує ніс, а всередині напис: «Присвячується моїм ворогам». Звучання у скрипки дуже незвичайне, і вона знайома не лише в Європі, а й навіть у Чилі. За цю скрипку майстру неодноразово пропонували десятки тисяч доларів, але продавати її він відмовився.

Хороші скрипки роблять із особливого дерева — висушеного, причому не штучним способом, а часом. Щоб знайти відповідний матеріал, Добрянський ходив барахолками, де серед старих диванів та комодів вишукував деревину для чергового свого шедевра.

Добрянський набув світового імені, і його навперебій запрошували європейські знаменитості та театри. Серед інших він отримав запрошення з Петербурзького музичного музею. Тут йому пропонувалося впорядкувати 360 колекційних скрипок, багато з яких звучали в імператорському оркестрі.

Робота за кордоном і повернення на батьківщину

1907 року Добрянського запросили до Берліна для публічної експертизи його інструментів. Але це був не іспит, а скоріше бажання показати музичному світу, що скрипки одеського майстра не гірші за визнані шедеври. Серед експертів були обидва Йоганна Штрауса та знаменитий австро-угорський скрипаль та професор Йозеф Йоахім. У дипломі, який отримав Добрянський, його інструменти були відзначені «як видатний успіх у галузі скрипкового виробництва».

Ім’я майстра тепер хотіли використати багато хто. Німецькі комерсанти запропонували Добрянському відкрити виробництво скрипок, але він відповів, що віддає перевагу незалежності. І ображені ділки почали приховане цькування Добрянського — його просто перестали помічати, а скрипка «Німеччина» зникла зі сцени. Кубелик клявся, що її вкрали, але навіть вкрадена скрипка мала десь з’явитися. А «Німеччина» зникла безвісти. Історики вважають, що її або сховали, або знищили, надто інструменти Добрянського «псували картину» ділкам від музики.

1923 року Лев Володимирович остаточно повернувся до Одеси. Але рідна країна виявилася гіршою за мачуху — майстер страшенно бідував, і державі до нього не було жодної справи. 1936 року він отримав спецзамовлення — створити скрипку «СРСР». За це майстри переселили з горища, де він тулився, до нормальної квартири. Але кінець його життя все одно був жахливим – 1941 року Лев Добрянський загинув в одеському гетто під час румунської окупації.

Ось так закінчилось життя цієї неординарної та талановитої людини. Зі своєю майстерністю він міг би бути дуже багатою людиною, але недобросовісна конкуренція та недоброзичливці завадили йому. Можна лише уявити, яких висот би він досягнув, якби не вищеперераховані трагічні обставини.

Одеса стала третім містом Росії, де з’явився телефон. Сталося це 13 липня 1882 року. Чи то одесити не вірили у цей винахід, чи то плата була надто висока, але спочатку телефонна станція мала лише 18 телефонних номерів. Перебували вони в різних кінцях міста, тому дроти «обплутували» всю Одесу і перетиналися на стовпі поряд із телефонною станцією аж на Грецькій вулиці, 35. Споруду, що нагадувала гігантське павутиння, багато непідготовлених городян обходили за версту.

Винахідливий одесит, який вирішив проблему одеситок

Нормальну роботу телефонної станції забезпечували панночки-телефоністки. Але робота була настільки нервовою, що у багатьох із них після спілкування з абонентами траплялися «нервові напади». Втім, панночки в боргу не залишалися — вони віртуозно вміли доводити до нервових нападів і клієнтів. Телефонну справу потрібно було терміново вдосконалювати, щоб не наражати на небезпеку психічне здоров’я жителів міста. І невдовзі Михайло Фрейденберг у майстернях Новоросійського університету створив першу автоматичну АТС декадно-крокового типу.

Свого часу Фрейденберг був добре відомий своїми талантами і вирізнявся великою підприємливістю. Окрім цього, він писав для журналів «Комар» та «Одеський листок» під псевдонімом Оса, а також видавав масу часу. не позичати — він ще встигав писати п’єси, які ставили одеські театри.

Буквально одразу Михайло Фрейденберг набув у місті популярності не лише творчої. Він був талановитий, цікавий і непосидючий, тому змінював сферу діяльності з гідною подиву легкістю. За власними кресленнями Михайло побудував аеростат, обшив його палітурним коленкором і особисто влаштував випробування цієї небаченої конструкції.

Про це оголосили в газеті, і в призначений день і годину на площі біля «Привозу» зібрався натовп народу. На видовище продавали квитки, причому в ролі «білетера» того дня виступав не хто інший, як художник Леонід Пастернак, друг Фрейденберга. Михайло тричі піднімав у повітря аеростат і народ був у захваті. У місті потім довго згадували, як журналіст безстрашно махав капелюхом одеситам із величезної висоти.

Винахід автоматичної телефонної станції

Однак як тільки випробування аеростату залишилися позаду, у Фрейденберга з’явилися нові, корисніші ідеї. Іноді він поєднував журналістику з роботою в майстернях Новоросійського університету при кафедрі прикладної фізики та механіки, де на той час працював Йосип Тимченко. Разом із Тимченком він створив перший у Росії кінознімальний апарат, випередивши братів Люм’єр. Потім особисто розробив кінетоскоп — першу кінокамеру, за допомогою якої зняли два фільми — «Вершник, що скаче» і «Списник».

Однак найбільше Фрейденберга займала ідея вдосконалення телефонної станції, щоб вона могла обслуговувати більше телефонних номерів. Справа в тому, що до початку XX століття телефонні мережі обслуговувалися вручну, а одеський винахідник створив одну з перших автоматичних телефонних станцій на 250 номерів, яка отримала назву телефонного з’єднувача.

Якщо не вдаватися в технічні подробиці, телефонний з’єднувач робив роботу телефонної станції практично автоматичною, що дозволяло обійтися без телефоністок, а також без громіздкого та дорогого обладнання. Вже Фрейденберг вперше використав основні принципи роботи сучасних автоматичних телефонних станцій. В університетських майстернях він виготовив макет і продемонстрував його чиновникам, проте, попри очікування, захоплення у них винахід не викликав.

Не потрібний на Батьківщині

Після того, як довести очевидну користь АТС Фрейденбергу не вдалося, він поїхав до Англії. Британці виявилися набагато далекогляднішими за вітчизняних фахівців. Вони видали Фрейденбергу патент на його винахід, а потужність їх телефонних станцій розширилася до декількох тисяч номерів. Фрейденберг кілька років удосконалював своє дітище, але організувати свою справу за кордоном у винахідника не вийшло. В цьому його доля чимось схожа на долю Пільчікова, тільки той не поїхав за кордон.

І після кількох років поневірянь Фрейденберг продав патент на «телефонний з’єднувач» шведській фірми Ларса Еріксона. А принцип попереднього визначення номера автоматичною пошуковою машиною, яку винайшов Фрейденберг, і сьогодні активно використовується в усьому світі.

Фрейденберг також займався створенням друкарських набірних машин, використовував нові методи цинкографії, що підвищувало якість друку журналів. У 1914 році він відправив у військово-морське відомство креслення винайденого ним підводного човна. На перспективну техніку на батьківщині уваги не звернули, натомість винаходом зацікавилися всюдисущі англійці. Щоправда, Фрейденберг із патріотичних міркувань відмовився продавати їм креслення. Доречі, підводний човен теж вперше в військових цілях придумав застосовувати одесит, почитайте.

Син Фрейденберга Олександр також займався винахідництвом. Він першим винайшов бензиновий двигун та створив перший російський автомобіль. Ще у студентські роки він створив прилад для підривання мін та фугасів за допомогою бездротового телеграфу. За креслення пристрою іноземці пропонували шалені гроші, але за кордон винахід так і не потрапив. Отака от одеська творча та винахідлива сім’я, як бачите. Шкода, що як і у багатьох інших подібних випадках, винахід виявився спочатку непотрібним на батьківщині.

Одеса – батьківщина … ні, не слонів, а стартапів

Одеса — це місто, де IT-індустрія процвітає завдяки великій кількості аутсорсингових і продуктових компаній. Тут працюють такі “гіганти”, як Luxoft, Ciklum, DataArt, Lohika, Provectus, HYS Enterprise, Beetroot, AB Soft та інших. В штаті кожної з цих компаній задіяно не менше сотні людей. Загалом на Одещині можна нарахувати 30 аутсорсингових і 15 продуктових компаній, що створює добрий фундамент для розвитку галузі.

Популярна платформа DOU.UA, яка добре відома і популярна серед працівників ІТ-індустрії, зробила рейтингове опитування щоб виявити найкращих роботодавців. Так от шоб ви знали, одеські компанії зайняли там лідируючі позиції. Умови рейтингу передбачали оцінку умов праці, перспектив кар’єрного зростання, звісно зарплати (бо куди ж без цього) та рівень (і взагалі наявність) корпоративної культури.

По ітогам опитування, найкращими роботодавцями Одеси стали VertaMedia, Netpeak, KeepSolid і Clickky. Таким чином, одеські ІТ-корпорації не тільки швидко зростають та розвиваються, а ще і забезпечують при цьому цікаві та комфортні умови праці для співробітників своїх “галер”, як жартома називають компанії їх співробітники.

Одеса також і тими стартапами, які “вистрілили” на міжнародному ринку цих послуг. Іноземні інвестори охоче підтримують одеські проєкти, що такод добре сприяє швидкому розвитку галузі в регіоні. В самій Одесі буквально безліч різноманітних курсів, школ, тренінгів, тематичних “мітів” та інших можливостей увірватись та “увійти в айті”. Подібні заходи не лише допомагають опанувати професію, а й показують, наскільки динамічно розвивається IT-індустрія в Одесі, враховуючи їх кількість. Між іншим, радимо кілька сайтів, де можна покращити свій рівень української.

Звісно, вигідне розташування теж сприяло переїзду спеціалістів саме сюди. До війни Одеса з її м’яким кліматом і добрими умовами для відпочинку сприяла активному переселенню саме сюди. Зараз, звісно, все трохи інакше – під прильотами “Шахедів” вже не до написання коду і не до дизайнування. Але одесити не здаються, і як бачимо, багато хто все одно продовжує працювати.

Історії успіху одеських IT-спеціалістів

Тим не менш, одеські IT-фахівці неодноразово доводили, що можуть буквально розірвати будь-які перепони, для них немає недосяжних рубежів чи цілей. Наведемо кілька коротких історій про те, як вихідці з Одеси розпочали свій бізнес у “комп’ютерній” сфері і зрештою прийшли до приголомшливого успіху. Комусь з них пощастило швидко, комусь довелось попрацювати довше, але результат у всіх був буквально шикарним.

Від програмування до угоди зі світовим лідером – компанією Snapchat

Віктор Шабуров із дитинства захоплювався програмуванням і приділяв багато часу вивченню англійської мови, чітко розуміючи, які навички потрібні для кар’єрного успіху. Після закінчення університету він працював у IT-компанії, але мріяв про власний проєкт. Так з’явився “Looksery” — мобільний додаток для обробки фотографій, який згодом придбав гігант Snapchat.

Мабуть, жодне з одеських підприємство ніколи не досягало настільки великих успіхів в експорті. Принаймні, про купівлю американцями одеських товарів наразі нічого невідомо. А тут, як бачите, все вдалося. Зупинятися Вадим, доречі, не збирається, в планах у нього нові творчі і фінансові успіхи.

Шлях з позиції тестувальника до посади керівника “DataArt” в Одесі

Олександр Демура пройшов шлях від тестувальника до керівника одеського офісу міжнародної компанії “DataArt”, яка займається розробкою програмного забезпечення й має головний офіс у Нью-Йорку.

Ще до вступу в інститут він відвідував комп’ютерні курси й вивчав мови програмування, а під час і після навчання постійно вдосконалював свої навички. Його наполегливість і працьовитість привели до успіху — Олександра запросили очолити одеську філію “DataArt”. Тут він нарешті зміг реалізувати свої можливості, які отримали як бачимо, і міжнародне визнання. Втім, можливо це і не межа для Олександра, і його найвищі посади ще попереду.

Засновник “RingCentral” і учасник списку Forbes

Влад Шмуніс народився в Одесі, але згодом із батьками переїхав до США, де навчався в Державному університеті Сан-Франциско. У 1999 році він заснував “RingCentral” — компанію, що пропонує доступну IT-телефонію.

Завдяки вигідним тарифам і зручності сервіс швидко набув популярності, а “RingCentral” стала одним із найбільших і найприбутковіших постачальників комунікаційних послуг у світі. Сам Влад увійшов до списку Forbes. Отак, як бачите, варто хоча б народитись в Одесі, і підприємницький успіх у вас вже частково в кишені. Хоча, звісно, це все просто жарт, але і без одеських хитрощів тут точно не обійшлося.

Творець революції в онлайн-шопінгу

Вадим Роговський почав заробляти ще в 18 років, налаштовуючи інтернет для місцевих компаній. З того часу він постійно розвивався в IT-сфері, а в 2016 році створив стартап “3Dlook” — додаток, який за допомогою штучного інтелекту, нейронних мереж і 3D-технологій визначає розміри одягу за фотографіями.

Це рішення значно полегшило онлайн-шопінг, особливо для покупок у закордонних магазинах. Компанія Вадима має велику клієнтську базу й стабільно зростаючий прибуток. Особливо це цікаво з тої точки зору, що у кожної з компаній одягу є власна розмірна сітка, і цей стартап допомагає впоратись з цією проблемою. Не маємо сумнівів, що на створення стартапа Вадима навели продавчині з “Привозу” та 7 кілометру, що намітаним оком і безпомилково визначали твій розмір одягу ще у 90-х.

Одесит, що співпрацює з NASA

Володимир Усов — ще один одеський підприємець, який досяг успіху в IT. Свій шлях він починав у транспортній компанії, потім працював у медіахолдингу “Репортер”, а в 2011 році перейшов у сферу комп’ютерних технологій. Спочатку Володимир розробляв інтерактивні книги, але справжній успіх прийшов із проєктом “Kwambio” у 2014 році.

Це компанія, що створює 3D-принтери для роботи з керамікою, і між іншим, вона увійшла до четвірки найкращих у світі в цій галузі. “Kwambio” співпрацювала навіть із NASA, а сам Володимир певний час очолював Державне космічне агентство України. Доречі, а ви знаєте про одеську обсерваторію і її історію та можливості? Якщо ні, то почитайте тут.

Як бачите, перспективи у одеських айтішників доволі непогані, вищеперераховані люди зробили гарні кар’єри. Тому вас від успіху затуляє лише власне небажання, а може і невпевненість. Надихніться прикладом цих людей і починайте йти до перемоги вже зараз.

Перші роки та від’їзд з Одеси

Син Арона Хавкіна та його дружини Розалії Володимир (Маркус-Вульф) народився 27/15 березня 1860 р. у процвітаючому чорноморському порту Одеса (Російська імперія, нині Україна), закінчив гімназію у Бердянську 1879 р. та вступив на природне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі.

Тут він зустрів одного з головних людей у ​​своїй долі — мікробіолога Іллю Мечникова (1845–1916), майбутнього лауреата Нобелівської премії з фізіології чи медицини, під керівництвом якого захистив університетський диплом і завдяки якому почав служити в університетському Зоологічному музеї в Одесі, встигнувши опублікувати в Росії п’ять наукових праць.

Однак студентська та наукова діяльність була лише видимою частиною життя молодої людини. Щоденники та зошити Хавкіна відкривають романтика, який на запитання про свої життєві пріоритети відповідала, що його перше прагнення — готовність когось захищати. Молодий Хавкін мріяв про соціальну революцію у Росії; він хотів бути революційним лідером, а його героєм на той час був італієць Джузеппе Гарібальді (1807–1882).

Не дивно, що в університетські роки Хавкін став активним учасником студентського революційного руху, членом Єврейської ліги самооборони та відомої терористичної організації «Народна воля». І хоча він не мав прямого відношення до вбивства імператора Олександра II у 1881 р., його тричі заарештовували, двічі виключали з університету і вісім років він мешкав в Одесі під наглядом поліції.

Робота з Пастером та вакцина проти холери

Маючи такий політичний «анамнез», Хавкін прагнув на якийсь час виїхати з Росії і, отримавши дозвіл влади, в 1888 р. вирушив спочатку до Швейцарії, а потім пішов за своїм учителем Мечниковим до Парижа, де той на запрошення Пастера (на честь якого доречі названа вулиця в Одесі) очолив лабораторію в нещодавно відкритому інституті.

Тут Хавкін обіймав найнижчу посаду помічника бібліотекаря і лише вечорами мав можливість працювати у лабораторії, вивчаючи Vibrio cholerae  — мікроорганізм, який у 1883 р. німецький професор Роберт Кох назвав збудником азіатської холери. Розповідають, що у листопаді 1891 р. Пастер, що вже створив вакцини від сказу і сибірки і за допомогою помічників і учнів продовжував роботи над іншими препаратами, представив Хавкіна принцу Сіама як людину, що найближче підійшла до створення вакцини проти холери.

9 липня 1892 р. на щотижневих зборах Зоологічного товариства Франції (Société zoologique de France) у Парижі Хавкін повідомив про успіхи в імунізації тварин. 18 липня він провів перший тест на людях: нікому не сказавши про своє рішення, Хавкін ввів собі в кров дозу холерної отрути, яка багато разів перевищує ту, що вводив кроликам. Тільки після цього він здійснив аналогічний експеримент на трьох добровольцях і дійшов висновку, що людина набуває несприйнятливості до холерної зарази через шість днів після другого щеплення.

Поїздка до Індії

Незважаючи на те, що в цей час і в Парижі, і в Гамбурзі, і в інших містах Європи посилилася епідемія холери, влада, якій Хавкін запропонував розпочати вакцинацію населення своїм протихолерним препаратом, побоялася застосувати його вакцину.

Він звертався також до російського та інших посольств, але позитивна відповідь надійшла тільки від англійців. Лорд Фредерік Дафферін, посол Великобританії в Парижі та колишній віце-король Індії (1884–1888), запропонував провести випробування нової вакцини в Бенгалії та домовився про зустріч Хавкіна з лордом Джоном Кімберлі, державним секретарем Індії у Лондоні. Таким чином, британські чиновники уможливили поїздку вченого до Індії.

Хавкін прибув до Калькутти в березні 1893 р., коли холера ще не була тут гострою проблемою, і зустрів відкриту недовіру та опір своїм планам як з боку медичної спільноти, так і місцевих жителів. Однак незважаючи на особисту небезпеку, він почав наполегливо просувати свої ідеї щодо профілактичної вакцинації населення. Розповідають, що коли Хавкін разом із колегами-індусами приїхав до села, яке страждало від холери, місцеві жителі мало не забили лікарів камінням.

Перемога в боротьбі проти холери та чуми

Тільки після того, як Хавкін на очах у всіх зробив укол собі, мешканці села погодилися на вакцинацію, і згодом жоден з них не постраждав від холери. Друг Хавкіна Ернест Ханкін почав активно допомагати йому і запросив у новостворену бактеріологічну лабораторію до Агри, щоб щепити військових та цивільних добровольців. З квітня 1893 р. до кінця липня 1895 р. за сприяння військового медичного персоналу Хавкін та його команда прищепили понад 42 тис. осіб, зокрема понад 37 тисяч з місцевого населення.

Далі діяльність Володимира Ароновича була успішнішою: його вакцина імунізувала понад 40 тисяч осіб, смертність від холери в Індії впала на 90%, захворюваність – на 70. Паралельно Хавкін розробляв вакцину від чуми, і тут також здобув перемогу. У 1896 році він зупинив спалах чуми в Бомбеї. Володимир Аронович організував лабораторію, де у маленькій кімнаті у колбах із м’ясним бульйоном росли колонії чумних бактерій. Ці колби нагрівали, і чумні палички гинули, а «матеріал», необхідний імунізації, залишався.

Вчений працював поспіхом, проводив за лабораторним столом по 12-14 годин на добу, і зрештою зумів успішно прищепити чуму лабораторним щурам. Потім він, як і раніше з холерою, заразив чумою самого себе і вколов собі вакцину. Склад виявився безпечним, і мешканців Бомбея було врятовано.

Індійські програми вакцинації Хавкіна отримали високу оцінку і у Великобританії. Президент Королівського товариства лорд Джозеф Лістер (1827–1912) привітав його як «рятівника людства». Королева Вікторія зробила Хавкіна кавалером-компаньйоном Ордену Індійської імперії.

У серпні 1899 р. губернатор Бомбея лорд Вільям Менсфілд Сандхерст (1855-1921) передав Хавкіну для лабораторії колишню резиденцію губернатора, а в 1901 р. вчений був призначений головним директором самостійної протичумної лабораторії.

Криза і вимушений від’їзд з Індії

Єврей без медичної освіти, якого поважала британська та індійська еліти, став предметом заздрості для багатьох. Офіцери англійської колоніальної адміністрації іноді називали його російським шпигуном. Індійські опозиціонери розпускали чутки, що його вакцина була отрутою, яку приготував уряд для знищення простих людей. Навіть персонал його власної протичумної лабораторії, що складався в основному з британських офіцерів, був незадоволений, що на чолі її перебуває якийсь російський єврей.

Згодом інтриги таки призвели до того, що проти Хавкіна було висунуто звинувачення, його посунули від керівництва лабораторією. І хоч згодом звинувачення були зняті, все одно місце було вже втрачене. Поступово він відновив свою репутацію і за сприянні місцевого аристократа Ага-Хана повернувся до медичної діяльності.

У Калькутті Хавкін обійняв посаду головного директора Біологічної лабораторії і, здавалося б, міг почуватися переможцем. Однак нова лабораторія була призначена лише для досліджень та не мала ресурсів для виробництва вакцин. Навряд чи це були ідеальні умови для людини, яка прагнула змінити та покращити світ, і, досягнувши мінімального пенсійного віку, у березні 1915 року Хавкін назавжди залишив цивільну службу Індії.

Переїзд до Європи

Хавкін повернувся до Європи, до Франції, де з 1915 по 1928 роки жив переважно в Булонь-сюр-Мер та Булонь-сюр-Сен. У ці роки він чимало подорожував по всьому світу, багато часу віддаючи благодійній діяльності та підтримці сіоністського руху, насамперед у його науковому та культурному аспектах.

У своєму щоденнику Хавкін зі смутком зізнався самому собі: «Головна особливість мого життя – самотність». Можливо, поїздка 1926 року до країни молодості через сорок років після від’їзду з рідного міста, коли Хавкін знову відвідав Одесу та інші міста СРСР, була спробою подолання цієї самотності.

Разом із письменником Рубеном Брайніним він проїхав по всіх місцях, пов’язаних із життям родини Хавкіних, від України до Сибіру, ​​вивчаючи єврейське життя та релігійну освіту за нового соціалістичного режиму. Щоденники цієї подорожі, які зберігаються в бібліотеці Єврейського університету в Єрусалимі, також залишаються неопублікованими.

У квітні 1928 року Володимир Хавкін переїхав до Лозанни, де залишався протягом останніх двох років свого життя. Він заповів велику суму на розвиток релігійної, наукової та професійної освіти в єврейських школах Східної Європи через систему грантів.

Фонд Хавкіна, створений 1929 року у Лозанні, став останнім даром великого філантропа єврейському народу та всьому людству. Великий вчений помер 26 жовтня 1930 р. у Лозанні і був похований на невеликому єврейському цвинтарі. А про іншого одеського бактеріолога Бардаха можете почитати тут, він також долучився до захисту людей від різної зарази.

Ще в студентські роки, навчаючись на медичному факультеті Московського університету, він під час канікул додатково працював під керівництвом батька в Симбірській земській лікарні, асистуючи на операціях і переймаючи перші уроки милосердя до людей та лікарської майстерності.

Закінчивши університет із відзнакою в 1897 році, Філатов не зупинився на досягнутому. Він залишився в Москві, працюючи ординатором в очній клініці, а згодом перебрався до Одеси, де в 1903 році розпочав службу в клініці Новоросійського університету. Саме це місто стало для нього другою (хоча по-правді, мабуть, першою) домівкою і головною ареною його наукових звершень. Тут, у чорноморській Пальмірі, Володимир Петрович розкрив свій талант і подарував світові відкриття, які назавжди мінили медицину. Доречі, Україна відома тим, що тут чимало лікарів розкрили свій талант, зокрема і офтальмологи. Варто лиш згадати харків’янина Леонарда Гіршмана, більше про якого можете дізнатись тут.

Інноваційні та революційні операції в офтальмології

На початку XX століття сліпота через більмо рогівки вважалася майже вироком. Лікарі могли лише безсило розводити руками, а хворі втрачали надію ще побачити світ. Але Філатов не змирився з таким станом речей. Ще в студентські роки він зацікавився ідеєю пересадки рогівки, а в Одесі почав наполегливо працювати над її практичним застосуванням та втіленням. У 1912 році він спробував провести першу в Російській імперії спробу такої операції, хоча результат був невдалим — трансплантат помутнів. Проте цей провал лише підштовхнув ученого до нових пошуків та виправлення прогалин у своїх теоріях та практиках.

Після років експериментів, удосконалення техніки та пошуків підходящих матеріалів для пересадки Філатов нарешті досяг прориву. 6 травня 1931 року він провів успішну операцію з пересадки рогівки, використавши тканину з ока померлої людини, збережену в холоді. Цей момент став революцією в офтальмології. Метод Філатова не лише повертав зір тисячам людей, а й став основою для розвитку кератопластики в усьому світі. Він розробив спосіб, як можна консервувати рогівки для трансплантації при температурі +4°C, що вирішило проблему пошуку донорського матеріалу, і довів, що навіть “мертва” тканина все ж може урятувати живе око.

Але Філатов не обмежився лише хірургією ока. У 1930-х роках, спостерігаючи за ефектами пересадки рогівки, він помітив, що тканини, які зберігалися в особливих умовах, виділяють речовини, здатні стимулювати загоєння й відновлення. Так народилася тканинна терапія — метод, який він описав і вдосконалив. Цей підхід знайшов застосування не лише в офтальмології, а й у лікуванні опіків, ран, виразок та інших хвороб.

Одеський інститут, який знала вся країна і не тільки

У 1936 році в Одесі за ініціативи Філатова було створено Інститут очних хвороб і тканинної терапії, який він очолював до кінця життя. Цей заклад став осередком передової науки, де виросла ціла школа його послідовників. Навіть після смерті вченого інститут, що нині носить його ім’я, продовжує розвивати його ідеї, повертаючи зір тисячам пацієнтів щороку.

Філатов був не лише геніальним хірургом, а й людиною широкої душі. Він писав вірші, малював картини, боровся за збереження релігійних пам’яток Одеси й уникав спокуси слави чи грошей. Кажуть, він казав: “Якщо взяв гроші у хворого, знімай білий халат”. Його шукали листи з усього світу, що часом приходили просто з адресою: “Інститут, де роблять очі” — і завжди знаходили адресата.

Війна і милосердя: Філатов у найтемніші часи

Коли в 1941 році почалася Друга світова війна, Володимир Філатов уже був визнаним ученим, якому виповнилося 66 років. Багато хто на його місці міг би почивати на лаврах та вже відступити від активної роботи, але він був не з тих, хто ховається від труднощів. Перед початком окупації Одеси німецько-румунськими військами Філатов разом із інститутом як безцінний спеціаліст був евакуйований спочатку до П’ятигорська, а згодом до Ташкента.

Доречі, про одеську евакуацію тих часів можете почитати тут. Умови були тяжкими: бракувало обладнання, медикаментів, а поранені надходили нескінченним потоком. Але навіть у цих обставинах він продовжував оперувати, рятувати й навчати.

У госпіталях Ташкента Філатов часто працював із солдатами, які отримали травми очей від вибухів чи осколків. Багато серед них було таких, вже втратили один орган зору назавжди, а другий теж міг назавжди наповнитись темнотою. Тут його майстерність у кератопластиці та тканинній терапії проявилася в повній мірі. За спогадами колег, він міг годинами стояти біля операційного столу, повертаючи зір тим, хто вже попрощався з надією. Паралельно із цим Філатов займався і науковою роботою, за час війни ним було опубліковано більше 200 наукових робіт.

Під час війни Філатов також удосконалював свої методи. Він розробляв нові способи консервації тканин у польових умовах, коли холодильники для трансплантатів були хіба мрією, і шукав, як зробити операції швидшими, але не менш ефективними. Його інститут у Ташкенті став справжньою школою для молодих хірургів, які потім розповсюджували знання та практики Філатова по всьому Радянському Союзу. У ці роки його ім’я стало символом не лише науки, а й людяності.

Особистість за маскою зразкового радянського лікаря

Філатов був не лише вченим, а й людиною з багатогранною душею, що робило його особливим навіть серед колег. У перервах між операціями та у вільний час він любив писати вірші, присвячені природі, людям і своїй медичній роботі. Деякі з них збереглися в архівах інституту — прості, але щирі рядки, що відображають його внутрішній світ. Він також захоплювався живописом: його картини, переважно пейзажі Одеси та її околиць, вражали теплотою і спокоєм, яких так бракувало в його напруженому житті.

Ще однією рисою Філатова була його глибока віра. У часи, коли релігія в СРСР зазнавала гонінь, він не приховував своїх переконань. У 1930-х роках, коли в Одесі руйнували храми, він писав листи до місцевої влади, благаючи зберегти Преображенський собор — і хоч собор усе ж підірвали в 1936 році, його позиція залишилася прикладом і символом сміливості.

Також слід додати, що академік так і не став членом КПРС. Але при цьому обирався делегатом Надзвичайного З’їзду Рад України, був депутатом Одеської міської Ради кількох скликань, членом редколегій багатьох журналів. На початку 1930-х Філатова навіть арештовували органи держбезпеки, і він був змушений підписати проти себе брехливе зізнання у контрреволюційних намірах.

Останні роки життя вченого

Після повернення до Одеси в 1944 році Філатов продовжував працювати з тією ж самовіддачею. Його інститут, який пережив евакуацію, швидко відновив діяльність, ставши одним із провідних центрів офтальмології в СРСР. У 1950 році за внесок у медицину йому присудили звання Героя Соціалістичної Праці, а його методи почали застосовувати в Європі, Америці та Азії. Але сам він залишався скромним: жив у невеликому будинку, уникав гучних прийомів і казав, що головна нагорода — це вдячність пацієнтів.

Коли 30 жовтня 1956 року Володимир Петрович помер, його смерть стала втратою не лише для Одеси, а й для світу. Але його справа не зупинилася. Інститут Філатова в Одесі й досі є лідером у лікуванні очних хвороб, а його методи кератопластики та тканинної терапії вдосконалюються сучасними вченими. За оцінками фахівців, завдяки його відкриттям зір повернули мільйонам людей — від солдатів Другої світової до дітей із вродженими вадами.

Філатов залишив по собі не лише наукову спадщину, а й приклад того, як талант, наполегливість і людяність можуть змінити світ. Його життя — це історія про те, як один чоловік, озброєний скальпелем і вірою, повернув світло в очі цілих поколінь.

Коли багато хто вважав, що піднятися в небо на аеростаті вище 8-9 кілометрів людина не зможе, Пільчиков розробив проект стратостату з герметично закритою гондолою, що дозволила б проникнути вгору на 20-30 кілометрів! І все ж таки найбільшу популярність йому принесло винахід у галузі радіотехніки. Популярність, а можливо, і тимчасову, трагічну загибель.

Винахідник родом з Полтавщини

Микола Пільчиков походив із дворян Полтавської губернії. Він народився 9 травня 1857 року, рано втратив матір і ріс, як писав один із його біографів, «на руках батька», викладача історії та політичної економії Полтавського кадетського корпусу.

З дитинства Пільчиков вирізнявся талановитістю до наук, особливо до фізики та математики. Тож зовсім не випадково він обрав фізико-математичний факультет, вступаючи до Харківського університету. Наукові дослідження він розпочав у студентські роки. Зокрема, проводив досліди із запису звуку (ще до появи фонографа Едісона!).

Коли в 1880 році Пільчиков закінчив університет, він був залишений при ньому для приготування до професорського звання. Потім було дворічне відрядження до Франції для практики у найкращих паризьких лабораторіях.

Згодом ім’я Пільчикова набуло європейської популярності. Він був дійсним членом Тулузької академії наук, членом вчених товариств у Росії, а й у Франції, Австрії, Бельгії, Німеччини, США. Був діяльним учасником низки конгресів та з’їздів. Виступав охоче та з популярними лекціями. А в години дозвілля грав на скрипці, писав вірші та малював. Такою була ця непересічна людина.

Зрозуміло, радіотехніка, що зароджувалася, телеграфія без проводів, як тоді говорили, не могла його не зацікавити. Він і сам вирішив зробити свій внесок у цю нову галузь науки і техніки, обравши оригінальну, зовсім ще не розроблену тему — управління по радіо.

Переїзд до Одеси

На той час, до середини 90-х, Микола Дмитрович перебрався з Харкова до Одеси, став професором Новоросійського університету. Тут і оголосив він про ті чудові дослідження, які, як виявилося, він вів уже давно і в яких досяг чудових результатів.

23 березня 1898 року в одеській газеті «Південний огляд» було оголошено, що професор Пільчиков прочитає публічну лекцію про електромагнітні хвилі з демонстрацією «багатьох разючих дослідів». Газета писала, що за допомогою винайдених професором пристроїв можна буде підривати міни, видалені на великі дистанції, робити постріли з гармат, не наближаючись до них, керувати на відстані семафорами, морськими маяками, годинником. Доречі, в Одесі в ті ж роки діяв ще один ентузіаст – винахідник підводних човнів Джевецький.

Основою для розробки приладів Пільчикову служив, звичайно ж, винайдений в 1895 А. С. Поповим радіоприймач, знаменитий «грозовідмітник». До речі, Микола Дмитрович у своїх виступах завжди наголошував на пріоритеті Попова. Вони були знайомі, переписувалися, і творець радіо знав про винаходи Пільчикова.

Оголошена лекція відбулася у призначений день у Біржовому залі Одеси. Досліди Пільчикова справді виявилися незвичайними. Вчений, як і обіцяв, за допомогою радіохвиль на відстані запалив світло в моделі маяка, почав рухати модель залізничного семафору, зробив постріл з маленької гармати, нарешті, в резервуарі, влаштованому прямо в залі, підірвав «міну». При цьому для більшої наочності було потоплено модель яхти.

Через сім місяців, 29 жовтня, Пільчиков виступив з лекцією про радіокерування на засіданні одеського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Ця доповідь також супроводжувалася небаченими експериментами. Газета «Одеський листок» писала, що за допомогою електромагнітних хвиль, надісланих через простору залу, було приведено в дію гальванометр, включено електричний дзвінок, а також підірвано невеликий заряд піроксиліну.

Спроби застосувати ідеї у військовій справі

Досліди Пільчикова з вибухами були невипадковими. Винахідник сподівався застосувати свої радіопристрої насамперед у військовій справі. У грудні 1898 року він звернувся з доповідною запискою до військового міністра Куропаткіна.

Він писав, що його метод «бездротової електричної передачі енергії» дасть можливість «вибухати закладені міни на значній відстані, не маючи з ними ніякого повідомлення кабелем або дротом», дозволить створити мінні човни, які без єдиної людини команди будуть наздоганяти ворожі кораблі і топити їх.».

Пільчиков писав також, що вважає себе не вправі експлуатувати свій винахід за кордоном (а такі пропозиції, «досить вигідні», за його словами, були) і, прагнучи зберегти все в «повній таємниці», утримується від патентування. Це було, звісно, ​​наївно. При рівні секретності, що існував у той далекий час, таємницю приладів Пільчикова навряд чи вдалося б довго зберігати. Та ідея телеуправління вже й носилася у повітрі.

Чи знав Пільчиков про цікаві досліди у США винахідника Миколи Тесли — невідомо. А вони були поставлені того ж 1898 року. Іменитий електротехнік демонстрував модель радіокерованого судна. З американською винахідливістю, на відміну від російського професора, він поспішив взяти патент (через три місяці після першої лекції Пільчикова в Одесі) на «метод і пристрій для управління механізмами суден і екіпажів».

Однак у приладах Пільчикова була одна надзвичайно важлива відмінність. Суть його винахідник сам пояснив у листуванні з військовим відомством. Він писав:

«Після досить тривалих теоретичних і досвідчених досліджень я зупинився на тій думці, що прилад, що сприймає дію електричних хвиль, повинен бути неодмінно забезпечений спеціальним охоронним снарядом – протектором, який, прозортрівуючи доходять до нього електричні хвилі, давав би доступ до діючого механізму.»

Нині будь-яка машина, керована по радіо: чи земна, повітряна чи космічна, має свої «протектори», що захищають її від штучних чи природних перешкод. Без цього надійне радіокерування неможливе. Пильчиков одним із перших зрозумів це.

Проблеми з фінансуванням

Але винайти протектор виявилося значно легше, ніж пробитися через чиновницькі перепони. У Пільчикова не було тих умов, які мав той самий Нікола Тесла, який отримав за свої винаходи мільйони доларів. Берлінському вченому Слабі для проведення дослідів з радіотехніки німецький імператор надав і гроші, і війська, і кораблі, і навіть дирижаблі.

Щоправда, відповідь на свою першу доповідну записку до військового міністра Микола Дмитрович отримав досить швидко. Головне інженерне управління просило повідомити докладніші відомості про винахід. І Пільчиков їх повідомив.

Він доповідав, що розробив кілька видів протектора різного призначення: для мін, які можна було підривати все одночасно чи будь-якої комбінації, торпед, «мінних автомобілів». Знову повторив, що відмовляється реалізовувати свій винахід за кордоном, оскільки, «знайшовши застосування в іноземній армії та флоті, він міг би послужити нам на шкоду». Винахід свій він оцінював у 150 тисяч рублів, але просив асигнувати поки що лише десяту частину для виготовлення приладів та проведення дослідів.

Проходив місяць за місяцем, а військове відомство все мовчало. Винахідник вирішив нагадати про себе і 12 вересня 1900 знову звернувся з листом до військового міністра. Він скаржився, що, так довго не отримуючи «ніякого звістки про стан справи» (протягом понад півтора року!), перебуває у важкому становищі невизначеності, писав, що в Америці та Європі інженери марно «шукають вирішення питання», яке він ще два роки тому міг надати військовому міністру. Насамкінець висловлював готовність знизити вартість свого винаходу до 100 тисяч рублів з розстрочкою на п’ять років, причому ці гроші призначав не для себе, а для потреб фізичної лабораторії Новоросійського університету.

Вирішення питання та кримські досліди

Лише через чотири місяці була відповідь Головного інженерного управління. У Пільчикова знову вимагали роз’яснень, і знову йому довелося пояснювати, у чому суть його пропозиції. Тепер він просив субсидію хоча б у 5 тисяч рублів та приблизно стільки ж на будівництво невеликого радіокерованого судна.

На жаль, мріям цим не судилося здійснитися. У військовому відомстві вважали, що витрати на досліди Пільчикова надто великі, навіть мізерна сума, яку він просив. Вирішили звернутися до Морського міністерства для того, щоб поділити витрати навпіл.

На початку 1902 року Пільчиков, що був тоді в Петербурзі на XI з’їзді російських дослідників природи і лікарів, був запрошений в Морський технічний комітет, де докладно розповів про свій протектор. Доповідь звучала переконливо, і невдовзі керуючий Морським міністерством віце-адмірал Тиртов дав згоду на половину витрат. Але тут Військове міністерство раптом відмовилося брати участь у дослідах. Тоді морське відомство повну суму видатків (всього 5 тисяч рублів) взяло на себе. Поки йшли переговори та листування, Микола Дмитрович знову повернувся до Харкова та став професором Технологічного інституту.

Досліди відбулися у Севастополі у серпні 1903 року у присутності винахідника. Радіосигнали надсилалися з Херсонеського маяка, а приймалися в морі, на транспорті «Дністер». При цьому вдалося принаймні втричі збільшити дальність передачі. «Досліди принесли велику користь», — повідомляв Петербург, Морський технічний комітет Головний командир Чорноморського флоту. Продовжити їх не вдалося.

Трагічна смерть у Харкові. Самогубство…

За відгуками сучасників, професор Пільчиков був людиною надзвичайно вразливою, «відрізнявся надзвичайною нервозністю та дратівливістю». Своєї родини Микола Дмитрович не мав і жив самотньо серед книг та приладів, пристрасно відданий науковим заняттям, винахідництву та педагогічній роботі.

Час був неспокійний. У Технологічному почалися хвилювання студентства, до якого Пільчиков завжди ставився з великою увагою та співчуттям. Та й студенти любили та поважали свого професора фізики. Він важко переживав смуту та суспільний розлад. Здоров’я його, і так неміцне, різко погіршилося.

4 травня 1908 року Пільчиков приїхав з невеликою валізкою до лікарні нервових і душевних хвороб і заявив, що йому необхідно пожити деякий час у тиші та спокої. Лікар Платонов оглянув нового пацієнта. Той був задумливий, скаржився на перевтому.

Вченого помістили у окремій палаті на другому поверсі. 5 травня він провів спокійно. Об 11 годині вечора ліг спати, замкнувши двері. Пацієнт, який жив по сусідству, потім розповідав, що годині о сьомій ранку 6 травня почула за стіною хлопок, схожий на постріл, а потім — короткий хрип. Запідозривши недобре, хворий зателефонував і повідомив про почуте лікаря. Куля потрапила в серце професора, пробила його наскрізь і зупинилася під шкірою біля хребців.

Така трагічна подія схвилювала все місто. Сучасники не сумнівалися, що 50-річний професор наклав на себе руки. Але як тоді з акуратно схрещеними руками, а головне, з револьвером, покладеним на столик? Чи можливе таке при самогубстві?

Великий фахівець у галузі судової медицини, професор Бокаріус, стверджував, що це можливо. Він навіть спеціально в одній зі своїх праць звернувся, наприклад, до Пільчикова. «У разі невеликих вогнепальних ран, — писав Бокаріус, — потерпілий здатний зробити навіть кілька кроків і робити нескладні дії… У нашому випадку самогубець після пострілу в серці міг ще покласти револьвер на стіл, що стоїть біля ліжка, і скласти руки на грудях». Зареєстровано випадок, коли людина, поранена в серце, рухалася та розмовляла протягом 14 годин!

…чи вбивство?

Але версія про самогубство не єдина. Через багато років після загибелі Пільчикова виникла інша, версія про навмисне вбивство винахідника нового важливого приладу. Можливо, зовсім не він натиснув спусковий гачок. Відбитки пальців на «бульдозі» не були вивчені. На користь версії про вбивство говорить і той факт, що серед паперів професора, що залишилися, чомусь не виявилося ні схем, ні розрахунків його радіопристроїв, його протектора. Можливо, вони знаходилися в тій валізці, яку принесли Пільчикову до лікарні. Мабуть, хтось переслідував вченого-винахідника, і він шукав у лікарні притулку і не знайшов.

Забратися в палату через вікно на другому поверсі для сильної людини не було б великої праці. Застрелити винахідника в закритій кімнаті, викрасти опис і схеми, а потім швидко і непомітно піти тим самим шляхом – завдання теж можна здійснити.

Виявляється, є два Іосифа Фішера, кожен з яких залишив свій слід у світі й пов’язаний з Одесою настільки, що обидва могли б претендувати на табличку з назвою вулиці. Тож давайте розбиратися, хто вони такі – фізик-професор Іосиф Залманович Фішер та історик і дипломат Іосиф Аронович Фішер – і чому їхні долі гідні увічнення в одеському топонімі, і може навіть трохи довшому, ніж ця вулиця.

Іосиф Залманович Фішер: від «ворога народу» до світила радянської науки

Серед імен, які залишили слід у науці, ім’я Іосифа Залмановича Фішера звучить не так гучно, як у деяких академічних зірок, але його внесок у теоретичну фізику важко переоцінити. Цей чоловік, який народився 19 жовтня 1919 року в Мінську, прожив життя, сповнене випробувань, але зумів піднятися над обставинами й подарувати світу ідеї, що змінили уявлення про рідини.

Дитинство Іосифа не було легким. У 1937 році сталінські репресії розтрощили його сім’ю: батька розстріляли, звинувативши в тому, що він «ворог народу», а мати як дружина відступника до таборів на довгі роки. На юного Іосифа повісили жахливе тоді тавро сина «зрадників», виключили з комсомолу. У ті часи це могло зруйнувати будь-яку кар’єру, але не той це був хлопець. Ще в 1936-му він все ж вступив до Білоруського державного університету на факультет фізмату, пройшовши конкурс. І не просто закінчив його, а зробив це блискуче – з відзнакою, що для члена сім’ї репресованого було неабияким досягенням.

Війна стала новим випробуванням. Через слабкий зір Іосифа не взяли до армії в 1941-му, але війна продовжувалася і він відчував необхідність прийняти в ній участь особисто. У 1942 році пішов добровольцем – став радистом у розвідвзводі гаубичного полку. Пройшов пекло боїв аж до Польщі, а повернувся восени 1945-го з орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів і декількома медалями. Війна ще більше загартувала його характер, але при цьому не притупила жагу до знань.

Після демобілізації Іосиф повернувся до науки. Спочатку працював на кафедрі теоретичної фізики в рідному БДУ, потім вступив до аспірантури Академії наук Білорусі. У 1948-му захистив кандидатську, а в 1959-му – докторську. Його книга «Статистична теорія рідин», що побачила світ у 1961-му, стала справжньою сенсацією. Це був один із перших настільки ґрунтовних наукових творів у світі. Уже через три роки її переклали англійською, і книга розійшлася в США та Індії. Скромний професор із Мінська раптом опинився в центрі уваги світової науки.

Що ж в ньому від Одеси?

А як же Одеса? У 1963 році Іосиф Залманович переїхав до цього сонячного міста й очолив кафедру теоретичної фізики в університеті імені Мечникова. Тут він розквітнув як наставник і вчений. За 14 років в Одесі Фішер створив цілу школу, яка вивчала фізику рідин. Понад 20 кандидатів і 10 докторів наук виросли під його крилом – люди, які понесли його ідеї далі, в Україну й за кордон.

Ті, хто знав Іосифа Залмановича в Одесі, згадують його з теплом. Говорили, що він умів пояснити найскладніше так, ніби це казка. Його лекції були подією – студенти товпилися в аудиторіях, щоб послухати. Він був із тих, хто не вихваляється, але своєю тихою глибиною змушує поважати. На жаль, у 1977-му інсульт зупинив його активне життя. Іосиф Залманович прожив ще майже два десятиліття, але до улюбленої справи повернутися не зміг. У 1995 році він пішов із життя. Одеса, яка стала для нього другим домом, прийняла його навіки – там він і похований. А про іншого відомого українського фізика, що допоміг створити атомну бомбу, можете почитати тут.

Іосиф Аронович Фішер: одеський сіоніст, що здобув авторитет та славу

А тепер перенесемося на кілька десятиліть назад і познайомимося з іншим Іосифом Фішером – Ароновичем. Цей чоловік народився в Одесі у 1893 році й усе життя ніс у серці дух нашого міста, навіть коли доля закинула його далеко за його межі. Він був істориком, дипломатом, активістом сіоністського руху й одним із тих, хто стояв біля витоків Української Центральної Ради.

Іосиф Аронович виріс в Одесі, де минули його дитячі роки. Він навчався в гімназії для хлопчиків «Іліада», а згодом став студентом історичного факультету Новоросійського університету, який згодом отримав ім’я Мечникова і в якому працюватиме його однофамілець. Ще в студентські роки його захопила ідея сіонізму – мрія про єврейську державу. Але за ці погляди довелося дорого заплатити: у 1913-му його вперше заарештували за участь у сіоністському русі, а в 1915-му, після нового арешту, відправили в заслання до Сибіру.

Сибір не зміг його зламати. У лютому 1917-го, коли Російську імперію охопила революційна хвиля, Іосиф організував у Томську мітинг для місцевої єврейської громади. Того ж року він повернувся в Україну і виступав в Українській Центральній Раді, представляючи відповідно інтереси сіоністів. У 1918–1919 роках він викладав в Одеському комерційному училищі й брав участь у роботі міської думи, намагаючись покращити життя в рідному місті. Але більшовики не терпіли таких, як він (і зовсім не через національне походження). У 1921-му його знову заарештували.

У 1924 році Іосиф Аронович домігся дозволу виїхати за кордон. Почалися його мандри: Німеччина, Литва, Франція… У 1950 році він оселився в Ізраїлі, де став дипломатом – послом у Бельгії. За свою службу він отримав Орден Почесного Легіону – одну з найвищих нагород Франції. Помер Фішер у 1964 році в Ізраїлі, але, як кажуть одесити, «колишніх одеситів не буває». Він залишив по собі спадщину борця за справедливість і свободу – не лише для свого народу, а й для всіх, хто вірив у краще майбутнє.

Два Фішери – одна вулиця: хто більше заслуговує?

То чому ж 4-та Суворовська стала просто «вулицею Іосифа Фішера», без уточнень? Можливо, перейменовувачам варто було додати хоча б «професора» чи «дипломата», щоб не плутати цих двох видатних людей. Іосиф Залманович – герой науки й війни, який 14 років віддав Одесі, створивши тут цілу школу вчених. Іосиф Аронович – син нашого міста, який боровся за ідеали й прославив Одесу на міжнародній арені.

Обидва вони гідні увічнення. Фізик залишив по собі знання, які й досі вивчають у всьому світі. Дипломат – приклад того, як одеський єврей може пробитися крізь усі перешкоди. Може, варто було назвати одну вулицю на честь одного, а іншу – на честь другого? Чи, принаймні, додати до таблички кілька слів, щоб ми, одесити, знали, кого саме вшановуємо?

Перелічити всіх героїнь Одеси неможливо, але згадувати їх варто хоча б іноді. Сьогодні ми повертаємося до однієї з таких постатей — Ніни Караванської (у дівоцтві Строкатої), мікробіологині, правозахисниці та дисидентки, чиє життя стало символом боротьби за свободу і правду в умовах тоталітарного режиму.

Дитинство та юність: у полоні радянської епохи

Ніна Антонівна Строката народилася 31 січня 1926 року в Одесі. Той період в історії України позначений активною літературною дискусією: письменники, художники й інтелігенція сперечалися про роль мистецтва в суспільстві. У той час, коли Микола Хвильовий та його однодумці наголошували на асиметрії українсько-російських культурних відносин і колоніальному статусі України, радянська влада насаджувала ідеологію, що вимагала від усіх прославляти режим. Звісно, нічим хорошим вольнодумство українських інтелігентів не закінчилося.

Народжена в українській родині, Ніна з дитинства ввібрала любов до рідної мови та культури. Її родичі, хай свідомо чи ні, прищепили їй почуття національної ідентичності, яке згодом і стало основою її життя, а також причиною багатьох проблем. У часи, коли українська мова після деякої відлиги 1920-х витіснялася з публічного простору, Ніна Антонівна була чи не єдиною в своєму оточенні, хто вперто спілкувався українською в побуті.

Після закінчення школи вона вступила до Одеського медичного інституту (нині — Одеський національний медичний університет), який закінчила у 1947 році. Її вибір професії — мікробіологія та імунологія — став не лише справою життя, а й платформою для боротьби: вона залишилася працювати у своїй alma mater, досліджуючи клінічну мікробіологію та антигенні властивості патогенів. Її науковий доробок налічує близько 23 праць, що на той час були надважливим внеском у розвиток радянської (та і світової) медицини.

Але не тільки наукові досліди під мікроскопом цікавили Ніну. Її цікавила більш значуща діяльність — доля України, її мова і культура. Це бажання просувати українське не могло не дратувати радянську владу, яка бачила в таких настроях загрозу. Ти не міг бути радянським вченим та патріотом-українцем водночас.

Ідейний та сімейний союз із Святославом Караванським

Особисте життя Ніни Строкатої нерозривно пов’язане з її громадянською позицією. У 1961 році вона одружилася зі Святославом Караванським — філологом, мовознавцем і дисидентом, який уже відбув на той час 16 років у таборах за участь в ОУН та поширення українських націоналістичних ідей. Після звільнення він продовжив боротьбу: окрім того що навчався на вечірньому відділенні філологічного факультету Одеського університету, він ще і друкував “самвидав” і пропагував українську мову. Тому нічого дивного не було в тому, що у листопаді 1965 року його заарештували вдруге — і вже без суду відправили відбувати 25-річний термін. Цей арешт став переломним моментом для Ніни.

Керівництво інституту, де вона працювала, вимагало від неї публічно відректися від чоловіка. Натомість Ніна обрала боротьбу. Вона відмовилася визнавати законність арешту і почала кампанію за його звільнення. У грудні 1966 року вона звернулася з листом до начальника табору, генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва та редакції французької газети L’Humanité. У цьому документі вона саркастично просила “розстріляти” чоловіка, щоб припинити його страждання та конфлікти з адміністрацією табору.

Це був жест відчаю, який мав висвітлити абсурдність та жахливість ситуації. Але цей крок лише посилив тиск на неї: з талановитої і шанованої вченої вона перетворилася на “об’єкт виховання” для радянських органів безпеки та політпропаганди.

Арешт і підтримка громади

Життя Ніни Строкатої змінилося назавжди, коли її саму звинуватили у поширенні “самвидаву”, зокрема “Українського вісника”. Арешт у 1971 році став результатом доносу її друга, лікаря Олексія Притики, якого КДБ змусив свідчити проти неї та іншого спільника, Олексія Резникова. Ніна не тримала зла на Притику — вона розуміла, що система ламала навіть набагато більш сильних людей ніж він, засобів вистачало, а в методах гебісти ніколи не цурались жодної мерзотності.

19 травня 1972 року її засудили за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР (“антирадянська агітація та пропаганда”) до 4 років таборів суворого режиму. Покарання вона відбувала у жіночому відділенні табору ЖХ-385/3 у Мордовії. Цей арешт не залишився непоміченим: українська інтелігенція об’єдналася задля її захисту.

Ігор Калинець і В’ячеслав Чорновіл створили у Львові Громадський комітет захисту Ніни Строкатої — першу відкриту правозахисну організацію в Україні. До нього увійшли Василь Стус, Леонід Тимчук, Петро Якір та інші. Комітет встиг видати лише два документи — заяву про створення та бюлетень “Хто така Н. А. Строката (Караванська)”, перш ніж більшість його членів також опинилися за ґратами. Підтримку Ніні висловило тоді й Американське товариство мікробіологів, обравши її своїм членом.

У таборі Ніна не зламалася. Навпаки, вона взялася за нову справу — публіцистику. Спілкуючись із іншими ув’язненими, вона документувала їхні історії, аналізувала причини арештів (переважно це були антирадянська діяльність або релігійні переконання) і фіксувала жахливі умови утримання. Її розповіді про табірне життя вражають: солона риба без води, холодні ночі без ковдр, відсутність гігієни, голодовки як форма протесту. Здоров’я Ніни підірвалося ще під час 9-місячного слідства, а в таборі стан лише погіршився.

Там вона познайомилася з іншими дисидентками: Стефанією Шабатурою, чиї вишивки спалювали наглядачі, Іриною Сеник, яка боролася через поезію, та Іриною Стасів-Калинець, яка писала скарги до ООН. Їхні історії лягли в основу книги “Ukrainian Women in Soviet Union: documented persecution”, виданої у 1980 році в Торонто видавництвом “Смолоскип”. Цей збірник став важливим джерелом про жіночий опір у СРСР і досі є цінним історичним документом.

Українська Гельсінська група та вимушена еміграція

Після звільнення у 1975 році Ніні заборонили повертатися до України. Вона вимушена була спочатку оселитись в Росії. Але вже у 1976 році разом із чоловіком змогла емігрувати до США. Але боротьба не завершилася. Ніна стала співзасновницею Української Гельсінської групи (УГГ) — організації, що стежила за дотриманням Хельсинських угод щодо прав людини. До УГГ увійшли Левко Лук’яненко, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та інші. Група зазнавала переслідувань від КДБ, але Ніна з-за океану розбудовувала її закордонне представництво, інформуючи світ про порушення прав в Україні.

У США Ніна Караванська продовжувала активну діяльність. Вона збирала кошти для політичних в’язнів, допомагала сім’ям репресованих і розповідала світові правду про радянські табори. Окрім уже згаданої книги, вона видала “A Family Torn Apart” — автобіографічний твір про розлуку з чоловіком і боротьбу за його свободу. Її голос звучав на численних заходах, де вона ділилася досвідом життя під гнітом тоталітаризму.

Померла Ніна Караванська 2 серпня 1998 року в Дентоні, штат Техас, у віці 72 років. Дітей у неї не було, але спадщина, яку вона залишила, безцінна: наукові праці, правозахисна діяльність, література, що розкриває правду про радянські репресії. Її ім’я повернулося і до Одеси — у 2024 році на її честь перейменували вулицю Жуковського, а поруч з’явилася вулиця Святослава Караванського, вшановуючи подружжя, яке разом боролося за свободу України.

Ніна Караванська — це не просто ім’я в історії. Це символ незламності, що нагадує нам: навіть у найтемніші часи можна знайти силу для боротьби. Її життя — приклад того, як одна людина може змінити хід подій, залишивши по собі світло правди й надії.

Бандитський ніж

Павла Кравцова та Миколи Плигуна пов’язувала справжня чоловіча дружба. Вони загинули однієї ночі, від рук озброєних бандитів 8 червня 1978 року. Тоді ця подія сколихнула не лише Одеську область, а й всю країну. Касу приміського радгоспу ім. Кірова пограбували на суму 96 тисяч рублів, які призначалися для виплати зарплати робітникам та службовцям. Це була банда такого собі Урсулова.

Вони вдарили сторожа по голові металевим предметом, заткнули йому рот кляпом і кинули в гардероб. Втім він зміг звільнитись і викликати міліціонерів. На місце терміново виїхала опергрупа Ленінського райвідділу у складі Павла Кравцова, Миколи Плигуна та водія Анатолія Берневеги. Підготуватися добре не встигли: один пістолет на трьох (у Плигуна), рація в машині працювала тільки на прийом. Коли Кравцов і Плигун увійшли до приміщення, злочинці розгубилися, підняли руки, проте виконувати команду «лягай! не поспішали.

Плигун для залякування зробив три постріли вгору. І раптом один із бандитів рвонувся до нього. Міліціонер встиг вистрілити на ураження та влучив у руку. У цей момент пістолет заклинило, почалася рукопашна.

На жаль, шансів вижити у двох беззбройних правоохоронців не було. Плигуна вбили двома сильними і точними ударами ножа, Кравцов бився довго і відчайдушно, відбиваючись вирваною ручкою від дверей. Проте тринадцять колото-різаних поранень зупинили хороброго опера. Така ж доля чекала Анатолія Берневегу, що прибіг на допомогу, але лезо ножа пройшло в міліметрі від серця. Він вижив.

Від множинних ножових поранень загинули старший інспектор карного розшуку старший лейтенант Павло Кравцов та інспектор погрозу розшуку лейтенант Микола Плигун. Павлу було 35 років, а Миколі – 27 років. Бандитів, зрештою, було затримано, вони отримали єдине можливе покарання в цій ситуації і в тих закондавчих реаліях – а саме вищу міру покарання через розстріл.

Трагедія у перший робочий день

У 1986 році ім’я старшого лейтенанта Олександра Одарія у міліцейських колах вимовляли з повагою. Молодий, але опер, що вже став відомим, вважався одним з кращих фахівців УВС міськвиконкому з розшуку злочинців, що зникли. Розшукувати було кого, якщо врахувати, що працював Олександр у РВВС Ленінського району. А це, між іншим, такі неблагополучні райони як Слобідка, Пересип, Жевахова гора.

Старший лейтенант міліції Олександр Одарій загинув 1 червня 1986 року, першого дня після виходу з відпустки. Він був у складі опергрупи, яка виїхала на місце події на вулиці 8 Березня – невідомі завдали ножового поранення громадянці Олійниковій. На місці події Олександр звернув увагу на хлопця, який трохи нервував. Коли оперативник попросив його надати документи, той почав тікати. Міліціонер кинувся за ним слідом, наздогнав його та зумів затримати.

Проте ззаду прогриміли три постріли. Другий злочинець вистрілив у спину міліціонеру практично впритул. І хоча лікарі ще вісім днів виборювали життя Олександра, шансів вижити в нього вже не було — дві з трьох куль виявилися смертельними. Олександру Одарію було лише 28 років.

У «лихі» дев’яності

Сергій Ядов міг би працювати за фахом — у ПТУ №35 він здобув професію слюсаря-електрика з ремонту складної побутової техніки. Але в 90-ті робочі руки нікому не були потрібні. Подібна ситуація була по всій Україні. І молодик прийняв рішення йти працювати в міліцію, всупереч бажанню рідних людей.

Коли пролунав крик про допомогу, сержант міліції Сергій Ядов разом зі своїм напарником 19 липня 1994 перебував на звичайному чергуванні. Як виявилось, на подружню пару, яка поверталася додому, накинувся міцний чоловік. Вимагаючи гроші, він почав бити пару. Злочинець мав при собі газовий пістолет і пістолет Макарова, про що в момент погоні міліціонери не знали.

Бандит тікав через сквер у бік вулиці Ювілейної (зараз вулиця Ядова). Сергій Ядов наздогнав зловмисника та наказав кинути зброю. Але у відповідь пролунали постріли і одна з куль потрапила Сергію у живіт. Тоді Ядов, уже стікаючи кров’ю, розрядив обойму в озброєного злочинця, після чого впав непритомний.

Бандита було вбито. Поранення Сергія виявилося дуже важким. Багато одеситів прийшли до лікарні, щоб віддати хлопцеві свою кров, але 22 липня Сергія не стало. Йому було лише 23 роки. Указом Президента України від 23 серпня 1994 року сержанта міліції Сергія Ядова — міліціонера роти ППСМ Ленінського РВ ОГУ УМВС України в Одеській області — було нагороджено Почесним знаком Президента України за вірність присязі, мужність при затриманні озброєного злочинця. Нажаль, посмертно.

Михайло Іванович Рибальченко в достатній кількості сьорбнув з обох гірких чаш — чаші Війни та чаші Репресій. Він народився в Одесі в останній день останнього місяця 1910 року. І завжди гордо підписувався своїми ініціалами «МИР». Справді, це була на диво миролюбна, добросерда, усміхнена людина. Сила волі, мужність та майстерність піднесли його на спортивний Олімп ще наприкінці 20-х років. Здавалося, сам Гермес сприяв йому. За грецькою міфологією, атлет який тричі перемагав на Іграх на честь Зевса, мав право встановити свою статую на Олімпі. Рибальченко мав право це зробити не один раз.

Перші спортивні успіхи

Ще 1928 року вісімнадцятирічний Михайло Рибальченко став чемпіоном України з кросу на тридцять кілометрів з часом, який і зараз вражає майстрів велоспорту — 56 хв. 12,8 сек. І це при тому, що за умовами змагань спортсменам довелося два кілометри їхати пересіченою місцевістю в протигазах. З 1931 року Рибальченко — учасник збірної країни з шосейних перегонів, а в 1934 році виборов перше місце в Союзі в парній гонці по треку.

1935 року Рибальченко здійснив безприкладний в історії світового спорту винятковий за своєю складністю велопробіг Одеса — Владивосток протяжністю п’ятнадцять тисяч кілометрів, за успішне здійснення якого разом із чотирма київськими динамівськими одноклубниками Іваном Гриценком, Миколою Погребножним і Сергієм Погребним орденом «Знак Пошани». Через місяць після повернення з пробігу цей невтомний спортсмен завойовує звання чемпіона СРСР у так званій півгодинній трековій гонці.

1937 року Михайло Рибальченко — переможець 1-го Українського велотура на 2265 кілометрів та 1-го Радянського велотура завдовжки 2500 кілометрів. У 1938 році – переможець 2-го Українського велотура, чемпіон СРСР з шосейних перегонів на 200 кілометрів та переможець 1-го гірського Грузинського велотура. Того ж року Михайлу Рибальченку, першому в Україні велосипедисту, було присвоєно почесне звання «Заслужений майстер спорту СРСР», а незадовго до початку війни протягом одного місяця в Києві їм було встановлено вісімнадцять всеукраїнських та сім всесоюзних рекордів на треку.

Київські перегони

Усі спортсмени, які стартували в столиці республіки, мали подолати розбиті на п’ятнадцять етапів 2265 кілометрів найрізноманітніших доріг: по шосе, покритому гудроном, до якого в спеку прилипали колеса велосипедів; ґрунтовим дорогам, що становили небезпеку під час дощів; по каменям, щебеню та піскам.

Загальна довжина таких ділянок становила близько 1400 кілометрів, тобто понад половину всієї дистанції. Через двадцять днів після старту — 13 червня у столиці України зімкнулося кільце велогонки. Її абсолютним переможцем знову став Михайло Рибальченко, який покрив усю дистанцію за 87 годин 52 хвилини 9 секунд і не поступився лідерством на жодному з п’ятнадцяти етапів перегонів. київського армійця Савельєва, який посів друге місце, він випередив більш, ніж на вісім годин! Потім були 1-й Всесоюзний, 2-й Український, 2-й Всесоюзний, 1-й Грузинський велотури, та їх переможцем незмінно виявлявся Михайло.

За румунської окупації і дружина-рятівник

Перед початком війни М. І. Рибальченко обіймав посаду заступника голови одеської обласної Ради спортивного товариства «Динамо» і, як працівника НКВС, був залишений в окупованій Одесі для підпільної роботи. Відомий усім одеситам, він мав не лише масу вболівальників та шанувальників, а й заздрісників.

І дев’ять відсидок у спільних камерах та одинаках сигуранці — це сумний результат не тільки мужніх і, як йому тоді здавалося, хитромудрих відмов від пропозицій нової влади брати участь у престижних велогонках у столиці Румунії, а й результат неодноразових наклепів співвітчизників. Виручали друзі, рятувала випадковість. Його чудова дружина, продаючи дорогі спортивні призи, неодноразово знаходила шляхи, щоб викупити чоловіка із катівні сигуранці.

Вона ж і зберігала, рятуючи від обшуків, усі довгі чотирнадцять військових та перших повоєнних років ретельно зариті у підвалі альбоми з вирізками з газет про тріумфальні перемоги чоловіка, його фотографії, спортивні призи та нагороди, орден «Знак Пошани» та інші реліквії.

Несправедливий арешт та визнання

І цей справжній патріот Одеси так і не поїхав би з власної волі з улюбленого міста (його запрошували виїхати не лише до Румунії, але ще в 30-х роках пропонували переїхати і до Києва, і до Москви), якби раптом не виявився «ворогом народу», якби з чужої волі не засланий був на вугільні шахти в район вічної мерзлоти на нестерпно довгі, здавалося, триваліше життя десять кошмарних років.

У 1944 році Рибальченка було заарештовано органами НКВС і засуджено на 10 років виправничо-трудових таборів. Вийшов на волю він вже після смерті Сталіна. А запис в книзі рекордів з’явився вже значно пізніше, аж під кінець життя, бо за часів кондового СРСР це було, звісно, нікому не цікаво. І це при тому, що велосипедний спорт у нас в місті мав розповсюдження ще до революції, почитати про це можна тут.

Але сьогодні багато що змінилось. Сьогодні велосипедисти є не тільки і не стільки спортсменами, скільки просто людьми які ведуть здоровий спосіб життя і сприяють позбавленню міст від задухи та пробок автотранспорту. Наприклад, в Києві велоінфраструктура набирає все більшої ваги при плануванні подальшого розвитку міста.

Дитячі роки

Народився майбутній фахівець в Одесі у 1909 році. Його батьков був професором, а мати – театральною актрисою. Наталія Лазурська кілька разів грала у складі української трупи під псевдонімом “Лихачівська” разом із М. Заньковецькою (роль Дарини у “Ой не ходи Грицю, та й на вечорниці”, Марусі – у “Лімерівні”, Катерини – у “Не так сталося, як гадалося”). Володимир Лазурський до 1920 року читав у Новоросійському унверситеті курси з історії середньовічної літератури, літератури ренесансу та неокласицизму, літератури XVIII ст., англійської літератури XVII-XVIII ст., про Шекспіра, Шиллера, Байрона та їх часи.

Заразом батько Вадима часто спілкувався з компанією одеських художників початку XX століття. Між іншим, добре знав він і, мабуть, найвідомішого з них – Кіріака Костанді. Можливо, потяг до мистецтва був у Лазурських сімейним. Вадим Лазурський, спочатку з братом, потім із однокласниками, намалював, проілюстрував та оформив, мабуть, цілу бібліотеку рукописних видань: газет, журналів та книг. Вершиною цієї видавничої діяльності став рукописний альманах «Очаг зарази», що виходив протягом трьох років (1922—1924). Були ще всякі плакати та стінгазети, як у всякої радянської людини, яка вміла писати шрифт, а також титри в ігровому та мультиплікаційному кіно.

Освіта та робота в мультиплікації

Вступив Вадим до художнього інституту рідного міста, в якому навчався з 1925 по 1930 роки у майстерні самого П. Волокидіна. Після закінчення інституту, 1930 року, став художником мальованих фільмів на фабриці «Міжрабпомфільм». До цього періоду діяльності нашого земляка належить також робота над мультиплікаційним фрагментом фільму «Веселі хлопці».

Мова йде про фрагмент, де Леонід Утьосов співає «Чорна стрілка проходить циферблат. Швидко, як білка, коліщатка поспішають…», вже ближче до кінця фільму. А водночас на екрані весело проходить Місяць. Потім з’являється повний Місяць. Протягом 90 секунд мультиплікаційної вставки у стрічку фільму глядач навряд чи замислюється, як створював цей фрагмент. А створював цей фрагмент саме Вадим Лазурський.

У 1935 – 1941 роках молодий художник працював у майстерні Всесоюзної торгової палати, займаючись оформленням виставок за кордоном. Талант художника був помічений найвідомішими на той момент книжковими видавництвами: «Мистецтво», «Держлітіздат», «Молода гвардія», «Детгіз» та іншими. Отже, на початку 1940 років Вадим Лазурський став, як кажуть, нарозхват.

Війна

У червні 1941 року почалась війна між СРСР та Німеччиною. З квітня 1943 участь в ній приймав і Лазурський. Йому пощастило – він знав німецьку, і ця його риса допомогла йому, тоді молодому офіцеру, потрапити не в горнило піхотних боїв, а в штаб, на посаду перекладача. Він служив у розвідвідділі, де його робота приносила неабияку користь. Про це говорить і нагородження його орденом Червоної Зірки у квітні 1945 року, як визнання заслуг у війні.

Також є спогад про ці дні. У травні 1945 року Лазурський їхав вулицею захопленого Кенігсберга. У цей час з верхніх поверхів одного з будинків тріумфуючі червоноармійці викидали книги з чиєїсь покинутої бібліотеки. Одна з книг впала в машину, чи не просто на гвардії старшого лейтенанта Лазурського. Він відкрив її – це виявилася справжня альдина. Лазурський сприйняв пригоду як знак згори. Альдини – це старовинні книги, що вирізнялись високою якістю та довершеністю оформлення. Чи це так було — тепер уже не спитаєш. Але характерно, що таке розповідають саме про Лазурського. Без сумніву, саме він, на відміну багатьох інших переможців, був здатний зрозуміти, що він тримає в руках.

Робота над шрифтами

Після війни, продовжуючи займатися оформленням виставок, він почав працювати як художник у видавництвах та незабаром повністю присвятив себе книжковому мистецтву. У цей час, через відсутність набірних титульних шрифтів, в оформленні вітчизняних книг і журналів панували мальовані шрифти, і безліч художників було зайнято виконанням рукодельних оригіналів палітурок, обкладинок, титульних листів: чудові майстри, такі як Бажанов, Рерберг, Ільїн, Піскарьов, Коган та багато інших. І серед них Лазурський дуже швидко став помітним.

Лазурський серйозно та глибоко вивчав історію шрифтового мистецтва. Він перекладав трактат Дюрера про шрифт та займався графічним аналізом почерків Остромирового Євангелія ще до війни. Повернувшись із армії, він продовжив перервані заняття з графічного аналізу російського першодрукованого напівуставу, давньоримського шрифту колони Траяна, антикви та курсиву італійського Відродження. Він зумів, незважаючи на убогість інформації, що надходила до СРСР, познайомитися із сучасними західними набірними шрифтами, одночасно продовжуючи малювати власні.

Коли у 1957 р. відділ нових шрифтів (ВНШ) НДІ поліграфічного машинобудування запропонував московським художникам книги зайнятися розробкою малюнків нових набірних шрифтів, Лазурський був вже внутрішньо готовий до цієї нелегкої роботи. Майбутній лінотипний шрифт у двох накресленнях для набору художньої літератури та видань з мистецтва він передбачав створювати на основі малюнків шрифтів доби Відродження. Підготовчий етап Лазурський провів у залі Відділу рідкісних книг Бібліотеки ім. Леніна, вивчаючи та копіюючи справжні шрифти.

Створення шрифту Лазурського

Потім настав час ручного ескізування всіх знаків майбутньої гарнітури. Основна проблема полягала в тому, що історія розвитку сучасних кириличних шрифтів типу антикви почалася з реформ Петра I, а петровський цивільний шрифт було засновано, як відомо, на зразках голландської антикви початку XVIII ст. і, таким чином, мав мало спільного з італійською антиквою XVI ст., яка надихала Лазурського. У практиці кириличних наборних шрифтів не було аналогій зі шрифтами Відродження. Лазурський мав певною мірою виступити першопрохідником, застосувавши особливості латинських шрифтів Гріффо і Тальенте до кирилицької графіки. При цьому кириличні та латинські літери мали утворити єдиний графічний ансамбль, що досить важко, враховуючи їх конструктивні відмінності.

Відомо, що набірний шрифт працює зовсім інакше, ніж мальований напис на обкладинці або титулі. Малюнок букв напису індивідуальний і залежить від форми сусідніх знаків, тоді як у набірному шрифті форма кожної букви має передбачати її комбінацію у процесі набору з будь-якими іншими. Необхідно було враховувати технічні вимоги до малюнків шрифтів для лінотипного набору. Освоїти особливості проектування набірного шрифту Лазурському допомагав його консультант від ВНШ художник Анатолій Щукін.

Крім розробки прямого і курсивного російського та латинського алфавітів (у рядковому та великому варіантах), для кожного накреслення майбутньої гарнітури Лазурського необхідно було спроектувати цифри, розділові знаки, акценти та безліч знаків національних алфавітів російської та латинської графіки, всього понад 300 знаків. Після затвердження ескізів настала черга виконання оригіналів кожного знака. І ось, нарешті, через п’ять років напруженої праці, до кінця 1962 року, основну роботу Лазурського над своїм шрифтом було закінчено. Оригінали знаків були прийняті ВНШ, на їх основі фахівці відділу зробили креслення на кожен знак. Потім шрифтова документація з гарнітури була здана на Шадрінський завод «Поліграфмаш» для її освоєння виробництвом.

Визнання…

У 1959 році у рамках Міжнародної виставки мистецтва книги у Лейпцигу (IBA-59) було оголошено конкурс на найкраще друкарське оформлення вірша національного поета. Лазурський використовував ескізи великих літер прямого зображення свого майбутнього шрифту для набору вірша Пушкіна «Пам’ятник». Графічний лист Лазурського отримав Золоту медаль, як і проект його шрифту загалом.

Робота Лазурського над своїм шрифтом мала несподіване продовження. Коли знаменитий італійський друкар Джованні Мардерштейг задумав видати поему Пушкіна “Мідний вершник”, йому знадобився варіант шрифту Лазурського для ручного набору 14 кегля. Такий шрифт, пізніше названий “Пушкін”, був награвірований в 1967 на замовлення Мардерштейга висококласним міланським пуансоністом Руджеро Олів’єрі. У веронській друкарні Мардерштейга «Офіціна Бодоні» шрифтами Пушкін (російською) та Данте (італійською) були набрані двомовні видання: поема Пушкіна “Мідний вершник” (1968) і повість Гоголя “Шинель” (1975).

У цих чудових творах книжкового та друкарського мистецтва, які друкувалися на папері ручного відливу на ручному друкарському верстаті та перепліталися вручну, на кожному розвороті російський набір паралельний італійському, тому обидва шрифти легко зіставити. Вони близькі за малюнком, оскільки засновані на шрифтах Гріффо з видань Альда Мануція початку XVI ст. І хоча за шрифтом Мардерштейга Данте відчувається довга традиція дизайну шрифту, шрифт Лазурського витримує сусідство з ним.

… і забуття

На жаль, цим обмежилася участь Лазурського у створенні нових набірних шрифтів. Дослідні матриці лінотипного шрифту гарнітура Лазурського були освоєні Шадрінським заводом “Поліграфмаш” у 1965 році, але практично не потрапили до друкарні країни. Єдиний набірний шрифт Лазурського залишився тільки на сторінках альбомів з мистецтва шрифту, якби в 1984 році в ВНШ на основі оригіналів лінотипного шрифту не був розроблений авторизований варіант гарнітури Лазурського для фотонабору (з доопрацюванням двох напівжирних накреслень). Фотонабірна версія в 1990 році була перетворена на цифрову і тепер доступна кожному, хто має комп’ютер.

Як вийшло, що людина, здавалося, народжена для того, щоб стати шрифтовим дизайнером, увійшла в історію як чудовий художник книги, а як художник шрифту фактично залишився автором однієї, хоч і гарної гарнітури? Очевидно, відповідь треба шукати в історії Радянського Союзу. Друкарні цієї дивовижної держави потребували по-справжньому лише одного шрифту.

Різноманітність шрифтового оформлення при соціалізмі було обтяжлива економічно і марна ідеологічно. Мистецтво не окупалося. Лазурський випередив свій час, його потенціал шрифтового дизайнера виявився незатребуваним сучасним суспільством. Втім, у цьому він був не самотній: його сучасники, художники шрифту Баннікова, Кузанян, Піскарьов, Телінгатер та інші теж мало бачили свої шрифти в наборі. Помер Вадим Лазурський у Москві в 1994 році. Шкода, що Лазурський не народився в наш час, бо міг би прийняти участь у важливій роботі зі створення національних шрифтів. А ви як думаєте?

Італієць в Одесі

Народившись в Італії, причому не просто десь, а в самому Мілані, Іоріні був просто приречений бути вихованим у традиціях класичного мистецтва. В Міланській академії мистецтв, де він вчився, його вчителем був Лоренцо Бартоліні, що вплинуло на його творчий стиль. Згодом Іоріні дослужиться в цій академії до високого звання професора і сам викладатиме тут.

Його переїзд до Одеси наприкінці ХІХ століття став важливим етапом у його житті. Це сталось на запрошення голови Товариства витончених мистецтв Франца Моранді. У цей період Одеса була багатонаціональним центром із динамічним культурним середовищем, що сприяло становленню таких діячів, як Іоріні. Його діяльність у місті припала на період значного розквіту культури, архітектури та освіти. Таким чином Одеса отримала одного зі своїх знакових митців, яким наприклад для Львова був Пінзель.

Протягом багатьох років Луїджі Іоріні очолював школу малювання та живопису, яка була заснована ще у 1865 році і відігравала ключову роль у підготовці митців. Він викладав в Одеському художньому училищі та в Школі креслення і малювання при Товаристві витончених мистецтв в елементарному класі орнаментів та в класі ліплення та скульптури. Під його керівництвом школа перетворилася на важливий освітній центр, де навчалися обдаровані молоді художники.

Зокрема, учнями Іоріні стали такі відомі у майбутньому митці як Борис Едуардс, Натан Альтман, Ісаак Бродський, Давид Бурлюк, Михайло Врубель, Василь Кандинський, Кіріак Костанді, Леонід Пастернак. Водночас Іоріні створював умови, які сприяли розвитку кожного учня, допомагаючи розкрити індивідуальний талант. Його педагогічний метод базувався на поєднанні класичних підходів і сучасних тенденцій того часу, що забезпечувало високий рівень підготовки випускників.

Помер Іоріні в Одесі, 12 жовтня 1911 року. Цього ж року з ініціативи Б. Едуардса засновано премію імені Луїджі Іоріні. Борис Едуардс свого часу також створив бронзове погруддя Іоріні, яке знаходиться у Художньому училищі. Поховали майстра на Другому християнському кладовищі.

Роботи Іоріні в Одесі

Особливе місце в творчій спадщині Іоріні посідають його монументальні роботи, зокрема серія фресок, що прикрашають будівлю одеської міської ради. Ці фрески не лише є шедеврами мистецтва, але й свідченням його здатності інтегрувати класичні європейські традиції в місцевий контекст. Його роботи вирізняються багатством композиційних рішень і вишуканістю деталей, що дозволяє вважати їх одними з найкращих зразків монументального живопису кінця ХІХ століття.

Архітектурна спадщина Луїджі Іоріні є предметом захоплення навіть у сучасну добу. Серед його найвідоміших творів — скульптури Меркурія і Церери, а також велична композиція «День та Ніч», яка прикрашає будівлю Одеської міської думи, що раніше була Старою біржею на Біржовій (Думській) площі. Ці роботи стали символами витонченого мистецтва, що втілює гармонію форми та глибину змісту.

У музеях Одеси зберігаються й інші шедеври майстра, виконані в мармурі. Серед них погруддя Франца Моранді, який був відомим архітектором, академіком і педагогом, а також погруддя видатного міського голови Одеси Григорія Маразлі, який керував містом з 1878 по 1895 рік. Окрім того, варто відзначити погруддя Феодора Родоканакі — почесного купця грецького походження, який зробив значний внесок у розвиток міста як судновласник, банкір, промисловець, меценат, очільник грецької громади та консул Тоскани в Одесі. Серед робіт Іоріні також виділяється погруддя Павла Коцебу, генерал-губернатора Одеси, який обіймав цю посаду з 1862 по 1874 рік.

Ці твори не лише є зразками високої майстерності Іоріні, але й уособлюють історичну та культурну спадщину Одеси, нагадуючи про її багатокультурне минуле та видатних діячів, які зробили місто одним із найважливіших центрів у регіоні.

Вулиця на честь терориста

Раніше вулиця Іоріні називалась на честь такого собі Кібальчіча. У 1871 році він закінчив Новгород-Сіверську гімназію, отримавши срібну медаль. Своїми математичними здібностями він вражав як однолітків, так і вчителів, завжди залишаючись першим учнем у класі.

Однак його життєвий шлях був непростим і сповненим драматичних поворотів. Після вступу до кількох престижних навчальних закладів, його зацікавлення не обмежувалося лише наукою. У 1875 році його революційна діяльність серед селян Київської губернії призвела до арешту, і він провів три роки у Лук’янівській в’язниці. Після звільнення він ще глибше поринув у ідеї марксизму, що привело його в терористичну організацію «Народна воля». У 1881 році бомбами, які виготовив Кібальчіч, було вбито російського імператора Олександра ІІ. За це терориста-винахідника повісили, а в комуністичні часи назвали на його честь одеську вулицю, при тому що жодного стосунку до Одеси цей «добродій» ніколи не мав.

Навіть під час перебування у в’язниці його геній (якби ж він пустив свій розум на щось хороше) не згасав. За кілька днів до страти він створив революційний проєкт літального апарату на основі ракетного двигуна. У своєму проєкті він описав принципи роботи порохового двигуна, запропонував систему керування польотом шляхом нахилу двигуна та аналізував програмне згоряння палива. Його ідеї випередили час, адже він обговорював можливість стабілізації польоту за допомогою крил, методи гальмування апарату під час спуску і навіть розмірковував про аеродинамічну стійкість.

Проте фахівці вважають, що ці ідеї були радше теоретичними і не могли бути реалізовані у ті часи. Апарат, описаний у проєкті, не мав технічної можливості досягти навіть надзвукової швидкості, не кажучи вже про першу космічну. Крім того, запропонована конструкція не передбачала захисту пілота від екстремальних умов у верхніх шарах атмосфери чи можливості безпечного повернення на Землю.

Примарні історії дитинства

Він народився в єврейській сім’ї, в різні часи проживав у Росії, Бразилії, Англії, Німеччині, США, Близькому Сході та багатьох інших країнах. Володів англійською, німецькою, іспанською, французькою та ще кількома мовами, працював на британську розвідку та продавав секрети японської. За 51 рік життя виступав під цілим рядом імен та прізвищ, але ніколи не забував свого справжнього імені та міста, в якому з’явився на світ і провів дитинство та юність. Хоча, заради справедливості, варто зазначити, що Батьківщина для нього ніколи не була чимось святим і дорогим.

Сіднеєм Рейлі він став дуже згодом, а спочатку його звали Зигмунд (Соломон) Георгійович Розенблюм. Іноді замість Одеси місцем його народження називають інші місця, наприклад, Херсон. Але з такими “талантами” більш імовірно, що він все ж таки справді був уродженцем Південної Пальміри.

Відомості про його народження, дитячі та юнацькі роки, як і про подальше життя, сповнені протиріч і домислів. За однією з найпоширеніших версій, його мати, Поліна (Перла) уроджена Массіно, походила з збіднілого дворянського роду, а його батько був чи то аптекарем, чи то маклером. Через кілька років після народження сина Поліна пішла від чоловіка до іншого, забравши з собою дитину. вітчим недолюблював юного Соломона і не раз піднімав на нього руку. Коли хлопець підріс, то дізнався, що він, нібито, взагалі народжений поза шлюбом, і це справило на нього таке гнітюче враження, що вирішив залишити будинок.

Поява Сіднея Рейлі

На британському судні Соломон, що вирушив з Одеського порту, дістався Бразилії, де під ім’ям Педро працював у доках, на плантаціях і будівництві доріг. Пізніше він влаштувався кухарем до англійської експедиції, що займалася дослідженням джунглів Амазонки. За те, що він, нібито, врятував керівника експедиції, офіцера англійської розвідки, і його супутників від неминучої смерті від рук носіїв, що збунтувалися, європейці допомогли йому переїхати в Англію і отримати британський паспорт.

У Лондоні він одружився з ірландкою на ім’я Маргарет, взяв прізвище її батька і став Сіднеєм Рейлі. Шлюб цей для нього, швидше за все, був шлюбом за розрахунком. У результаті він став власником капіталу у кілька тисяч фунтів стерлінгів. Проте честолюбна та амбітна натура Рейлі-Розенблюма прагнула більшого. Він усіма фібрами своєї душі хотів стати заможним англійською денді та зайняти у світському суспільстві якесь пристойне місце, але потрапити туди було дуже непросто.

Свій шлях до багатства та слави Рейлі почав як посередник у різноманітних торгових операціях, укладанні угод та підписанні контрактів. Варто зазначити, що успіх супроводжував йому, і він отримував високі комісійні.

На початку ХХ століття Сідней з’явився на Бакинських нафтопромислах, до яких британці традиційно виявляли дуже пильний інтерес. Напередодні російсько-японської війни Рейлі було помічено вже у Порт-Артурі, де була російська військово-морська база. Там, під виглядом успішного торговця лісом, йому вдалося встановити ділові відносини з представниками російського командування та якимось чином отримати інформацію про укріплення Порт-Артура. Невідомо, чи передав Сідней її англійцям, а ось японському командуванню він її точно продав, до того ж за чималі гроші.

Перед Першою світовою

Після цього Рейлі приїхав до Петербурга, де продовжив практику торгових операцій. Про нього є згадка в тодішньому довіднику “Весь Петербург” як про колекціонера та антиквара. Сідні був маклером у різних торгових справах і непогано на цьому заробляв. Свідченням цього були зібрані ним колекції картин та оренда розкішної квартири. Крім того, він став одним із спонсорів акціонерного товариства “Крила”, створеного відомим видавцем, політичним та громадським діячем Борисом Суворіним. Вони організували гучний авіапереліт Санкт-Петербург – Москва, який, однак, завершився провалом і нічого, крім збитків, їм не приніс.

Проте це не завадило компаньйонам вирушити в поїздку з відвідуванням Німеччини та Франції. Тут Рейлі отримав можливість розширити коло своїх знайомств і краще закріпитися серед російської ділової і політичної еліти. Достовірно невідомо чи займався Сідней розвідувальною діяльністю на користь Великобританії у цей період свого життя.

Можливо, що він уже був агентом британської розвідки, але ще не вважався штатним співробітником під номером ST.1, яким він став наприкінці 1917 одночасно з отриманням лейтенантських погонів канадських ВПС. Суть його таємної місії полягала у зборі відомостей про стан російського флоту, будівництво нових кораблів, стан російсько-німецького торгово-економічного та військового співробітництва.

Розвідувальна робота

Повернемось трохи назад. Під час Першої Світової війни Рейлі спочатку виступав одним із посередників у постачанні Росії англійським військовим спорядженням, але потім у його шпигунській біографії був несподіваний поворот. Він викликає деякі сумніви у своїй правдивості, оскільки виглядає не зовсім логічно з урахуванням вже набутого на той момент Рейлі статусу та становища у суспільстві. Проте його нерідко можна зустріти у життєписах цього британського шпигуна.

За завданням англійської розвідки Сідней виїхав до Німеччини, де влаштувався зварювальником на військовий завод Круппа. Там він нібито вбив двох охоронців та викрав секретні документи. Після цього, хоч би яким неймовірним це здавалося, він з’явився на одній з німецьких судноверфей і пропрацював там протягом деякого часу, поки не роздобув креслення нових кораблів. Тільки після цього Рейлі остаточно залишив Німеччину з думкою, як би не тільки передати насилу здобуту важливу інформацію англійцям, а й ще продати її в Росію та Америку. Зі всіх його авантюрних пригод цей епізод здається найбільш сумнівним, до того ж він нічим, крім його оповідань, не підтверджується.

Наступні сім років життя Сіднея Рейлі більш докладно описані очевидцями і ґрунтуються на окремих документальних свідченнях і спогадах учасників тих подій, хоча і в них є багато домислів і протиріч. Зокрема, у численних публікаціях є відомості про те, що нібито Рейлі прибув із Лондона до Росії 1917 року з рекомендаційним листом майбутнього народного комісара закордонних справ Максима Литвинова, і одразу намагався потрапити на прийом до Леніна. Це йому не вдалося, зате його нібито прийняв голова Вищої Військової ради, колишній генерал царської розвідки Михайло Бонч-Бруєвич, якого Рейлі намагався схилити до співпраці.

Хитрі плани проти більшовиків

Реальні ж події за участю Сіднея Рейлі супроводжувалися не менш інтригуючими та драматичними епізодами. Після революції 1917 року МЗС Великобританії ухвалило рішення відправити до Росії керівника дипломатичної місії Роберта Брюса Локкарта. Йому ставилося завдання налагодити контакт із новою владою. Серед тих, хто мав допомогти послу зорієнтуватися у складній обстановці, збирати інформацію, зокрема розвідувального характеру, про перебіг революційних подій та впливати на них, був і Сідней Рейлі. Цілком логічно, що британська розвідка направила в цей час до Росії саме його, оскільки він мав великі можливості для розгортання розвідувальної діяльності і сам був зацікавлений у найшвидшому поваленні радянської влади та збереженні старих порядків.

Рейлі увійшов в історію своєю активною участю в так званій “змові послів” Англії, Франції та США проти Радянської Республіки. Спочатку він і військово-морський аташе англійського посольства Кромі налагодили у Петрограді зв’язок із контрреволюційними організаціями. На завершальному етапі операції Рейлі поїхав до Москви, де особисто зустрівся з багатьма учасниками, зокрема командирами латиських стрільців. На зустрічі з командиром дивізіону латиських стрільців Едуардом Петровичем Берзіним, який відповідав за охорону Кремля, він передав йому велику суму грошей (фігурують від 700000 до 1200000 рублів) та пообіцяв ще кілька мільйонів у разі успіху операції.

23 серпня 1918 року на нараді у приміщенні американського генерального консульства у Москві Сідней Рейлі запропонував остаточний план операції. На 28 серпня у театрі було призначено надзвичайне засідання ЦК партії більшовиків. За допомогою Берзіна та підлеглих йому латиських стрільців планувалося заарештувати членів ЦК та радянського уряду, розстріляти Леніна, захопити державний банк, центральний телеграф та інші важливі державні установи, здійснити підрив навколо Москви мостів. При цьому Рейлі спочатку виступив за те, щоб не розстрілювати Леніна та Троцького, а провести їх у спідній білизні вулицями Москви, щоб у такий спосіб скомпрометувати їх в очах світової громадськості.

Крах операції, але не кар’єри

Але ні Рейлі, ні Локкарт, ні інші змовники навіть не здогадувалися, що від початку чекісти вели з ними оперативну гру. Той самий Берзін після кожної конспіративної зустрічі йшов на доповідь до Дзержинського. У зв’язку з цим на Луб’янці готувалася своя операція із захоплення змовників. Спочатку нараду ЦК перенесли більш пізній термін. Але 30 серпня стався замах на Леніна, у скоєнні якого звинуватили есерку Фані Каплан. Того ж дня у Петрограді було вбито керівника місцевого ЧК Мойсея Урицького. Влада пов’язала ці події із “змовою послів”.

Наступного ж дня було оточено англійське посольство, почалася стрілянина, внаслідок якої загинув британський військово-морський аташе Кромі. Локкарта заарештували пізніше на конспіративній квартирі, але ні під час обшуку, ні внаслідок допитів жодних прямих доказів його провини знайти не вдалося. В результаті він безперешкодно покинув Росію і повернувся до Англії.

Про провал операції Рейлі дізнався з газет під час поїздки з Петрограда до Москви. Він відразу ж змінив зовнішність і через балтійські країни та Нідерланди втік до Лондона. Верховний революційний суд його, як та інших учасників змови, яким вдалося зникнути, оголосив поза законом. Тих, кого вдалося затримати, засудили до розстрілу або до різних термінів ув’язнення.

Незважаючи на такий фінал, що розчаровує, у Лондоні Рейлі за виконану роботу, нібито, навіть нагородили. Через півтора місяці він знову опинився у охопленій Громадянською війною Росії. У грудні 1918 року у складі місії військових представників Англії та Франції він прибув до Катеринодару, де формувалися добровольчі загони білогвардійських військ. Пізніше він побував на Дону, Криму та рідній Одесі. Коли білий рух остаточно програв, Рейлі повернувся на Туманний Альбіон, але думки про повалення радянської влади не залишали його.

Фатальна дружба з Савінковим

У цей час Сідней зблизився з Борисом Савінковим, керівником “Народного союзу захисту Батьківщини та свободи”, який був затятим прихильником ідеї організації терористичних актів та контрреволюційних виступів з метою відновлення в Росії монархії. Наприкінці 1921 року Рейлі навіть організував зустріч Савінкова та Вінстона Черчілля.

Хоча в той час, зважаючи на все, Рейлі вже не отримував завдання від командування британською розвідкою, антирадянською діяльністю він продовжував займатися. Сідней покладав великі надії на Савінкова, домагався фінансування його авантюрних планів англійським, французьким, польським, чеським урядами, інколи ж надавав власні кошти.

Рейлі неодноразово зустрічався із Савінковим та інструктував його перед поїздками до СРСР, зокрема й перед останньою, фатальною, коли того одразу після переходу кордону, заарештували чекісти. Така ж доля згодом спіткала і Рейлі. Незважаючи на великий досвід участі у розвідувальних операціях, він не одразу зрозумів, що сам потрапив у вміло розставлені чекістами пастки.

Арешт

Після арешту Бориса Савінкова Рейлі залишався на антирадянському просторі однією з найпомітніших постатей, від якої можна було очікувати будь-яких дій із непередбачуваними наслідками. Тому голова ОГПУ Фелікс Дзержинський поставив перед своїми підлеглими завдання за будь-яку ціну виманити Рейлі на територію СРСР. Його арештом мала завершитися багатоходова операція під назвою “Трест”. Так чекісти назвали створену ними як “живця” конспіративну антибільшовицьку організацію, яка, нібито, активно діяла на радянській території та готувала збройне повстання.

Як не дивно, Рейлі попав на гачок. З усіх боків радянські агенти його наполегливо переконували в реальності існування антирадянського підпілля й у необхідності переконатися у цьому особисто, вдома. По дорозі зі Сполучених Штатів до Фінляндії, де нібито було “вікно” на кордоні, він ненадовго зупинився в Парижі і зустрівся з генералом Кутєповим. Той підтримав ідею подорожі.

Вже в Гельсінкі Рейлі потрапив під щільну опіку агентів ОГПУ, які виступали в ролі підпільників. У їхньому супроводі він перетнув кордон у приготованому місці і був доставлений спочатку до Ленінграда, а потім до Москви. Там на конспіративній квартирі йому організували зустріч із керівництвом “підпілля”. Нічого не підозрюючи, він виклав свій план подальших дій, після чого його відвезли прямо на Луб’янку.

Страта

Спочатку Сідней Рейлі нічого не розповідав і ні в чому не зізнавався. Але йому пригадали участь у “змові послів” та інші справи, де він неабияк успадкував, і за сукупністю заслужив смертний вирок. Рейлі зрозумів, що “гра в мовчанку” нічого не дасть, і почав розповідати все, що стосувалося його антирадянської діяльності та роботи на англійську розвідку.

Він сподівався, що після цього Великобританія докладе зусиль для його обміну на когось із радянських громадян. Він помилився. З метою заохочення до співпраці зі слідством йому створили нормальні умови перебування під вартою, стали навіть вивозити до ресторанів та прогулянок у Сокольніки.

Під час однієї з таких прогулянок його розстріляли “під час втечі”. Тіло привезли назад до в’язниці, де його сфотографували медексперти, після чого Сіднея Рейлі поховали у дворі Луб’янської в’язниці. Це сталося 3 листопада 1925 року.

Смерть Сіднея Рейлі, як і його життя, так само виявилася покрита таємницею. У ленінградській “Червоній газеті”, ще задовго до пострілів у Сокільниках, з’явилася замітка, в якій повідомлялося, що Сідней був убитий під час переходу радянсько-фінського кордону.

При цьому пояснювалося, що Рейлі і особи, що супроводжували його, випадково натрапили на прикордонників, почалася перестрілка, в якій він отримав смертельне поранення. Тривалий час у цю версію не вірила ні англійська сторона, ні законна дружина Рейлі, яка намагалася провести власне розслідування, але нічого не вийшло.

Юний комерсант

Вже 1898 року значився у працівниках будівельної контори Гурфінкеля у Херсоні. П’ятнадцятирічний юнак справляв гарне враження на клієнтів контори. Завжди привітний, підтягнутий, ініціативний, він учасно виконував розпорядження начальників, чим заслужив уподобання керуючого та господаря.

Щоправда, помітили в ньому негативну рису. Любив він стравити робітників і спостерігати, як конфлікт розвивається. Це допомагало виявляти слабкі місця у характері людини, чим Нафталій часто користувався. І все ж коли один із клієнтів контори перевербував юнака, розлучалися з ним неохоче.

З 1900 Френкель служить на посаді виконроба в експортній фірмі “Штейнер і Ко” в Миколаєві. Новим працівником були задоволені, а тому коштом фірми відправили на навчання до будівельного технікуму до Німеччини. Успішно закінчивши навчальний заклад і надихавшись повітрям багатої Європи, Френкель повертається до Росії і продовжує служити в експортній фірмі.

Тільки невгамовний характер, гостре комерційне чуття не дають йому спокою. Він намагається довести господарям, що оренда приміщень під склад менш вигідна, ніж будівництво власних, які у разі потреби можна здавати в оренду та мати гарні бариші. І навіть готує план будівництва складів із економічним обґрунтуванням проекту. А за деякий час його викривають у підробці документації. Потім виникають нові конфлікти, за ними, як водиться, звільнення.

Дружба з Мишкою Япончиком

Щедру данину платили вищевказаному бандиту усі комерсанти міста. Настала черга і Нафталія Ароновича. Його зустріч з Япончиком відбулася в кафе Фанконі, де збиралися біржові гравці та корабельні маклери. У Япончика там був свій столик, сидячи за яким він уважно стежив за угодами.

Вони одразу сподобалися один одному. Япончику імпонувала спритність, з якою вів справи комерсант. Френкель також оцінив нового знайомого: з його допомогою було б простіше усувати конкурентів. Однак він трохи промахнувся. За короткий час Япончик зумів підкорити Френкеля, і той був змушений ввести Мишку у свою справу. Але немає лиха без добра.

Дружба з Япончиком навчила Нафталія Ароновича вести справи з розмахом, прораховуючи на кілька ходів уперед. Френкель стає членом банди. Щоправда, його трохи бентежить дбайливість Япончика. Не схвалював він і так званий “кодекс грабіжників”, за яким у місті не грабували лікарів, адвокатів та людей мистецтва. На думку Френкеля, надто великі кошти відраховувалися до єврейської громади для підтримки незаможних сімей. Закінчений атеїст, він поклонявся лише золотому тільцю. (Пізніше шановні рабини відмовляться підтримати Френкеля і сприятимуть ЧК у його затриманні.)

Після 1917 вести комерційні справи в Одесі стало неможливо. У місті за короткий термін змінилося понад півтора десятки влади. Нафталій Аронович втратив більшу частину свого капіталу та повністю підкорився інтересам злодійської Молдаванки. У червні 1919 року, щоб урятувати свою багатотисячну банду від облав, влаштованих більшовиками, Япончик виступає із пропозицією сформувати загін Червоної Армії.

Члени РВС дають згоду. І в липні Нафталій разом із 54-м полком одеських грабіжників під командуванням Михайла Вінницького йде на фронт. Бере участь у бойових діях проти петлюрівців. А після розформування полку повертається до Одеси. І знову — порт, морські вантажі та тісний зв’язок із одеським злодійським світом.

Контрабандний трест

До 1921 року Френкель набув досить великого авторитету серед злочинців, у нього з’явилися “свої люди” — а простіше кажучи, банда. Займалися шахрайством, здирством, викраденням, шантажем. Але гроші треба було вкладати. І Френкелю знову пощастило — запровадили неп. Нафталій Аронович одразу оцінив “дух епохи”. Під прикриттям приватної торгової фірми створив трест контрабанди з розмахом американським.

Декілька пароплавів, цілий флот вітрильників і катерів курсували Чорним морем між портами — Росії, Румунії, Туреччини. Різні товари — від капелюхів канотьє та шовкових панчох до дорогоцінного каміння та валюти всіх країн світу — знаходили місце у трюмах та валізах довірених осіб Френкеля.

Нафталій Аронович створює державу в державі: зі своїми законами, своїми підданими (в основному із середовища карних злочинців та контрабандистів), своєю власністю, розкиданою по різних містах та країнах; зі своїми катами.

Контрабандний товар реалізовувався через “своїх комерсантів” у лавках, ресторанах та готелях по всій Росії. Гроші надходили на розрахункові рахунки “банки” Френкеля. Кримінальний світ Ростова, Воронежа, Астрахані, Києва та інших великих міст надавав підтримку безперешкодному проходженню контрабанди до місць призначення.

Численні артілі на Малій Арнаутській на замовлення Френкеля штампували товар під марки відомих у Європі магазинів. Відома фраза Остапа Бендера про те, що вся контрабанда робиться в Одесі на Малій Арнаутській була чистою правдою. І всі артілі належали Нафталію Ароновичу. Імперія процвітала. Прикордонна охорона, кримінальний розшук, суди, навіть ДПУ – все було куплено. У Москві великі гроші вербувалися великі чиновники для “групи прикриття”.

Арешт

До Дзержинського почали надходити повідомлення, що в Одесі все так заплутано, що просто неможливо розібратися, де чекіст, а де грабіжник; де звичайний обиватель, а де контрреволюціонер. Щоб виправити ситуацію, треба змінити в ЧК всіх природних одеситів. (Ця традиція збережеться на цілих 70 років.)

До Одеси прямує член колегії ОГПУ Дерибас. Одесити надто часто жартували з історії. Тепер історія пожартувала з одеситів. Дерибас був однофамільцем відомої у місті прізвища. Він нібито походив з селян, які колись належали Осипу де Рибасу.

Носій гучного прізвища був яскраво вираженим виродженцем. Карлик з величезними відстовбурченими вухами, шкірою, що лущиться, і скрипучим фальцетом. Типовий садист, він ненавидів усе і всіх, не втрачав нагоди завдати болю. Якщо колегію ОГПУ вважати ножем гільйотини революції, то Дерибас був, безумовно, вістрям цього ножа.

Дерибас повів гру з Френкелем за всіма правилами гри без правил. Він зробив вигляд, що хоче зірвати великий куш, такий великий, що Френкель замислився: чи не справді можна відкупитися? І пішов на переговори через довірених осіб. Поки йшов торг, Дерибас відправляв оперативні повідомлення Дзержинському, таємно минаючи одеський відділ НКВС, а з Москви отримував вказівки про подальші дії.

Під покровом січневої ночі 1924 року до Одеси прибув зашифрований потяг із загоном московських чекістів. Тієї ж ночі вся верхівка одеської ЧК і всі керівники тресту, включаючи самого Френкеля, були заарештовані і через кілька днів цим же поїздом під посиленою охороною відбули до Москви.

Каторга – не вирок

Суд був швидким. 14 січня 1924 року колегія ОГПУ винесла Френкелю та його сподвижникам смертний вирок. А далі сталося диво. Диявольське везіння, яке буде з Френкелем до кінця його днів. Нафталія Ароновича товариші привели до підвалу для виконання вироку.

І там було оголошено, що смертна кара замінена йому десятьма роками позбавлення волі з відбуванням покарання на Соловецькій каторзі. Помилований був лише один Френкель. Він знав, що його злочинна імперія діє.

У перші ж дні після прибуття на Соловки Нафталій Аронович, давши хабар, влаштовується до штату нарядників. Уважно придивляється до життя соловецької каторги. Констатує безцільність праці 20 тисяч каторжан. І починає вибудовувати грандіозні плани. І йому знову супроводжує удача.

Очевидці згадують, що разом із пароплавом на Соловки було завезено сипнотифозну вошу, яка перетворилася на лихо острова. Лазарет не містив хворих. Щодня помирало кілька десятків людей. Яма для сміттєзвалища трупів на монастирському цвинтарі розширювалася на кілька метрів. Френкель не захворів. Навпаки, сипнотифозна воша сприяла його кар’єрі. Для боротьби з епідемією потрібно було вживати термінових заходів. Санітарна служба радила Управлінню таборів терміново будувати лазні. Інженери, яким було поставлено завдання скласти план та кошторис проекту лазні, запроектували мінімальний термін – 10-20 днів.

Френкель зрозумів, що його час пробив. За своєю ініціативою він робить проект найбільшої лазні з терміном реалізації проекту 24 години. І вимагав для цього всього п’ятдесят чоловік, і ставив дві умови: першу — людей для будівництва він відбирає сам, другу — гарячу їжу та спирт мають поставити чітко в призначений їм час.

Психолог

Френкель пройшовся бараками і відібрав тридцять чоловік молодих кронштадтських матросів. Він їх примітив, ще коли був нарядником та наглядачем. Вибирав потрібних людей безпомилково, наймайстровитіших. Двадцять людей, що залишилися, вимагав з барака для інвалідів. Навмисне відібрав найубогіших і немічних старих.

Перше умова було виконана. Френкель вивів людей на будмайданчик. Дув північний вітер. Мороз нижче 25 градусів. Люди куталися в обмотки, переступаючи з ноги на ногу. Розділивши їх на дві шеренги — матроси в одну, інваліди в іншу, — сказав Френкель.

За 24 години ми тут маємо збудувати лазню. Якщо не встигнемо, то і вас, і мене, і їх, — Френкель показав пальцем на старих, — розстріляють біля однієї стіни. Гарячу та м’ясну їжу привезуть сюди. Я розпорядився, буде й по склянці спирту. А тепер починаємо.

Диявольський психологічний хід Френкеля спрацював. Матроси знали, що від них залежить життя людей похилого віку. Під пісню “Загибель “Варяга” вони розпочали роботу. Цвяхи вбивали одним ударом молотка. Здавалося, дошки самі лягають у призначене їм місце. Літні люди допомагали чим могли – підносили інструмент і перекочували невеликі бруси.

Будівельними роботами Френкель керував професійно. Розпорядження віддавав чітко та розумно. Лазня будувалася одночасно в усіх напрямках. Ще не зібрано стін, а вже встановлювалися банні котли. Приступили до покрівлі і відразу встановили піч і сушарку.

Друга умова Френкеля була також виконана. Доставили густі наваристі борщ, хліб без міри і спирт. Обідали у дві зміни. Роботу закінчили на три години раніше за термін. До лазарету віднесли лише кількох замерзлих уночі старих людей. Начальство розпорядилося видати всім ще склянку спирту. А Нафталія Ароновича попросили зайти “для серйозної розмови”. Цей день став початком карколомної кар’єри Френкеля і початком нової ери для Соловецької каторги. Сподвижники Френкеля, що залишилися на волі, знали, що їхній імператор обов’язково спливе. Але щоб так скоро й у такій якості!

Архітектор ГУЛАГУ

У травні 1926 року за клопотанням начальника Управління Соловецьких таборів (СЛОН) Ф.І. Ейхманса термін ув’язнення Нафталію Ароновичу скоротили вдвічі. За рік його достроково звільнили та призначили начальником виробничого відділу УСЛОН.

Френкель увірвався у верхівку Управління СЛОН стрімко та міцно. Він готує кілька більших проектів, виступає ініціатором створення таборів нового типу. До 1929 року реорганізує саме Управління. Нафталій Аронович не розумів, навіщо потрібна вся ця мішура, яка називається політико-виховною роботою. Знав собою: переробити людину вихованням неможливо.

Френкель довів, що каторга може бути джерелом надходження великих коштів. Разом із політико-виховною роботою він розгромив усі “пережитки” вітчизняної культури. Першим помер журнал, що виходить на острові. Потім спочила газета. Театр був поділений на кілька маленьких пересуваних для обслуговування нових таборів.

Співробітники-краєзнавці місцевого музею були спрямовані на розвідувальні роботи на Північний Урал, на Нову Землю, де Френкелем було запроектовано базу промислового лову тюленів, моржів та тріски. Якщо раніше не знали, що робити з каторжниками, то тепер їх не вистачало. На Луб’янку летіли прохання надіслати нові партії ув’язнених.

Зліт кар’єри

У 1930 році Френкель – керівник будівництва Виправничо-трудових таборів в республіці Комі. 1931-го — головний виконроб Біломорбуду. Трохи пізніше – заступник начальника Белбалтлага. Його кидають на найскладніші ділянки соціалістичного будівництва. І він ніколи не підводить. За заслуги перед Батьківщиною у листопаді 1932 року Нафталія Ароновича Френкеля нагороджено орденом Леніна.

17 серпня 1933 року орденоносець Френкель призначається начальником Управління БАМу ГУЛАГу ОДПУ і отримує від уряду величезні на той час суми. Відточений розум комерсанта та злочинця дозволяє йому швидко обертати частину коштів.

Нажиті гроші пускаються на підкуп та хабарі. В 1936 Нафталій Аронович отримує звання дивінтенданта. Він діє відкрито та нахабно. Йому майже нічого не загрожує. Уся економіка БАМа у його руках. І тут сталася осічка – 1937 рік.

Звинувачення йому звинуватили настільки вагомі, що вирок міг бути лише один — розстріл. Недруги Френкеля зітхнули з полегшенням. Але треба знати Нафталія Ароновича з його диявольським везінням. 1940 року за особистим розпорядженням Берії його звільняють. І не просто звільняють. Він отримує звання коринженера та другий орден Леніна. 29 жовтня 1943 року йому надають звання генерал-лейтенанта інженерно-технічної служби та вручають третій орден Леніна.

Головне – вчасно зупинитись

І раптом Френкель вирішує одним махом припинити всі свої операції. Вироблена з роками інтуїція та сатанинський дар удачі підказують йому, що на терені соціалістичного будівництва досягти вже нічого не вдасться. Тим більше що, володіючи інформацією про те, що відбувається в Міністерстві внутрішніх справ та держбезпеки, він здогадується про майбутні чистки.

Щоб звільнитися, потрібна була серйозна нагода. Френкель дає хабар і 28 квітня 1947 року подає у відставку через серйозну хворобу. Його проводжають із почестями та черговою урядовою нагородою.

А через рік усі його сподвижники були заарештовані та засуджені до великих термінів ув’язнення. Почесний пенсіонер Френкель поблажливо спостерігав за долею відомих йому людей та іронічно посміхався. У 1960 році у віці сімдесяти семи років він тихо помер своєю смертю у Москві, переживши абсолютну більшість своїх колишніх колег та начальників, що стали і самі жертвами хвиль сталінських чисток.

Одеса або таки Львів?

За основною біографічною версією походив із одеської пролетарської родини. 1913 року закінчив в Одесі єврейську безкоштовну початкову школу (талмуд-тора), якою керував відомий письменник – “дідусь єврейської літератури” Менделе Мойхер-Сфорім. В юності писав вірші. Згідно з іншою версією Блюмкін зі своєю родиною до липня 1915 року жив у Лемберзі (нині – Львів), де навчався у німецькій гімназії.

Потім працював в Одесі електромонтером у трамвайному депо, у театрі, на консервній фабриці братів Аврич та Ізраельсона. Вступивши в партію есерів, Блюмкін, у ролі агітатора з виборів до Установчих зборів у серпні – жовтні 1917 року, побував у Поволжі. У листопаді 1917 року вступив у загін матросів, з яким брав участь у боях із частинами української Центральної Ради.

Після кількох перестрілок на вулицях гайдамаки швидко зрозуміли різницю між нальотом і війною і, роздратовані, розбіглися куренями. А матроси назад на кораблі не пішли і разом з береговими забіяками, що приєдналися до них, організувалися в «Залізний загін». І вибрали Блюмкіна своїм командиром.

Невдалий військовий досвід

«Залізний загін» увійшов за два місяці до складу Особливої ​​Одеської армії, яку очолив також лівий есер — Петро Лазарєв. Кіннотою командував Григорій Котовський, а іншим загоном — Анатолій Железняков, той самий «матрос-партизан Железняк», що «йшов на Одесу, а вийшов до Херсона», а історію російської демократії прикрасив своєю фразою «Варта втомилася» під час розгону Установчих зборів.

Сімнадцятирічний Блюмкін, який ще рік тому закочував банки на консервному заводі та проводив проводку в міському театрі, знаходився з ними на одному командному рівні. А невдовзі взагалі став спочатку комісаром армії, потім командиром розвідки і врешті-решт — в.о. начальника штабу.

Це станеться вже в Криму, куди особливу Одеську, перейменовану на 3-ту Революційну армію РКК, перекинуть після того, як вона без бою здасть Одесу під натиском австро-угорських військ. Німці вибили її і з Криму, 3-я Революційна відступала, де з боями, а де й так, у протилежний від Одеси та моря бік — на Донбас. Там до її військових невдач додалися кримінальні – експропріація 4 мільйонів рублів у Держбанку з їх подальшим зникненням. Армію вирішили переформувати. Блюмкін залишився без роботи.

Йому тоді ледве виповнилося 18. На командних постах він не виявив жодних талантів, не здобув перемог. Армія, де він перебував на перших ролях, тільки драпала і творила безлад. Але який послужний список: з моменту дебюту як партійного агітатора лише за чотири місяці кар’єрний зліт до командира загону та в.о. начальника штабу армії!

Партійне доручення

Коли Блюмкін з’явився в ЦК партії лівих соціалістів-революціонерів доповісти, що готовий виконати нове завдання («Поступив у розпорядження ЦК»,— напише він в автобіографії), а насправді попросити нове призначення, перед вождями лівих есерів з’явився їхній герой, їхня мрія . У ньому втілювалася революція, її молода енергія і пристрасть, світле майбутнє. «Революція вибирає молодих коханців»,— скаже пізніше про нього ж, про Блюмкіна, Лев Троцький, а він розбирався в революції.

Звісно, ​​у партії нове призначення для Блюмкіна знайшлося. ЦК направив його своїм представником до ВЧК — проводити партійну лінію, яка значно відрізнялася від більшовицької. Блюмкін для солідності відростив бороду, щоб здаватися старшим, одягнувся у шкіряну тужурку і на початку червня організував і очолив у ВЧК відділення боротьби з міжнародним шпигунством — по суті, стояв біля витоків створення першої радянської контррозвідки.

Тут головним об’єктом уваги було німецьке посольство. Блюмкін зосередився на ньому з усією своєю невитраченою пристрастю. Навіть монтера Московської електричної компанії, який прийшов до нього в кабінет лагодити проводку, завербував і під виглядом монтера прийшов разом із новим агентом до посольства, щоб викреслити план приміщень («жучків» тоді ЧК ще не мав).

Посол Мірбах

Виявивши серед постояльців готелю «Еліт», де й сам мешкав, однофамільця німецького посла, Блюмкін посадив його під вигаданим приводом і під загрозою розстрілу зробив нещасного сексотом і оголосив того… племінником графа Мірбаха. План був такий: сповістити «дядька» про пригоди «племінника» в катівнях ЧК, запровадити врятованого до посольства і отримувати від нього секретні відомості з лігва ворога. Ідеально!

Щоправда, цю хитромудру операцію, від якої дилетантською липою несло за версту, у партії не оцінили, есери замість того, щоб шпигувати за послом Мірбахом, вирішили його показово стратити. Блюмкін сам запропонував себе у виконавці теракту, і ЦК ПЛСР доручив почесну місію йому.

Партійне доручення Блюмкін виконав 6 липня 1918 року і разом із есерівським ЦК твердо вірив, що ця «акція» врятує революцію, головне вивести Росію з Брестського світу. Все, однак, пішло інакше: заколот був пригнічений, сам Блюмкін оголошений у розшук.

Від розшуку до амністії

Людина 18 років від народження вкрай нестандартна репутація: він вважається великим терористом і видатним борцем з німецьким імперіалізмом, його береже партія, йому співчувають, його підтримують. І замість трибуналу Блюмкін опиняється в Україні: готує замах на гетьмана Скоропадського, створює ревкоми на Поділля, формує революційні загони, піднімає селянські повстання на Житомирщині, Полтавщині та Київщині.

У березні 1919 року під Кременчуком потрапляє в полон до петлюрівців. Його жорстоко катують, вибивають усі передні зуби, непритомного та голого кидають на рейки, щоб недоламане домолов найближчий потяг. Він опритомнів до його приходу, доповз до залізничної будки, жалісливий стрілочник занурив напівтруп у дрезину і відвіз помирати в богадельню. Але він вижив.

У квітні 1919 року Блюмкін з’явився з повинною у ВЧК у Києві. Особлива слідча комісія, за погодженням із Президією ВЦВК та зі схвалення Ф. Дзержинського, ухвалила рішення про амністію Блюмкіна. Він видав багатьох своїх колишніх товаришів – есерів і цього разу був засуджений до смерті лівими есерами. На нього було скоєно 3 замахи, Блюмкін був поранений і втік із Києва.

Богемне життя

Ще під час своєї першої появи в столиці, 1918-го, він потоваришував з Єсеніним і Марієнгофом, став своїм серед імажиністів, його ім’я — під їхнім установчим маніфестом. Служителів муз його приналежність до зловісної контори манила та інтригувала. Їм імпонувало знайомство з представником радянської інквізиції, вони хвалилися.

— Хочете подивитись, як розстрілюють? — говорив Єсенін дівчатам, підбиваючи клини.— Я можу миттю влаштувати через Блюмкіна.

Блюмкін любив хапатися за пістолет. Якось у кафе імажиністів «Стойло Пегаса» на Тверській він помітив, як хлопець, що увійшов з дощової вулиці, обтер бруд з черевиків портьєрою. Тут же вихопив револьвер і наставив його на зухвальця. То був молодий артист Ігор Іллінський. Єсенін ледве того врятував. «Революція не визнає хамів,— наполягав Блюмкін.— Їх треба вбивати!».

У другий приїзд в богемну Москву він був знаменитістю. Маяковський ласкаво називає його Блюмочкою. Зустріч із ним у кафе «Доміно» Пастернак зазначає у щоденнику. Гумільов, який перебував тоді в зеніті слави, під час приїзду до Москви з роздратуванням помічає набридливу молоду людину, яка постійно крутиться поруч і бурмоче його вірші. Але варто тому було представитися, як ставлення змінилося на захоплене.

Як їх усіх приваблювала причетність до вбивства! Через рік такі самі непохитні лицарі революції розстріляють самого Гумільова.

Похід в Персію

Розчарований невдачами революцій у Німеччині та Угорщині, Троцький задумав запалити вогонь світової революції зі Сходу. Бачилося це так: за допомогою експедиційного корпусу Червоної армії розворушити вогнища місцевих повстанських рухів, що тліють, звернути в комуністичну віру тубільних вождів, привести їх до влади і рухатися далі, залишаючи за собою шлейф новостворених радянських республік, аж до Індії.

Імперіалістам доведеться кидати війська для порятунку своїх колоніальних володінь – тут і настане черга революцій у Лондоні та Парижі, для придушення яких просто не буде сил. Першою цьому маршруті стояла Персія. Туди і послали з особливою місією та широкими повноваженнями Якова Блюмкіна.

Тепер його звуть Якуб-заде. За чотири місяці він встигає змістити одного бунтівного хана, привести до влади іншого, підняти повстання у північних провінціях, проголосити Гілянську радянську республіку, створити компартію Ірану та стати секретарем її ЦК, заснувати газету, яку сам і редагує, сформувати курдський військовий загін та командувати ним отримати в боях шість поранень. Він був військовим комісаром Головного штабу Перської Червоної армії (поки вона ще була).

До Тегерану залишався один перевал, 42 версти, якщо по прямій. Але проти нової влади почалися повстання у тилу. Шах перейшов у наступ. А Червона армія стягувала сили для розгрому Врангеля і надіслати підкріплення не могла. Хворий на тиф Блюмкін командував обороною Ензелі — порту на Каспії, з якого і починався переможний (у дебюті) перський похід. Місто вдалося відстояти. Проте з Персії врешті-решт довелося забратися.

Шамбала та інші східні пригоди

У середині 1920-х Блюмкін (разом із 25-річним заступником голови грузинського ГПУ Лаврентієм Берією) бере активну участь у кривавому придушенні меншовицького повстання в Грузії. Але невдовзі з ката знову перетворюється на розвідника — повпред ОГПУ в Закавказзі Соломон Могилевський налагоджує розвідувальну роботу на турецькому та перському напрямках і просить санкції у Дзержинського використати Блюмкіна як досвідченого нелегкого професіонала — спеціаліста.

Щоправда, реального досвіду та кваліфікації у «рідкісного професіонала» було щонайменше, але хто ж на той час звертав увагу на такі дрібні деталі — будь-який цінний ресурс чекістами використовувався по максимуму. І ось уже, змінивши форму комкора на подертий халат і дорожню суму, Блюмкін тиняється під виглядом дервіша Персією, Афганістаном і начебто навіть дістається Індії та Непалу. А ще освоює прийоми східних єдиноборств, звикає до наркотиків, багато п’є, має успіх у жінок, ініціює створення лабораторії ДПУ з вивчення техніки передачі думок на відстані…

Наприкінці 1926-го Блюмкін опиняється вже в Монголії, де займається місцевою спецслужбою — Управлінням внутрішньої охорони. Але й тут місце призначення – лише база для проникнення в сусідні країни. Не встигнувши до ладу обжитися в Улан-Баторі, він вирушає до Китаю, долає повний небезпек майже 1000-кілометровий шлях пустелею Гобі, стає радником бунтівного генерала Фен Юйсяна, нового друга СРСР, бере участь у боях, створює резидентури в китайських провінціях і Тибеті. ще окремій країні. Користуючись нагодою, шукає заповітну Шамбалу та «центр сили світу», а через чотири місяці, повернувшись до Улан-Батора, починає експедицію з пошуку скарбів барона Унгерна.

Остання ідея

У листопаді 1927-го Блюмкіна повертають до Москви, де на нього чекає нове призначення: з урахуванням «досвіду» йому доручено створити і очолити мережу чекістів тепер уже на всьому Близькому Сході. Непосидючий комкор починає з яскравого креативу: пропонує використовувати для легалізації розвідувальних структур моду на стародавні єврейські книги та манускрипти, що виникла тоді в США та Європі. Антиквари та букіністи полювали за артефактами юдаїки по всьому світу, але найбільша кількість раритетів знаходилася в СРСР — Блюмкін вирішив освоїти цю золоту жилу.

Про те, яких успіхів міг би досягти на новій ниві Блюмкін, залишається тільки гадати: мережа росла, представники «фірми» їздили країнами та континентами, створювали філії, а всюдисущий її голова, такий собі Якуб Султанов (себто, сам Блюмкін) виникав то там, то тут. А потім прийшов 1929 рік і з СРСР видворили одного з головних її засновників — Лева Троцького.

Невдала зустріч

Звістка шокувала Блюмкіна, і в квітні 1929-го він зірвався: опинившись у справах служби в Константинополі, куди двома місяцями раніше з пароплава «Ілліч» завантажили вигнаного «демона революції», Блюмкін не втримався від контакту. Згодом на допитах він запевняв, що випадково зіткнувся з сином Троцького, Левом Сєдовим, на вулиці. Потім, за кілька днів, зустрівся і з самим Троцьким. Той став ділитися планами, як завжди в нього, революційними. Блюмкін зрозумів, що влип, і ще більше в цьому переконався, коли через два з лишком місяці Сєдов попросив передати комусь із членів сім’ї в Москві дві книги, де між рядками симпатичним чорнилом були написані листи батька.

З небезпечним вантажем Блюмкін прибув до СРСР, і спочатку ніщо не віщувало біди: на Луб’янці главу близькосхідної мережі зустрічають як героя, звіт у нього приймає сам Менжинський — голова ОГПУ, Блюмкін виступає з доповіддю перед колегами про становище на Близькому Сході, начальство розвідувальної мережі, йде активний підбір кадрів. А ще у Блюмкіна нове кохання: колега (співробітниця ІНО), красуня, фактично іноземка (всього рік у СРСР) — Єлизавета Горська.

Крах

Безстрашний Блюмкін умів справлятися з небезпеками, виходити з найбільш загрозливих ситуацій, ризикувати та блефувати. Якби ще так само він умів тримати язик за зубами! На жаль, про його контакти з Троцьким Ліза дізналася однією з перших. Вона вмовляла Блюмкіна «розкритися перед партією» — піти до Трилісера і доповісти про все. Потім пішла до Трілісера сама. Він з’ясував подробиці. Вник у деталі особистого значення. Звелів передати Блюмкіну, щоб той з’явився добровільно.

Але він зник. Лізі зателефонував за кілька днів, призначив зустріч. Та заїхала до Трілісера – отримала інструкції. Побачення було бурхливим: Блюмкін повідомив, що вирішив не йти ні до ГПУ, ні до ЦК, а на якийсь час зникнути — відсидітися на Кавказі, де в нього друзі та гроші, а там, дивишся, можна буде повернутися. Він попросив її заїхати на квартиру, взяти речі. Вона відмовилася: небезпечно (насправді такими були інструкції: не дати йому нічого забрати — докази). Поїхали одразу, без речей.

Вона знала, що на вулиці їх зустрінуть оперативники ГПУ та заарештують. Але ті спізнилися. Довелося сісти з ним у таксі, хоча їй було наказано цього не робити. Вона сподівалася, що тепер їх схоплять на вокзалі. Але й на вокзалі все було чисто. Окрім одного: потяг на Ростов, яким Блюмкін збирався їхати на південь, скасували.

Це катастрофа. Був останній шанс. Тепер мене точно шльопнуть.

Вона вмовила його поїхати до неї, провести останню ніч разом, однаково наступний поїзд завтра. Їх взяли дорогою — на М’ясницькій: таксі зупинили, Блюмкіну запропонували перейти в іншу машину. Він вийшов мовчки. Потім обернувся до неї, сказав з усмішкою:

Ну, прощавай, Лізо. Адже я знаю, що це ти мене зрадила…

Розстріл

Думки у колегії ОГПУ під час розгляду справи Блюмкіна розділилися. Ті, хто мав відношення до розвідки, пропонували обмежитися щодо відступника тюремним терміном. Кати ж- Ягода, начальник секретної частини Агранов, начальник оперативного відділу (та двоюрідний брат Лізи) Карл Паукер – наполягали на розстрілі. Зрештою вирішили — більшістю — розстріляти. Сталін ухвалив це рішення на Політбюро.

Коли вирок оголосили Блюмкіну, він нібито запитав: «А про те, що мене розстріляють, завтра буде у “Известиях” чи “Правді”»? Є й інша легенда: у підвалі Луб’янки перед розстрільним взводом начебто крикнув: «Стріляйте, хлопці, у світову революцію! Хай живе Троцький! Хай живе світова революція!» І заспівав «Інтернаціонал».

Чи так було насправді чи якось інакше, не дізнатись. Відомо тільки, що Ліза, після того, як, за вказівкою Політбюро, була перевірена її поведінка у справі Блюмкіна, залишилася в ІНО і незабаром стала «дружиною за легендою», а потім і справжньою дружиною та партнером видатного нелегала Василя Зарубіна, під час війни резидента радянської розвідки у США. А знаменитою стала не тільки як дружина резидента: вона відіграла ключову роль у крадіжці секретів атомної бомби, завербувала близько 20 учасників проекту «Манхеттен» (серед завербованих нею було й останнє кохання Ейнштейна, Маргарита Коненкова, дружина видатного російського скульптора).

Коли вже у перебудовній Москві Єлизавету Зарубіну збила машина, їй було 86 років. Про Блюмкіна всі ці роки вона не згадувала.

Шлях до спорту

Ігор з дитинства захоплювався футболом та мріяв грати за хороший клуб. Але з рідним одеським “Чорноморцем” з першого заходу не зрослося. Сказали: “Іди підрости”. Зростати майбутній лідер збірної СРСР вирушив до команди місцевого ЖЕКу.

Коли Ігореві було 16 років, його батько розбився в автокатастрофі. Хлопцеві довелося рано подорослішати. Він закінчив ПТУ та здобув професію муляра-монтажника. Вдень працював на будівництві за 180 рублів і всі гроші віддавав мамі, а ввечері грав у футбол.

Почати футбольну кар’єру допомогла армія — 1978 року Бєланова призвали на службу до одеської СКА. Там він зустрів свого колишнього тренера – Едуарда Масловського, який допоміг йому стати в основний склад. Через три роки він потрапить до основного складу одеського клубу «Чорноморець», який тоді тренував Віктор Прокопенко.

Гравця вже тоді помітили в Києві, і запрошували в «Динамо». Але Бєланов не поспішав пристати на подібне запрошення, адже вважав що треба треба зміціншати, сформуватись як гравцю, набратись досвіду у Вищій лізі чемпіонату СРСР. Так воно і сталось, і згодом йому надішлють ще одну пропозицію з Києва, вже третю. Бєланов погодиться і перейде в один з найголовніших клубів тодішнього СРСР і, безумовно, найголовніший клуб республіки.

У «Динамо»

У новій команді Бєланову довелося непросто. Одноклубники згадують, що Ігор не мав ні техніки, ні належної фізичної підготовки.

«Це був формений кошмар, під час першого кросу, пам’ятаю, фінішував на коло пізніше, ніж передостанній з тих, хто втік. Ветерани «Динамо» відверто посміювалися. Натомість Лобановський (…) спокійно сказав: «Нічого, Ігоре, я думав, буде гірше».

Це не завадило футболісту в перший сезон за «Динамо» забити 10 м’ячів та проявити себе у Кубку володарів кубків (п’ять голів за вісім матчів). Втім, чимось помітним він все ж не був. Перший сезон не можна назвати вдалим.

Особняком стояв хіба матч з принциповим суперником – московським «Спартаком». У домашньому матчі в Києві Бєланов забив в ворота москвичів гол, а це одразу зробило його в деякій мірі кумиром публіки. Можливо, це також повпливало і на виклик у збірну, яку тоді тренував Едуард Малофєєв.

Дебют Бєланова за збірну Союзу відбувся у відборі до чемпіонату світу і закінчився невдачею. Після поразки в Данії (2:4) тренер Малофєєв залишився вкрай незадоволеним Ігорем. Домовився до того, що на полі в Копенгагені було десять осіб, а не одинадцять, під «відсутнім» маючи на увазі динамівця. Після цього Малофєєв просто перестав викликати Бєланова до збірної. Однак скоро все змінилося із приходом нового тренера, а саме того-ж таки Валерія Лобановського.

У збірній СРСР

У 1986 мав відбутись чемпіонат світу з футболу. За три тижні до початку турніру головним тренером збірної став Лобановський. Той наповнив склад національної команди динамівцями. Звісно, ​​потрапив до їхнього числа і швидкісний форвард. У результаті цей рік виявився найяскравішим у кар’єрі Бєланова.

На чемпіонаті Бєланов розкрився і виблискував у кожному матчі. Забив з пенальті та віддав дві гольові у грі з Угорщиною, зробив пару результативних пасів у матчі з Канадою. Збірна СРСР впевнено посіла перше місце у групі та вийшла у плей-офф. Експерти називали команду «тіньовим фаворитом» і пророкували СРСР як мінімум півфінал.

Матч у ⅛ фіналу проти збірної Бельгії прославив Бєланова на весь світ. Він оформив хет-трик у ворота суперника. Суддівська помилка подарувала бельгійцям чвертьфінал, збірна СРСР програла 3:4. Але Бєланов – виграв.

За підсумками року France Football визнав радянського нападаючого найкращим футболістом Європи та вручив йому «Золотий м’яч». У референдумі видання Бєланов обійшов на 22 бали англійця Гаррі Лінекера та на 25 – іспанця Еміліо Бутрагеньо. Проте, навіть самого переможця результат опитування здивував. Адже навіть у СРСР того року найкращим було визнано іншого! Тижневик «Футбол» оголосив лауреатом сезону його одноклубника Олександра Заварова. Він випередив Бєланова на 44 бали.

На груповому етапі чемпіонату Європи 1988 у ФРН виступав на позиції правого вінгера залишаючись одним із лідерів збірної, віддав три гольові паси, у тому числі Протасову у матчі з Ірландією та Рацу у переможному матчі з Нідерландами. У третьому груповому поєдинку проти збірної Англії Бєланов отримав травму, через що було замінено вже у першому таймі та пропустив півфінал проти Італії. На фінальний матч проти збірної Нідерландів вийшов в основному складі і на 60-й хвилині при рахунку 0:2 не забив пенальті – м’яч влучив у бутсу воротаря Ганса ван Брекелена. Це був другий та останній раз у кар’єрі, коли він не забив пенальті. За підсумками чемпіонату Європи Бєланов став найкращим асистентом турніру.

Подальша кар’єра

«Бєланов розцінює таке високе міжнародне визнання як непорозуміння, не прикре, звичайно, а приємне, але все ж непорозуміння», — писав Валерій Лобановський у книзі «Нескінченний матч». Нагадаємо, що в радянській історії було лише три володарі «Золотого м’яча» — Лев Яшин (1963), Олег Блохін (1975) та Ігор Бєланов (1986).

Бєланов був одним із перших радянських футболістів, хто підписав контракт із серйозним європейським клубом. У 1989 році поїхав грати за контрактом до «Борусії» (Менхенгладбах). Сума трансферу становила близько двох мільйонів марок. Сам Ігор казав, що про продаж до «Борусії» його поставили перед фактом — при тому, що цікавилися ним багато відомих європейських клубів.

Партнерами по команді були молоді і тоді ще мало відомі за межами Німеччини Штефан Еффенберг та Олівер Бірхофф. Дебютував 4 листопада 1989 року у поєдинку проти «Штутгарта». У перших шести матчах Бєланов забив чотири голи, один з яких був визнаний найкращим голом місяця в Бундеслізі – “ножицями” через себе у ворота леверкузенського “Байєра”, був серед лідерів бомбардирських перегонів. Однак потім у форварда почалися проблеми, низка травм та конфліктів з тренерами. Загалом кар’єра в Бундеслізі склалася суперечливо з багатьох причин. Одна з них – історія (утрирована окремими ЗМІ) з крадіжкою речей приятелями дружини з магазину в Німеччині.

Сам футболіст був ні до чого, але осад залишився. Проблеми посилив конфлікт із тренером. Він перестав потрапляти в основу, а “Борусія” мало не вилетіла з ліги. На додачу до всіх своїх неприємностей Ігор не потрапив на ЧС-1990 в Італії.

1991 року Бєланова продали до заштатного «Айнтрахту» з Брауншвейгу, який виступав у другій Бундеслізі. Там за три сезони одесит забив 21 гол у 67 матчах — для такої зірки небагато. У 1995 році Бєланов повернувся на Україну. Але, провівши всього три гри за рідний «Чорноморець», отримав травму і вибув до кінця сезону.

Бутси на цвях

Після завершення кар’єри Бєланов перепробував себе в різних якостях. У 2003 році він став одним із власників та президентом швейцарського клубу «Віль». За рік команда здобула єдиний трофей у своїй історії — Кубок Швейцарії. Керівництво команди було так чи інакше пов’язане із київським «Динамо». Менеджером працював колишній помічник Лобановського Михайло Ошемков, а головним тренером — Олександр Заваров, колишній одноклубник Бєланова.

На пару зі своїм партнером Перепаденко Бєланов вклав у клуб близько 1,3 млн євро, але залишив його через рік через конфлікт із радою директорів. Після їхнього відходу «Віль» програв вісім матчів поспіль і вилетів із вищої ліги.

У 2010 році Бєланов повернув у бік політики. В інтерв’ю він пояснював, що хотів допомагати розвивати футбол в Одесі. Бєланова було обрано місцевим депутатом від партії «Батьківщина». Три роки футболіст пропрацював виконувачем обов’язків начальника управління фізкультури та спорту Одеської міської ради.

Бєланов відкрив футбольну школу свого імені в Одесі та протягом кількох років організовував турнір з міні-футболу Belanov Football League на 72 команди. У 2018 році Бєланов увійшов до ради стратегічного розвитку Федерації футболу України.

Дитинство

Народився 2 вересня 1908 року в Одесі. 1919 року вступив до Одеського реального училища св. Павла (з 1920 року його було перейменовано на IV профтехшколу “Метал” імені Л.Д. Троцького). Паралельно він керував Гуртком молодих світознавців при одеському відділенні Російського товариства любителів світознавства (РОЛМ).

У ці роки (з 1920-1922 рр.) займався в консерваторії за класом скрипки у професора Столярова. Після закінчення профтехшколи у 1924 році, пройшовши піврічну практику на одеському арматурному заводі “Електрометал” ім. В.І. Леніна спочатку як слюсар, а потім токар, Глушко отримав диплом. У цей час він публікує у газеті “Известия Одеського губкому КПУ” свою першу статтю “Завоювання Землею Місяця” (1924 р).

В Одесі Валентин Глушко почав листуватися з К.Е. Ціолковським. У серпні 1925 року Глушко за путівкою Наркомпросу УРСР поїхав вступати на фізико-математичний факультет Ленінградського державного університету, однак через пізній приїзд не встиг скласти іспити.

В результаті він прослухав перший курс як вільний слухач, і, склавши всі перекладні іспити, в 1926 був зарахований відразу на II курс фізичного відділення фізико-математичного факультету. Паралельно з навчанням він працював як робітник (спочатку оптика, а потім механіка) у майстернях Наукового інституту ім. П.Ф. Лесгафта, а 1927 року – геодезистом Головного геодезичного управління Ленінграда.

Робота над ракетними двигунами та арешт

У лютому 1929 року після складання іспитів і перед захистом готового диплома Валентина Глушко відрахували з університету за несплату. Але він знайшов вихід із становища. У квітні, за порадою товариша, він відніс третину свого дипломного проекту, присвячену електричному ракетному двигуну під назвою “Метал як вибухова речовина”, до Комітету з винаходів, де вона потрапила до рук Уповноваженого Технічного штабу начальника озброєнь РСЧА по Ленінграду та Ленінградській області, Миколі Яковичу Ільїну, який зацікавився цією роботою.

На початку травня 1929 року Глушко було запропоновано негайно розпочати експериментальні роботи з реалізації цієї пропозиції, для чого 15 травня він був зарахований до штату Газодинамічної лабораторії (ГДЛ) як керівник підрозділу з розробки електричних та рідинних ракет і ракетних двигунів. У 1930 році було розроблено конструкцію та розпочато виготовлення першого вітчизняного рідинного ракетного двигуна ОРМ-1.

1934 року Валентин Глушко переїхав до Москви, де був призначений начальником азотнокислотного сектора РНДІ НКОП. Так почався його “зоряний шлях”, але в березні 1938 він несподівано обірвався. Глушка було необґрунтовано заарештовано.

15 серпня 1939 року його було засуджено Особливою нарадою при НКВС СРСР терміном 8 років. Не “залишив без роботи” Глушко Берія, направивши підсудного до конструкторської групи 4-го спецвідділу НКВС. У серпні 1944-го Глушка достроково звільнили зі зняттям судимості та призначили головним конструктором бюро, яке розробляло двигуни для ракет, які мали нести, зокрема, і ядерні боєголовки. У цьому КБ він працював до 1974 року.

Ракетні двигуни Глушка

У 1940-1950-х роках Глушко створював ракетні двигуни для радянських балістичних ракет та космічної програми. Найвідомішими є РД-107 і створений з його основі РД-108. Саме ці двигуни вивели на орбіту перший супутник та першу людину.

РД-107 і РД-108 – це двигуни, в яких як паливо використовується гас, а як окислювач – рідкий кисень. Створювалися вони для балістичної ракети Р-7. Але коли на її основі були створені космічні носії “Схід”, “Схід”, а потім і “Союз” – машини, створені Глушком, так і залишилися головним елементом їхньої конструкції.

Переважна більшість радянських космічних місій завдячує своїм успіхом одеситу Глушку. На початку 1960-х років його конструкторське бюро розробило двигун РД-253. Як і РД-107, у модифікованому вигляді цей двигун використовується росіянами досі, незважаючи на те, що він працює на надзвичайно отруйному несиметричному диметилгідразині та тетраоксиді азоту.

Саме під керівництвом Валентина Глушка було розроблено найпотужніший із ракетних двигунів, коли-небудь створених людиною. Йдеться про РД-170, сконструйований для ракети-носія «Енергія» у 1980-х роках.

Надважка «Енергія», що повністю розроблялася конструкторським бюро Глушка, мала стартову масу 2400 тонн. Вона стартувала лише двічі. Під час першого старту носій вивів на орбіту макет супутника з лазерною гарматою, а під час другого – космічний корабель “Буран”.

Пам’ять і пошана

Академік АН СРСР В.П. Глушко створив понад 50 типів ЖРД двигунів, які успішно працюють і в даний час він удостоєний найвищих урядових нагород – двічі Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської та Державних премій. Революції та Трудового Червоний Прапор, багато медалей.

Рішенням сесії Одеської міськради від 28 квітня 1978 року Валентину Петровичу Глушку за великі заслуги у розвитку вітчизняної науки, у підготовці висококваліфікованих кадрів та активну участь у громадській діяльності присвоєно звання Почесного громадянина Одеси.

Глушко завжди з любов’ю та вдячністю відгукувався про рідне місто, шкодував, що рідко може тут бувати, мріяв створити в Одесі музей космонавтики. 26 січня 1988 року відбувся останній публічний виступ Глушка на 12-х наукових читаннях з космонавтики у Колонній залі Будинку Союзів. У квітні з ним стався інсульт прямо в робочому кабінеті.

У 1994 році рішенням XXII Генеральної асамблеї Міжнародної астрономічної спілки ім’я Валентина Петровича Глушка надано кратеру на видимій заповідній стороні Місяця. В Одесі пам’ятник Глушку знаходиться в районі смт Таїрове на однойменному проспекті. Меморіальну дошку встановлено на будинку № 10 по вулиці Ольгіївській, де він жив з 1921 по 1925 роки. Також відомі інші адреси проживання: пров. Нечипуренко (Авчинників провулок), буд. 12, кв. 15 (1919-1920 рр.), вул. Ольгіївська, буд. 8.

Походження і освіта

Олександр Рафалович був представником знаменитої одеської сім’ї підприємців. Його дід Давид Рафалович, купець 1-ї гільдії, заснував торговий дім «Федор Рафалович і К°» (назвав на честь свого сина Федора), який спеціалізувався на торгівлі зерном та банківськими операціями. Таке незвичайне поєднання дозволяло спрямовувати вклади населення на закупівлю та експорт зерна, а виручену валюту позичати закордонним клієнтам і в результаті повертати внесок з подвійним-потрійним прибутком.

Фірма мала філії у Лондоні та Парижі. До речі, клієнтом французької філії був Олександр Дюма (батько). Подейкують, знаменитий письменник був особисто знайомий із Давидом Рафаловичем і навіть вивів його в образі кришталево чесного судновласника Морреля у романі «Граф Монте-Крісто».

Федір Рафалович, отець Олександра, був купцем 1-ї гільдії та меценатом — почесним охоронцем Хотинського жіночого парафіяльного училища, взявши на себе рішення більшості фінансових потреб цього навчального закладу.

Олександр здобув середню освіту у Дрездені, потім вступив на юридичний факультет Берлінського університету. Там само захистив докторську дисертацію. Оскільки іноземні дипломи не визнавалися у Російській імперії, Рафалович склав державний іспит у Петербурзькому університеті, після чого був призначений чиновником особливих доручень при міністрі фінансів.

Спадкоємець та кавалер

1878 року батько Олександра, відсвяткувавши 60-річчя, передав сімейний бізнес синові. Олександр залишив державну службу і переїхав до Одеси, де оселився в розкішному будинку на Дерибасівській, 5. Він очолив торговий дім «Федор Рафалович і К°» і увійшов до складу правління Бессарабсько-Таврійського земельного банку — родина Рафаловичів була його найбільшим акціонером, причому Федір Рафалович очолював правління. Банк охоплював своєю діяльністю Херсонську, Таврійську, Подільську та Бессарабську губернії.

Олександр швидко включився до суспільного життя Одеси. Городяни обрали його голосним (депутатом) Одеської міської думи та почесним мировим суддею. Рафалович взяв участь у діяльності багатьох благодійних організацій: наприклад, у 1880-х став почесним членом Центрального комітету товариства допомоги бідним в Одесі.

На початку 1881 року у його житті трапилося відразу кілька важливих подій. 1 січня його обрали від купецтва на два роки членом Облікового комітету Одеської контори Державного банку України. А 13 січня Рафаловича з нагоди 50-річного ювілею очолюваного ним торгового дому нагороджено орденом Святого Станіслава 2-го ступеня — указ підписано імператором Олександром II. На той час торговельний оборот «Федор Рафалович і К°» становив кілька мільйонів карбованців, а банківський оборот — близько 50 мільйонів рублів.

Захисник купецтва

Через кілька років Рафалович переїхав з Дерибасівської вулиці до гарного особняка в Театральному провулку, 4. До його колишніх громадських обов’язків додавалися все нові й нові: купецтво міста обрало Олександра Федоровича своїм повноважним представником у три найважливіші органи — Комерційний суд, Одеський біржовий комітет та Одеську міську податну присутність. Таким чином банкір отримав можливість контролювати діяльність і арбітражних, і податкових, і біржових органів.

А в 1890 році підприємець разом зі своїми братами (теж відомими банкірами та фінансистами) заснував Зарожанське промислове товариство «для сільського промислового господарювання» в 10 маєтках Хотинського повіту Бессарабської губернії, що охоплюють понад 7400 десятин землі (8,08 га). заводом), Ставчани (з винокурним заводом), Должок, Керстинці, Долиняни, Рукшин, Шилівці, Широуці, Синжер та Левинці. Основний капітал товариства – 1 млн 850 тис. рублів, під який випустили іменні акції по 500 рублів. 5 червня 1890 року статут товариства схвалив Кабінет міністрів, а через десять днів підписав Олександр III.

Своя людина в Кабміні… і крах

1890 став фатальним для Олександра Федоровича. Хоча передумов для хвилювань спочатку не було: в імперії зібрали рекордний урожай зерна, курс рубля зростав, перед Рафаловичем відкривалися запаморочливі експортні перспективи.

І раптом банкір отримав конфіденційний лист із Петербурга — він надійшов не поштою, а було передано з кур’єром. Олександр Абаза, колишній міністр фінансів, а на той час голова департаменту державної економії, порекомендував Рафаловичу терміново вкласти рубльові активи торговельного будинку в золото. При цьому натякнув, що має якусь секретну інформацію, яку не вправі розголошувати.

Олександр Федорович добре знав екс-міністра: всі комерційні угоди (продаж сільгосппродукції зі своїх безмежних маєтків) той проводив через фірму Рафаловича, називаючи його «мій банкір». Одесит вирішив ризикнути — Абаза на дрібниці не розмінюватиметься, мабуть, є шанс заробити солідні гроші. І почав скуповувати золото на Берлінській біржі.

Однак час минав, з Петербурга ніяких новин не було, курс рубля продовжував зростати, а Рафалович собі на збиток скуповував і скуповував золото. Він почав нервувати. Адже якщо спочатку втрати торговельного будинку «Федор Рафалович і К°» становили від 70 тис. грн. до 100 тис. рублів на день, то з розвитком ситуації вони досягли вже 800 тис. рублів на день. Олександр Федорович кілька разів звертався до Абази, проте той радив не нервувати і триматися колишньої лінії.

Занепокоєння Рафаловича переросло в паніку, адже він давно перетнув ту межу, коли можна було продати золото і вийти з гри без втрат. Одесит запідозрив Абазу в бажанні просто збанкрутувати його. Намагаючись урятувати хоч щось, фінансист розпочав зворотну гру. З величезними втратами йому все ж таки вдалося відновити частину рубльових активів — і в цей момент гримнула грошова реформа. Уряд почав посилено впроваджувати золотий рубль, а курс паперового рубля, що ходив раніше, різко впав.

Банкрут

Лише тепер Рафалович зрозумів сенс гри, затіяної Абазою, але було пізно. Новий 1891 рік його торговий будинок вперше зустрів з негативним балансом в 1,5 млн золотих рублів. Одеса була вражена — один із символів процвітання міста раптом припинив усі виплати.

Олександр Федорович звернувся до Абази із вимогою допомогти. І пригрозив опублікувати їхнє листування щодо купівлі золота. Екс-міністр, використовуючи особисті зв’язки та порушуючи закон, створив від імені держави синдикат банків, що надав торговому дому Рафаловича кредит у 1,7 млн ​​рублів під 4% річних на три роки. Перший транш у розмірі 120 тисяч рублів було виділено 8 квітня 1891 року.

Однак під час перевірок з’ясувалося, що реальне становище торгового будинку значно гірше за оголошеного Рафаловичем. І кредиту не вистачить на його порятунок. 14 червня Олександр III наказав припинити подальшу підтримку банкрута та ліквідувати одеський торговий дім. Доречі, сам Абаза теж скоро був викритий, звільнений з посади і невдовзі помер.

Фінансист, який зазнав невдачі, переїхав до Петербурга, де незабаром знайшов собі нове застосування — став довіреною особою французького Анонімного товариства механічного, чавуноливарного та котельного заводів (з головним офісом у Ліоні). Трохи згодом був обраний членом правлінь Російського Торгово-Промислового комерційного банку та Товариства Портландського цементного заводу «Рудники».

1909 року Рафалович повернувся до рідної перлини біля моря, оселившись в особняку на Софіївській, 15. А через чотири роки, 28 серпня 1913-го, його не стало. Відспівали Олександра Федоровича в Одеському кафедральному соборі, а поховали у фамільному склепі на Старому (1-му) християнському цвинтарі в Одесі, поряд із батьками. Дітей у підприємця не було.

Перебор

Театр – це імпровізація. Вийти з делікатного становища з честю – це велике мистецтво. І ось вам приклад того, що одеські актори володіли таким мистецтвом. Був такий випадок в Одеському драматичному російському театрі імені Іванова. Грала п’єса Гауптмана «Перед заходом сонця». Актор Михайлов один на сцені. Годинник за сюжетом має пробити одинадцять. За режисерським задумом – це фатальна межа, яку героєві не переступити. Бутафорський годинник на сцені, ясна річ, не б’є — це за сценою помічник режисера на ім’я Юра б’є металевою паличкою по мідному циліндру.

А тут якраз за лаштунками готується до виходу у своїй сцені молода актриса Світлана Пеліховська — нова в трупі, приїхала з Москви, до того ж справжня красуня. Паличка у помрежа Юри залізна, але сам він не залізний, тому щосили фліртує з гарненькою дебютанткою, не забуваючи при цьому виконувати роль годинника з боєм.

Михайлов на сцені в образі, вже весь у передчуттях. А Юра за лаштунками весь у почуттях. При цьому Юрко справно віддзвонює. А Михайлов уголос рахує удари, бо чекає на одинадцятий. Фатальний! «Раз, два, три…» І ось одинадцять! Але що це? Годинник б’є дванадцять, потім тринадцять і далі. Спочатку про себе, а потім пошепки вся зала вже теж рахує:

— Двадцять сім, двадцять вісім.

У когось не витримують нерви, і лунає нервовий смішок. Смішок переходить у регіт. Зал починає здригатися. Це чує помічник режисера Юра і мудро вирішує: «Мабуть, достатньо!».

У самому делікатному становищі, як ви розумієте, знаходиться герой на сцені. Але великий артист має виправдати будь-яку ситуацію. Михайлов підходить до рампи і голосом, що зривається, кидає в зал:

— Пробило уже тридцять третю годину! Як пізно! Боже, що буде?

Номенклатурний реквізит

Запропоновані обставини. Їх добрі люди, автори п’єс, підкладають акторам, щоб ті, не дай боже, по ходу дії не нудьгували. А тепер уявіть, що обставини ще обтяжені обставинами часу. Час був такий: ми йшли до перемоги комунізму, і щоб ніхто не надумав затримуватися в дорозі, скажімо, зазирнувши до магазину, час намагався, щоб прилавки були порожніми.

А тут автор Віктор Плешак написав мюзикл “Лицарські пристрасті”. Весела оповідка про веселі лицарські часи. Але грати її треба було в невеселі наші. Мюзикл дуже сподобався Одеському театру музичної комедії, яким тоді керував Михайло Водяний. Особливих проблем із постановкою практично не було, окрім однієї. Автор для мюзиклу вигадав хуліганську серенаду головного героя з ковбасою. Тобто герой мав співати та жувати.

Зрозуміло, що шматок вареної ковбаси для цього не пасував. Потрібна була паличка твердої копченої ковбаси. Але копчена ковбаса вважалася тоді «партійною» — вона надходила лише до закритих райкомо-обкомівських буфетів. Довелося особисто Михайлу Григоровичу Водяному домовлятися з директором м’ясокомбінату про надання на спектакль однієї (прописом) палиці ковбаси як розхідного (тобто з’їдаємого) реквізиту.

Боже, як глядач полюбив нову виставу, повалив у театр, щоб наживо побачити ковбасу, вид якої вже став забувати. Водили дітей, як у музей — хай подивляться, що їли їхні діди та прадіди. Це було справжнє свято, бо в дні, коли давали «Лицарські пристрасті», зала пахла не якимсь паленним Діором, а справжнім сервелатом. Але так не буває, щоб свято тривало вічно.

На одній із вистав прямо на перших тактах «серенади з ковбасою» згасло світло. Ну, на якусь хвилину. Чи не більше. Але коли знову спалахнули софіти, виявилося, що серенада з ковбасою вже не може бути виконана в повному комплекті. Серенада ще була, але ковбаса таємниче зникла. Слідство було довгим, ґрунтовним та принциповим. Але жодна з двох версій зникнення ковбаси не могла переважити іншу, бо такі були обставини часу. Зрештою, довелось все міняти, бо ковбаса зникала регулярно.

Новорічний постскриптум

За будь-якої погоди та розкладу 1 січня актори повинні були методом чосу ублажувати дитячі ранкові святкування. А це випробування не для слабких. А на доказ ось вам несамовита розповідь про одну актрису одеського українського театру, ім’я якої не хочеться тут розголошувати — ви самі зрозумієте чому.

Отже, 1 січня. Театр на Пастера. Грає дитяче новорічне шоу “Бджілка” з ельфами, гномами. У середині вистави найхитромудріший момент: бджілка (в головній ролі наша героїня) замерзає! У залі дитячі сльози, схлипи. І тоді один догадливий ельф вигукує: “Ми подихаємо на неї, і вона оживе, правда, діти?” – «Так!» – волає зал тисячею дитячих голосів.

Ельфи схиляються над бджілкою та починають на неї дихати. Але ж це новорічний ранок! Тому фраза «Давайте подихаємо!» набуває сакраментального змісту. Героїня, на яку ельфи дихають «після вчорашнього», не витримує, таки оживає та повільно починає відповзати у бік куліси. І тут один ельф, який ніяк не міг проштовхатися, вигукує: «Пустіть мене, я теж повинен на неї подихати!».

І тоді Бджілка не витримує, і в залі діти виразно чують її трохи охриплий з бодуна басок: «Я, між іншим, теж можу дихнути на тебе. Жодна закуска не допоможе!». Так дитячий захід з фантастичною казкою зіштовхнувся з одеською реальністю. Втім, всі залишились задоволеними.

Міланський досвід і виступи в Одесі

Майбутня співачка Іза Кремер народилася в Бєльцях. На жаль, якісь подробиці життя Ізи Яківни Кремер у Бєльцях наразі знайти важко. Народилася вона в 1883 (за іншими даними в 1889, або в 1890). Блискучі музичні здібності виявились у неї рано, і батьки постаралися дати їй відповідну освіту. У 1912 році вона вирушила до Мілана (зауважимо, що на той час у багатьох сім’ях єврейської інтелігенції батьки прагнули дати дітям найкращу освіту, відправляючи їх на Захід). Протягом двох років вона навчалася співу у відомого педагога Луїджі Ронці, потім виступала у невеликих театрах Італії.

Після повернення з Італії Іза Кремер приїхала до Одеси. Їй запропонували виступити в Одеському оперному театрі. Дебютувала вона в опері Пуччіні “Богема”. Потім виступила у “Травіаті”. На оперній сцені Іза мала успіх, але її вабило щось інше: невдовзі вона перейшла в оперету, де відразу завойовувала колосальне визнання публіки. Серед оперет, у яких вона брала участь, були “Жебрак студент”, “Ідеальна дружина”, “Нарешті один”, “Польська кров”…

У Одеса Іза вийшла заміж за головного редактора газети “Одеські новини” Ізраїлю Мойсейовича Хейфеца. Завдяки йому вона увійшла до кола місцевих літераторів. 1915 року в Одесі відбувся великий концерт, на якому виступали відомі артисти. З однією сентиментальною пісенькою виступила і Іза Кремер, заслуживши бурю оплесків.

Від того часу Іза виступала на естраді, виконуючи народні пісні, романси, жартівливі, інтимні та ліричні пісеньки, багато з яких вона складала сама: “Чорний кіт”, “Мадам Лулу”. Ізу Кремер вважають навіть родоначальницею пісень жартівливого та інтимного характеру. Цей напрямок підтримала за радянських часів Клавдія Шульженко, а згодом і багато інших виконавців.

Здобувши велику популярність, вона вирушила вже в Петроград, до Москви – і всюди успіх. Нотні магазини були заповнені нотами пісень із її репертуару та великими фотографіями виконавиці. Але в Росії відбулася революція. До приходу нової влади Іза Яківна продовжувала активно виступати.

Добре серце

В цей час до Одеси приїхав Олександр Вертинський. Відомий співак виступав тоді у Москві. Спочатку після революції в столиці жити було важко, навіть відомим людям погрожував голод. Вертинський отримав пропозицію приїхати на гастролі до Одеси. Ось що згадував пізніше знаменитий артист:

“Я сильно побоювався за свій успіх у цьому своєрідному місті. Одесити – великі патріоти, мають свої особливі смаки, вони мають своїх акторів, яких дуже люблять, і визнають “привізних” дуже обережно і неохоче.

Тим більше, що у них була своя власна “зірка” в пісенному жанрі – Іза Кремер, досить талановита виконавиця французьких та німецьких пісеньок, перекладених російською мовою, а також єврейських. Різниця між нами була та, що вона співала чужі пісні, а я – свої власні, та й у відмінності жанрів, звичайно. Чоловік її був головним редактором найбільшої газети – “Одеські новини”, і я боявся, що ця газета мені “не дасть ходу”. Однак цього не сталося.

Іза, з якою я був знайомий у Москві, прийшла на мій концерт, багато аплодувала мені, демонструючи свою лояльність. Вона привела з собою навіть чоловіка – всесильного редактора Хейфеца. Публіка прийняла мене тепло, і відгуки в газетах другого дня були чудові. У мене й досі збереглася рецензія Едуарда Багрицького, тоді скромного одеського репортера”.

Рішення про виїзд

Але час буржуазної Одеси минав. Коли радянська влада встановилася у місті, місцевій інтелігенції довелося нелегко. Багатьом інтелектуалам загрожувало фізичне усунення. Іза Яківна приклала руку до порятунку від неминучої загибелі популярного в Одесі поета та перекладача Олександра Біска.

Ось що він розповідав згодом про цю історію: “Я був заарештований як заручник. Просидів я, втім, недовго, всього 3 дні. У цей час друкувалася моя книга з Рільке (йдеться про переклад австрійського поета Райнера-Марії Рільке). За найгеніальнішою порадою Ізи Кремер моя дружина забрала з друкарні перший екземпляр моєї книги і пробралася з ним до самого голови ЧК Каліненка, щоб довести, що я не буржуй. Мене зрештою звільнили, але секретар ЧК товариш Веньямін, ніжний юнак з блакитними очима (говорили, що він власноруч розстрілює людей), зажадав натомість звільнення мою книгу з написом”. Олександр Бісок після цього терміново поїхав на Захід. Його приклад наслідувала і Іза Кремер.

В еміграції

У 1919 році разом зі своїм чоловіком, редактором “Одеських новин” Хейфецем, вона емігрує спочатку до Константинополя, а потім до Франції. В Константинополі вона близько року працювала в артистичному закладі Юрія Морфессі, також відомого співака. У його кабаре Іза колись співала ще в Одесі.

Приїхавши до Франції, Кремер пішла від Хейфеца. Познайомившись з відомим американським імпресаріо, вона починає гастролювати багатьма країнами світу, набуваючи світової популярності. У 20-х роках вона побувала з гастролями в Румунії: Бухарест, Кишинів (відома навіть точна дата її приїзду – 4 травня 1929 року), Бєльці, Ізмаїл. Виступала вона і в Берліні, Парижі, Мілані, Римі, Нью-Йорку. Вона досягла піку слави, ставши популярною і як кіноактриса.

Про її популярність згадував, перебуваючи в Нью-Йорку, Сергій Єсенін в одному з листів своєму другові, поетові та прозаїку Анатолію Марієнгофу: “Раніше підігрівало те при всіх російських поневіряннях, що ось, мовляв, “закордон”, а тепер, як побачив, благаю бога не померти душею і любов’ю до мого мистецтва. Нікому воно не потрібне, значення його для всіх – як значення Ізи Кремер, тільки з тією різницею, що Іза Кремер може жити на свій спів, а тут хоч помирай з голоду». Зберігся спогад однієї з глядачок концерту Ізи Кремер у Парижі: “Я бачила і чула ніжну, дуже артистичну Ізу Кремер. Вона виступала в приталеній чорній сукні та співала “Мадам Лулу” та “Чорного Тома”. Це було в залі Гаво, в Парижі, і концерти збирали багато народу. Іза була середнього зросту, злегка повненька, носила глибоке декольте».

Решта життя

В опереті “Дос лін фун гетто”, поставленої в Нью-Йорку в 1932 році, актриса вперше виконує написану спеціально для неї поетом Яковом Якобсом і композитором Олександром Ольшанецьким пісню “Майн штейтеле Белц” (Моє містечко Бєльці), що стала “візою” рідного міста.

У 1934 році під час турне Південною Америкою співачка познайомилася з Грегоріо Берманном, педагогом за професією та соціалістом за переконаннями. Через дев’ять років вони одружилися за довіреністю в Мексиці. Разом із чоловіком вона поїхала до Аргентини. Під час Другої Світової війни Кремер давала концерти, збори яких йшли на користь союзників.

У повоєнні роки Іза Кремер виступає рідко. Дається взнаки вік, до того ж аргентинська влада не шанує громадську активність співачки та її чоловіка. Останній великий сольний концерт Кремер відбувся у нью-йоркській залі “Таймс-хол” 25 квітня 1947 року. Потім вона виступає, в основному, у невеликих залах, на благодійних вечорах – на підтримку жертв Голокосту, на підтримку Держави Ізраїль, що тільки-но з’явилася.

Після смерті Сталіна співачка з’являється надія побувати на батьківщині. Вона навіть стає активісткою товариства аргентино-радянської дружби, домагається та отримує візу для поїздки до СРСР. Але лікарі діагностували у Кремер запущений рак шлунка. Зробити щось було пізно, і співачка померла в аргентинському місті Кордова 7 липня 1956, проживши на світі рівно 67 років.

Легенда

Існує версія, що Іза Кремер виступала перед главами СРСР, США та Великобританії, які прибули на Тегеранську конференцію 1943 року. У Вінстона Черчілля був тоді день народження і як подарунок він Сталіна просив привезти на концерт великого тенора Вадима Козіна. А для радянського вождя він запросив Ізу Кремер.

Поруч із нею також виступали актриса Марлен Дітріх та французький шансоньє Моріс Шевальє. За лаштунками тоді Іза встигла шепнути Вадиму Козину: “Попроси у Черчілля залишитися – і весь світ буде біля твоїх ніг”. Козін відмовився і повернувся до Москви. Через рік за відмову співати про Сталіна його засудили та вислали до Магадану.

Втім, жодних документальних свідоцтв проведення подібного концерту знайти поки що ніхто не зміг. Тож, скоріше за все, це була і є лише красива легенда.

Гермес одеського розливу

У 1820-і роки жив в Одесі поет Василь Іванович Туманський. Пушкін з ним дружив, а через брак тут інших побратимів по перу мало не щодня затівав творчі диспути. Диспути проходили оригінально. Пушкін для додання дискусії дотепності кидав:

— Мабуть, візьмемо солоної лакерди під малабарським соусом.
— У жодному разі краще з малукською гвоздикою, — блукаючи пальцем по карті страв, протестував Туманський (ось вам і привід зчепитися!).
— Гаразд, але навздогін одразу баранинку на вугіллі з баклажаном по-грецьки, — не хотів одразу загострювати диспут Пушкін. — А для зачину під пляшечку к’янті неодмінно устриць, цілий піднос.

Як бачимо, істина народжувалася в суперечках, а творче життя в Одесі било ключем, хоча все ж таки правильніше сказати: лилося рікою.

Людина гарячих почуттів і палкого розуму Туманський і з тим, і з іншим був не ладом. Інакше як би він уславився оригіналом. Якби тоді існували більшовики, то їм би не довелося віддавати наказ: «Позбавте людей пошти, телефону, телеграфу!» Достатньо було позбавити товариства Туманського, бо в ті часи він заміняв в Одесі і пошту, і телефон, і телеграф. У собі, і навіть на собі він розносив містом «заразу новин». Приїзд Пушкіна до Одеси, як сказали б ми сьогодні, дуже підняв рейтинг Василя Івановича, одеського Гермеса (Туманський мало чим відрізнявся від цього грецького бога красномовства і покровителя глашатаїв). Бризаючи слиною, він про кожен крок піднаглядного поета інформував усіх, тож ніякий таємний нагляд і не був потрібний. А Пушкін, звісно, це відчував, але нічого не робив.

— Туманський добрий малий, — говорив Пушкін, — але оригінал: іноді бреше.
І при цьому оригінал Туманський щиро схилявся перед талантом Пушкіна. Він навіть називав його «Ісусом Христом російської поезії». Куди вже більше! Не забуватимемо, що Христа розіп’яли за довгі язики його ж друзів.

Казанова вулиці Дерибасівської

Хочеться назвати ще одного оригінального одесита, причому, назвати просто Саша Джибеллі, без жодних по-батькові, бо такою дрібницею в Одесі ніхто Сашу не образив би.

За що ж його любили та поважали? Жодних подвигів Саша Джибеллі не робив, нічого не винаходив, ніяких військових доблестей за ним не значилося. «Але настільки був, миленький, гарний і обличчям, і рухами, настільки приємний, і в таких гуляв Дерибасівською дивовижною, у складочку випрасованих білих штанах з обшлагами, і також носив, душка, гетри на жовтих штиблетах з гудзиками.

Ходили за ним Дерибасівською, як за Качаловим на Кузнецькому мосту, натовпи шанувальниць, ввічливо сказати, «скорботних головою», а без надуманої літературщини — просто психопаток. Яких тільки йому не приписували оперних примадонн, драматичних гран-кокетт, левиць великого світла та левиць напівсвітла, хористок, гімназисток, білошвеок та єпархіалок, — списку цьому й сам Дон Жуан міг позаздрити. А сам він тільки мружився і посміхався, і все димів цигарками, за назвою «Графськими». (Це із спогадів Дона-Амінадо, який закінчив юрфак Новоросійського університету).

Але гуляти Джибеллі залишалося всього-нічого. У 1917 році сумне життя фата змінилося радісним життям емігранта, в чиїх списках ненароком виявився і Саша Джибеллі.

Безсумнівно одне: очищена від легенд та прикрас біографія Саші Джибеллі ще за життя героя увійшла в історію міста, і історією це місто пишалося, як досі пишається Казановою Венеція.

Оригінальний дирижер

Колись на Приморському бульварі, примушуючи мліти чарівних дам, звучав Штраус. Це щовечора на круглому майданчику по сусідству з популярним в Одесі рестораном, на двері якого чи то по-царськи, чи то по-швейцарськи вказував бронзовою рукою дюк де Рішельє, надривався ще популярніший духовий гарнізонний оркестр. Якщо не відступати від військової термінології, його головнокомандувачем був маестро Давінгоф. То справді був великий оригінал. Розуміючи, що великого диригента Тосканіні у музичному плані йому не перевершити, Давінгоф одного разу оголосив: «Ми підемо іншим шляхом».

Шлях цей був нелегкий. Доводилося постійно щось винаходити. По-перше, завжди, навіть у лютий мороз, Давінгоф диригував заіндевілої гілкою туберози. Жінки вмирали від захоплення.

Так, маестро бульварних солодкозвучтя Давінгоф був страшенно винахідливий. Саме він вирішив диригувати оркестром, сидячи на коні. Звичайно, з конем треба було спочатку домовитися, хто в їхньому дуеті головний. Коротше, різко перехопивши ініціативу, розмахуючи хвостом, як диригентською паличкою, кінь повів за собою оркестр. Коли Давінгоф спробував відновити себе у диригентських правах, висхідна музична зірка відбила копитом як такт оркестру, а й усе полювання Давінгофу диригувати.

Все йшло чудово до 19 такту, коли в оркестрі зазвучала труба. Кінь виявився полковим і, почувши трубу, відразу пішов в атаку на ворога, тобто на оркестр. Але й оркестр теж виявився військовим та діяв тактично грамотно. Відбиваючи атаки ворога, він відступив спочатку Потьомкінськими сходами в порт, потім на корабель, а потім і в Константинополь. Що ви хочете, йшов не лише 19-й такт, а й 1919 рік!

Сатрап із Думської площі

Але вважати, що Одеса оригіналами вважала лише деяких диваків помилково. Одеса могла надати звання оригіналу навіть градоначальнику. Звичайно, тому треба було натужитися. Наприкінці ХІХ століття при владі в Одесі став градоначальник-самодур із екологічним прізвищем Зелений. Щоправда, йому ближче була друга частина слова «самодур», коротше, з дурницею там було все гаразд. Хрестоматійним став епізод, коли Зелений, відвідавши одеський цирк, побачив там у буфеті дресирувальника Дурова, який забіг перекусити. Прихід градоначальника не зіпсував Дурову апетиту, а те, що він не встав за появи символу влади, навіть і апетит артистові додало. Миттєво позеленівши, Зелений сердито прошипів цирковому директору, який супроводжував його.
— Скажіть цьому дурню, що я — Зелений!
Тоді Дуров, промокнувши рота серветкою, передав через директора:
— Скажіть, що коли він дозріє, я обов’язково з ним поговорю.

Швидко закінчивши вечерю, Дуров стрілою побіг за лаштунки і пофарбував одну зі своїх дресованих акторок, тобто свиню, у зелений колір і на ній виїхав на манеж. Зрозуміло, що наступного дня він виїхав (не на манеж, а тепер із Одеси) у супроводі поліцейських чинів, щоправда, вже не на свині.

Мимоволі замислюєшся: як стереотипно мислять через непорозуміння прийшли до влади правителі. Так П.А. Зелений зажадав від П.К. Саксаганського, який грав в Одесі вистави разом із Товариством українських артистів, «реабілітувати» російську мову, оскільки дружина Зеленого, яка часто заглядала до театру, погано розуміла не лише чоловіка, а й українську мову. Наказ говорив: щовечора ставити стільки дій російських п’єс, скільки й українських, скажімо, п’ять на п’ять. А якщо в російській п’єсі актів було не п’ять, а чотири, то будьте ласкаві, допишіть ще один. Ось таке от оригінальне самодурство.