Ті, хто народився на Степовій чи поруч — на Прохорівській, Дальницькій, наприклад, — чітко змалку усвідомлював: «Степова для Молдаванки — все одно, що Дерибасівська для Одеси». Але колись ця вулиця називалась на честь такого собі Мізікевича. Хто ж це був?
Павло Петрович Мізикевич, народився одеситом, одеситом і помер. Перше він зробив у 1886 році. Подорослішавши, працював в Одеських залізничних майстернях (надалі це завод ім. Січневого повстання).
Брав активну участь у революційних подіях 1905 року. Зрозуміло, що активував і під час «Великого Жовтня». В історію Одеси він увійшов як організатор місцевої Червоної гвардії у період іноземної інтервенції та Громадянської війни.
На білий терор Мізікевич із усією силою пролетарського гніву відповідав червоним терором. Йому приписують фразу: «Ми розстрілюємо без сорому, і без сорому говоримо про це». Він був комендантом «червоної» Одеси. Влітку 1919-го німецькі колоністи під Одесою виявили повну солідарність зі знаменитим Попандопуло зі «Весілля в Малинівці», який співав: «Картина ясна – Одеса червона, і мені з Одесою не по дорозі».
Колоністи повстали проти Рад, і просто так здаватись не збирались. Мізікевич очолюв загін комуністів, який відправився «заспокоювати» непокірних нащадків німецьких переселенців. Але тут фортуна відвернулась від революціонера, і куля поклала край його майбутній карколомній кар’єрі.
Але скільки б вулицю Степову, не намагалися б за радянських часів перейменувати на честь чекістського ката Мізікевича, вона все одно була і залишається «головною» на Молдаванці для багатьох місцевих. І ще особливість: вона з тих вулиць, де радянська назва прижилася лише в офіційних документах та вуличних покажчиках. До речі, як та сама М’ясоїдівська…
Вічно Степова. Або «Степовушка»… Був тут колись степ, забудувався потихеньку, перетворився на передмістя міста, і те, що зветься історичною забудовою, зберегло свої риси й донині. Ось тільки риси обсипаються, хоч і раніше ніколи не блищали особливою красою. Тут, звісно, не центр міста, тут, як це «величається», забудова здебільшого фонова. Саме тому засмучує око ця сама забудова, коли дивишся на неї сьогодні. І з усіх боків підступають до старої вулиці на Молдаванці висотки, одна навіть є вже й на самій вулиці, щоправда, її висота аідносно помірна.
Степова тягнеться від вул. Заньковецької до Михайлівської площі. Як і в минулі часи, так і сьогодні, цю вулицю можна назвати бурхливо торгуючою. Тут можна побачити цілих два супермаркети, один із яких «влаштувався» на місці колишнього кінотеатру «Серп і молот» — головного «культмістилища» за тих же радянських часів. Колись сюди вишуковувалися величезні черги, але все проходить, і кінотеатру тут більше немає.
Взагалі, цю вулицю можна було б сміливо назвати Торговою чи Бізнесовою. Супермаркети тут – не головне. Тут магазинчики маленькі, кафешки (не дуже багато) теж. А ще всілякі салончики – краси та інших різноманітних послуг. Вивіски скромні, призначення торгово-послужливих точок постійно змінюється, а ось присмак «старовини» залишається — все непомітно, наче трохи соромлячись.
Що може і справді вразити на сьогоднішній Степовій, то це дивовижна одноманітність вуличних покажчиків. Вулиця ніби показує приклад центру, де майже кожен будинок має у сенсі «свій інтерес». На Степовій усі вказівники витримані в одному стилі, ніби таким чином вулиця намагається надати старим будинкам пристойного вигляду.
Взагалі, на Степовій важко знайти якісь визначні будівлі. За рідкісним винятком – всі вони одно-двох-триповерхові. Старі балкони, що обсипалися, в багатьох місцях наказали довго жити, в інших попереджають, що балкон ось-ось може впасти вниз. Ще прикмета: мало не в кожному дворі на Степовій щось будується, перебудовується, прилаштовується.
А ці ворота… Деякі наче для того й існують, щоб продемонструвати «шматочок історії Молдаванки», яка дожила до наших днів. І, до речі, багато воріт відчинені навстіж: заходьте, милуйтеся типовими дворами старої Степової. Тут вам і всі види внутрішньодворового покриття, і ті самі галереї, і народ, що голосно розмовляє, і ситі коти.
Втім, багато воріт прикрашені. Деякі — котячою милотою (як же без хвостатих?), подекуди посміхаються собачки. Зустрічається часто і «наворотна конкретика» з точною вказівкою, хто саме може тут паркуватися.
Час біжить уперед, а будинки на вул. Степовий за ним ніби не встигають. І така показова картинка: вже виросла величезна висотка, а на фасадній стіні колишнього заводу, що стоїть поряд вже «відмерлої» будівлі, красується оголошення про продаж квартир з вказівною на новобудовою стрілочкою.
А ще на Степовій є свої міні-закутки, які здаються таємничими навіть у сонячний день. Є тут ще одне «таїнство» — бюст без «розпізнавальних знаків». Стоїть тихо, захований у кущах — біля входу до колишнього заводу ім. Хворостіна (МПО «Оріон»). Навіть не всі місцеві знають, хто ж це такий? Варіантів відповідей буває багато: «господар заводу, який був тут ще до революції», «це Мізікевич»… Завдяки автору проекту «Стара Одеса у фото» Євгену Волокіну я дізналася, що це пам’ятник Хворостіну. Коштує він і досі…
Степова багато чого взяла на сьогоднішній день зі свого минулого. І не лише у старих будинках справа. Тут збереглася стара бруківка, нею тягнуться трамвайні рейки, «перерізані» у багатьох місцях шматками асфальту. Ну а зупинка трамвая 12 маршруту, хоч і називається «Олексіївська площа», все одно знаходиться на Степовій. І як і десятки років тому, місцеві в очікуванні трамваю сидять в давно знакомих сидіннях, обговорюючи нові та старі проблеми.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
