Яскравим представником одеского наукового світу та інтелігенції кінця XIX століття є Іван Андрійович Лінниченко. Він написав кілька визначних робіт по вивченню історії України, з використанням доступних йому джерел на той момент. Також визначним був його вклад в кримознавство та літературознавство.
Син доцента кафедри загальної літератури Університету Св. Володимира, директора Фундукліївської гімназії Андрія Івановича Лінніченка, автора відомих підручників із загальної історії та російської літератури, народився 12 жовтня 1857 року у Києві. Після закінчення у 1875 році зі срібною медаллю Першої київської гімназії та історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира у Києві він був залишений при університеті стипендіатом для підготовки до професорського звання. Його науковим наставником став Володимир Боніфатійович Антонович.
У 1884 р. у Санкт-Петербурзькому університеті Іван Андрійович витримав іспит та захистив магістерську дисертацію, присвячену взаєминам Русі та Польщі до кінця XII століття. 13 жовтня 1884 року він був зарахований на посаду приват-доцента Новоросійського університету в Одесі, де читав курси з російської історіографії та історії Русі до нашестя монголо-татар.
Вивчаючи взаємовідносини польської та російської культур, І. А. Лінніченко не став продовжувати виклад найдавніших відносин Польщі та Русі, а перейшов у порівняно пізню епоху (XIV–XVIII ст.), досліджуючи історію станового устрою, головним чином селянського, у Галицькій Русі.
З 1 січня 1886 років протягом двох років історик перебував у науковому відрядженні без
утримання.
Він об’їхав Привіслинський край, Галичину, займався в московському Рум’янцівському музеї, рукописному відділі Імператорської Публічної бібліотеки в Санкт-Петербурзі, архіви Варшави, Кракова, Львова, Праги. Плодом цих праць з’явилася книга «Нариси з історії станів у Південно-Західній (Галицькій) Русі XIV–XV ст.», за яку дослідник 1894 р. отримав ступінь доктора російської історії.
З 12 березня 1888 по 12 березня 1895 історик працював доцентом, а потім професором в Московському університеті. У роки викладання там І. А. Лінніченко став одним із засновників Слов’янської комісії, яка працювала у складі Московського археологічного товариства.
1895 року Іван Андрійович подав заяву про перехід на вакантну посаду ординарного професора із загальної історії Новоросійського університету. Бувший тоді деканом історико-філологічного факультету Олексій Миколайович Деревицький виступив проти цього призначення. Але Лінніченку вдалося добитися посади професора Новоросійського університету з своєї спеціальності – по кафедрі російської історії. 12 березня 1896 р. він був зарахований на посаду екстраординарного професора кафедри російської історії. З 1909 Лінніченко – заслужений професор університету. 29 травня 1895 р. Іван Андрійович став дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей.
Вчений брав активну участь у створенні Одеських жіночих курсів. Завдяки його турботам курси отримали цінну бібліотеку кілька тисяч томів померлого в 1903 р. Олексія Івановича Маркевича. Саме завдяки зусиллям Івана Андрійовича у 1911 році при Новоросійському університеті було створено Бібліографічне товариство. З цього часу робота у цій суспільно-науковій організації стала найважливішим напрямом діяльності вченого. Лінніченко був головою Товариства, а також незмінним редактором його записок.
У 1917–1918 pp. XX ст. Іван Андрійович Лінніченко продовжував викладати у Новоросійському університеті. 5 квітня 1919 р. до Одеси увійшли частини Червоної армії, а 23 квітня, у зв’язку з нововведеннями, наказом №18 Івана Андрійовича було звільнено з університету «за вислугу терміну служби».
Проте після захоплення 23 серпня 1919 р. Одеси частинами Денікіна вченого було запрошено на посаду голови Підготовчої з національних справ комісії та відновлено у числі професури одеського університету. На засіданні Ради університету 29 травня 1918 р. його обрано представником університету на Всеукраїнському православному церковному соборі, що проходив у червні 1918 р. у Києві.
Втім, це тривало недовго. Разом із відступаючими частинами Білої Армії, учений залишив Одесу і поїхав до Криму. Член Петроградської та Краківської Академій наук, почесний та дійсний член більш ніж 60 наукових та просвітницьких товариств, голова кількох вчених товариств, автор понад 400 наукових та літературних праць з історії, соціології, археології, історії російської та іноземної літератури приїхав до Сімферополя з наміром отримати місце у відкритому тут 1918 р. Таврійському університеті.
Тільки наполегливі прохання Арсенія Івановича Маркевича допомогли позитивно вирішити питання працевлаштування І. А. Лінніченка. Матеріальне становище викладачів університету було важким. Особливо воно погіршилося після остаточного встановлення Радянської влади. «Здається, і я почну лекції на робітфаку, де дають 1 фунт хліба та тарілку борщу – як колись жебракам у Лаврі Київській на Успіння», – писав І. А. Лінніченко у 1921 р. Іван Андрійович відчував постійні проблеми з житлом. У 1921 р. грошей не оплату квартири у Сімферополі він не мав, і він переїхав до А.І. Маркевича на вул. Архівну, 28.
Втім, двоє вчених скоро посварилися. Це сталося через можливість отримати посаду в Кримському аріхіві, наяку вони обидва претендували. Зрештою, вона не дісталась жодному з них. У 1923 р. І. А. Лінніченко брав участь у розборі бібліотек колишніх приватних маєтків Південного берега Криму. Цю роботу він провадив за дорученням Кримського університету.
Тяжкий душевний стан вченого помітний з його робіт цих років. Виражався він і у зарозумілому ставленні до колег. У щоденниках він зазначав, що нарівні із серйозними вченими в Кримському університеті «маса мотлоху». Такі оцінки цілком зрозумілі. Адже І. А. Лінніченко вже у другому десятилітті двадцятого століття був визнаним у Європі вченим, учасником міжнародних конгресів у Каїрі (1910 р.), Буенос-Айресі (1910 р.), Афінах (1911 р.), Лондоні, Женеві та Римі (1912 р.).
Масу вільного часу у Сімферополі вчений присвячував роботі над мемуарами. Він залишив так і неопубліковані спогади про своїх вчителів та колег: В.С. Іконнікова, М. А. Максимовича, Н. Ф. Федорова, В. Б. Антоновича, численні автобіографічні записи. У щоденниках вченого, які велися російською та французькою мовами, збереглася інформація про політичне життя Криму у 1919–1921 роках, цікаві його записи про П. М. Врангеля та А. І. Денікіна.
Розуміючи особливу значущість подій, у гущі яких він опинився, вчений хотів залишити для нащадків своє бачення тих суперечливих подій. Щоденникові записи він переробляв потім на спеціальні «Хроніки подій», де днями описував своє життя у вирі оточуючих його політичних пристрастей. Історик помер 9 червня 1926 року.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
