Початкова назва вулиці — Канатна — з’являється в 1817 р. Називається вулиця так, тому, що на ній знаходилися два канатні заводи Мєшкова і Новікова. Перший був розташований ліворуч вулиці Базарної майже до майбутньої вулиці Бєлінського. Другий розташовувався вздовж Канатної від Грецької до Жуковського.
Як і на інших вулицях Одеси, тут були різні майстерні, магазини, лавки, пекарні, зокрема, відомого кондитера Амбатьєлло, пральня Нейдрікера -сімейний бізнес, брати тримали пральні на кількох вулицях, ресторан мадам Рачковської, «завід візничого промислу» Свиридова. Вранці, гуркотячи на бруківці, виїжджали важкі биндюги, друкарня Карлика, про якого написав В. Катаєв… А на розі Базарної, як і тепер, містилася аптека, яка в давнину належала Файнштейну.
На тлі цих підприємств дрібного та середнього бізнесу виділялося пароплавство «Сідней Рід і Ко», відділення страхового Товариства «Рейнсько — Вестфальський Ллойд», представництва таких солідних фірм, як «Modern» (парфумерія), «Продвугілля», «Голтянське Т-во пивоваріння» «, «Вознесенські рудники», «Бекман і Ко» (коньяк), «Л. Олрі Редерер» (шампанське) … А великою прикметою ХХ століття стали на Канатній салони фірм «Мерседес» і «Форд», що вже завойовували світовий автомобільний ринок — відповідно у будинках № 15 та 22.
Канатна розташована поблизу історичного центру Одеси і земельні ділянки тут були дешевими. Крім того, міська влада не дозволяла відкривати тут підприємства з «брудною» або «шумливою» технологією. А тому на початку нинішнього століття промисловість на Канатній вулиці була представлена, як зараз сказали б, малими підприємствами: виробництво так званого «овсяно — солодового какао», фабрика парафінованого паперу, лабораторія, що випускала перекис водню, фруктові есенції, харчові барвники.
В Одесі саме тут було відкрито два на той час найбільші підприємства — канатні заводи Мєшкова та Новікова, яким вулиця зобов’язана своєю назвою. І якщо перший не залишив хоч якогось помітного сліду в промисловій історії міста, то другий має сьогодні «продовження» в особі акціонерного Товариства «Стальканат», розташованого на Водопровідній, куди виробництво перемістили ще перші власники. Завод, що понад сто років належав купецькій «династії» Новікових, простягся колись від Канатної до нинішньої вулиці Бєлінського вздовж Великої Арнаутської.
Насамперед почалася, зрозуміло, забудова парної сторони Канатної вулиці, що примикає до Карантинного яру та однойменної гавані. Вже хоча б з тієї простої причини, що гужовий транспорт піднімався сюди, до фортеці, безпосередньо з гавані. Тут майже з заснування Одеси зводилися як житлові будинки, так і різноманітні складські приміщення, а також підприємства, які займалися виготовленням прядив’яних канатів, переважно для морської галузі. До будинків примикали і сади, що спускалися в балку.
Коли у серпні 1794 року почали розподіляти земельні ділянки між першими одеситами, Йосип де Рібас отримав найпрестижніший: квартал, обмежений Канатною вулицею, Карантинним узвозом та береговим урвищем. Це було місце, що домінувало над Одеською затокою та Карантинною гаванню, звідки відкривалися, так би мовити, найвражаючі горизонти. Таким чином, головний начальник будівництва міста та порту власноруч ніби вказав на перший його елітарний центр.
Тут же будувалася і польська знать з Поділля, так звані магнати, основні постачальники експортованого через одеський порт хліба та інших продуктів сільськогосподарського виробництва. Саме тут був побудований і величезний хлібний магазин (комора) поміщика Ієроніма Сабанського (Собаньського), ім’я якого і отримав прилеглий провулок. Один німецький вояжер, який відвідав Одесу на початку 1840-х років, був вражений тим, з яким розмахом і разом вишуканістю зводилися подібні споруди: «Вони збудовані з такою самою витонченістю, як і житлові будинки, і їх часто і справді можна переплутати… А той, що належав графу Сабанському, просто величний!»
Весь квартал, обмежений вулицями Канатною та Маразлієвською (Новою), а також провулками Барятинським та Сабанським, належав відомому Сергію Григоровичу Волконському, декабристу, сину одного із засновників Одеси, генерал-поручика Г.Г. Волконського. Ділянка ця, що займала площу більше гектара, була йому відведена 1818 року, наступного — затверджено проект будинку, а 1821-го будівництво добігло кінця. Але локалізувати, де саме він був, дуже важко. В принципі він лежав в інтервалі нинішніх будинків № 5 — 7 Канатною вулицею. Будівля була не надто велика, на два поверхи і п’ять вікон на фасаді.
А навпроти будинку Волконського, на парному боці вулиці, стояв будинок великого картографа Тетбу-де-Маріньї, який залишив по собі цікаві матеріали з гідрографії та історичної географії Чорного моря, а також малюнки старої Одеси. Особняк № 15, що не зберігся (вже на початок «нульових» від нього залишилася лише одна фасадна стіна), відсунутий від червоної лінії, проти Грецької вулиці, належав ад’ютанту герцога де Рішельє, відомому, як і Бларамберг, збирачеві старовин полковнику І.А. Стемпківському.
Будинок будувався в інтервалі між 1823-м та 1826-м роками. Загальновідомо, що їдучи до Франції, Рішельє подарував Стемпковському знаменитий Дюковський сад. Своєю чергою, Стемпковський, справжній громадянин міста, 1826 року безоплатно передав цей сад Одесі.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
