Ця частинка історії Одеси почалася, коли ще і нашого міста в сучасному його розумінні не було. Кажуть, що й штурм Хаджибеївської твердині довелося на день перенести, бо в таборі у Водяній балці, де в очікуванні сигналу до штурму засіли в засідці українські козаки та солдати Де Рібаса, йшла така принципова гра у «дурня», що не завершити її міг тільки дурень.
Поет Микола Гумільов, який неодноразово вирушав у свої африканські подорожі через Одесу, у своєму знаменитому вірші «Капітани» залишив такі рядки: «А в запльованих тавернах від заходу сонця до ранку мічуть ряд колод невірних завиті шулери». Не сумніваємося, що в припортових одеських тавернах та шинках і підглянув поет ту картинку.
Шулерство – професія не лише давня, а й корисна. З легкої руки шулера гроші перебувають у русі, скажімо, у напрямі його кишені. А будь-який економіст вам підтвердить, що рух капіталів – це перший порятунок від шкідливого застою в економіці. А те, що таких корисних людей суспільство називало «полірованими шакалами», то, гадаємо, із заздрощів.
І поки людство винаходило електрику, удосконалювало машини, боролося з хворобами, шулери з не меншим ентузіастом винаходили прийоми, як грати «напевно». А інакше, навіщо тоді сідати за зелений ломберний стіл? Ясна річ, що таке зробити десь у підворітті чи на ринку було неблагородно. Як ідеал бачився світський салон, який тримала б відома в місті господиня, що робить вигляд, що те, що відбувається за столами в її салоні, їй абсолютно по барабану. Тому найчастіше такий барабан функціонував у окремій (тобто у спеціальній, секретній) кімнаті.
До речі, і перебування Пушкіна в Одесі не позбавлене карткового обрамлення. Першого ж вечора, лише оселившись у готелі біля Отона, надумав він поблукати нічними чорноморськими берегами, що підступали тоді мало не до підніжжя Оперного театру. Втік на перший поверх готелю, а в кухмістерській гра (не в залі, бо заборона). Ні, не побачили береги тієї ночі російського поета. Та й у наступні ночі теж бачили не часто. «Гармата зоряна» рідко могла розбудити представника російської поезії, бо не спало сонце — до ранку грав у фараон.
Хорошого майстра годує не тільки досконале володіння азами професії, а й гарний інструмент. Для шулера це низка колод «невірних», як писав Гумільов. Це означає, що шулер повинен бачити карту наскрізь. Для цього карти «кропили» (ставили мітки-кропинки), «гнули кути» (хитро відгинали кути), йшли «на перетримку» (знімали карту вниз та непомітно повертали нагору колоди) тощо. Але ці прийоми знали багато хто і стежили за «собаку з’ївшим» злодієм. Тому особливим шиком було винайти свій «верняк». Ну що ж, в Одесі жили винахідливі люди, і в цьому вона була першою.
Якийсь Піковий Король, який «працював» в Одесі під кавказького князя, був схожий на східну людину, як заєць на бегемота. Особливо дивно виглядало на ньому темне пенсне, яке його власник пояснював рекомендацією лікарів. А насправді цей «князь» ось що винайшов: змочуючи головки фосфорних сірників, він помітив ними карти. Фосфор блищав у темряві. Для того й потрібні були чорні шибки окулярів.
Погорів цей ловила якраз на своїй кавказькій легенді. Як гаряча східна людина, він періодично демонстрував свій темперамент. Тут би знати міру, але одного разу він з великим форсом запустив пляшкою в офіціанта, який нібито подав замість кахетинського вина 1896 вино 1897-го. А офіціант візьми та пригнись. Пляшка потрапила в лампу. Стало темно. І тут усі побачили, як світяться «вірні» карти. Ну, одесити люди дбайливі — у темряві сидіти не стали, а одразу засвітили «ліхтар»… князеві під правим оком, а потім подумали, і для ідеальної симетрії ще й під лівим оком, бо у кавказького князя і благородної людини все має бути ідеальним.
Інший пройдисвіт, любитель легкої наживи, працював під містечкового єврея мало не з самого Бердичева. Те, що він був блондин, ще можна було пробачити, але блакитні очі для правовірного хасида — це було занадто. Але, мабуть, саме це безглуздість сприяла успіху у його слизькому промислі. На такого «жирного фраєра» легко виходили катали, що проїли зуби. Розігрувався цілий спектакль на кшталт твору Островського «На всякого мудреця досить простоти».
Щоправда, простотою там не пахло, а кому насправді треба було грати «мудреця», з’ясовувалося лише до кінця п’ятого акту. Отже, в готелі «Петербурзькій», що стояла на Приморському бульварі під наглядом Дюка, «фраєра» посадили понтувати і вмить розділи на 800 рублів. А той раптом почав вибачатися.
Пославшись на головний біль, вийшов із гри, але запропонував продовжити його честити наступного вечора, тим більше що він чекає грошового переказу від батька з Бердичева — ось коли він розгуляється. «Мудреці» просто тріумфували — щастя саме перло в руки, а точніше, поспішало з Бердичева. Наступного дня, зібравши всю свою готівку, вони вирушили на справу.
«Фраєр» просто зі шкіри ліз, щоб спустити всі батькові грошики. Сам запропонував метати банк у штос (чорне моє, червоне – ваше). Заперечень не було, тим більше, що «фраєру» сунули краплену колоду. Тільки щастя того вечора було теж якесь краплене. Як ставка в 3 рублі — її беруть «мудреці», а якщо в 2000 — тут «фраєру» фарт. І начебто все робилося за шулерськими правилами, у «фраєра» навіть влили майже все вино, що знайшлося в буфетній.
Він почав гусарити — кинув на стіл 10 тисяч і крикнув: «ва-банк!». Шулери не могли повірити своєму щастю: ось він, фінал, клієнт спікся! Час ставити крапку! І відповіли. І в п’єсі, що розігрується, раптом настала фінальна німа сцена. «Фраєр» взяв усе, та ще й в боргу залишилися.
Куди тікати? Кому скаржитися? Не в поліцію ж – самі в пуху. Зрозуміли, що на колегу напали. Тільки не рівного, а з якимись своїми вивертами. Нічого не залишалося, як йти до того високого блондина з блакитними очима на уклін: у всьому зізнаватись і просити хоч скількись грошей «на обзаведення». А він уже на вокзал поїхав, щоб їхати мало не до Бердичова. На вокзалі перехопили. Душу відчинили, у ноги впали. Тільки не грошей просили вони, а секрет його успіху.
Секрет? Будьте ласкаві, — відповів «фраєр». — Весь секрет у тому, що ви йолопи!
Тут паровоз гудок дав. Але секрет, як ви розумієте, все ж таки був. Високий блондин перед тим, як сідати грати, просочував свій сурдут спереду особливою рідиною. Варто було йому зрізаною картою злегка провести по сюртуку, як він бачив масть (пам’ятаєте, чорну або червону). А вже знаючи масть противника, тільки йолоп може програти в штос.
Ще цікавіше, що потім, як хіміки билися, але секрет тієї «вірної» рідини так і не відкрили. Мабуть, для цього треба було у Бердичеві народитися. А може, просто хіміки також люди, і теж азартні. Так, за той секрет Нобелівську премію не дадуть, а кілька копійок у сім’ю принести можна.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
