Він був втіленням тодішньої романтики: радянський терорист № 1, Джеймс Бонд і Лоуренс Аравійський в одній особі, підпільник і червоний партизан, комбриг Громадянської, невловимий шпигун, жорстокий чекіст, поліглот, друг поетів, зірка московської богеми, наркоман, розгильдяй та бюрократ. У численних розповідях про нього важко відрізнити правду від вигадки, тим більше, що він і сам намагався все змішати разом.
За основною біографічною версією походив із одеської пролетарської родини. 1913 року закінчив в Одесі єврейську безкоштовну початкову школу (талмуд-тора), якою керував відомий письменник – “дідусь єврейської літератури” Менделе Мойхер-Сфорім. В юності писав вірші. Згідно з іншою версією Блюмкін зі своєю родиною до липня 1915 року жив у Лемберзі (нині – Львів), де навчався у німецькій гімназії.
Потім працював в Одесі електромонтером у трамвайному депо, у театрі, на консервній фабриці братів Аврич та Ізраельсона. Вступивши в партію есерів, Блюмкін, у ролі агітатора з виборів до Установчих зборів у серпні – жовтні 1917 року, побував у Поволжі. У листопаді 1917 року вступив у загін матросів, з яким брав участь у боях із частинами української Центральної Ради.
Після кількох перестрілок на вулицях гайдамаки швидко зрозуміли різницю між нальотом і війною і, роздратовані, розбіглися куренями. А матроси назад на кораблі не пішли і разом з береговими забіяками, що приєдналися до них, організувалися в «Залізний загін». І вибрали Блюмкіна своїм командиром.
«Залізний загін» увійшов за два місяці до складу Особливої Одеської армії, яку очолив також лівий есер — Петро Лазарєв. Кіннотою командував Григорій Котовський, а іншим загоном — Анатолій Железняков, той самий «матрос-партизан Железняк», що «йшов на Одесу, а вийшов до Херсона», а історію російської демократії прикрасив своєю фразою «Варта втомилася» під час розгону Установчих зборів.
Сімнадцятирічний Блюмкін, який ще рік тому закочував банки на консервному заводі та проводив проводку в міському театрі, знаходився з ними на одному командному рівні. А невдовзі взагалі став спочатку комісаром армії, потім командиром розвідки і врешті-решт — в.о. начальника штабу.
Це станеться вже в Криму, куди особливу Одеську, перейменовану на 3-ту Революційну армію РКК, перекинуть після того, як вона без бою здасть Одесу під натиском австро-угорських військ. Німці вибили її і з Криму, 3-я Революційна відступала, де з боями, а де й так, у протилежний від Одеси та моря бік — на Донбас. Там до її військових невдач додалися кримінальні — експропріація 4 мільйонів рублів у Держбанку з їх подальшим зникненням. Армію вирішили переформувати. Блюмкін залишився без роботи.
Йому тоді ледве виповнилося 18. На командних постах він не виявив жодних талантів, не здобув перемог. Армія, де він перебував на перших ролях, тільки драпала і творила безлад. Але який послужний список: з моменту дебюту як партійного агітатора лише за чотири місяці кар’єрний зліт до командира загону та в.о. начальника штабу армії!
Коли Блюмкін з’явився в ЦК партії лівих соціалістів-революціонерів доповісти, що готовий виконати нове завдання («Поступив у розпорядження ЦК»,— напише він в автобіографії), а насправді попросити нове призначення, перед вождями лівих есерів з’явився їхній герой, їхня мрія . У ньому втілювалася революція, її молода енергія і пристрасть, світле майбутнє. «Революція вибирає молодих коханців»,— скаже пізніше про нього ж, про Блюмкіна, Лев Троцький, а він розбирався в революції.
Звісно, у партії нове призначення для Блюмкіна знайшлося. ЦК направив його своїм представником до ВЧК — проводити партійну лінію, яка значно відрізнялася від більшовицької. Блюмкін для солідності відростив бороду, щоб здаватися старшим, одягнувся у шкіряну тужурку і на початку червня організував і очолив у ВЧК відділення боротьби з міжнародним шпигунством — по суті, стояв біля витоків створення першої радянської контррозвідки.
Тут головним об’єктом уваги було німецьке посольство. Блюмкін зосередився на ньому з усією своєю невитраченою пристрастю. Навіть монтера Московської електричної компанії, який прийшов до нього в кабінет лагодити проводку, завербував і під виглядом монтера прийшов разом із новим агентом до посольства, щоб викреслити план приміщень («жучків» тоді ЧК ще не мав).
Виявивши серед постояльців готелю «Еліт», де й сам мешкав, однофамільця німецького посла, Блюмкін посадив його під вигаданим приводом і під загрозою розстрілу зробив нещасного сексотом і оголосив того… племінником графа Мірбаха. План був такий: сповістити «дядька» про пригоди «племінника» в катівнях ЧК, запровадити врятованого до посольства і отримувати від нього секретні відомості з лігва ворога. Ідеально!
Щоправда, цю хитромудру операцію, від якої дилетантською липою несло за версту, у партії не оцінили, есери замість того, щоб шпигувати за послом Мірбахом, вирішили його показово стратити. Блюмкін сам запропонував себе у виконавці теракту, і ЦК ПЛСР доручив почесну місію йому.
Партійне доручення Блюмкін виконав 6 липня 1918 року і разом із есерівським ЦК твердо вірив, що ця «акція» врятує революцію, головне вивести Росію з Брестського світу. Все, однак, пішло інакше: заколот був пригнічений, сам Блюмкін оголошений у розшук.
Людина 18 років від народження вкрай нестандартна репутація: він вважається великим терористом і видатним борцем з німецьким імперіалізмом, його береже партія, йому співчувають, його підтримують. І замість трибуналу Блюмкін опиняється в Україні: готує замах на гетьмана Скоропадського, створює ревкоми на Поділля, формує революційні загони, піднімає селянські повстання на Житомирщині, Полтавщині та Київщині.
У березні 1919 року під Кременчуком потрапляє в полон до петлюрівців. Його жорстоко катують, вибивають усі передні зуби, непритомного та голого кидають на рейки, щоб недоламане домолов найближчий потяг. Він опритомнів до його приходу, доповз до залізничної будки, жалісливий стрілочник занурив напівтруп у дрезину і відвіз помирати в богадельню. Але він вижив.
У квітні 1919 року Блюмкін з’явився з повинною у ВЧК у Києві. Особлива слідча комісія, за погодженням із Президією ВЦВК та зі схвалення Ф. Дзержинського, ухвалила рішення про амністію Блюмкіна. Він видав багатьох своїх колишніх товаришів – есерів і цього разу був засуджений до смерті лівими есерами. На нього було скоєно 3 замахи, Блюмкін був поранений і втік із Києва.
Ще під час своєї першої появи в столиці, 1918-го, він потоваришував з Єсеніним і Марієнгофом, став своїм серед імажиністів, його ім’я — під їхнім установчим маніфестом. Служителів муз його приналежність до зловісної контори манила та інтригувала. Їм імпонувало знайомство з представником радянської інквізиції, вони хвалилися.
— Хочете подивитись, як розстрілюють? — говорив Єсенін дівчатам, підбиваючи клини.— Я можу миттю влаштувати через Блюмкіна.
Блюмкін любив хапатися за пістолет. Якось у кафе імажиністів «Стойло Пегаса» на Тверській він помітив, як хлопець, що увійшов з дощової вулиці, обтер бруд з черевиків портьєрою. Тут же вихопив револьвер і наставив його на зухвальця. То був молодий артист Ігор Іллінський. Єсенін ледве того врятував. «Революція не визнає хамів,— наполягав Блюмкін.— Їх треба вбивати!».
У другий приїзд в богемну Москву він був знаменитістю. Маяковський ласкаво називає його Блюмочкою. Зустріч із ним у кафе «Доміно» Пастернак зазначає у щоденнику. Гумільов, який перебував тоді в зеніті слави, під час приїзду до Москви з роздратуванням помічає набридливу молоду людину, яка постійно крутиться поруч і бурмоче його вірші. Але варто тому було представитися, як ставлення змінилося на захоплене.
Як їх усіх приваблювала причетність до вбивства! Через рік такі самі непохитні лицарі революції розстріляють самого Гумільова.
Розчарований невдачами революцій у Німеччині та Угорщині, Троцький задумав запалити вогонь світової революції зі Сходу. Бачилося це так: за допомогою експедиційного корпусу Червоної армії розворушити вогнища місцевих повстанських рухів, що тліють, звернути в комуністичну віру тубільних вождів, привести їх до влади і рухатися далі, залишаючи за собою шлейф новостворених радянських республік, аж до Індії.
Імперіалістам доведеться кидати війська для порятунку своїх колоніальних володінь — тут і настане черга революцій у Лондоні та Парижі, для придушення яких просто не буде сил. Першою цьому маршруті стояла Персія. Туди і послали з особливою місією та широкими повноваженнями Якова Блюмкіна.
Тепер його звуть Якуб-заде. За чотири місяці він встигає змістити одного бунтівного хана, привести до влади іншого, підняти повстання у північних провінціях, проголосити Гілянську радянську республіку, створити компартію Ірану та стати секретарем її ЦК, заснувати газету, яку сам і редагує, сформувати курдський військовий загін та командувати ним отримати в боях шість поранень. Він був військовим комісаром Головного штабу Перської Червоної армії (поки вона ще була).
До Тегерану залишався один перевал, 42 версти, якщо по прямій. Але проти нової влади почалися повстання у тилу. Шах перейшов у наступ. А Червона армія стягувала сили для розгрому Врангеля і надіслати підкріплення не могла. Хворий на тиф Блюмкін командував обороною Ензелі — порту на Каспії, з якого і починався переможний (у дебюті) перський похід. Місто вдалося відстояти. Проте з Персії врешті-решт довелося забратися.
У середині 1920-х Блюмкін (разом із 25-річним заступником голови грузинського ГПУ Лаврентієм Берією) бере активну участь у кривавому придушенні меншовицького повстання в Грузії. Але невдовзі з ката знову перетворюється на розвідника — повпред ОГПУ в Закавказзі Соломон Могилевський налагоджує розвідувальну роботу на турецькому та перському напрямках і просить санкції у Дзержинського використати Блюмкіна як досвідченого нелегкого професіонала — спеціаліста.
Щоправда, реального досвіду та кваліфікації у «рідкісного професіонала» було щонайменше, але хто ж на той час звертав увагу на такі дрібні деталі — будь-який цінний ресурс чекістами використовувався по максимуму. І ось уже, змінивши форму комкора на подертий халат і дорожню суму, Блюмкін тиняється під виглядом дервіша Персією, Афганістаном і начебто навіть дістається Індії та Непалу. А ще освоює прийоми східних єдиноборств, звикає до наркотиків, багато п’є, має успіх у жінок, ініціює створення лабораторії ДПУ з вивчення техніки передачі думок на відстані…
Наприкінці 1926-го Блюмкін опиняється вже в Монголії, де займається місцевою спецслужбою — Управлінням внутрішньої охорони. Але й тут місце призначення – лише база для проникнення в сусідні країни. Не встигнувши до ладу обжитися в Улан-Баторі, він вирушає до Китаю, долає повний небезпек майже 1000-кілометровий шлях пустелею Гобі, стає радником бунтівного генерала Фен Юйсяна, нового друга СРСР, бере участь у боях, створює резидентури в китайських провінціях і Тибеті. ще окремій країні. Користуючись нагодою, шукає заповітну Шамбалу та «центр сили світу», а через чотири місяці, повернувшись до Улан-Батора, починає експедицію з пошуку скарбів барона Унгерна.
У листопаді 1927-го Блюмкіна повертають до Москви, де на нього чекає нове призначення: з урахуванням «досвіду» йому доручено створити і очолити мережу чекістів тепер уже на всьому Близькому Сході. Непосидючий комкор починає з яскравого креативу: пропонує використовувати для легалізації розвідувальних структур моду на стародавні єврейські книги та манускрипти, що виникла тоді в США та Європі. Антиквари та букіністи полювали за артефактами юдаїки по всьому світу, але найбільша кількість раритетів знаходилася в СРСР — Блюмкін вирішив освоїти цю золоту жилу.
Про те, яких успіхів міг би досягти на новій ниві Блюмкін, залишається тільки гадати: мережа росла, представники «фірми» їздили країнами та континентами, створювали філії, а всюдисущий її голова, такий собі Якуб Султанов (себто, сам Блюмкін) виникав то там, то тут. А потім прийшов 1929 рік і з СРСР видворили одного з головних її засновників — Лева Троцького.
Звістка шокувала Блюмкіна, і в квітні 1929-го він зірвався: опинившись у справах служби в Константинополі, куди двома місяцями раніше з пароплава «Ілліч» завантажили вигнаного «демона революції», Блюмкін не втримався від контакту. Згодом на допитах він запевняв, що випадково зіткнувся з сином Троцького, Левом Сєдовим, на вулиці. Потім, за кілька днів, зустрівся і з самим Троцьким. Той став ділитися планами, як завжди в нього, революційними. Блюмкін зрозумів, що влип, і ще більше в цьому переконався, коли через два з лишком місяці Сєдов попросив передати комусь із членів сім’ї в Москві дві книги, де між рядками симпатичним чорнилом були написані листи батька.
З небезпечним вантажем Блюмкін прибув до СРСР, і спочатку ніщо не віщувало біди: на Луб’янці главу близькосхідної мережі зустрічають як героя, звіт у нього приймає сам Менжинський — голова ОГПУ, Блюмкін виступає з доповіддю перед колегами про становище на Близькому Сході, начальство розвідувальної мережі, йде активний підбір кадрів. А ще у Блюмкіна нове кохання: колега (співробітниця ІНО), красуня, фактично іноземка (всього рік у СРСР) — Єлизавета Горська.
Безстрашний Блюмкін умів справлятися з небезпеками, виходити з найбільш загрозливих ситуацій, ризикувати та блефувати. Якби ще так само він умів тримати язик за зубами! На жаль, про його контакти з Троцьким Ліза дізналася однією з перших. Вона вмовляла Блюмкіна «розкритися перед партією» — піти до Трилісера і доповісти про все. Потім пішла до Трілісера сама. Він з’ясував подробиці. Вник у деталі особистого значення. Звелів передати Блюмкіну, щоб той з’явився добровільно.
Але він зник. Лізі зателефонував за кілька днів, призначив зустріч. Та заїхала до Трілісера – отримала інструкції. Побачення було бурхливим: Блюмкін повідомив, що вирішив не йти ні до ГПУ, ні до ЦК, а на якийсь час зникнути — відсидітися на Кавказі, де в нього друзі та гроші, а там, дивишся, можна буде повернутися. Він попросив її заїхати на квартиру, взяти речі. Вона відмовилася: небезпечно (насправді такими були інструкції: не дати йому нічого забрати — докази). Поїхали одразу, без речей.
Вона знала, що на вулиці їх зустрінуть оперативники ГПУ та заарештують. Але ті спізнилися. Довелося сісти з ним у таксі, хоча їй було наказано цього не робити. Вона сподівалася, що тепер їх схоплять на вокзалі. Але й на вокзалі все було чисто. Окрім одного: потяг на Ростов, яким Блюмкін збирався їхати на південь, скасували.
Це катастрофа. Був останній шанс. Тепер мене точно шльопнуть.
Вона вмовила його поїхати до неї, провести останню ніч разом, однаково наступний поїзд завтра. Їх взяли дорогою — на М’ясницькій: таксі зупинили, Блюмкіну запропонували перейти в іншу машину. Він вийшов мовчки. Потім обернувся до неї, сказав з усмішкою:
Ну, прощавай, Лізо. Адже я знаю, що це ти мене зрадила…
Думки у колегії ОГПУ під час розгляду справи Блюмкіна розділилися. Ті, хто мав відношення до розвідки, пропонували обмежитися щодо відступника тюремним терміном. Кати ж- Ягода, начальник секретної частини Агранов, начальник оперативного відділу (та двоюрідний брат Лізи) Карл Паукер — наполягали на розстрілі. Зрештою вирішили — більшістю — розстріляти. Сталін ухвалив це рішення на Політбюро.
Коли вирок оголосили Блюмкіну, він нібито запитав: «А про те, що мене розстріляють, завтра буде у «Известиях» чи «Правді»»? Є й інша легенда: у підвалі Луб’янки перед розстрільним взводом начебто крикнув: «Стріляйте, хлопці, у світову революцію! Хай живе Троцький! Хай живе світова революція!» І заспівав «Інтернаціонал».
Чи так було насправді чи якось інакше, не дізнатись. Відомо тільки, що Ліза, після того, як, за вказівкою Політбюро, була перевірена її поведінка у справі Блюмкіна, залишилася в ІНО і незабаром стала «дружиною за легендою», а потім і справжньою дружиною та партнером видатного нелегала Василя Зарубіна, під час війни резидента радянської розвідки у США. А знаменитою стала не тільки як дружина резидента: вона відіграла ключову роль у крадіжці секретів атомної бомби, завербувала близько 20 учасників проекту «Манхеттен» (серед завербованих нею було й останнє кохання Ейнштейна, Маргарита Коненкова, дружина видатного російського скульптора).
Коли вже у перебудовній Москві Єлизавету Зарубіну збила машина, їй було 86 років. Про Блюмкіна всі ці роки вона не згадувала.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
