Ця вулиця змінювала свою назву двічі. Нещодавно її перейменували на Бродську, хоча і досі незрозуміло, коли назву змінять по факту. А ми згадаємо, на честь кого її називали раніше, а саме на роль чекіста-підпільника та кривавого радянського генерала.
Більшу частину свого життя пан Авдєєв ніякого відношення до Одеси не мав. Народився 1 (13) січня 1898 року на станції Піски Московсько-Казанської залізниці у ній залізничника. Закінчив реальне училище та фельдшерські курси під час проходження військової служби у Сизрані. У грудні 1917 року демобілізувався і вступив у військову організацію більшовиків (член РКП(б) із 1918 р.). 1918 року вступив на службу в повітову міліцію як старший агент карного розшуку. Отримав сім поранень, був контужений. Брав участь у Громадянській війні у Росії, воював проти військ Денікіна, брав участь у придушенні антибільшовицького повстання селян Симбірської губернії.
Після Громадянської війни служив до кінця 1927 року в Симбірській губернській надзвичайній комісії, у 1930-ті роки обіймав керівну посаду у Повноважному представництві ОГПУ СРСР у Середній Азії. З 1934 по 1936 був помічником начальника секретно-політичного відділу, а з 1936 — начальником СПО. До березня 1938 року – помічник начальника СПО УДБ НКВС Киргизької РСР; потім відкликаний у розпорядження ОК НКВС СРСР. У 1936 році він вже старший лейтенант державної безпеки. У червні 1938 року Авдєєва було відряджено в УНКВС по Тамбовській області на посаді начальника 9-го відділу. Скільки людей він занапастив за цей час – страшно навіть уявити.
Заарештований у січні 1939 року та три роки перебував під слідством. Зрештою, у 1941 році його приговорили до розстрілу. У камері смертників подав прохання направити його на фронт. 18 лютого 1942 року це прохання було задоволене. Авдєєв був направлений у діючу армію. Наприкінці 1942 року Авдєєву було надано звання старшого лейтенанта медичної служби. Опинившись в оточенні, був взяли в полон і утримували в таборі для військовополонених біля Ростова-на-Дону, де організував підпільну групу з полонених. У січні 1943 року втік за допомогою партизанського загону Михайла Трифонова, який діяв у цьому районі.
В подальшому він діє в партизанському загоні, далі буде закинутий з літака в район м. Сталіно (сучасний Донецьк), і продовжуватиме займатись диверсійною роботою. Після звільнення Сталіно 16 січня 1944 року група Авдєєва була закинута до Одеси.
Він налагодив зв’язок із місцевими підпільниками та створив партизанські загони у кожному районі. Німці оголосили нагороду в 15 тисяч марок за затримання Авдєєва, відомого під прізвиськом «Чорноморський». 2 березня 1944 був упізнаний і при спробі затримання біля будинку № 77 на Преображенській вулиці був поранений і взятий в полон. Під час допиту в госпіталі наклав на себе руки, з розмаху вдарившись скронею об залізну спинку лікарняного ліжка. Був похований на Алеї Слави у парку імені Т. Г. Шевченка.
Цього воєначальника з Одесою теж пов’язують часи Другої світової. Саме війська під його командуванням вибили німців та румунів з нашого міста. За це він отримав не тільки вулицю на свою честь, а ще і звання Героя Радянського Союзу та інші нагороди, що йшли «в комплекті» — медаль «Золота Зірка» та орден Леніна.
Після війни кар’єра Плієва пішла в гору. З квітня 1949 року — командувач 4-ї армії Закавказького військового округу. З червня 1955 — перший заступник командувача, а з квітня 1958 по червень 1968 — командувач військами Північно-Кавказького військового округу.
2 червня 1962 року війська очолюваного Плієвим округу взяли участь у придушенні виступів новочеркаських робочих. За спогадами генерала М. К. Шапошнікова, який був заступником Плієва, саме Плієв вислав у його розпорядження танки і наказав за необхідності атакувати. Якби Шапошников підкорився наказу і танки, які стояли мосту через річку Тузлов, атакували натовп, то загинули тисячі беззбройних людей. Втім, згодом розстріл людей тоді таки стався, і без наказу Плієва цього точно статись не могло.
Після видатної перемоги над власним народом Плієв керував військами на Кубі, зокрема і під час Карибської кризи. Згодом знов повернувся на Кавказ, у вже знайомий йому округ. Помер у 1979 році.
Як бачимо, жодне з імен для сучасної української Одеси не надто підходить. Один «товариш» був НКВДистом, і засудив на смерть та заслання до таборів десятки людей. Те, що він повів себе як справжній фанатик у боротьбі з гітлерівцями, аж ніяк не виправдовує його попередніх вчинків.
Щодо Плієва, то тут теж все очевидно. Так, саме він керував звільненням Одеси. Але справді звільнили Одесу прості солдати і матроси, та їх безпосередні командири. Саме вони винесли на собі весь тягар боротьби з ворогом. А Плієву, як бачимо, було за великим рахунком все одно, з ким і де воювати — хоч з німцями чи румунами, хоч з японцями, хоч з власним народом. Імені людини, яка віддала наказ рострілювати людей за те, що вони вимагали гідної зарплати та постачань хліба в місто – точно не місце в Одесі.
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
