Зараз російські окупанти дуже часто кажуть, що українська ідея та проукраїнські настрої з’явилися ледь не штучно. Але це все неправда. Український рух існував доволі давно, але йому не давали ходу. Це дуже добре видно на прикладі недільних шкіл, які слугували не тільки освіті, але і національному піднесенню. Саме тому царський уряд їх швидко заборонив.
Недільні школи — безплатні загальноосвітні початкові школи для підлітків та дорослих, що працювали у недільні дні, вперше з’явилися в Україні у 1859 році в Києві водночас з Петербургом. Одним з перших організаторів та керівників недільних шкіл в Києві, а потім в Петербурзі, був професор Київського університету В. П. Павлов.
Вчителями у недільних школах були представники інтелігенції: студенти, вчителі, гімназісти. Середних і учасники перших українських громад. Учні, як правило, поділялись на дві групи -неписмених і тих, які вже знали грамоту. Вивчали закон Божий, грамоту, арифметику, малювання. За згодою тодішнього начальника Київського учбового округа М.І Пірогова навчання в цій губернії у недільних школах дозволялося проводити українською мовою.
Але за браком підручників воно велося українською та російською мовами. У недільних школах використувалися букварі Т. Г. Шевченка, «грамотка» П.О. Куліша. Незабаром в Києві діяло вже 5 недільних шкіл.
В дослідницькій літературі існують суттєві розбіжності щодо часу відкриття недільних шкіл у різних містах України та їхньої кількості. Вважається, що слідом за Києвом була заснована така школа у Полтаві, де пізніше діяло 5 шкіл. Але історичні джерела свідчать про те, що наступною після київської недільна школа виникла в Катеринославі. Її засновником був вчитель повітового училища В. С. Панченко, а викладачами вчителі та гімназісти старших класів.
В них були контакти учасниками нелегального гуртка ліберально-лемократичного напрямку в Катеринославі, який мав назву «Клубу пиквиков». Деякі «пиквики» мали зв’язки з Харківської
Жиївським товариством. Пізніше в Катеринославі відкрили ще три недільних школи. Газета «Одесский вестник», яка приділяла значну увагу поступовим явищам у суспільному житті, надрукувала звіт В.С. Панченко про діяльність недільних шкіл у Катеринославі. В ньому вказувалося, що у 1860-1861 роках у недільних школах Катеринослава приймали участь 25 вчителів та учнів. Деякі заняття проводилися українською мовою.
На основі даних архівних джерел можна стверджувати, що в Одессі працювали в цей час 10 недільних шкіл. Відомо про діяльність недільної школи при Рішельєвському ліцеї, при 2-й гімназії, при повітовому училищі, при трьох приходських училищах в робітничих районах міста Молдаванці та Бугайовці, при приватній чоловічій школі на Молдаванці, яку тримав вчитель М. Маляров, при табачній фабриці купца Кріона, також дві жіночі школи: при пансіоні для дівчат А Бондаренко та при сирітському домі на Молдаванці.
Організатори недільних шкіл намагалися наблизити їх територіально до місць проживання учнів — робітників та ремісників. Тому більшість недільних шкіл Одеси, як в інших містах знаходилася на робітничих околицях — Молдаванці та Бугайовці. Демократична преса уважно слідкувала за виникненням та діяльністю недільних шкіл, надавала ним великого значення в освіті населення. Про Одесу писали як про одне з центральних міст України в сфері освіти, де недільні школи грали велику роль.
Широка хвиля ентузіазму, що охопила ліберально-демократично настроєну інтелігенцію, яка побачила у недільних школах можливість бескорисливого служіння народу та пробудженню його національної свідомості, сприяла посиленню антикріпосницьких настроїв, культурно-просвітницької праці серед народу.
Царський уряд у 1862 році, посилюючи репресії проти демократичного руху, а в Україні — проти українофілів, особливо, закрив недільні школи. Але за короткий час своєї діяльності недільні школи надали досвіду поступовій інтелігенції, який було використано в її різнобарвній просвітницькій діяльності серед народу в наступні роки. Свого розквіту недільні школи набули в діяльності українських громад 70-90-х років ХІХ століття та потім «Просвіт» на початку ХХ століття.
Діячі українського національного руху широко використовували їх крім культурно-просвітницьких завдань задля пробудження громадянської гідності та поширення української національної свідомості серед широких верств населення.