«Іди ти в лазню!» — відомий в Одесі (і не лише в ній) фразеологізм. І якщо вас послали в лазню, то ображатися не слід. Втім, і слідувати зазначеним маршрутом зовсім не обов’язково. Ставлення до цих закладів в нашому місті було найтрепетнішим буквально з самого його заснування. Чому? Та тому, що прісна вода була у величезному дефіциті, і перші одесити змушені були вмиватися переважно морською. Вже набагато пізніше, коли пустили довгоочікуваний дністровський водовід, місцеві інженери розробили економічні проекти, які передбачали, наприклад, полив мостових морською водою.
А тим часом дехто дозволяв собі розкіш здійснювати прісноводні обмивання навіть наприкінці XVIII століття, у старовинній лазні, що залишилася з часів Хаджибея і носила народну назву Турецької. Вода добувалась у нечисленних колодязях, що також залишилися від колишніх власників приморського степового плато.
Знаходилася ця лазня на перетині сучасних вулиць Катерининської та Поліцейської і являла собою «кімнату аршинів п’ять у довжину та ширину, освітлену зверху за допомогою кількох отворів у куполі». Підлога вистилалася мармуровою плиткою, а по периметру приміщення тяглися мармурові лави. З південного боку ця кімната з’єднувалася вузькими дверима з передбанником, до якого примикав просторий світильник, обставлений турецькими диванами.
«Диванна кімната» імітувала затишний, мало не домашній, куточок, де зацікавлена громадськість у неформальній обстановці темпераментно обговорювала комерційні та політичні новини — під філіжанку справжнього єменського мокко та скляний кальян. Кажуть, цей притулок «під покровом струменів» відвідували де Рібас та Рішельє, Батюшков та Пушкін, міські голови Ларіон Портнов та Іван Кафеджі. Невідомо, де намилювались Батюшков і компанія, але Пушкін скоріш за все, міг зазирнути сюди хіба що з цікавості або за компанію з приятелями. Оскільки у дворі Клубного готелю в будинку Рено, де він мешкав, була розташована одна з перших у місті громадських лазень, яка називалася просто «Публічною».
Час минав. Вишуканість та різноманітність лазневих послуг в Одесі продовжували зростати. Наприклад, можна було прийняти за бажання ванни лужні або грязьові, сироваткові або молочні. Пробували робити і винні, але цей тип ванн довелося заборонити — знайшлося занадто багато охочих у них захлинутися.
Багачі, що прихворіли, замовляли собі мінеральні ванни з вод знаменитих джерел Марієнбада або Віші. Причому, що дивно, в Одесі лікувальний ефект однієї ванни дорівнював ефекту, який давали всі цілющі джерела Європи разом узяті. Лікарі та курортологи довго і безуспішно билися над таємницею такого поєднання та множення цілющих властивостей, поки її одного разу не розкрив місцевий банщик:
А як же їм не поєднуватися, якщо я ванну ніколи не мию!
Неабиякою популярністю користувалися сімейні купальні, а по суті ванни на 10-й станції Великого Фонтану. У сімейні ванни приїжджали нібито з дружиною нібито прийняти ванну нібито з оздоровчою метою. Ці оздоровчі процедури вважалися настільки важливими, що сімейні ванни перейшли на цілодобовий режим обслуговування, а нібито подружжя просто чергувало під стінами, готове без будь-якого «нібито» за цілком розумну ціну подарувати кожному бажаючому сімейне щастя в лазневому кабінеті на годину або на ніч, що на банному сленгу мало на увазі «випустити пару».
У центральній частині Одеси, на вулиці Ковальській, 57, розташована красива старовинна будівля. Оригінальний орнамент на фасадній стіні, дві статуї купальниць і вдало підібране поєднання кольорів витончено виділяють будинок на тлі навколишньої старої забудови. Це і є знамениті «лазні Ісаковича». Будівля була побудована на початку минулого століття, в 1902 році, за проектом архітектора Семена Ландесмана. А тридцяти п’ятьма роками раніше, 1867 року, на вулиці Преображенській, 45 було збудовано будинок Абрама Егіза. У цих двох будинках, об’єднаних спільним внутрішнім двором, і розміщувалися лазні.
Але слово «бані», що так часто використовується в побуті, не цілком відповідає тому великому та різноманітному комплексу послуг, які тут надавали – правильніше сказати «лікарський заклад». Володів водолікарнею кримський караїм Ісаак Соломонович Ісакович – підприємець, лікар, філософ та богослов. До речі, «бані Ісаковича» – другий в Одесі за часом виникнення гідропатичний заклад (перша водолікарня була відкрита доктором Шорштейном 1848 року).
У путівнику за 1879 рік зазначено, що «Водоліковий заклад Ісаковича» складається з кількох відділень: гідропатичного закладу під наглядом доктора Розенблюма; великого літнього мінерального басейну; цілорічних «нумерних прісних та мінеральних ванн»; мармурової чоловічої лазні з душем та загальної чоловічої та жіночої лазень.
Цей, без перебільшення, розкішний гідропатичний заклад працював по 16 годин на день практично без вихідних. Цікаво, що хоч мінеральні води для ванн готувалися служителями, проте відвідувач цілком міг принести з собою будь-який екстракт та приготувати рапу самостійно.
У радянський період лазня Ісаковича продовжувала обслуговувати Одеський військовий округ. Крім безпосередньо лазні, тут розміщувалося ательє з пошиття форменого одягу офіцерського складу.
Обидві будівлі збереглися до наших днів і мають статус пам’яток архітектури. У будинку Абрама Егіза по Преображенській нині знаходяться адміністративно-офісні приміщення, а будинок з купальницями на Ковальській пустує.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
