Подумайте, якщо на зорі існування міста в магазинах, шинках, особистих підвалах та громадських льохах Одеси вдалося нарахувати 247 сортів вин, 155 видів коньяку, лікера, рому та незліченну кількість сортів горілки — як важко було людині, а особливо її печінці. На щастя, на допомогу одеситам у їхній боротьбі з напоями поспішили відважні добровольці з інших країн (54 національності). І дорогу їм у Південну Пальміру підказував не компас, а підбадьорливий винний дух, який на відміну від компаса брехати не міг.
Таку привабливість Одеси легко пояснив Пушкін, який був все ж поет і романтик, а романтики легко вибовтують чужі таємниці. В Одесі Пушкін регулярно пригощався у ресторані відомого Отона. Цей процес був прописаний до дрібниць. Пушкін лукавив, коли писав в «Онегіні», що одеситів пробуджує «гармата зоряна». Місто пробуджувала не гармата зоряна, а спрага вікова. А це означало: продер очі й бігом у ресторацію. А там «легке вино з льохів принесене на стіл послужливим Отоном». Так, Отон серцем відчував, чого зранку прагне душа великого поета. Щоправда, російського поета ніхто за язик не тягнув трубити на всю імперію подробиці, що Отону «вино без мита привезене».
«Без мита». Ось звідки такий достаток імпортних напоїв у старій добрій Одесі. Що тільки не пили в цьому місті: «Шато Лафіт», «Шато Латур», «Кло-де-Вужо», «Шамбертен», «Токай», «Мадеру», «Херес», «Марсалу», «Амонтільядо». Одних шампанських було не злічити — від «Мумм Карт-бланш» до «Кліко» (29 сортів). Минали роки, а нічого не змінювалося. На початку ХХ століття в Одесі було понад дві з половиною сотні виноторгових точок та понад сотню номерних (тобто казенних чи державних) винних крамниць із найекзотичнішими іменами, аж до «Замок Тамари» (з натяком, мовляв, ми з Тамарою п’ємо напару) .
Але одесити були патріоти. Щоб підтримати вітчизняного виробника, намагалися пити вітчизняні напої, а щоби підтримати міжнародний престиж Одеси, запивали їх імпортними. Любов до рідних святинь щепив одеситам ще намісник краю граф Михайло Воронцов. Він не намагався привчити нашу людину не пити взагалі (кому таке під силу?!), він закликав пити виключно «наше». У цьому Воронцов бачив великий сенс, адже «наше» везли з кримських виноградників (вгадайте чиїх? — вірно, Воронцова). Не меншим патріотом був генерал Кобле, градоначальник Одеси. На продукції його виноградників у Коблеві загартовувався патріотизм одного покоління одеситів.
«Що» пили в Одесі ми розібралися, але набагато цікавіша тема «Як пили в Одесі». Одесити знали міру, бо завжди мали з кого брати приклад. Наприклад, градоначальник Левашов розробив особливу технологію пиття. Тільки починався робочий день, з кабінету градоначальника долинало: «Людино, будь ласка, мені б чогось попити». Помічник з особливих доручень негайно виконував це доручення.
Лише тоді в Одесі була проблема із водою. Тому навіть у канцелярії градоначальника у будь-яких ємностях зберігався вермут. Дякувати Богу, з ним проблем в Одесі не було. Левашов відпивав із келиха і обурювався: «Братку, це що ти приніс замість води?! Ну, гаразд, вже не бігай двічі». Добр був безмірно. Зрозуміло, що чиновники канцелярії так його поважали, що пили те саме, що й начальство. Зате, як кипіла робота! А яка була економія води!
Одесити завжди ділилися на витривалих, сором’язливих та малопитучих. Витривалі — це ті, хто пив, поки не винесуть, сором’язливі — поки не починали за стінку триматися, а малопитущі — це ті, хто б не пив, їм все мало. Статистика стверджувала, що на кожних сто одеситів припадало по одному питному закладу. В одному будинку могло бути до п’яти-шістьох шинків. Так більше й не потрібно — решту добирали вже після роботи, сівши обідати. У газеті «Одеський вісник» за 1870 рік було навіть зацитовано такий діалог:
Єдиним стримуючим фактором у питаннях випивки були дружини. Не в тому сенсі, що вони обмежували чоловіків у життєво необхідному. Просто багато чоловіків скаржилися, що варто їм перебрати, і в очах починає двоїтися, тобто здаватися, що дружини вже дві. Дві дружини — винести таке багатьом було під силу.
Одеські професіонали питної справи виявляли високий аскетизм. Навіть під дулом пістолета відкидали закуску після міцних напоїв. Так в аристократичних районах Одеси народився рецепт дивовижного напою, за якого жодна закуска не була потрібна.
Він хоч і вважався секретним, але які вже секрети від своїх записуйте: 50% розсолу змішати з 50% шампанського, п’ється в будь-якій кількості і будь-якому віці. Цю суміш пили навіть світські левиці, причому жінки стверджували, що одна склянка цього напою розгладжує будь-які зморшки. Ось тільки не уточнили левиці, склянку треба спочатку направити всередину чи одразу на зморшки.
Як бачимо, одесити толк у напоях знали. Їм спочатку була щеплена висока культура пиття та особлива вибірковість у виборі напоїв. Цю культуру прищеплювали гідні люди. Наприклад, Віктор Енно, який кілька десятиліть виконував обов’язки бельгійського консула в Одесі, а попутно постачав у місто такі напої, які неможливо було не випити за дружбу двох великих народів. Поруч із його ім’ям по праву стоїть ім’я П’єра (Петра) Нуво. Вісімдесят років він та його спадкоємці задавали тон у виноторгівлі Одеси. А принагідно одесити вже не забувають і таких постачальників вина як Рубо, Жюльєн, Існар або виробників коньяків як Штауб, Турнер, Шустов.
Так, пам’ять породжує багато приємних спогадів, скажімо, що цебро вина в Одесі коштувало півтора карбованці. Тож чи треба дивуватися, що за такої дешевизни те відро відразу хотілося осушити. А якщо хотілося, то себе вже не стримували.
Згадується розповідь Ігоря Губермана про одну єврейську сім’ю, яка цілком могла стати героями Бабеля. Батько — величезний, як ломовий візник, мужик і троє синів, таких самих величезних. Вони працювали на бійні. Жили за жорстким розкладом: вставали о четвертій ранку, випивали по склянці горілки і йшли на забій худоби.
І треба ж, молодший син раптом одружився. У будинку з’явилася феєподібна, тендітна дівчина Іва, яка обожнювала чоловіка, коли він з такої інтелігентної родини. Іві все подобалося, лише одного вона не могла збагнути: чому чоловік Боря з ранку випиває склянку горілки, а не чашку кави з булочкою? І одного разу вона наважилася про це спитати.
Борис був не тільки наймолодший, а й найсоромливіший, тому за нього відповів тесть: «Івочка, дитинко, ну хто ж натще серце здолає каву з булочкою!». Так, подолати таке не кожному дано, як і не кожному дано зрозуміти без ста грамів одеський менталітет.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
