У передвоєнні роки одесит мав набагато більше шансів потрапити в підвали будівлі УНКВС на Маразлієвській (Енгельса), ніж отримати підвищення на роботі. Заарештовували, а потім розстрілювали за анекдоти, за критичні висловлювання на партійних та профспілкових зборах, за помилки на виробництві, які називали «шкідництвом» та «саботажем», через чиїсь кляузи та інші надумані причини.
Специфіка проведення масових операцій НКВС СРСР у 1937-1938 гг. задавалася, в першу чергу, як географічно-господарськими особливостями регіонів СРСР, так і наявністю на території цих регіонів різних соціальних та етнічних груп населення, які були об’єктами каральних дій органів таємної поліції. Інтенсивність репресій, як правило, була вищою в промислових регіонах, ніж у сільськогосподарських, у прикордонних областях – ніж у внутрішніх районах країни, у містах, де розташовувалися «режимні» об’єкти військової промисловості – ніж у місцях розташування «звичайних» підприємств.
Посиленню репресій також сприяла наявність спецконтингентів та «ворожих» етнічних груп, яким відводилася роль потенційної «п’ятої» колони. У разі накладення цих факторів один на одного каральний ефект неминуче мультиплікувався. Місто Одеса та Одеська область мали практично весь набір факторів, що зумовлювали інтенсивні та масштабні репресії, що й підтвердилося практично.
Згідно з оперативними планами НКВС УРСР щодо вилучення куркулів та кримінальників за першою та другою категоріями, складеними в середині липня 1937 р., Одеській області відводився лише п’ятий рядок серед семи областей України та Молдавської АРСР: за наявними орієнтовними даними, за «першою категорією» тут підлягали арешту та розстрілу 310 куркулів та 90 карних злочинців, а за другою мало бути засуджено 1000 куркулів та 400 карних злочинців. Але відповідно до наказу НКВС СРСР № 00447 від 30 липня 1937 р. для Одеської області були встановлені нові, вищі, ліміти репресій, які неодноразово підвищувалися внаслідок цинічного торгу між центром та периферією.
В результаті завершення першого етапу операції за наказом № 00447 одеські чекісти зустріли 1 січня 1938 р. на четвертому місці по Україні (9650 чол. репресованих) – слідом за Донецькою, Київською та Харківською областями.
Підсумок масових операцій на Одещині становив, очевидно, не менше 20 тис. осіб, розстріляних або відправлених до таборів. Таким чином, головний удар НКВС на Одещині був, як і загалом за Радянським Союзом, нанесений по рядовому населенню. Проте чисельність постраждалих комуністів також була високою.
У довідці, поданій 7 січня 1938 р. в НКВС СРСР, начальник УНКВС Федоров повідомляв, що по Одеській області з червня по грудень 1937 р. було заарештовано 562 члени ВКП(б) із «правотроцькістського підпілля», у тому числа 1-й секретар обкому Є. І. Вегер, 2-й секретар обкому
Ф. Я. Голуб, голова облвиконкому П. Д. Бойко, секретар міськкому С. Ф. Самойленко, голова міськради О. Ф. Довбиш, а також 20 секретарів міськкомів та райкомів партії, 12 завідувачів відділів обкому партії, обласний прокурор та його заступник у спецсправах, редактори газет, низка директорів МТС та інших керівних працівників.
У 1938 р. розгром Одеської партійної організації продовжився. З 1 січня 1938 р. по 1 серпня 1938 р. УНКВС по Одеській області заарештувало 213 троцькістів та правих, 27 учасників військово-фашистської змови, 44 меншовики, 15 бундівців, 96 есерів, 29 анархістів та 119 сіоністів. Переважна більшість з цих 545 людей були на момент арешту членами ВКП(б). Частині з них судилося пережити «Великий терор», вийти на свободу вже 1939 року і відіграти значну роль у кампанії з відновлення «соціалістичної законності».
До підслідних у Одесі застосовувався практично весь арсенал методів слідства масових операцій – багатогодинні «вистійки» та «висидки», «конвеєрні» допити, побиття, матюка лайка, їм плювали в обличчя, кричали у вуха, гасили об тіло сигарети, струшували за комір гарячий попіл, позбавляли їжі та води, залякували, застосовували провокації, шантажували, загрожували рідним та близьким, використовували свідчення штатних свідків, у тому числа з числа агентів та інформаторів, симулювали розстріли і тому подібні методи тиску.
Ось лише декілька прикладів того, як в НКВС ставились до підслідних. Колишній підслідний Н. А. Мосальов показав про слідчого Берензона: «При моїх посиланнях на рішення лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б) Берензон відповів – “підітрись”».
Заарештованому робітнику газети Теплицькому на прохання про побачення з прокурором слідчий Абрамович показав на свій статевий орган і заявив: «Ось тобі прокурор», а потім додав: «Май на увазі, ми не прокуратура й у зуби не заглядаємо».
Колишньому працівнику земельного відділу облради Баргеру слідчі неодноразово казали:
«Що ти сидиш як поц, це тобі не обком», «Фашист, це тобі не обком», «НКВС – не богадельня», а затриманий керівник обласного фінансового відділу Сенкевич стверджував, що Абрамович, коли говорив про партію, слово «секретар» інакше як «сракатар» не промовляв.
Весь цей «словесний» арсенал відображав фактичне сприйняття чекістами нової ситуації, що склалася протягом «Великого терору», а також свого нового місця у системі влади. Вищезгаданий Берензон, наприклад, обурювався тим, що партійні органи з ним проводили бесіду перед призначенням на вищу посаду: «Хто їм дав таке право, вони ж мене всі знають, я два склади обкому пересажав, не можна так зі мною розмовляти».
Ще 1937-го активно «чистили» національні меншини. 80 років тому бути німцем, болгарином чи поляком у нашому прекрасному «багатонаціональному» місті було не просто небезпечно, а смертельно небезпечно. Розстрільні списки сповнені Шульцев та Шумахерів, Сікорських та Ковальських… Українцям було легше, але й вони ризикували одного дня виявитися «агентами Коновальця» з усіма витікаючими.
Скажімо, наприкінці 1937-го чекісти «виявили» в університеті (нинішній ОНУ імені Мечникова), педагогічному та медичному інститутах таку собі «Військово-націоналістичну організацію Одеси», яку нібито створили українські націоналісти спільно з сіоністами та есерівським підпіллям. Для розкручування справи використовували доноси скривджених викладачами студентів. Загалом було заарештовано 40 осіб, переважно українців та євреїв (хоча були й греки з білорусами). Більшість розстріляли…
За даними «Одесського меморіалу», кулю в потилицю отримав кожен другий із заарештованих німців (інших направили до таборів та на спецпоселення, де багато хто загинув від голоду та хвороб). У росіян, євреїв, поляків та українців цей показник становив 28-33%.
Де саме чекісти творили свою криваву справу, точної інформації немає. В архівних документах місця розстрілів не фігурують, і все, що мають у своєму розпорядженні дослідники, — це виявлені братські могили вбитих і непрямі свідчення. Зважаючи на все, у двадцятих розстріли відбувалися у підвалі будівлі управління НКВС на Енгельса (Маразлієвській), 40 – тій самій, яка восени 1941-го року підірвав загін Молодцова-Бадаєва, давши окупантам привід для чергової серії масових вбивств.
У тридцятих страти почали чинити у підвалах Тюремного замку на Водопровідній, де зараз СІЗО. Тіла заривали на 135 ділянці Другого християнського цвинтаря. Благо, везти далеко не треба: переніс через дорогу, і ось він, цвинтар. У 1990-х на цій ділянці знайшли братську могилу із останками 170 осіб.
У розпал терору закопувати вбитих на цивільному цвинтарі, куди мали доступ звичайні люди, вважали політично недоцільним. Та й темпи кати взяли такі, що жодного цвинтаря не вистачило б. Тоді для спецпоховань виділили територію за містом. Саме її, зважаючи на все, і знайшли років п’ятнадцять тому на шостому кілометрі Овідіопольської дороги. На початку тридцятих там було звалище. Ділянку розчистили, поставили навколо паркан із колючим дротом, організували охорону. Стратили напевно там же. Вдень рили котлован, уночі привозили у прихованих вантажівках приречених, швидко стріляли і до ранку закопували.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
