Колись Балківська була найдовшою вулицею старої Одеси. За великим рахунком, ця вулиця старша за саму Одесу. Нині Балківська – широченна автомагістраль від Пересипського мосту до Горбатого. Майже скрізь вона забудована висотними житловими будинками. Проте, на ній збереглося кілька кварталів старих будинків, у тому числі й тих, у яких відбувається дія «Одеських оповідань» Бабеля. А в одному місці Балківська йде не однією вулицею, а трьома паралельними проїздами. І ще в одному – двома.
Все від того, що вулиця проходить дном Водяної балки — одного з найбільших одеських ярів, що впадав у море біля Пересипу. На його дні раніше текла річка, нині укладена в колектор зливи. Річку старожили називали «смердючкою» — до неї стікалися нечистоти з усієї балки, а після дощів — ще й із Молдаванки та Бугаївки. Витоки цієї річечки і зараз можна побачити в районі шляхопроводу «Поїздний» під залізницею — посеред приватного сектора там є заболочена місцевість.
А якщо прогулятися Виноградним провулком між вулицями Бабеля та Дальницької — то можна розглянути серед завалів будівельного сміття залишки балки і навіть напівзасипаний старий міст — все, що залишилося від Водяної балки минулого. До речі, ще 7-8 років тому на будинках Виноградного провулка висіли вуличні таблички з назвою «Водяна балка».
Є підстави вважати, що Водяну балку було заселено козаками ще до заснування Одеси. І не лише козаками – у 1792 році у Водяній балці збудували найстарішу з відомих у нашому місті синагогу. Руїни її розібрали румуни під час окупації. А розташовувалась вона на схилі біля нинішнього автовокзалу — нині зритому під автозаправку. В одеських балках ще до офіційного заснування міста вже були невеликі селища козаків, євреїв та селян-утікачів.
У самій Водяній балці вже до 1797 року було понад два десятки колодязів, воду з яких бочками возили до молодого міста. У долині безіменної річки влаштовували ставки — два з них уціліли і донині в Дюківському парку, ще один, на самому початку вулиці, тривалий час називався «міським ставком», а з 1920-х став накопичувачем зливової каналізації.
І надалі саме Водяна балка залишалася важливим центром постачання міста водою – після Громадянської війни та під час Другої світової війни та окупації, коли водопровід працював погано, вода подавалася лише до низовинних районів міста. А коли в деякі періоди водогін взагалі не працював – згадували про старі колодязі та брали з них воду. Досі серед людей похилого віку вулицю Градоначальницьку іноді називають Водовозною — нею під час оборони Одеси у цистернах та бочках возили воду з джерел у районі Дюківського парку.
Саме тут, на Балківській, була і дача самого Рішельє – градоначальника, який поклав основу процвітання Одеси на наступні століття. Переживши блиск герцогської садиби, запустіння кінця XIX століття, розквіт парку радянського часу і ще одне запустіння, і зараз стоїть невелика будівля дачі Дюка — посеред однойменного парку.
Трохи далі, на місці нинішнього технікуму зв’язку, його гуртожитків та телефонної вишки, знаходилася садиба графа Петра Олексійовича Розумовського – онука останнього гетьмана України та друга Рішельє. Одноповерхова будівля дивакуватого і нелюдимого нащадка козаків була збудована в стилі ампір. Вона сильно постраждала під час Громадянської війни, потім деякий час була студентською «общагою», а наприкінці 1930-х її знесли.
Ще далі на Балківській, кут Дальницької жили герої Бабеля. Вдома ці стоять досі і розселяти їх ніхто не збирається. Але не лише Любка Козак жила тут. На території нинішнього кварталу глухої Бугаївки між Колонічною, Виноградною (Бабеля) та Водяною Балкою знаходився хутір найвідомішої одеської серцеїдки свого часу Кароліни Собаньської. А в неї в гостях бували Пушкін та Міцкевич.
Завдяки близькості до джерел води та дешевої робочої сили (Молдаванка, Бугаївка – місця, де у другій половині XIX століття жили не найзабезпеченіші верстви населення), Балківська стала однією з перших одеських промзон. Тут і найбільший пивзавод Енні, і фабрика гир та терезів Іллі Каца, майбутній завод «Точмаш». Вже за радянських часів на Балківській побудували «Будгідравліку», перетворили пивзавод на завод харчових концентратів, а на околицях Балківської з’явилося багато інших підприємств.
Ще до кінця 1960-х Балківська, перейменована у Фрунзе, являла собою вузьку, бруковану кривим каменем заштатну вуличку, що тягнеться вздовж річки-смердючки, нікому не потрібну і ніким не відвідувану. Хіба що облагороджений після війни Дюківський парк надавав вулиці та її району трохи гарних рис. Та вузькоколійний 30-й трамвай зрідка деренчав і гуркотів під вікнами маленьких і не дуже будинків — від Херсонського скверу до станції Товарної. Лише у 50-х від Дюківського парку до Херсонського скверу трамвайні колії зробили «трьохнитковими» — щоб могли ходити трамваї і вузькою, і широкою колією, до кожного шляху додали ще по одній рейці.
Але саме у 60-х вулиця почала змінюватись на краще. Навпроти Матроського узвозу з’явився перший в Одесі квартал «хрущовок» із восьми будинків. Потім вулицю перетнув Московський міст — початок нової автотраси на Київ та Ленінград. 1964 року біля мосту збудували новий автовокзал. А потім вулиця Фрунзе стала наймасштабнішим транспортним довгобудом міста. Справа в тому, що у зв’язку з будівництвом нових житлових масивів на південному заході (Черемушки) і півночі міста (селище Котовського) потрібно забезпечити транспортний зв’язок між ними, минаючи центр міста. Під таку транзитну магістраль обрали вулицю Фрунзе, назвавши її «Фрунзе – Якіра». 1970 року почалася тотальна реконструкція.
Ділянку від автовокзалу до Пересипських мостів розширили: вузька вуличка перетворилася на шестисмугову магістраль із виділеною трамвайною лінією посередині. Навколо неї збудували кілька сучасних мікрорайонів. Річку-смердючку прибрали в колектор. Старі будинки навпроти Пересипських мостів знесли, а протягом усього проміжку від мостів до автовокзалу старі будиночки залишилися лише навпроти Дюківського парку.
А ось ділянка від автовокзалу до Горбатого мосту залишилася реконструйованою «наполовину». Проїжджа частина розширилася до трьох смуг на дві сторони, та замінили трамвайні колії на широку колію. 30-й трамвай з 1976 року став ходити від Херсонського скверу до Дальніх Млинів. Частину старих будинків знесли, збудувавши на їхньому місці нові панельні житлові будинки, заводські корпуси та центр телефонного зв’язку.
У період цієї тотальної реконструкції з’явилися два топографічні парадокси. На самому початку вулиці основну проїжджу частину проклали збоку від старої вулиці — в результаті будинок №4 по парній стороні знаходиться на непарній до нової дороги. Таким чином між Херсонським сквером та Ольгіївським узвозом є дві вулиці — стара Балківська у вигляді глухого кута і нова проїжджа частина.
Але і це ще не все — від Червонослобідської до «берега» ставка-накопичувача тягнеться тупиковий провулок, будинки якого також мають нумерацію по Балківській, так що перший квартал вулиці йде у трьох місцях. Ще один парадокс – між автовокзалом та вулицею Середньою. Стара Балківська йде підйомом ліворуч від автовокзалу до Середньої, прокладена ж у 1970-х нова проїжджа частина йде прямо.
У такому вигляді Балковська протрималася до 2008 року, коли під час реалізації проекту автотраси «Північ-Південь» частину вулиці від автовокзалу до Мельницької розширили до шести смуг. Реконструкція велася без проекту, внаслідок чого адміністрація мера Едуарда Гурвіца непродумано ліквідувала лінію 30-го трамвая, позбавивши електротранспорту не лише більшу частину Балківської, а й район Дальніх Млинів. У цей же час Балківська почала перетворюватися на діловий центр – заводські корпуси стали перетворюватися на офісні бізнес-центри, а на пустирях збудували кілька торгових центрів.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
