Правильно кажуть знавці, що «азартно жити не заборониш». Але серед винайдених різновидів азарту одна з роками набула особливо вишуканих форм — це ми так вишукано про більярд. У жодній іншій грі не буває так очевидно, хто переміг, а хто програв. А ось у більярді, якщо людина сидить під столом і, намагаючись перевершити самого божественного Паваротті, видає божественне «ку-ка-ре-ку!» — одразу ясно: сьогодні не його день.
Більярд у Одесі любили завжди. Згадується така історія. Більшість фільму «Місце зустрічі змінити не можна» знімалася в Москві. Але сцену у більярдній режисер Говорухін вирішив знімати в одеській більярдній, що стояла над морем у Шевченківському парку. Там художнику фільму нічого й міняти не довелося б.
Замизкана підлога, старі столи, обшарпані стіни — повний букет повоєнної дійсності. Висоцький приїхав на зйомку з Мариною Владі. Поки всередині більярдної йшла репетиція, Марина сиділа на лавці біля входу і насолоджувалася лагідним одеським сонцем. І раптом мимо йдуть морячки-курсанти. Побачили красуню Марину і просто скам’яніли.
І тут один із них каже товаришам: «Це ж Марина Владі! Та сама! Братва, гайда в більярдну, — мабуть, там Володя Висоцький кулі катає! Кажуть, він майстер – треба подивитися!». Марина Владі, хоч і французька кінозірка, але російського коріння, почувши таке, тільки важко зітхнула: хіба міг її успіх у десятках картин змагатися з картинно покладеною в лузу кулею? Із цим немислимо було змагатися, особливо в Одесі.
Кафе чи трактир в Одесі тільки тоді вважався «пристойним», якщо в ньому був хоча б один більярдний стіл. Російські столи не котирувалися – треба було везти з-за кордону. А вони часом коштували цілий стан. Благородні батьки Одеси, складаючи заповіт, першим вписували в нього більярдний стіл, ну, а якщо такого не було, як бідні родичі, сором’язливо залишали спадкоємцям кам’яний будинок або процвітаючий банк, але як кажуть в Одесі: знайшли з чим рівнятися!
Більярд поважало багато, перш за все письменників. Почесним гравцем був граф Лев Толстой. У його московському будинку одразу разом із ним оселився і більярдний стіл. Щоправда, за радянської влади, коли той будинок став музеєм, піклуючись про графське обличчя-мораль, стіл зник. А по правді, не зник, а перекочував на дачу одного із членів Політбюро. Партійному начальству все було можна — яке там морале у нашого Політбюро!
До речі, Пушкін забрав до більярду саме в Одесі, причому настільки, що його Євген Онєгін буквально
«Щораз він день свій почина,
А потім, з пильністю науки,
Тупого кия взявши в руки,
На біліарді грає сам,
І так до вечора. А там…»
Силует Олександра Купріна одесити регулярно бачили у матових вікнах заскленої веранди кафе Лібмана, що розташувалося на розі Дерибасівської навпроти Соборної площі. Літературознавці вважають, що він приходив туди «розвіятися», а тамтешні завсідники по секрету ділилися, що Олександр Іванович заглядав у більярдну Лібмана в надії поправити свої фінансові справи.
До речі, і в кафе Фанконі більярдні столи не простоювали без діла, що було навіть оспівано у знаменитій пісні, в якій згадується «маркер відомий Моня, про чий хребет зламали кий у кафе Фанконі». У маркери зазвичай йшли досвідчені більярдисти. Отож і Моня, відкрита душа, не приховував, що більярд — небезпечна гра. Боже борони, не подумайте, що він мав на увазі кий, що погуляв по його спині.
У Моні були докази сильніше: «Коли готуєшся завдати удару по кулі, доводиться нахилятися і приймати таку позу, що будь-хто може ззаду цим скористатися». А от хтось Опанас Прокудін, який відкрив трактир «Париж» на розі Дерибасівської та Колодязного провулка, у своєму закладі встановив цілих дев’ять більярдних столів. І все це в одній невеликій зальці. Мабуть, якби тоді існувала «Книга рекордів Гіннесса», Прокудін обов’язково прикрасив би її сторінки. І рекордом стала б не кількість столів, як може згаряча хтось подумати, а ті суми, які спритник Прокудін примудрявся знімати з кожної «піраміди».
Маючи таку кількість столів (ясна річ, більярдних) одесити не голодували. Гра йшла не тільки в шинку «Париж», а й у «Північному готелі» в Театральному провулку, і в «Паризькому готелі» на Приморському бульварі, і в кафе-шантані Алексєєва до Міськсаду.
На гастролі до Одеси наїжджали знамениті російські катали, на кшталт Леона Гоффара чи «професора Фора». На такий випадок заклад закривався, і йшла відчайдушна рубка в батифон, найазартніший різновид більярду.
Напевно, щоб надихнути нинішніх більярдистів, слід згадати ще одне історичне місце Одеси, до якого 1830 р. доклав руку архітектор Ф. Боффо — палац на Приморському бульварі (нині Палац моряків). Польський письменник Юзеф Крашевський, який відвідав Одесу, захоплювався його розумним облаштуванням. Обмежимося лише однією фразою з його спогадів: «З подвір’я подвійні італійського мармуру сходи ведуть у більярдну…». Чи це не ознака розумної далекоглядності господарів?
Доречі, хто тільки не ставав господарем цього палацу-красеня — і харківський поміщик, і вдова графиня, і спритний підрядник, але подвійні сходи незмінно вели до більярду. І тільки коли приміщення було куплено скарбницею під Штаб головнокомандувача, у палаці був наведений справді військовий порядок — ні, більярд не прибрали (бо де російське офіцерство зможе вдосконалювати свої тактичні навички, плануючи сміливі більярдні операції) — але, нарешті, біля входу до Штабу головнокомандувача було виставлено охорону. Так ось, зроблено це було не для того, щоб туди не проникали щасливі шпигуни, а щоб звідти не збігали невдахи, що продулися на більярді.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
