Проституція була завжди, її невипадково назвали «першою найдавнішою професією». Вона шанувалася у Стародавній Греції, цінувалася у Римі, заохочувалася у середньовічній Європі. Портрети жриць кохання прикрасили найкращі полотна Тіціана, Гольбейна, Вермеєра. Відповідно, не залишилась байдужою цього ремесла і Одеса.
До 1843 проституція в Російській імперії була під забороною. Із цим соціальним злом боролися, його забороняли, але все одно воно існувало. Тож у 1843 році вирішили проституцію легалізувати. Це було зроблено не так з великої любові до “продажного кохання”, як для того, щоб організувати лікарсько-поліцейський нагляд за цим явищем і над самими жінками, які надавали інтимні послуги. Це відбувалося тоді, коли майже всі венеричні захворювання були невиліковними, а надійних засобів контрацепції не існувало.
Тоді ж було випущено «Правила для публічних жінок», які жорстко регламентували відносини повії з клієнтом, а також з власницею терпимості. Так, жінка мала регулярно проходити медичне обстеження (два рази на тиждень), замість паспорта вони отримували спеціальну книжку, а також, за правилами, могли не віддавати більше трьох чвертей заробітку утримувачці будинку розпусти. Як правило, правила часто порушувалися, а кількість жінок, які займалися наданням інтимних послуг приватним чином, була в рази більша за тих, хто перебував у легальних будинках терпимості.
За різними оцінками початку XX століття в імперії налічувалося до 40 000 жінок, які займалися проституцією поза легальними домами терпимості. Щодо самих закладів, то їх у 1901 році було 2 400, і в них перебувало до 15 000 жінок. Причому, чим крупніше місто, тим вища концентрація “жриць кохання”, якщо у Києві їх було 2 на тисячу мешканців, то у Москві – вже 15 на тисячу мешканців.
Як правило, про проституцію в Одесі ми дізнаємось із розділу “кримінальна хроніка” у щоденних газетах, що виходили із середини XIX століття. Так, “Одеський листок” від 17 липня 1884 року яскраво описує вбивство повії Марії Воронович від рук обманутого шанувальника. Журналісти півтори вікової давності не пошкодували драматизму в описі вбивства Марії у будинку терпимості, що знаходився у самому центрі Одеси – на вул. Ланжеронівській.
Найчастіше проституція описувалася як соціальне зло, а самі жінки уявлялися виключно в негативному світлі. Як правило, вони фігурували в крадіжках як обвинувачена сторона. За подібні дії передбачалося покарання, але воно було відносно легким – зазвичай за крадіжку годинника, гаманця повії отримували по три місяці в’язниці.
Як правило, жінки, які займалися проституцією, не могли сподіватися на будь-яку підтримку чи співчуття. Один із газетних матеріалів за 1905 рік описує ситуацію, коли 16-річна дівчина була звинувачена в пограбуванні дорослого чоловіка, який мав намір провести з нею час, проте в публікації не йшлося про засудження цього чоловіка або спокушанням дівчини, яка не досягла повноліття. За існуючими тоді правилами займатися проституцією було можливо лише з 18 років.
Також у газетах любили проводити паралель між жінками, які вживають алкоголь та повіями. Як правило, ці публікації будувалися на протиставленні благочестивої дружини та розгульної п’яної бестії. Втім, обходилися без особливих подробиць, підкреслюючи, що “не можна уявити, які бешкетування творяться на Театральній площі…”.
Погана слава була біля Ланжероновського узвозу, де розташовувалися нічліжки та численні притони. Близькість до порту тільки додавала «колориту» цим нетрям. Втім, облави проходили скрізь, найчастіше притони та борделі перебували на Молдаванці. Але бувало, що поодинокі «жриці кохання» чіплялися до перехожих навіть на Соборній площі. 1887 року навіть архієпископ Херсонський та Одеський Ніканов писав скарги на подібну поведінку.
Одеською «Ямою» була вулиця Крива, згодом перейменована на Провіантську, і вже зовсім, щоб замістити сліди, на Асташкіна. Там двері до дверей стояли спецзаклади, як готелі, які мали свої законні зірочки. Так, трирублеві будинки терпимості були обставлені позолоченими меблями, а кабінети мали килими та дивани. Рублеві будинки знамениті були трав’яними матрацами, на яких часом не було навіть ковдри.
Вулиця «червоних ліхтарів» до ночі набувала святкового, як на Великдень (це слова Купріна), вигляд: «Всі вікна яскраво освітлені, весела музика скрипок і роялів долинає крізь шибки, безперервно під’їжджають і їдуть візники».
Особливої уваги варті «матусі», тобто. господині тих закладів, фарбовані, з неодмінним боа з пір’я навколо шиї та солодкоголосим баском. Їх побоювалася навіть поліція, яку природно «підгодовували», кожен по-своєму. Наприклад, у притоні мадам П. Друкер, поліцейських чинів якісно обслуговували дві дочки мадам Друкер, ясна річ за профілем закладу. Коли ж через якесь стихійне помутніння в мізках міського начальства, будинки терпимості з вулиці Кривої та з вулиці Спиридонівської, яка теж жила не без гріха, довелося перемістити на Молдаванку, там особливо відвідуваним став будинок Марії Іванівни (вул. Запорізька, 7).
Вона та її дівчатка були справжніми професіоналами, про що свідчить один судовий процес, про який розповів краєзнавець Р. Александров. Синок одного одеського купця, завітавши до закладу Марії Іванівни, підчепив погану хворобу чи то від Хаї Квас, чи то від Лізки Ізмайлової, а, може, й від Вірочки — ну, просто у дитини той вечір вийшов досить насиченим.
Перед міровим суддею постала сама Марія Іванівна, не довіряючи захист своїх курочок всяким адвокатишкам. Кутаючись у розкішне боа, тоном ображеної невинності вона кинула на захист своєї справи аргумент, який миттю переконав і суддів, і прокурорів, і публіку, але головне допоміг виграти справу. Так аргумент же того вартий: «А хай спадкоємець цього мусью не тягається по повіях». Що ще тут можна додати?
За даними статистики за 1868 рік, в Одесі існувало 76 офіційних громадських будинків, у яких перебувало 608 повій. Як правило, дівчата працювали у цій сфері не більше 5 років, тому існувала розгалужена система вербування нових робітниць. Часто їх залучали, як і в наші дні, перспективою роботи, що добре оплачується. Іноді й самі утримувачки борделів їздили містечками Херсонської губернії, щоб привабити до себе нових дівчат. Обіцянки роботи в модних майстернях оберталися сексуальною експлуатацією та безправним станом.
Покарання за торгівлю “живим товаром” було вкрай слабким. Так, у газеті “Одеські новини” у травні 1913 року було розміщено замітку про судове рішення за торгівлю людьми. Процитуємо його повністю: «Міщанку Ф. Гордавера засуджено судовою палатою до 4-х місяців тюремного ув’язнення за продаж дівчат у будинки терпимості».
А в одній із одеських газет було опубліковано матеріал про затримання двох посланців із Османської імперії. Вони дісталися у своїх пошуках довірливих дівчат до Варшави, де й були затримані. Пояснення з їхнього боку було максимально простим: вони не знали, що в Російській імперії заборонено торгівлю людьми. Як результат, обидва були депортовані.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
