Гумор став невід’ємною частиною Одеси, таким же символом, як Оперний театр чи Дюк на Приморському бульварі. Одеська манера спілкування – це ціла наука: трохи саркастична, завжди дотепна, з тонким шаром іронії, що приправлена теплотою й доброзичливістю.
Фрази на кшталт «Мадам, я маю до вас розмову» чи «Щоб так, так ні» давно стали крилатими, проростаючи далеко за межі міста й осідаючи в українській культурі. Але звідки взялася ця знаменита манера? Чому саме в Одесі люди навчилися сміятися над собою, підколювати ближнього й знаходити смішне навіть у найгіршому?
Одеський гумор – це не випадковий спалах веселощів, а продукт багатої історії, строкатого населення й особливого ритму життя. Українці з сіл, росіяни з півночі, євреї з містечок, греки й італійці з кораблів, вірмени й болгари з торгових шляхів – усі вони з’їжджалися сюди, приносячи свої звичаї, жарти й погляди. До цього додався статус порто-франко в XIX столітті, який зробив Одесу осередком торгівлі, авантюр і легкого хаосу. Усе це разом створило ідеальний ґрунт для гумору – гострого, як ніж контрабандиста, і теплого, як літній бриз над Чорним морем.
Одеса з’явилася як порт, а портові міста завжди мають свій особливий характер – тут люди, мови й долі змішуються, як інгредієнти у гарній страві. Уже в перші десятиліття XIX століття Одеса стала домом для десятків національностей, кожна з яких додала щось своє до майбутнього гумору. Наприклад, єврейські мешканці міста ще здавна жартували над собою й покупцями, вигадуючи фрази на кшталт «Шоб я так жив, як ви мені платите!» чи «Це не товар, це просто мрія, але за ваші гроші я її продам». Адже, як добре знають одеські продавці, без гарного слова поганий товар не продаси. Греки, французи, італійці – всі привнесли якийсь свій вклад, і до того ж мусили порозумітись між собою, а в цьому гумор – один з найкращих помічників.
Ця багатонаціональна какофонія породила одеський суржик – унікальну мовну суміш, де українське «шо» спліталося з російським «ну», ідишськими інтонаціями й французькими словами типу «мерсі» чи «пардон». Подібних словесних конструкцій в Одесі є на будь-який випадок, а деякі з них живуть і сьогодні.
Портове життя додало ще одну важливу нотку. Одеса XIX століття жила торгівлею, контрабандою й аферами. Тут кожен другий був або купцем із хитринкою, або моряком із байкою, або шахраєм із посмішкою. Сюди стікалися авантюристи, спекулянти й мрійники. Легендарна Сонька Золота Ручка, яка обкрадала багатіїв із посмішкою, чи Мишка Япончик, король контрабандистів, увійшли в анекдоти ще за життя. Про Япончика казали: «Він украв усе, крім совісті, бо її в Одесі ніхто не тримає в кишені». А про Соню розповідали: «Вона так гарно крала, шо жертви їй ще й дякували». Такі історії формували гумор – грайливий, зухвалий і трохи бешкетний.
Між іншим, одеська мова та блатний жаргон – таки дві великі різниці. Справжні одесити ніколи не мали за правило хлюздівську мудрість: хезаючий кабиздох, точно краще зажмуреного льови. А негідники місцевого виробництва, яких у кожній сім’ї таки є, замість цієї відомої вже не одне тисячоліття у всьому світі приказки, і ті говорять на одеський манер: «Краще бути п’ять хвилин боягузом, аніж усе життя жмуриком». Примітно, що одеське слово «чмурик» (пустун), що потрапило багато років тому в дійсно блатний жаргон, чомусь набуло там значення іншого одеського слова – «жмурик» (небіжчик).
Міф «раз одеське, отже, вже блатне» регулярно отримує підживлення і сьогодні. Якщо ви пошукаєте в інтернеті так звані «блатні пісні», чи не половину якої складають відомі кожному одеситу з пелюшок пісні, які не мають навіть непрямого відношення до кримінального світу. Це такі пісні як «М’ясоїдівська вулиця моя», «Купіть цигарки» тощо. і т.п., аж до «Сім сорок», без якого не обходиться жодне одеське весілля, і «Одеса – Перлина біля моря», що звучить по всьому світу. Що витворює з тестами пісень упорядник, у якого, напевно, хвороба Дауна написана на лобі великими літерами – це окрема пісня.
Ось яким чином десятиліття за десятиліттям продовжує куватися легенда за «одесько-блатний жаргон». Можна подумати, іноземці здогадуються, що не «ксива», що не звучить звучно, а нешкідлива «бірка» спочатку була синонімом одеського слова «ксива» в блатному жаргоні? Або вони знають, що горезвісне «відповісти за базар» спочатку пов’язане зі словом «базарний». В Одесі «базарний» був офіційною назвою посади, затвердженої міським магістратом. На решті території Росії «базарний» іменувався «доглядачем», а Магістрат – Думою.
У XIX – на початку XX століття одеський гумор почав кристалізуватися, набуваючи чітких обрисів завдяки письменникам, артистам і базарним говорунам. Одним із головних його творців стала єврейська громада, яка складала значну частину населення міста. Ісаак Бабель, чий цикл «Одеські оповідання» побачив світ у 1920-х, увічнив колорит Молдаванки – району, де жили бандити, весільні музиканти й торговці. Його герой Беня Крик, «король» одеських злодіїв, кидає фрази, що стали класикою: «У мене до вас є пара слів, але я їх приберіг, шоб не псувати вам вечір».
Бабель зробив одеські фразочки коронною частиною своїх творів, а заразом і зобразив все так, ніби всі одесити так і розмовляють. Подібну роль грала Одеса і в оповіданнях інших письменників, що були в Одесі в той же час і мали можливість спостерігати за тим, хто в Одесі с понтом ходив під зонтом, і весь був мокрий.
Театр також став осередком гумору. У XIX столітті на Дерибасівській чи Рішельєвській виступали бродячі трупи, які ставили водевілі й сатиричні сценки. Наприклад, у п’єсі «Одеський купець» (1870-ті) герой скаржиться: «Я купив товар за сто, продав за двісті, а шо з того, як мені ще й податки платити?». Такі жарти смішили публіку й водночас висміювали місцеві реалії. Пізніше, у радянські часи, імпровізації деяких акторів понесли фрази в народ завдяки більш широкому охопленню публіки через театри та кінофільми.
Після Жовтневої революції 1917 року Одеса втратила статус порто-франко, а з ним – частину своєї свободи й багатства. Радянська влада принесла нові виклики: дефіцит товарів, черги, бюрократію, цензуру. Але одесити не здалися – вони обернули ці труднощі на жарти, зробивши гумор способом виживання й тихого протесту. Фраза «У нас усе є, тільки в магазині нічого немає» народилася в чергах за хлібом на Молдаванці. А вислів «Та шо ви мені тут кажете, я вже сам себе переконав» звучав у відповідь на партійні гасла.
У повоєнні 1940-50-ті роки гумор став ще гострішим. Наприклад, після руйнувань Другої світової війни одесити жартували: «У нас тепер будинки з видом на море, бо стін немає». Часи окупації згадували з фразою «це вам не за румунів двері на ніч ковбасою зачиняти».
У 1960-70-х роках Одеса стала колискою радянської естради й сатири. Михайло Жванецький підняв одеський гумор на всесоюзний рівень. Його монологи – як-от «Дефіцит» («Дефіцит – великий двигун суспільних специфічних відносин.») чи «Одеський пароплав» («Ремонт – це не дія. Це стан») – пронизані місцевою інтонацією. Жванецький перетворив одеський стиль на філософію: сміятися над абсурдом життя, над владою, над собою. Його виступи, а також численні монологи написані для інших артистів (наприклад, Райкіна) переказували один одному ледь не всі хто їх чув.
Роман Карцев, ще один одеський талант, додав гумору театральності. Його дует із Віктором Ільченком дав дуже багато сценок, передивлячись деякі з яких сьогодні, можна і не зрозуміти весь рівень гумору, адже сучасній людині не дуже знайомі радянські реалії. Але дуже багато з тих сценок та монологів актуальне і сьогодні («Жінка — це таке створіння, яке треба любити»).
Сьогодні одеський гумор живе в кожному куточку міста. На Привозі продавці досі торгуються з іронією: «Беріть цю рибу, вона свіжа, вчора ще плавала, а сьогодні вже до вас проситься» чи «Я вам дам знижку, але не кажіть нікому, шоб я не розорився від вашої щедрості». У кав’ярнях на Дерибасівській офіціанти жартують: «Кава буде через п’ять хвилин, але ви ж одесит, почекаєте сім, шоб я встиг її випити». Або там само, коли ви спитаєте де ж знайти Дерибасівську, вам скажуть що треба зайти на Привоз, купити там рибу, якій ви і будете морочити голову – адже ви вже на Дерибасівській!
Фестиваль «Гуморина», що проходить щороку 1 квітня з 1973 року, – це кульмінація одеського духу. Карнавали з переодягненими «чиновниками», паради з плакатами типу «Одеса – місто, де сміх дешевший за хліб», стендапи – усе просякнуте місцевою іронією. Зараз більшість одеситів мають свої домашні гуморні заготовки, адже всі хто зустрічає одеситів – чекають від них іскрометного фонтану гумору. Це, звісно, стереотип, але те що люди у нас гуморні – це не так щоби точно, але да!
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
Мало хто не знає про одеський Пасаж. Навіть сьогодні ця будівля вражає уяву своєю величчю та розкішшю, а сотню років тому це взагалі був справжній архітектурний шедевр. Для тих часів це був справжній універсальний магазин,…
