У 1927 р. Олександр Альохін піднявся на шаховий Олімп — став четвертим чемпіоном світу з шахів, перемігши, здавалося б, непереможного на той час кубинця Хосе Капабланку. Але цього могло й бути, якби свого часу в Одесі гросмейстеру не врятував життя один одесит, що теж полюбляв шахи.
Олександр Альохін народився жовтні 1892 року у Москві. Його батько, спадковий дворянин Олександр Іванович Альохін, був депутатом Державної думи від октябристів і ватажком воронезького дворянства. А мати, Анісся Іванівна, була дочкою Івана Прохорова, засновника великого текстильного підприємства – Прохоровської Трьохгірної мануфактури.
З юних років Олександр успішно грав на найпрестижніших міжнародних шахових турнірах. А після того, як у 1914 р. посів третє місце на Петербурзькому турнірі, в якому брали участь зірки тодішніх світових шахів, заявив про початок підготовки до завоювання світової шахової корони. Однак Перша світова війна, революції та громадянська війна в Росії на якийсь час відсікли його від великих міжнародних змагань.
Про Якова Вільнера донедавна було відомо дуже мало. «В історії радянських шахів немає, мабуть, загадкової людини, ніж майстер Яків Семенович Вільнер», – каже біограф Вільнера, одесит Сергій Ткаченко. Навіть точної дати його народження не було в енциклопедіях та словниках. Але завдяки кропіткій дослідницькій роботі Ткаченка сьогодні ми знаємо про Якова Вільнера набагато більше. Народився він 25 вересня 1899 року у сім’ї одеського міщанина. На початку 20 століття Одеса – один із центрів шахового життя Російської імперії. У 1901 р. відбувся перший чемпіонат міста з шахів, у 1909-1910 роках пройшов великий Південноросійський турнір. В Одесі проживали такі сильні гравці, як Верлінський, Лоран, Володимиров, Сухов, Гонсіоровський. Поповнив їхнє число і Яків Вільнер.
Перші відомості про шахові успіхи одесита виявлено в журналі «Шаховий вісник», який видав не хто-небудь, а Олексій Альохін – брат Олександра. У 1913 році у конкурсі з вирішення опублікованих у журналі завдань перший приз виграв 14-річний Яків. Потім він дебютував у Всеросійському турнірі з листування 1913-1915 років. та розділив з одним із учасників 1-2 місця. Складання завдань на мат у три ходи? Будь ласка! У 1916 р. Вільнер опинився серед переможців у цій номінації на міжнародному конкурсі, проведеному журналом The American Chess Bulletin. 1918 року Яків став чемпіоном Одеси.
Після жовтня 1917 р. Альохін жив у Москві. До політики, громадянської війни намагався не примикати. У вересні 1918-го він вирушив через Київ у добре знайому йому по шаховим гастролям Одесу, яка перебувала під владою гетьмана Скоропадського та австрійсько-німецьких військ. Незважаючи на все довкілля, в Південній Пальмірі планувався великий шаховий турнір.
Турнір, у якому за шахівницею, можливо, зустрілися б Вільнер та Альохін, у результаті не відбувся. Олександр надовго осів в Одесі, заробляючи сеансами одночасної гри та шаховими партіями у знаменитому кафе Робіна на Катерининській. Гетьманців та австрійців у місті змінили французькі війська. Потім у квітні 1919 р. прийшли більшовики і невдовзі його заарештувало ЧК. Наприкінці 1920-х Альохін говорив в одному з інтерв’ю, що більшовики знайшли в нього якесь іноземне листування, яке стало приводом для звинувачення у шпигунстві на користь Антанти.
Незрозуміло, чи був якось пов’язаний Альохін з білим рухом, Антантою, але перебування в підвалах «надзвичайки» на Катерининській площі нічого доброго не віщувало. Доля поставила Альохину шах, і явно йому загрожував мат. Однією з ночей Альохіна розстріляли б «за законами воєнного часу», як масово вбивали інших в’язнів. Проте його випустили.
Існують різні красиві легенди, що потрапили навіть у деякі біографічні книги про Альохіна. За однією з них порятунок шахіста приписується голові Реввійськради Льву Троцькому. Мовляв, приїхав до Одеси, програв Альохіну поспіль велику кількість шахових партій і випустив. 1937 року цю казку переказав навіть англійський шаховий журнал «Chess», а у 1972 році – іспанський автор Пабло Моран у книзі «Агонія шахового генія». Але ось проблема: 1919-го Троцький перебував дуже далеко від Одеси.
Ще більшого поширення набула інша байка: про причетність до визволення Альохіна члена Всеукраїнського ревкому, наркома землеробства України Дмитра Мануїльського. Одеські чекісти перевіряли ще раз свідчення підслідного і переконалися, що його репутація поза підозрами. Про це пише і біограф шахіста Юрій Шабуров у книзі «Альохін». Однак легко встановити, що Мануїльського на той час не було в Україні. Ревком, нарком — це все з’явилося пізніше, в 1920 році. А в 1919 Мануїльський був заарештований і інтернований до Франції.
У деяких матеріалах про Альохіна просто можна прочитати, що невідомо, хто його врятував, імовірно було втручання когось із високопоставлених радянських діячів.
Першим про те, що рятівником Альохіна став Яків Вільнер, який працював в Одеському ЧК, розповів у своїх спогадах відомий український шахіст Федір Богатирчук. Одеські історики з’ясували, що ця інформація є достовірною. Вільнер працював у службі діловодства у ревтрибуналі. Він виявив прізвище Альохіна у розстрільному списку і одразу ж зв’язався з головою Раднаркому України Християном Раковським. Раніше Раковський брав участь в організації роботи одеського ревтрибуналу, і Вільнер був з ним знайомий. Раковський чув про Альохіна і наказав звільнити його. Тієї ж ночі, буквально перед розстрілом, шахіста випустили.
Відомо також, що Одеса була улюбленим містом Раковського. Він писав колись: «Першого травня 1917 року я був звільнений російським гарнізоном в Яссах. Перше місто, відвідане мною після звільнення, була Одеса». Але це ще не все. Раковський стояв біля джерел створення Одеської ЧК. За часів Одеської Радянської республіки (січень — березень 1918 року) у місті було створено так звану «Автономну колегію боротьби з румунською та українською контрреволюцією» — прообраз майбутньої надзвичайної діяльності. Керував цією «колегією» Християн Раковський.
У розсекречених документах Одеського губкому КП(б)У за 1919 є знайшов автограф Раковського. Важко повірити, що керівник України буде присутнім на засіданні губернського комітету та навіть візуватиме його документи. Проте це так! Особисте втручання Раковського пояснює, чому відразу після порятунку Альохін був прийнятий на роботу в іноземний відділ Одеського Губернського виконавчого комітету. Спробував би хтось відмовити у цьому питанні керівнику радянської України!
Після громадянської війни, незважаючи на слабке здоров’я, Яків займався організацією шахового життя в Одесі. П’ять разів він ставав чемпіоном міста, двічі посідав друге місце. Тричі був чемпіоном України. Брав участь у чемпіонатах Радянського Союзу, першим в Одесі отримав звання майстра спорту з шахів. Захоплювався і шахово-композиторською творчістю – вигадав багато класних завдань із оригінальними задумами. У 1929 став переможцем чемпіонату шахових композиторів СРСР у розділі триходових завдань.
Тяжка хвороба, астма, постійно заважала шаховому мистецтву Вільнера. Та ще й чемпіонати часто проводились у невеликих, задушливих, галасливих залах, де дуже складно було грати навіть фізично міцним людям. Тим несподіваніше став його швидкий переїзд пізно восени 1930 р. до Ленінграда. У Ленінграді його могла вабити досить сильна тоді шахова організація. На новому місці Вільнер знову активно включився у шахове життя, грав, розвивав та популяризував шахи. Але невдовзі помер. Йому був лише 31 рік.
Детективно-шаховим чином розвивалася і післяодеська біографія Альохіна. Повернення до Москви у середині 1919 року, робота перекладачем у Комінтерні і навіть слідчим у Центророзшуку. Фіктивний шлюб зі швейцарською журналісткою і – прощавай, радянська Росія. Життя у Берліні, потім у Парижі. У 1927 р. французьке громадянство та народження четвертого шахового чемпіона світу у поєдинку проти Капабланки.
Антирадянські висловлювання чемпіона та оголошення його в СРСР ворогом. Програш у 1935 р. матчу за шахову корону нідерландцю Максу Ейве та реванш через два роки. Участь у бойкоті німецьких шахістів на шахової олімпіаді в Аргентині на початку Другої світової війни і антисемітські статті Альохіна, які вийшли в окупованій Франції в 1941 році про «єврейські та арійські шахи». Післявоєнні його пояснення про вимушеність цих публікацій для отримання дозволів на виїзд із Франції на турніри та про те, що антисемітські пасажі в них написані не їм.
І, нарешті, загадкова смерть 53-річного чемпіона у готелі португальського містечка Ешторіл у березні 1946 року. Екзотична офіційна версія – подавився шматком м’яса, і багато аргументів на користь отруєння. Лунали звинувачення на адресу СРСР та на адресу американських спецслужб.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
