Наприкінці травня – на початку червня в Одесі починався кінець світу. Пам’ятаєте картину Карла Брюллова «Загибель Помпеї» — всі розумні жителі Помпеї біжать до моря? А хто сказав, що жителі Одеси дурніші?! Лише перших гнав Везувій, а наших земляків гнала традиція знімати влітку дачу біля моря.
У добрі старі часи в одеських сім’ях вважалося розумним на літо дружину з дітьми відправляти погостювати на дачу до якихось добрих старих знайомих. Але тут на багатьох одеситів чекало розчарування — виявлялося, не всі знайомі добрі, тобто ті, що не остаточно вижили з розуму, щоб усе літо годувати сторонніх людей. І батькам родин доводилося освоювати стародавнє мистецтво знімати дачу та високе мистецтво торгуватися про ціну.
З господаркою майбутнього житла торгувалися віртуозно. Особливо наймача хвилювала наявність зручностей. Наприклад, якщо в приміщенні, що піднімається, передбачалася мишоловка — вважалося, що зручності в будинку є, тому що всі інші зручності виявлялися у дворі, а до них все одно не підпускав злий собака.
Щоб схилити шальки терезів у свій бік, був потрібний останній аргумент королів, і в одеської господині такий королівський аргумент, звичайно ж, був у запасі:
Тут потрібно роз’яснення. Вважалося, що якщо спальню наймача прибиратиме сама господиня, то це без пансіону. А якщо прибирання довірене хазяйській доньці, яка хоч і 18-річна, але вже професійно збиває перину, то це в прейскуранті значилося: «з повним пансіоном на перині». Тут же з`являлася донька, яка не виспалася після чергового нічного прибирання спальні чергового жвавого холостяка, і це вирішувало всі коливання. Питання зі зніманням дачі вважалося закритим. Відкритим ставало питання переїзду.
Наймався віз, в який завантажувалося все, що потрібно для повноцінного відпочинку далеко від будинку, а саме: піаніно та фікус. Була, правда, ще купа якихось вузлів, але їхнє наповнення було для всіх загадкою. Розпаковувати їх ніхто і не збирався, щоб восени потім знову не запаковувати. І віз вирушав у дорогу. Це був дуже небезпечний момент, бо речі на годину залишалися без господарського ока.
Хрестоматійно відома чесність одеських візників — ще ніколи жодна річ не зникла. І ви маєте право запитати: так у чому ж полягала небезпека? Оскільки дорога мала довгу, візник заїжджав «заправитися» в один із попутних трактирів. На жаль, нинішні станції заправки, тобто АЗС, скопіювали у тодішніх трактирів, головне їхнє завоювання — темпи «заправки». Одним словом, зазирнувши на «заправку» у травні, могло так вийти, що фікус та піаніно прибували на місце вже лише до кінця серпня. Але від цього в тиражі не був ніхто, особливо візник. Восени за розрахунком господар відвалював йому величезні преміальні — але, погодьтеся, все літо без піаніно і без фікусу того коштували.
І ось перша ніч на дачі! Вона, як правило, була незабутня — ніхто не міг заснути. Емоційне тло створювали комарі, які, почувши свіжу кров, переможно трубили та пікірували на нових мешканців. А вранці на нових мешканців пікірували інші навколишні кровососи: м’ясник, зеленник, булочник, мороженщик.
Делікатність ситуації посилювалася тим, що треба було, скрипучи зубами, якийсь час з усіма ними так поводитися, щоб з першого дня не зіпсувати стосунки. Наприклад, коли морозивник із спритністю факіра витягував спеціальною ложечкою з бідона кульку суничного морозива, слід було зробити вигляд, що ви не помічаєте, що кулька всередині порожня, і ви платите не за морозиво, а за повітря, нехай теж незрівнянне, великофонтанське.
Фонтан, звісно, був не єдиним «золотим місцем», куди прагнув влітку народ. Була ще Аркадія з її античним корінням і кавказькими шашликами. Але особливо вирізнявся Люстдорф. Причому, не так своєю німецькою доглянутістю, як своєю віддаленістю від Одеси. Глава сімейства, відбуваючи в місто на службу, страшенно переживав, що через його довгу відсутність дружина нудьгуватиме. Але чи варто так переживати?! Місцевий пляж обгрунтовано вважався диким завдяки диким звичаям, що там панували. Було таке враження, що місцевий чоловічий контингент приходить туди попрактикуватися в мануальній терапії, а жіночий контингент, що приїхав на відпочинок, болісно потребує саме такої терапії.
Дачне життя Люстдорфа загрожувала особливою тяжкістю вечорів. Причому тут йшлося про життя чи смерть. У тому сенсі, як би не померти від нудьги. Доводилося включати найнесподіваніші ресурси фантазії. Першою розвагою були, як правило, танці. У єдиному залі підлогу натирали стеариновими свічками нібито, «щоб танцювати було зручніше». Принаймні так вважалося споконвіку. Хоча, в чому полягала зручність, ніхто ніколи й не з’ясував. Висловимо свою версію, хоча її раціоналізм робить нашу ідею дуже вразливою. Так ось, підлога, натерта стеарином, ставала шалено слизькою і сприяла падінню (у хорошому сенсі цього слова). А відповідно, галантні кавалери могли проявити свої найкращі якості.
Але найпотужнішою дачною розвагою вважалися аматорські спектаклі, які ставила молодь. Передбачалося, що розправитися з нудьгою допоможе якийсь водевіль. І прем’єра водевілю запам’ятовувалась надовго. Певна річ, не грою дуже посередньої трупи, а другим відділенням чи дивертисментом. Брати участь у водевілі всі, хто прагне оплесків, природно не могли, і, залишившись без ролей, готували номери мелодекламації в дивертисмент. На жаль, в основному це були перезрілі дівчата, схожі на хризантеми, що перестояли.
У водевіль їх не брали через відсутність таланту. А відсутність таланту — чи не те, чого хочеться вити? Що й відбувалося у другому відділенні. Кожна фігурантка із завиванням виконувала якусь нісенітницю, типу «Заплава спить». Повірте, якщо в окрузі хоч хтось спав разом із заплавою, то дівоча мелодекламація пробуджувала все живе, бо до співу приєднувалися і навколишні пси. Глядачі делікатно затикали вуха, а хризантемова матуся ще й закочувала очі від розчулення та захоплення.
Але як вчить нас Біблія (а більше здоровий глузд): все має кінець. І черговий дачний день теж рано чи пізно закінчувався. На Фонтани та лимани, Люстдорфи та Відради опускалася одеська ніч, літня, коротка. Звідкись уже долинало потужне хропіння. З кущів бузку чулися зітхання, що перемежовувалися чмоками. А здалеку раптом долинала сумна фортеп’яна мелодія, вже тому сумна, що піаніно все ж таки було доставлено, доставлено сильно (тобто форте) п’яним візником. І до цієї безтурботності вела срібляста місячна доріжка, неповторна і хитка, як одеське дачне життя початку минулого століття, а якщо придивитися, то й нинішнього.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
