Ще якихось 15-20 років тому круізи та пасажирські перевезення Чорним морем були типовим явищем, тим більше років 30-40 тому, коли Чорноморське морське пароплавство було у повній своїй силі. Зараз, звісно не до того: повномасштабна війна звела на нуль будь-які перевезення морем, та і колись могутній військовий Чорноморський флот окупантів здебільшого відсижується на своїх базах. Тим часом, мало хто пам’ятає, як започаткували пасажирські перевезення морем в Одесі взагалі.
На думку тодішнього губернатора графа Воронцова, започаткування регулярного пароплавного сполучення повинно було посилити торгове та адміністративне значення Одеси як найголовнішого на Чорному морі порту, так і столиці всього Новоросійського краю. Поряд із забезпеченням якісно нового рівня вантажоперевезень, чорноморське пароплавство незрівнянно полегшило б подорожі пасажирів, шукачів пригод та паломників до святих місць, започаткувавши в Одесі початок того, що ми зараз називаємо морським туризмом.
У березні 1826 року Воронцов звернувся до головного командира Чорноморського флоту та портів віце-адмірала А.С. Грейга із замовленням пароплава для громадян Одеси, який має бути побудований на суми з доходів міста. «Пароплав в Одесі, — писав він Грейгу, — облаштовується для перевезення як тяжких вантажів, так і мандрівників та їхніх екіпажів, а тому потрібно влаштувати його таким чином, щоб у ньому були, подібно до англійських, добре облаштовані каюти та приміщення для двох чи трьох карет».
Спочатку Воронцов резонно вважав виконати будівництво пароплава в Миколаївському адміралтействі за столичним прикладом суто «казенним чином», проте Олексій Самуїлович Грейг вирішив розпочати справу перекласти на підрядника. Свої резони він мотивував як відсутністю «при адміралтействах Херсонському та Миколаївському придатних на цей предмет лісів», так і «крайнім недоліком корабельних теслярів, столярів та робочих людей для робіт».
Свої резони він мотивував як відсутністю «при адміралтействах Херсонському та Миколаївському придатних на цей предмет лісів», так і «крайнім недоліком корабельних теслярів, столярів та робочих людей для робіт». Втім, була ще одна і, мабуть, найвагоміша причина. У місті Миколаєві тоді знаходилася вельми колоритна компанія спритних підрядників — одеських, миколаївських і херсонських купців, дуже досвідчених у «гешефтах» — умінні в обхід Санкт-Петербурга вправно завищувати ціни на морських замовленнях.
Так чи інакше, але за розпорядженням Грейга було оголошено конкурс на будівництво «одеського пароплава» саме з купецького, а не казенного підряду. На вирішальних торгах, що відбувалися 2, 6 і 7 липня 1826 року, конкурували між собою лише два претенденти — одеський купець І. І. І. Андросов, представлений повіреним А. Рубінштейном, та херсонський купець М. З. Варшавський.
Останній і просив менше, та ще й погодився із загальної вартості робіт, а вона виражалася у сумі 78 053 миколаївських срібних рубля, скинути 2 тисячі, що в ті часи було також цілим статком. Нарешті, 28 серпня 1826 року був скріплений підписами заповітний контракт, яким підрядник давав зобов’язання за сприяння 7 теслярів і ковалів від адміралтейства побудувати пароплавне судно «Одеса», оснастивши його двома паровими машинами, рівними силі 70 коней.
Загальне спостереження за роботами на верфі належало вести корабельному майстру VI класу полковнику Іллі Семеновичу Розумову, якому, за словами А. З. Грейга, «облаштування англійських пароплавів досить відоме», та й сам він уже встиг відзначитися як будівельник пароплавів «Метеор» та «Блискавка» для Чорноморського флоту. Втім, кинути гордий виклик Британії тоді не вийшло. Адже, згідно з умовами контракту, Варшавський був зобов’язаний завершити будівництво до вересня того ж таки, 1826 року.
Однак, зважаючи на те, що судова машина з чималими клопотами була доставлена річковим шляхом спочатку до Херсона, а звідти вже, у навігацію 1827 року, до Миколаєва, то й пароплав «Одеса» вдалося спустити на воду лише в середині літа.
Наприкінці вересня 1827 року вже було призначено капітана пароплава — відставного штурмана Федора Івановича Кисель-Загорянського, але тут у пароплавну ідею графа Воронцова втрутився злий рок. 7 листопада раптово помер корабельний інженер Розумов. На жаль, він забрав у могилу не тільки тягар своїх земних турбот та пристрастей, але й ту таємницю, на яку з найбільшим здивуванням нарікав англієць на російській службі Томас Кумменс. Він, механік, який налагодив на «Одесі» її парові машини, дивувався, яким чином цей пароплав повинен бути добудований? Адже саме тоді й відкрилася неприємна обставина — під час укладання контракту з Варшавським у адміралтействі не спромоглися скласти для нього креслення чи хоча б план внутрішнього облаштування пароплава.
Понад те, підрядник дізнався, що «цей пароплав був облаштований для плавання з вояжерами» — так тоді іменували мандрівників, лише коли корабельні роботи вже наближалися до завершення. З тієї ж причини не витримав контрактного терміну й іспанський підданий, столярний майстер Іван Михайлович Богур, котрий згоряння взявся виконати роботи по своїй частині лише за два місяці.
Нарешті, коли на посаду корабельного інженера призначили підполковника А. К. Каверзнєва, облаштування одеського пароплава було повністю закінчено, а 6 червня 1828 року він цілком успішно пройшов і ходові випробування. І тут знову сталося непередбачене: корабель більше місяця відстоювався біля причалу, оскільки у нього не було екіпажу. Виходило, що в ті часи своїх вільних моряків, хоч якось знайомих з пароплавами, у чорноморських портах зовсім не вистачало, а шкіпер, механік і кочегари, виписані з далекої Англії, у призначений термін так і не прибули.
Екіпаж «Одеси» вдалося повністю укомплектувати лише після того, як за клопотанням Воронцова Санкт-Петербург дозволив залучити для служби військових матросів. У правилах тодішньої морської практики, на «одеському пироскафі», як, розуміючи пароплав, нерідко говорили у воронцівські часи, зберігалося і традиційне вітрильне озброєння на щоглах, оскільки покладатися на силу пари ще не наважувалися.
Тим не менш, обидва громіздкі гребні колеса, які якось безглуздо для морського ока «приліпилися» по бортах пароплава, надавали йому завидну на ті часи швидкість 5,2 вузла (близько 10 км на годину) без найменшої допомоги вітрил.
Проте, в середині липня 1828 року судно нарешті прибуло до Одеського порту. Воронцов письмово повідомив про це капітана порту: «Пароплав, що належить місту, прибув і готовий вирушити до Криму в перший рейс 22 липня цього року… Оголосіть, що пароплав називається «Одеса», і що він вирушатиме до Криму щотижня».
Після прибуття пароплава до Практичної гавані Одеси не скупилася на відмінний відгук і міська преса. Про прибуття пароплава повідомлялося і в «Одеському віснику». Крім цього, газета інформувала: «…мандрівники, які бажають вирушити до Криму на теплоході «Одеса», знайдуть у ньому два відділення. Верхнє містить у собі чотири кімнати з сімома ліжками, дві з них призначаються переважно для жінок».
За приміщення у цьому відділенні для однієї особи, з використанням залу для столу, для однієї особи ціни були наступні. При подорожі до Євпаторії 40 рублів (асигнаціями), до Ялти — 60 рублів. Нижнє відділення складалося з 24 нішів, у яких могли поміститися 28 осіб. Плата в нижньому відділенні також з користуванням загальною залою з особи — 25 рублів. Селяни та робітники платитили лише 10 рублів з людини, але вони мали залишатися тільки на палубі.
Як і планувалося розкладом, у неділю 22 липня пароплав «Одеса» вийшов із пасажирами в море. Проте плавання почалося невдало. Одесити влаштували надто пишні проводи, а не англійський механік, який не розрахував свої сили, відразу після виходу судна в море, допустив займання машини. Здолавши лише півтори милі, пароплав на траверзі дачі графині Ланжерон зупинився і змушений був уже під вітрилами повернутися назад до Одеського порту.
Після усунення несправностей 31 липня 1828 «Одеса» знову знялася в рейс. Цього разу на капітанському містку розпоряджався італієць Іван Галгоффі. Пароплав прийняв на борт 12 пасажирів, а з вантажів — оливкова олія, лимонний сік та апельсини та взяв курс на Євпаторію. Про перший рейс своїх читачів інформувала газета «Одеський вісник».
Перший рейс «Одеси» виявив суттєві недоліки пароплава. Так, виявились недоробки у конструкції судна, допущені з вини відомства Грейга. Крім того, парова машина потужністю всього 70 к.с виявилася явно малопотужною при зустрічному вітрі, а при штормі два колеса пароплава, що знаходилися з двох бортів судна, поперемінно піднімалися над водою, не вигрібаючи проти хвилі. У цих умовах витрата палива різко збільшувалася, а оскільки це були дрова, їх запасу ледь вистачило для повернення судна з Ялти до Одеси.
Немає нічого дивного, що замість запланованих п’яти діб свій перший рейс «Одеса» здійснила за дванадцять, насилу діставшись Одеського порту та маючи на борту всього одного пасажира — А. А. Скальковського. Також він згадує про ресторацію, де, як говорилося, за помірну ціну пасажири можуть отримувати їстівні запаси і т.д. Але насправді це виявилося не так. Вартість добового раціону харчування дорівнювала 10 рублів, Що на той час було дуже дорого, і що «дорожнеча харчових припасів … може відлякувати мандрівників», тобто відштовхнути пасажирів від подорожі на пароплаві.
У серпні пароплав здійснив ще один рейс до Ялти. Потім судно використовувалося для перевезення вантажів між Одесою і Варною у зв’язку з російсько-турецькою війною 1828—1829 років. Восени 1831 року А. Левшин писав Воронцову, що у той час перебував у Петербурзі: «Пароплав «Одеса» стоїть у нашому порту без жодного вживання» і експлуатація його коштувала б 40 тисяч рублів на рік, а «ми тепер у таких злиднях, що займаємо гроші на платню чиновникам».
Тому в Левшина виникла думка продати пароплав, і він навіть із кимось вів про це попередні переговори. Але Воронцов з ним не погодився, і Левшину довелося підкоритися. Водночас він просив Воронцова «запитати в Петербурзі дозволу віддати пароплав «Одеса» у володіння Таврійського начальства без жодної місту відплати, аби ми його не утримували, бо він приноситиме місту до 25 тисяч збитків». Але і з цією пропозицією Левшина Воронцов не погодився, вважаючи, мабуть, все ж таки необхідним надалі організувати пароплавні сполучення з Кримом, а потім і з Кавказом.
У 1833 році пароплав «Одеса» здійснив кілька рейсів до Криму. Але, незважаючи на офіційне оголошення про регулярні рейси, такими вони не були. Так тривало аж до 1835 року, коли корпус судна став непридатним і його відправили в брухт. Відремонтована парова машина була демонтована та встановлена на пароплав «Мітрідат», збудований в Одесі в 1837 році для порту Таганрогу. Так завершилась історія першого «одеського» пароплава. Втім, він проклав шлях іншим своїм наступникам і вже цим заслужив своє місце в історії.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
