Коли будете прогулюватись вулицею Чорноморською, то зверніть увагу на будинок за адресою Чорноморська, 6. Біля нього ви побачите табличку, на якій вказано, що у цьому будинку у 1920-1922 роках жив письменник Костянтин Паустовський. Але знайомство Паустовського з нашим містом не обмежилось двома роками.
Вперше Паустовський побував в Одесі разом із батьком, ще підлітком. Тоді відбулася його перша зустріч із морем, яке стане невід’ємною частиною образу Одеси. Пізніше він описав цю зустріч:
“Десятирічним хлопчиком я вперше побачив Чорне море в Одесі. Воно здалося мені прохолодною синьою хмарою. Жива синева шуміла біля берегів із червоної розпеченої глини, гойдала вітрила та іржаві пароплави”. Згадки про Одесу з’являються вже у ранніх листах письменника. Для нього це було перш за все місто біля моря.
Паустовський настільки полюбив море та Одесу, що навіть планував стати моряком. З його листів дізнаємося, що він збирався приїхати до Одеси складати іспити на штурмана далекого плавання. Через півстоліття Паустовський зізнавався, що саме в Одесі їм заволоділа думка про те, щоб провести все життя в мандрах і з відчуттям постійної новизни, щоб написати про це багато книг.
Дореволюційна Одеса в очах майбутнього письменника «крутилася цілу добу як карусель». “Все стрибало перед очима: пароплави, Уточкіни, шикарні жінки, фраєри, капітани, грабіжники, італійські примадонни, знамениті лікарі та скрипалі”. Список різношерстої одеської публіки того часу свідчить про те, що для Паустовського образ міста був немислимий без його мешканців. У романі “Чорне море”, порівнюючи Одесу з Левантом, він також відзначає неймовірне змішання народу.
Паустовського вражали своєю міццю робітники портового міста — біндюжники, або портові вантажники, які звикли снідати щодня фунтом сала, жменею маслин та половиною пляшки горілки”. Спогади про дореволюційну Одесу стали благодатним матеріалом для створення автобіографічної повісті “Спокійна юність”, у якій містяться барвисті замальовки Молдаванки, Малого Фонтану, Карантинної гавані, одеських базарів з їх неповторними мешканцями.
Після закінчення Першої світової війни Паустовський мріяв повернутися до Одеси, щоб працювати, але надовго приїхати вдалося лише 1919 року. Сюди він утік із Києва від денікінської мобілізації. Цей одеський період, що тривав до січня 1922 року, ліг в основу автобіографічної повісті «Час великих очікувань». У цій книзі він описує Одесу часів громадянської війни, інтервенції, блокади, коли влада змінювалася неймовірно швидко. Романтичний благословенний образ міста все більше набуває реальних, часом жорстких, навіть натуралістичних рис, зумовлені історичною епохою.
Ось якою він побачив Одесу у лютому 1920 року, після відступу військ Денікіна: “Білі залишили по собі спустошене місто. Вітер навалював біля водостічних труб купи паленого паперу та засмальцьованих денікінських грошей. Їх просто викидали. На них нічого не можна було купити, навіть одну маслину. Магазини закрилися. Крізь вікна було видно, як юрби рудих пацюків судорожно обшукували пусті прилавки. Базарні площі – всі ці Привози, Толчки та Барахолки перетворилися на пустелі з бруківки. Тільки кішки, хитаючись від голоду, невпевнено перебігали через ці площі у пошуках недоїдків. Але ні про які недоїдки на той час в Одесі не могло бути й мови… Холод закрадався в серце від думки, що у величезному та спорожньому місті нічого не можна дістати крім водопровідної води із присмаком іржі”.
Але й у голодний час Одеса відрізнялася від інших міст, умінням виживати. Море давало мешканцям навряд чи не єдину їжу — дрібну рибу — фірину, котлети з якої можна було є тільки в стані відчаю або, як казали одесити, “з гарніром із сліз”. Однак і в цих неймовірно суворих умовах Паустовський любив Одесу та знаходив радість у тому, що просто гуляв її вулицями та провулками. Серед багатьох так званих «паустовських» місць Одеси особливе місце посідає Чорноморська вулиця, де він жив у 1920 році у санаторії доктора Ландесмана.
Паустовський полюбив цю маленьку околицю і був упевнений, що вона наймальовничіша у світі. Шлях із центру міста, де він працював, на Чорноморську вулицю був для нього свого роду “ліками від негараздів”. Письменник часто відчував це на собі, коли повертався в смутку через якусь невдачу.
Варто було йому увійти в безлюдні провулки, що оточували Чорноморську, – в Обсерваторний, Стурдзовський чи Батарейний, – почути шелест старих акацій, побачити темний плющ на огорожах, освітлених золотим сонцем зими, відчути віяння моря на своєму обличчі, і одразу повертався спокій і душевна легкість. Чорноморська вулиця була для письменника в ці скрутні часи своєрідним “островом порятунку”.
З Чорноморської вулиці відкривалося море – чудове за будь-якої погоди. Зліва внизу були добре видно Ланжерон і Карантинна гавань, звідки йшов, вигинаючись, у морі обкатаний штормами старий мовляв. Праворуч круті руді береги, що поросли лободою і курною маревою, йшли до Аркадії та Фонтанів, до туманних пляжів, де море часто викидало тоді зірвані з якорів плавучі міни. Нажаль, ситуація з мінами в Одесі наразі повторюється і сьогодні, але це ми трохи відійшли від теми.
Паустовський у цей час працював у газеті «Моряк», що стала колискою багатьох літературних знаменитостей. Саме під час роботи у “Моряку” зав’язується дружба Паустовського з молодими письменниками І. Бабелем, С. Гехтом, В. Катаєвим, Е. Багрицьким, І. Ільфом, Л. Славіним, Б. Шенгелі, які з часом принесли славу Одесі. Згодом, вже восени 1922 року Паустовський покине Одесу, але не надовго.
Післяреволюційна Одеса періоду НЕПу знову тішить Паустовського. У листі до дружини у липні 1927 року він пише: “Одеса стала дуже гарною, – нагадує 1916 рік. Новина – узбіччя вулиць засіяні квітами. У місті багато музики, вогнів та відкрилося кілька казино, де грають сотні одеситів”. У цей час Паустовський потоваришував із Е. Багрицьким. Вони разом рибалили, засмагали та розмовляли про літературу.
Наступного разу Паустовський приїхав в Одесу вже у 1941 році, під час війни. Перед ним постало зовсім інше місто, чим він звик бачити. У перші дні війни одеські мешканці зафарбували свої південні білі будинки густо розведеною сажею. Вважалося, що чорні будинки не так помітні з повітря, як білі. Але після першого ж дощу будинки облізли і вкрилися потоками бруду. Він йшов Пушкінською вулицею і не впізнавав давно знайомий і милий образ: «Ніби я бачив місто одночасно і наяву і уві сні». Йому здавалося, що “війна принесла із собою “нове повітря”, жорстке, порожнє, схоже на рідкий нітрогліцерин. Запах його нагадував гар, змішаний із пронизливими ліками”. «Напевне, від цього чужого повітря, від вимерлих вулиць та дощової вогкості я відчував досконалу самотність, ніби приїхав у знелюднене місто”.
Наглядовий погляд письменника помічає деталі, що пронизливо характеризують образ Одеси липня 1941 року: “Біля оперного театру лежала вирвана з корінням акація. Коріння її застрягло на другому поверсі, зачепившись за ґрати балкона. Біля під’їзду була карета швидкої допомоги. З підвіконня на другому поверсі повільно капала на тротуар дуже яскрава кров”. Невдовзі Паустовський сам переконався, що найважчі випробування не зламали вільнолюбний дух мешканців міста: ″Під час Вітчизняної війни галасливі та легковажні одесити, любителі пісеньок, ті, кого ще нещодавно називали «жлобами», спокійно і суворо, але з незмінними одеськими жарти билися за своє місто з такою відвагою, самовідданістю, що це вразило навіть ворогів”.
У 1956 році Паустовський знов приїхав до Одеси, але цього разу вона слугувало для нього лише початком нового маршруту — звідси відправлявся його пароплав для подорожі країнами західної Європи.
Востаннє Паустовський побував в Одесі у вересні 1960 року. У літературному музеї Одеси зберігається один із останніх рукописів Паустовського про Одесу — «Новорічний привіт» 1965 року. У ній відобразилося все кохання, все теплота, які Костянтин мав до міста своєї мрії.
Як підсумок, можна зробити висновок про те, що Паустовський у своїй творчості створив дуже точний художній образ Одеси. Цей образ напрочуд багатогранний. Насамперед, Одеса – це море і все, що з ним пов’язане – порт та пляжі. Одеса – це південне місто з чудовою архітектурою центру міста та чарівністю окраїнних вулиць та провулків. Образ Одеси – це колективний багатоликий портрет її мешканців: від рафінованих інтелігентів та талановитих літераторів, до робітників, моряків, торговців та авантюристів.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
