Історія грязелікування в Одесі нараховує більше сотні років. Куяльницький лиман має унікальні природні властивості. Куяльницький лиман можна впевнено назвати надзвичайним природним явищем. Свого часу затока Чорного моря, відокремившись піщаним пересипом, утворив лиман. Вода випаровувалась, і утворився щільний сольовий розчин – цілюща ропа, збагачена мінералами. Використовувати все це вирішили ще в середині XIX сторіччя.
Дно лиману — шар бруду, що славиться своїм оптимальним складом органічних кислот, мінералів, біологічно активних речовин, що і робить лікування брудом настільки ефективним. І ця своєрідна підводна лабораторія змінюється, вдосконалюючи свої лікувальні властивості. Лікування дає особливий ефект у комплексі з Куяльницькою мінеральною водою, що видобувається теж тут.
Вперше про цілющі властивості тутешніх місць задумались ще за правління графа Воронцова. Куяльницьким курортом ми завдячуємо лікареві Ерасту Андрієвському, який на початку 30-х років 19 століття переконав князя Воронцова створити на Куяльницькому лимані грязелікарню. Землю для лікарні було викуплено міською владою у князя Жевахова (на честь якого згодом була названа Жевахова гора).
Через вклад Андрієвського у розвиток Куяльницького курорту, сам лиман довгий час називався Андрієвським. Перші будівлі лікарні, спроектовані архітектором Кошеловим, не збереглися. Втім, розвиток бальнеології в Одесі стартував саме тоді. Одеська грязелікарня була першою не тільки в регіоні, а і на території України взагалі.
30 квітня 1890 р. Дума затверджує проект нового міського грязелікарського закладу, складений архітектором Н.К. Толвінським та механіком І.А. Тимченко. Останній прославився ще і як творець першого кіноапарата 1893 р., тобто зробив це за два роки до братів Люм’єрів. Щодо М. К. Толвінського, то в Одесі на деяких будинках можна досі зустріти старовинну табличку з його ім’ям, наприклад, на приміщенні хімічного факультету ОНУ. Саме Толвінський у 1898 році стане автором пам’ятника Ерасту Андрієвському, який розташований біля входу до грязелікарні.
У травні 1892 року була освячена і відкрита нова міська грязелікарня Куяльник. На той час вона була найбільшою в імперії. Її будівництво обійшлося місту більше ніж у 500 000 руб. і з цього року експлуатація лікувального закладу перебувала у віданні міського громадського управління до 1917р.
Маємо опис грязелікарні від 1893 року. Цитуємо: «Новий лиманно-лікувальний заклад розташований на відстані 50 саженів (1 сажень = 2,13 метра) від залізничного вокзалу, займає площу 530 кв. саженів і складається із 4-х павільйонів, з’єднаних критими галереями. В освіченому галереями внутрішньому дворі розбито сад. З цього саду, як із центру, розходяться на всі боки осі для окремих павільйонів.
На 4-х кутах сполучної галереї поставлено 4 високі вежі із залізними мінаретами нагорі, з яких відкривається чудовий вид на весь лиман, дачі та нову будівлю. По внутрішніх гвинтових сходах можна пройти на верхні балкони під мінаретами. На цих вежах проектується у майбутньому встановлення електричного освітлення. Чотири електричні лампи, поміщені під чотирма мінаретами, дахи яких можуть служити рефлекторами, згодом висвітлюватимуть всю будівлю та прилеглі до неї дачі.»
На площі між закладом та лиманом був розведений сад із квітниками та доріжками для прогулянок. Також окремі садки є між павільйонами з окремими входами та терасами. Павільйони згруповані таким чином, що кожна група складається з двох відділень – для чоловіків та жінок.
З боку лиману були розташовані павільйони І класу, а з протилежної – павільйони ІІ класу. Причому до сторони залызничної станції залізниці розташовані рапні ванни, а до протилежної, на одній осі з машинною будівлею, побудованою на самому березі лиману, знаходились грязьові ванни.
У середині галереї, що з’єднує приміщення рапних та грязьових ванн I класу, знаходилась адміністративна будівля з вестибюлем, приймальною, конторою, буфетом та великим садом. Там, зокрема, влаштовували різні розваги для публіки, що жила на лимані. З протилежного боку – посередині галереї, між приміщеннями раптових та грязьових ванн ІІ класу – був влаштований ще один вестибюль ІІ класу. Кожен павільйон складався з чоловічого та жіночого відділень, що з’єднувались під прямим кутом загальним восьмигранним садом із виходом у внутрішні коридори та особливим входом зовні.
Номери з раптовими та грязьовими ваннами, як першого, так і другого класу, були розташовані по обидва боки центрального коридору, що закінчувався великою кімнатою для відпочинку та потіння. Номери першого класу складалися власне з ванної кімнати та кабінету для роздягання. У першому класі 16 рапних та 16 грязьових ванн – по 8 для чоловіків та жінок. У другому класі рапних ванн 32 (по 16 чоловічих та жіночих), грязьових 28 (12 чоловічих та 16 жіночих). Таким чином, загальна кількість ванн в обох класах досягала 92 одиниць.
Лікувальны грязі видобували з різних місцевостей дна лиману прямо на човни чи баржі. Після навантаження, човен проходив через канал у круглий резервуар для грязі. Вантаж викидали в одне з відділень, потім після заповнення його бруд відстоювався, а наповнювалось інше відділення. Коли з першого відділення бруд пересували до закладу, воно наповнювалось знову і так по колу.
Так як грязі потрібен був в густуватому вигляді, то під час відстоювання, воду зверху за допомогою отворів у стінці, що оточувалаканал, спускали у лиман (канал), а грязі по ухильному дну спускались до помпи, що піднімала його на 3-й поверх. На 3-поверху грязі скидали в малий резервуар, звідки викидалися службовцями у прості вагонетки, місткість яких дорівнювалакількості грязі, необхідної однієї ванни.
Ці вагонетки пересувалися службовцями по горищним приміщенням і підійшовши до номера, з якого проведеною сигналізацією дають знати про ступінь необхідної температури грязьової ванни, що служить протягом 2-3 хвилин, тут же у вагонетці нагрівали грязі до належної температури ручним способом, за допомогою підковоподібного приладу, що містив пар.
Коли грязі нагрівалися, їх спускали з вагонетки за допомогою простої засувки в гончарну трубу, приховану в стіні ванної кімнати, а звідти в грязелікарню прямо у ванну. Бруд, що був у використанні, через отвір у ванні відводиться на підвальний поверх, звідки він, розбавлений рапою, про бетонному лотку тече в лиман на відстані 300 метрів від берега.
Основний метод лікування на курорті – грязелікування. Застосовувались також лікувальні вани, що штучно готувалися на рапі лімана, або мінеральній воді – сульфідні, вуглекислі, йодо-бромні та інші. Крім того, курорт мав в своєму розпорядженні дрібнопіщані пляжі, які тягнулись вздовж лиману і використовувалися для аерогеліотерапії (аероіонотерапії) і купань.
Здійснювалось лікування хворих головним чином із захворюваннями суглобів (опорно-рухового апарату), нервової системи, гінекологічними хворобами. Також, у випадках деяких шлунково-кишкових захворювань проводили питне лікування мінеральними водами.
Наразі старовинні будівлі комплексу находяться у занедбаному стані. Старий санаторій вже давно замінили нові споруди, побудовані за радянських часів. Курорт і досі є доволі популярним. А от старі корпуси поступово руйнуються. Одеса, нажаль, може зовсім втратити своє архітектурне надбання.
Не залишилось вже і сліду від колишньої залізничної станції та гілки, що вела сюди свого часу. Трохи пізніше до санаторія можна було доїхати за допомогою трамвая, але і його маршрут був ліквідований у 1956 році. Зараз дібратись сюдаи можна хіба що на маршрутці від залізничного вокзалу.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
