Соціологи стверджують, що будь-яке місто облагороджують «спальні райони». Але одесити завжди вважали марнотратством спати вдома. Для чого тоді, якщо не для сну, людство винайшло офіси, контори, канцелярії, бюро та інші богоугодні заклади?! І оскільки геніальні винаходи живуть вічно, то вічні і офіси.
На вулиці Дерибасівській стояв «Великий Московський» готель. Стояв-стояв, але не встояв. Не в тому сенсі, що впав, а перестав бути готелем, потрапивши до компанії інших радянських установ. Коротше, з певного моменту назва зазвучала загадково і поетично «Опродкомгуб».
А колись на півкруглий балкон «Великого Московського», окреслений «Геркулес» одеського приготування неповторними литими ґратами, виходила королева екрану Віра Холодна. Тож ощадливі одесити, щоб помилуватися Вірою Холодною, не завжди бігли в кінотеатр, а йшли на Дерибасівську і, задерши голови, насолоджувалися, бо кінодіва без гриму — це особливе видовище, яке не тільки приваблює, а й заспокоює, особливо дам. Значить, і вони не такі вже безнадійні щодо неписаної краси.
А на третьому поверсі цього архітектурного шедевра Лева Влодека любив зупинятися Олександр Вертинський, хоч «любив» сказано умовно — любив-любив та розлюбив. Ну, це після того, як одного разу пішов він прийняти ванну, а якісь гади свиснули з номера весь його одяг, залишивши тільки сценічний костюм П’єро. Що лишалося? Побіг у костюмі П’єро до «Пасажу» за новим прикидом, а вже була пізня осінь, мрячило — довелося позичити у швейцара його формений кашкет. Ви уявляєте: П’єро у швейцарському кашкеті на Дерибасівській?! Як реагували перехожі на свого кумира, якщо навіть намальовані в готелі на стінах менади, наяди та дріади, перестали перекидатися і з подиву вразили роти.
Але на початку 1920-х років з розкішних номерів виселили більярдних королів, кінних панночок і сільських протодіаконів, потихеньку «штовхнули» на товкучці рожеві умивальники, а дорогий лінолеум художньо заплювали. Загалом, готель, нарешті, набув вигляду звичайної радянської установи.
«Опродкомгуб» означав «Особливу губернську продовольчу комісію», яка за задумом нової влади мала досхочу нагодувати зголоднілих одеситів. Але, повірте, якби не високий талант місцевого населення, по-перше, не брати в голову жодної влади, а по-друге, самому добувати собі їжу, сьогодні Одеса мала б зовсім інший національний і класовий склад.
Одним словом, «Опродкомгуб» став типовою радянською бюрократичною установою, в якій працювали найбільш кипучі ледарі та канцелярські щури. Можливо, комусь більше скажуть їхні імена. Їх легко уточнити у вікні довідок, яке розміщувалося прямо у вестибюлі у кабіні заземленого ліфта. Ну що ж, не приховуватимемо їх, ось вони: Берлага, Лапідус, Кукушкінд, Бомзе. Імена справжні. Вони вам нічого не нагадують?
Ну так, це ж персонажі роману «Золоте теля». Як вони потрапили на його сторінки? Та просто у лютому 1921 року у фінансовий відділ «Опродкомгуба» прийшов працювати новий співробітник касово-операційного столу Ілля Файнзільберг. Але він недовго затримався у тій компанії підлабузників і хабарників. Незабаром під назвою Іллі Ільфа він перебрався на обкладинки книжок. І, очевидно, був чимало вдячний за те співустанові з Дерибасівської вулиці, тому що на сторінках його спільної з Є.Б. Петровим книжки народився «Геркулес».
Співавтори й не приховували, що під ім’ям Геркулес вони зашифрували Геркулес одеського приготування «Опродкомгуб». У романі «Золоте теля» так і значиться, що головний його герой, а за сумісництвом головний шахрай Олександр Іванович Корейко служив у «Геркулесі», що розмістився в колишньому готелі навпроти міського саду. Слава тобі господи, нічого не треба було вигадувати: все стояло перед очима, причому стояло в дуже престижному, як кажуть сьогодні, місці, у самому центрі вулиці Дерибасівської.
На жаль, не всі добрі традиції минулого перекочували в наші дні до наших офісів. Адже нічого особливо міняти навіть не довелося б. Якщо геркулесівський шеф Полихаєв, економлячи сили, що згасали від неробства, не ставив навіть підпису, замінивши цей процес гумовими печатками, то нині в комп’ютері у будь-якої секретарки є факсиміле підпису начальника, і за нього розписується вже комп’ютер.
А на зміну експертам та радникам типу Скумбрійовича та Бомзе, в офіси та банки прийшли їхні онуки. До того ж, сучасні Полихаєви не втомлюються повторювати: «З такими друзями і ворогів не треба». Їхні технології унікальні, а поради співзвучні нашій епосі. Наприклад:
— Ніколи не кричіть на підлеглих, — крик принижує. Краще двічі вдарити, аніж один раз крикнути!
А скільки мудрості в словах шефа:
— За гроші будь-який дурень працюватиме. А мені дурні на роботі не потрібні.
Або хтось у своєму офісі не чув заяв, від яких пахне «Оріфлеймом»: «Ще один день виявився марною тратою макіяжу». Не важливо, що це вирвалося не з вуст жінки, а з вуст приємного з усіх поглядів менеджера з кадрів Іллюші. У кожному офісі є свої приємні відкриття.
Ну що ж, ще Ільф помітив, що якою б фарбою завгоспи не зафарбовували в «Геркулесі» мармурове минуле, повністю вижити дух минулого не виходить. Тому що він увібрався не в стіни, а в душі. І також, як на дверях відомого роду кабінетів, ні-ні, а проступав у «Геркулесі» напис «Для дамъ», також проступає на обличчях кипучих трудівників наших офісів безсмертне гасло: «Ви робите вигляд, що платите нам зарплату, ми робимо вигляд, що працюємо».
Це вже назавжди. Закони природи та офісу вигадали не ми з вами, і не нам їх міняти. Їх треба визнати і просто розумно користуватися ними. Наприклад, можна взяти на озброєння таке корисне припущення: «Якщо ти завжди робитимеш завтрашню роботу сьогодні, то останній день твого життя буде абсолютно вільним». Заманливо.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
