В уяві багатьох Прокопенко досі залишається одеситом. У Південній Пальмірі він зробив собі ім’я як і гравець, і як тренер. Та й складом свого характеру Віктор Євгенович дуже навіть нагадував жителя «перлини біля моря». Але насправді народився він у Маріуполі, де й зробив перші кроки у футболі.
Роль гравця у Прокопенка відверто не вийшла. За десять із хвостиком років він провів у чемпіонаті Союзу всього 85 матчів – невидатний результат. Чому сталося так? Складно сказати. Сам Віктор бачив причину своєї сірості у своєму характері: «Куди у футболі без нахабства? Може саме тому я не потрапив до збірної. Тренер – моє покликання!».
Будучи футболістом «Чорноморця», Прокопенко одного разу вийшов на заміну у виїзному матчі із московським «Динамо». На останніх хвилинах Віктор вискочив на ворота знаменитого Лева Яшина, проте, трохи поступившись воротареві у швидкості, вирішив залишити йому м’яч і не вступати у боротьбу. Перестрибнувши володаря Золотого м’яча, що розпластався на газоні, Прокопенко підійшов до нього і вибачився за випадковий контакт. «Вибачте, будь ласка, Лев Іванович!» — сповненим жалю голосом промовив футболіст. «Який я тобі Іванович?» — голосно промовив Яшин. – «Запам’ятай, синку, на футбольному полі всі рівні». Досі невідомо чи правдива ця історія, чи ні. Відповідаючи на запитання про неї, Віктор Євгенович завжди жартував, але так жодного разу і не спростував її.
Як гравець Віктор Прокопенко найбільш вдало виступав за донецький «Шахтар». З ним він виграв бронзові медалі чемпіонату СРСР, тоді ж отримав виклик до Олімпійської збірної. У Прокопенка-форварда відзначали такі якості, як напористість, техніку та розуміння гри. Травми не дозволили йому вийти на високий рівень і змусили досить рано повісити бутси на цвях (всього в 32 роки).
На тренерський шлях Прокопенко ступив у ранньому для працівників цієї професії віці. Віктору було лише 33 роки, коли рідний його серцю «Чорноморець» запропонував йому увійти до тренерського штабу. А вже за п’ять років Прокопенко виводив одеситів на поле у ролі головного тренера.
Балакучий і оптимістичний, він заряджав своєю енергією футболістів, уболівальників та всіх оточуючих. Напевно, у світі немає людей, які б відгукувалися про нього погано. І це при тому, що Прокопенко був художником на різні жарти та підколки. Ось тільки його уїдливість сприймалася завжди з розчуленням. Нарікали наставника навіть прискіпливі журналісти, з якими він був готовий спілкуватися на будь-які, навіть найлоскітніші теми.
Але не лише характером та своєрідним стилем роботи Прокопенко сподобався одеським шанувальникам футболу. Він перший, хто дозволив місцевій торсиді скуштувати приємний смак перемог на міжнародній арені. Спогади про протистояння «Чорноморця» з маститим «Вердером» Отто Рехагеля, мабуть, досі свіжі у пам’яті одеситів старшого покоління. Красива перемога вдома (2:1) та прийнятна поразка на виїзді (3:2) залишили «Музикантів» за бортом змагань. Не здалися наші «Моряки» і великому мадридському «Реалу». Вдома змогли утримати на замку свої ворота! Так, поїздка на негостинний стадіон Сантьяго Бернабеу обернулася для Прокопенка та його команди образливою поразкою 2:1 та вильотом, але той сезон 1985/1986 років навіки увійде в історію Чорноморця.
Тим дивніше стало зниження результатів команди через рік. Все ж таки, у перший свій прихід до «Чорноморця», Прокопенко підготував гравців, які потім «пішли на підвищення» і стали зірками радянського футболу. Це, зокрема, Ігор Бєланов, Віктор Пасулько, Геннадій Перепаденко. Після вильоту команди з Вищої ліги, Прокопенко вирішив шукати нове місце роботи.
Наступною віхою у кар’єрі Прокопенка став волгоградський «Ротор». За сезон Прокопенкові вдалося зробити неможливе: вивести волгоградську команду до Вищої ліги. Ось тільки у «вишці» з «Ротором» Прокопенко не працював, а повернувся до рідного «Чорноморця». І знову команда Прокопенка піднялася на четверте місце, ставши найкращим українським клубом в останньому радянському чемпіонаті, попереду була трійка московських команд.
Наступного року одесити виступали вже у чемпіонаті незалежної України. Двічі Прокопенко вигравав бронзові медалі української першості, один раз – Кубок. Знову йому вдалося підготувати гравців європейського рівня – Іллю Цимбаларя, Юрія Никифорова, Івана Гецка, Юрія Шелепницького. У цей період Прокопенко у кількох матчах очолював молоду національну збірну України, без особливого успіху, щоправда.
Працювати з головною командою країни Віктор Євгенович не дуже прагнув. Престиж престижем, але для нього на чільному місці завжди стояли відносини в колективі. А збудувати їх у команді, футболісти якої один одного ледве знають, практично неможливо. Усі колективи, в яких працював Прокопенко, зрештою ставали сімейними. Це стосується і Чорноморця, і Ротора, і Шахтаря. Ось тільки зі збірною досягти такого результату не було можливим — Прокопенко розумів це і вирішив зосередитися на кар’єрі клубного тренера.
Проблеми з фінансуванням, відсутність належної мотивації, ці та багато інших чинників змусили Прокопенка знову шукати найкраще місце роботи. І знову його покликав «Ротор». І ось у цей прихід Прокопенко вперше реально заявив про себе як про дуже сильного тренера, тому що його команда змогла кинути виклик російському на той момент гегемону — московському «Спартаку». Для провінційного волгоградського футболу, який не мав якоїсь славної історії, успіх був просто визначний.
Найуспішнішим вийшов у «Ротора» сезон 1997 року, коли команда реально до останнього претендувала на чемпіонство. Проте поразка від «Спартака» у вирішальному матчі, причому у себе на полі, поставила хрест на сподіваннях волгоградців. Тим не менш, і друге місце було визнано успіхом.
Крім того, Ротор досить успішно виступав на міжнародній арені. В історії клубу того періоду є навіть історична перемога над «Манчестер Юнайтед» за сумою двох матчів (0:0, 2:2), а також вихід у фінал Кубка Інтертото. Але після трьох років поспіль перебування в лідируючій групі російської першості (3, 2 і 4 місця) відповідно, сталося падіння на 11 місце. Команда явно «здувалася», вже втративши ігрову мотивацію. Тут же прийшла пропозиція від донецького «Шахтаря», який тільки починав своє сходження.
Прокопенко і в Донецьку досяг результату. У перший же рік «Шахтарю» вдалося пробитися до Ліги чемпіонів, обігравши у найдраматичнішому матчі кваліфікації празьку «Славію». У групі «Шахтар» дуже гідно зіграв проти «Арсеналу» та «Спарти», поступившись начисто тільки топ-клубу тих часів римському «Лаціо. В результаті посів у групі третє місце та вийшов «на весну» до Кубка УЄФА.
Прокопенко, до того ж, удалося вперше за довгі роки обіграти київське «Динамо» у Києві. І хоча перемога над командою Лобановського чемпіонство не принесла, команда відчула, що може досягати серйозних результатів. Власне, з Прокопенка і розпочався той «Шахтар», який потім перетворився на найсильнішу команду України. З’явилася нова плеяда гравців, підготовлених ним: Андрій Воробей, Анатолій Тимощук, Геннадій Зубов, Олексій Бєлік, Олексій Бахарєв.
Існує думка, що після вильоту Шахтаря з єврокубків Прокопенко особисто вирушив до президента Ріната Ахметова на серйозну розмову. Тренер заявив, що незважаючи на очевидний прогрес команди та успіхи на всіх фронтах, він більше не бачить себе як наставник Шахтаря. «Я повністю віддав себе команді і нічого нового до Шахтаря привнести я просто не можу», — поділився своєю думкою Прокопенко. Ахметов вирішив прислухатися до слів досвідченої та мудрої людини. Президент хотів уже приступити до пошуків гідної заміни, як Віктор Євгенович продовжив свій монолог: «Думаю, Шахтареві підійде Луческу!»
Переговори з румунським стратегом велися довго, і займався ними ніхто інший, як Прокопенко. Він на той час обійняв посаду технічного директора клубу. Луческу погодився очолити Шахтар лише після третьої пропозиції. Гірники встигли на той час уже виграти золото чемпіонату з Невіо Скалою та провалитися з Берндом Шустером. Але внесок Прокопенка у успіх оранжево-чорних очевидний.
«Місце тренера — це електричний стілець, через який проходить шість тисяч вольт. І далеко не кожен здатний впоратися з цією напругою». Цей афоризм був одним із найяскравіших у величезному арсеналі гострих та мудрих слів Прокопенка. Можливо, це горезвісне напруження, стреси та постійне хвилювання все-таки позначилися на здоров’ї Віктора Євгеновича.
Нині цього великого спеціаліста і просто людини з великим серцем із нами немає. Він пішов із життя 18 серпня 2007 року у віці 62 років внаслідок відірваного тромбу. Його смерть стала шоком для усього футбольного світу України. Але можна не сумніватися, що Прокопенко навіки залишиться в серцях любителів футболу Одеси та Донецька. Похований Прокопенко в Одесі.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
