Аркадій Львов був одним з найвідоміших одеських письменників післявоєнної доби. Його численні твори, присвячені рідному місту, не тільки несли в собі фірмовий одеський колорит, але і були наповнені щирою любов’ю до Одеси. Втім, письменник захищав і прославляв Одесу не тільки літературно. Насправді, його заслуги важко переоцінити.
Народився Аркадій Львов 9 березня 1927 року в Одесі у єврейській родині. З 1945 року навчався на історичному факультеті Одеського університету, виключений у 1946 році. До 1949 року неофіційно продовжував навчатися у Чернівецькому університеті, склав держіспити в Одесі 1951 року. Працював шкільним учителем на Західній Україні і досить успішно.
Виключили Львова з причини того, що він не зійшовся з генеральною лінією по цькуванню одного зі своїх викладачів. Добре ще, що зухвалого вільнодумця тоді не запроторили на нари, як надійшли 1951 року з групою студентів юрфаку.
Він досить успішно вчительував на Західній Україні, але в Одесі, куди повернувся на початку п’ятдесятих, усе пішло навперейми. Людині сумнівних поглядів на історичну науку викладати її тонкощі дітям, з їх крихкою, незахищеною психікою, суворо заборонили. Допущений Львов був лише до викладання столярної справи, з якою, всі знали, він, який у свій час навчався і в політехнікумі, був накороткий. Дивно, проте, човгаючи рубанком; показуючи хлопчакам, як зробити простенький табурет або столик, він відволікався від реальності, що допомагало йому справлятися з відчаєм.
У шкільні роки Аркадій почав писати вірші та оповідання, у тому числі фантастичні. Розповіді молодого одесита публікувалися у популярних радянських періодичних виданнях. Втім, перша книга Львова, «Крах патенту» вийшла далеко не простою. Точніше, непростим був її шлях до читача. Львову довелося мало не влаштувати облогу біля видавництва та регулярно нагадувати про себе, поки книгу нарешті не пустили до друку.
Втім, перша книга зовсім не відчинила шлях до масового читача. Похмура рука антисемітизму, який панував в СРСР, уперто не хотіла пропускати починаючого письменника вперед. Допоміг раптовий випадок. Одного разу Львов набрався нахабності та пішов зі своїм рукописом не куди-небудь, а у редакцію «Правди». Натрапивши там на Юрія Борисовича Лукіна, щоб був відомим редактором та визначною особистістю у літературному світі того часу, Львов зміг переконати того в своїх талантах. Результатом стала публікація у головній газеті країни короткого оповідання «Гудки».
З цієї розповіді, а потім вісімсотсторінкового рукопису, звідки були згодом відібрані лише чотирнадцять невеликих оповідань, і почалося знайомство Львова з Костянтином Симоновим, якому розповів про талановитого одесита Борис Лукін. Симонов і рекомендував Львова у видавництво «Радянський письменник». В результаті з’явилась збірка його оповідань «Велике сонце Одеси», яка отримала високу оцінку відомих письменників, у тому числі земляка Валентина Катаєва.
«Велике сонце Одеси» відіграло у житті молодого прозаїка надзвичайно важливу роль. Його почали сприймати як найбільш органічного продовжувача традицій південно-російської літературної школи. Втім, про сам факт існування подібної «школи» говорити важко, але звучало красиво.
Про що тільки з насолодою ні розповідав, ні міркував він у розлогих, екзотичних спогадах про Одесу свого дитинства. Про Старий базар, про Понятовку, де по один бік вулиці жили німці, а по інший – євреї, про своїх численних єврейських родичів та їх незвичайні долі, а також про незвичний мовний колорит Одеси – тут однаково часто можна було почути українську, російську, французьку та ідиш, та про багато чого ще.
Головною роботою Львова був роман «Двір». Ця книга розповідала про життя простих людей Одеси у 1936—1953 роках, головною метою яких за умов чиновницького засилля стала боротьба за житлову площу. Колишні партизани та колишні дрібні торговці, євреї та православні, опортуністи та крикуни, герої та пристосуванці, стукачі та партапаратчики перемішані один з одним у цьому закритому світі і являють собою в мініатюрі символ усієї країни.
Вони шкодять іншим і собі, вони обіймаються, цілуються та багато плачуть; вони підтверджують поширену думку, що радянське суспільство складалося з людей, які його цілком гідні, і що існує своєрідна угода між людиною, сформованою комуністичною системою та самою системою.
Втім, публікувати книгу у її закінченому вигляді у Союзі було неможливо. Вона була б сприйнята як антирадянська пропаганда, і тому сподіватись на її випуск було б наївно.
У 1970 вийшов новий історичний роман Юрія Трусова «Хаджибей». У ньому, звісно, суттєва доля оповідання присвячена часам розбудови тільки-но створеної Одеси. Львов розкритикував цей роман, назвавши його антиісторичним. Зокрема, Львов вказував на те, що Суворов не мав і не міг мати жодного відношення до розбудови Одеси, оскільки у цей самий час подавляв повстання Костюшка в Польщі.
Скандал вийшов гучним. Аркадія викликали у КДБ, де те, що сталося, вважали за необхідне трактувати як спробу антирадянської провокації, за Львовим міцно закріпився статус голови сіоністського підпілля з центром у Варшаві. Тоді ж була висунута ідея – пам’ятник Рішельє знести, а на його місці встановити фігуру фельмаршала з лопатою у руках, як у романі Трусова.
Втім, Дюка вдалося відстояти завдяки допомозі того самого Сімонова. Той підняв свої зв’язки у наукових колах, і завдяки відповідним публікаціям антиісторичність ролі Суворова у розбудові Одеси була доведена. Втім, для самого Львова все це не пройшло просто так. Справу проти нього КДБ припинило, але письменника попередили про «неблагополучну поведінку».
З рекомендаціями Сімонова, В. Катаєва і Б. Полевого він був прийнятий у Москві у Союз письменників СРСР, але одеська організація тієї самої спілки у своїх лавах його бачити однаково не побажала. Друкувати Львова перестали остаточно. А до 1976 року його книги вилучили з бібліотек. Добивати людей у СРСР вміли чудово. Так неугодних видавлювали із країни. Зрештою, у 1976 році Львов виїхав за кордон.
Аркадій Львов пережив на звичайному для всіх «від’їжжантів» шляху (Австрія-Італія-США) те саме, що й інші. Щоправда, йому знову пощастило. І навіть тричі. По-перше, його одразу помітила та підтримала Ірина Олександрівна Альберті-Іловайська, один із керівників Толстовського фонду, — поселила у комфортній квартирі, часто публікувала у «Російській думці» і непогано платила.
По-друге, місяця не минуло, як він почав друкуватися в «Новому російському слові», у високо його цінував, чудового редактора Якова Мойсейовича Цвібаха, всім відомого під псевдонімом Андрій Сєдих.
По-третє, переїзд в Америку ознаменувала найважливіша для Аркадія Львова зустріч з його кумиром, фантастом з фантастів Айзеком Азимовим, якому молодий іммігрант, який усіма правдами і неправдами дізнався телефон великого письменника, зателефонував, і був запрошений на всеамериканську конференцію літераторів. Львов був одним із трьох з половиною сотень запрошених. У це обране суспільство його ввів, тепло і дбайливо, сам Азімов.
І хоча перші два роки у США були проблемними з точки зору фінансового благополуччя, Львов продовжував працювати. Спочатку влаштувався працювати на радіо «Свобода» в російську та українську редакції. За довгі роки співпраці з радіостанцією він, ведучи два найцікавіші, найглибші проекти. Випустив 8 тисяч програм, що становили 20 тисяч сторінок пишного тексту. Історія релігій, сучасні проблеми, громадські рухи, література, мистецтво – Львова займало абсолютно все, що могло зацікавити аудиторію, що швидко зростала.
З СРСР різними шляхами, на мікрофільмах йому переправляли матеріали для відновлення роботи над «Двором». Нарешті було опубліковано його знаковий роман. Його видали за допомогою Віктора Некрасова у 1979 році, у Парижі, французькою мовою. Російською ж «Двір» побачив світ тільки через два роки, в Мюнхені. І Львов був щасливим.
У подальшому він написав ще дві частини роману і працював над четвертою до своєї смерті у 2020 році. З початком «перебудови» неодноразово відвідував і СРСР, і потім вже незалежну Україну, зокрема і Одесу. А у травні 2021 року в Одесі з’явився мурал, присвячений письменнику.
Розмістили мурал у тому самому Авчінніковському (сьогодні — Нечипуренко) провулку, де і знаходивіся той самий двір, про який стільки написав Львов. Цією роботою Леся залишила пам’ять рідному місту та про себе: мурал Львова став для неї останнім в Одесі. Закінчивши його, художниця відлетіла у США, де прожив свої останні десятиліття і сам Львов.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
