Покинута авіаційна міць одеси: аеродроми Буялик та Арциз

Одеська область, з її просторими степами та стратегічним розташуванням поблизу Чорного моря, у радянські часи була важливим осередком військової авіації. Два аеродроми — Арциз (відомий також як Червоноглинське) та Буялик — колись гуділи від ревіння двигунів бойових літаків, а нині стоять мовчазними пам’ятниками минулої величі.

Їхня історія — це суміш гордості за колишню міць і гіркоти від занепаду, який почався після розпаду СРСР та триває донині. Як ці об’єкти, що колись були ключовими для оборони країни, дійшли до нинішнього жахливого стану? Давайте розбиратися.

Аеродром Арцизу – від транспортників до штурмовиків

Аеродром у місті Арциз, що в Болградському районі Одеської області, почав свою історію ще в середині XX століття, коли Радянський Союз активно розбудовував свою військову інфраструктуру. У 1960 році тут з’явився 37-й військово-транспортний авіаційний полк. Ця частина була оснащена літаками Ан-12 — робочими конячками транспортної авіації того часу, які перевозили вантажі, техніку та особовий склад.

З 1983 року полк отримав на озброєння більш сучасні Іл-76МД — важкі транспортники, здатні доставляти десятки тонн вантажу на великі відстані. Цей аеродром був важливим логістичним вузлом, адже його розташування дозволяло швидко реагувати на події як у регіоні, так і за його межами.

Того ж 1960 року до Арциза з аеродрому Сарата, що також на Одещині, передислокували 90-й винищувальний авіаційний полк. Спочатку ці пілоти літали на перехоплювачах Су-9, які в 1950-х вважалися передовими машинами для боротьби з ворожими бомбардувальниками. У 1960–1965 роках полк використовував Як-25М, а згодом перейшов на Як-28П (1965–1967). Ці літаки були частиною системи ППО, готової відбивати повітряні атаки в умовах «холодної війни». У 1984 році полк кардинально переформатували в 90-й окремий штурмовий авіаційний полк, озброївши його літаками Су-25 — «літаючими танками», призначеними для підтримки наземних військ. Доречі, одним з перших бойових пілотів Су-25 був українець, полковник Рубан.

Та радянська епоха добігла кінця, і з розпадом СРСР почалися зміни. У 1989 році, за директивою Генштабу, 90-й штурмовий полк розформували, а його особовий склад розкидали по інших частинах 5-ї повітряної армії.

Перехоплювачі та авіаційна комендатура

Натомість до Арциза з Казахстану (аеродром Аягуз) перебазували 737-й винищувальний авіаційний полк ППО. Ця частина мала на озброєнні 29 МіГ-23МЛД та 5 навчальних МіГ-23УБ — маневрені винищувачі, які могли протистояти літакам НАТО поблизу кордону в разі потреби. У 1992 році, після проголошення незалежності України, полк увійшов до складу ВПС України. Але фінансові труднощі молодої держави не дозволили довго утримувати його в бойовій готовності. У 1996 році 737-й полк реорганізували в 206-у авіабазу, а вже навесні 1998 року її остаточно розформували.

Після цього аеродром Арциз почав занепадати. Військова комендатура проіснувала тут до 2003 року, намагаючись хоч якось підтримувати порядок, але без авіації об’єкт втратив своє значення. Злітно-посадкова смуга та частина інфраструктури збереглися, але без належного догляду почали руйнуватися. У 2009 році аеродром навіть намагалися продати на аукціоні за стартовою ціною 30 мільйонів гривень, але покупців не знайшлося. Нині тут базується місцевий аероклуб, де літають легкі цивільні літаки, але це лише слабка тінь минулої активності.

Аеродром Буялик та винищувачі над степом

На відміну від Арциза, аеродром Буялик, розташований поблизу однойменного села в Біляївському районі Одеської області, мав дещо іншу історію. Його побудували в 1950-х роках як резервний майданчик для винищувальної авіації, що входила до складу військ ППО Радянського Союзу. У радянські часи тут базувався 827-й винищувальний авіаційний полк, який у 1960-х роках отримав на озброєння перехоплювачі МіГ-19. Ці швидкі й маневрені машини були покликані захищати повітряний простір від потенційних загроз з боку Заходу. Згодом, у 1970-х, полк переоснастили на МіГ-21 — легендарні винищувачі, які стали символом радянської авіації того часу.

Буялик був типовим аеродромом «холодної війни»: бетонна злітно-посадкова смуга довжиною близько 2,5 км, ангари для літаків, командний пункт і скромне військове містечко поруч. Розташування в степу дозволяло швидко піднімати літаки в повітря, а близькість до Одеси та Чорного моря робила його стратегічно важливим для прикриття південного флангу СРСР. У 1980-х роках тут також почали з’являтися більш сучасні МіГ-25, які замінили застарілі МіГ-21. Полк залишався активним до кінця 1980-х, але з розпадом Союзу його доля різко змінилася.

Після 1991 року аеродром Буялик, як і багато інших військових об’єктів, перейшов під контроль України. Згодом сюди перевели 511-й розвідувальний авіаційний полк на Су-24 МР. Останні літаки покинули аеродром у середині 1990-х, і з того часу він фактично припинив функціонувати як військовий об’єкт. Військове містечко, де колись жили сім’ї пілотів і техніків, спорожніло, а інфраструктура почала руйнуватися через відсутність догляду.

Занепад і нинішній дуже сумний стан

Обидва аеродроми — Арциз і Буялик — після розформування їхніх частин у 1990-х роках стали жертвами часу й байдужості. У випадку Арциза процес деградації затягнувся до початку 2000-х, коли остаточно припинила існування військова комендатура. Злітно-посадкова смуга, хоч і збереглася, вкрилася тріщинами, а ангари та будівлі поступово розграбовувалися місцевими жителями чи просто руйнувалися від погодних умов. Подібне тоді траплялось і з іншими авіаполками – як, наприклад, в аналогічних випадках у Дніпрі та Запоріжжі.

Деякий час аеродром використовувався місцевим аероклубом. У Буялику занепад настав ще раніше: вже наприкінці 1990-х аеродром стояв покинутим, а його територія заростала бур’янами. Сьогодні там можна побачити лише залишки бетонних плит і напівзруйновані споруди, які нагадують про минуле.

Цікаво, що обидва об’єкти періодично привертали увагу місцевих властей і бізнесу. У 2000-х роках лунали пропозиції перетворити Арциз на цивільний аеропорт або логістичний центр, але ці ідеї так і залишилися на папері через брак інвестицій. Останній такий проект датовано 2013-м роком, однак тоді далі презентацій справа не пішла. Буялик же розглядали як потенційну базу для сільськогосподарської авіації, але й тут справа не пішла далі розмов. У 2010-х роках обидва аеродроми стали об’єктами інтересу для любителів «заброшок» — фотографів і шукачів пригод, які фіксують їхній нинішній жахливий стан: порослі травою смуги, іржаві ангари й порожні казарми.

Потенційне відновлення та використання військовими

У 2014 році, після початку війни на сході України та анексії Криму, в експертних колах заговорили про можливе відновлення Арциза як військового об’єкта. Злітно-посадкова смуга, попри тріщини, все ще могла приймати легкі транспортні літаки. Наприклад, закинутий раніше «Шкільний» аеродром все-ж таки згодився Одесі та Повітряним силам ЗСУ.

Проте реальність виявилася прозаїчнішою: на масштабну реконструкцію не вистачило ані коштів, ані політичної волі. Адже на відновлення було виділено 5 мільйонів гривень, чого, звісно, ні на що вистачити не могло. Втім, росіяни вважали інакше і якось завдали ракетного удару по колишньому аеродрому. Для чого і навіщо — загадка російської душі.

Щодо Буялика, то його доля склалася ще менш оптимістично. У 2010-х роках з’явилися чутки про можливу передачу території під забудову чи навіть розбирання бетону на будматеріали, але ці плани так і не реалізувалися через бюрократичні перепони та низьку економічну привабливість.

Для жителів Арциза та Буялика ці аеродроми колись були не просто військовими об’єктами, а частиною життя. У Арцизі, наприклад, згадують, як у 1980-х роках гул літаків був звичним звуком, а діти бігали дивитися на тренувальні польоти. Сьогодні ж аеродром для місцевих — це радше сумне нагадування про втрачені можливості. У Буялику ситуація ще більш сумна. Покинуті казарми й ангари стали притулком для безхатьків і об’єктом для мародерів, які розтягують усе, що можна продати. Місцеві жителі іноді згадують, як у 1990-х роках на аеродромі ще можна було побачити техніку, але з часом усе зникло — чи то офіційно списали, чи то розікрали.

Нині обидва аеродроми — це радше символи занепаду, ніж надії. Їхній жахливий стан — із зарослими травою смугами, поруйнованими будівлями та іржавими залишками техніки — відображає ширшу картину того, як Україна втрачала свою військову інфраструктуру після розпаду СРСР. Але для тих, хто пам’ятає їх у розквіті, це ще й спогади про часи, коли небо над Одещиною гуділо від крил бойових машин.