Сьогодні все частіше можна почути відому фразу героя одного популярного фільму: «Ну хто так будує?!». І справді, якість сучасного житла залишає бажати кращого, тому деякі одесити вважають за краще купувати квартири вторинного фонду. Адже є ще старі будинки, які стоять понад сто років і руйнуватися не збираються.
Одесу забудовували за планом Деволана та Форстера — прямокутні сітки вулиць, зміщені щодо один одного на 45°. При такому плануванні вулиці були відкриті у бік моря, вдома обдував свіжий вітерець і освітлювало сонце. Та й заблукати в такому місті було проблематично.
З моменту заснування Одеси основним населенням були торговці та міщани. Перші будинки для них зводили досить скромні. Спочатку у місті стали з’являтися одноповерхові та двоповерхові будинки. Подібні будови ще можна побачити у Грецькому провулку, де селилися вихідці з Греції. Вони воліли будувати будинки з внутрішніми двориками, балконами та верандами.
Трохи згодом у місті стали з’являтися особняки — двоповерхові будинки з брамою. Усередині будинку був двір, який служив центром життя. Тож можна сказати, що система будівництва вплинула на появу фірмового одеського стилю взаємин між сусідами.
Двір містили черепашником, а також доріжками з вулканічних плит, які, як баласт, привозили торгові кораблі. Усередині його засаджували деревами, а в центрі встановлювали колодязь чи невеликий фонтан. До речі, одеські двори планували так, щоб там було якнайбільше тіні, і вони зберігали вдень тепле вночі та нічну прохолоду вранці.
Проте більше, ніж літня спека, життя одеситів затьмарювало відсутність води. До речі, це навіть вплинуло на міську архітектуру: будинки часто покривали односхилими дахами з водостоком для збору дощової води. З дахів вода потрапляла до спеціальних підземних цистерн, які знаходилися зазвичай у центрі двору. Усередині цистерну обробляли цементом, а щоб очистити воду, встановлювали своєрідні фільтри з деревного вугілля та гравію.
У Російській імперії дуже довго не було єдиних будівельних норм, а перший будівельний статут був затверджений лише у 1857 році. До цього кожен будував, як Бог покладе на душу. Ті, хто був навчений грамоти, могли використовувати довідник будівельника, що на той час видавався. Там можна було знайти загальні дані — якою має бути глибина фундаменту чи товщина стіни.
Крім цього, була розрахована висота цоколя, ширина карнизів та навіть відстань від підлоги до підвіконня. У будинках, побудованих з використанням цих порад, завжди було ясно, а стіни не страждали від вогкості. Щоправда, всі зручності, як то кажуть, були «на подвір’ї»: будинки опалювали печами, воду носили з колодязів, туалетом служили вигрібні ями, а «лампочками» — свічки.
Але незважаючи на таку «будівельну невизначеність», правила будівництва будинків сторіччя тому не надто відрізнялися від сучасних. Істотною була лише одна відмінність — усі матеріали були максимально якісними, а роботи виконувались відповідально та кваліфіковано. І це при тому, що будівельні інструменти були навіть примітивними, а єдиними механізмами для полегшення праці служили найпростіші пристосування.
Адже забудовник, у будинку якого через рік-другий починав протікати дах чи відвалюватись штукатурка, не кажучи вже про тріщини у стінах, ризикував піти світом. Добрим ім’ям, репутацією дорожили як скарбом, бо мешканці міста знали, хто де і що будував. Нині, на жаль, ситуація інша — ми знаємо лише «прізвище» фірми та перевірити якість будівництва перед покупкою квартири не можемо.
Наприкінці ХІХ століття в Одесі почався будівельний бум — як гриби почали рости прибуткові будинки, в яких квартири здавали в оренду. Однак це мало і свої оборотні сторони. Розпродати таку кількість квартир було неможливо, і забудовники-«передовики» часто ставали банкрутами.
Розробляти та створювати креслення майбутніх будівель було дозволено лише архітекторам. При розробці проектів вони мали враховувати вимоги часу та створювати відповідну інфраструктуру — льохи, комори, а поруч за потреби планувати стайні, сараї чи сад із городом.
Висота стель у прибуткових квартирах для робітників мала бути не нижче 2,8 метра, щоб мешканці не вчагли — адже топили тоді пічками. У будинках, призначених для більш заможних мешканців, стелі, звичайно, були значно вищими. До речі, за радянських часів висота стель у хрущовках, згідно з будівельними нормами, була лише 2,5 м. Розміри квартир розраховувалися виходячи з того, що на одного мешканця мало припадати 56,44 м2 житлової площі. І хоча жодних офіційних розпоряджень із цього приводу в царській Росії не існувало, забудовники дотримувалися цього як негласного закону.
За будівництвом тоді стежило поліцейське управління. До обов’язків поліції входило затверджувати план будівництва та контролювати його виконання. На будівництво кам’яного будинку давали не більше п’яти років, а дерев’яного ще менше — всього три роки. Якщо забудовник не встигав збудувати будинок, то з ним не церемонялися — земельну ділянку запросто могли відібрати та віддати іншому.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
