Преса завжди була дзеркалом часу та регіону, в якому вона виходила. Десь це були якісь ідеологічні мотиви чи матеріали, десь характерне наповнення самої газети. Звісно, газети Одеси теж мали свій колорит, як і наше найкраще та найколоритніше місто.
Газети в Одесі здавна не лише винахідливо видавали, а й винахідливо розповсюджували. Спочатку їх розсилали за передплатою. Потім довелося відкривати в Одесі різні клуби, де можна було б культурно поспати, прикрившись газетою. Потім реалізацією преси зайнялися хлопчаки-рознощики. І, нарешті, настала ера газетних кіосків.
Раз ми заговорили про типово одеських видання, перерахуємо деякі назви. У кіосках можна було зустріти поряд і «Голос Одеси», і «Одеське слово» (ви здогадуєтеся, яким словом, вірніше, з яким акцентом мав звучати голос Одеси). Тут були і «Одеська пошта», і екзотичні «Вісник винокуріння» і «Вісник товариства для нагляду за паровими котлами», і голос «Єврейський медичний голос», що обережно подає.
Що було зручно — розшифровка назв майже ніколи не була потрібна. Якщо на гумористичному виданні значилося «Крокодил», то ніхто не сумнівався, що йдеться не про якогось нільського крокодила, а про конкретного крокодила, який передплатнику видання подавав вранці каву в халаті та папільотках і звався «улюбленою» тещею. А захоплюючий одеський двотижневик «Декольте» (у лапках) не залишав байдужим одеських чоловіків — у декольте (без лапок) завжди тягнуло зазирнути, тому нудитися в очікуванні наступного номера цілих два тижні було так болісно.
Але панували в Одесі три видання: «Одеські новини», «Одеський листок» та «Південний огляд». Найяскравішою, але, на жаль, найкоротшою була слава «Одеського листка». І дякувати за те треба Власу Дорошевичу, чудовому журналісту, а по секрету скажімо, гумористу. Блиск «Одеського листка» потьмянів у той день, коли Власа Дорошевича відбив у редактора «Одеського листка» Навроцького, зманивши до Москви у своє «Російське слово», сам Іван Ситін.
Після викрадення Дорошевича на небосхилі одеської періодики зійшла зірка «Одеських новин» та її редактора Н. М. Хейфеца. Відомий він був постійною та запеклою війною з репортерами. Особливо з репортерами того вогнедишного типу, коли темперамент і уява ставилися вище, ніж грамотність та точність. Проілюструвати це краще з прикладу знаменитого одеського репортера Трецека.
Хейфец вимагав максимальної стислості, суті. А репортерові хотілося витати, тонути в деталях, метафорах. Знаменитий Трецек (з наголосом на перше «е») вважав, що кожну новину, навіть найменшу, треба подавати із жаром, зі священним вогнем. Він, задихаючись, забігав у нічну редакцію, сідав за куточок довгого, заставленого чорнильницями столу і, шалено кусаючи цигарку за цигаркою, писав, писав, писав, сторінку за сторінкою, поки Хейфец, що ввійшов для останнього фельдмаршальського огляду не казав:
Трецек, досить белетристики, давайте замітку, ідемо в набір.
А там: «Вчора, рівно опівночі, ледь почувши глухий дзвін набату, осяяні блиском смолоскипів, у мідних касках, подібні до воїнів римських легіонів, не шкодуючи життя, кидаючись у найнебезпечніші місця, розгорнутою колоною і зімкнувши самотній ряд, сірі герої, і куди — у вогонь, у воду і мідні труби!.. Аби вирвати з стихії кілька нещасних жертв суспільного темпераменту, бо треба пояснювати, що йдеться про народне лихо в одному з найгусто населених пунктів нашої Південної Пальміри… »
Хейфец, цей Кам’яний Гість, жирним червоним олівцем навхрест перекреслював твір Трецека. А в ранковому номері газети, у відділі міської хроніки, образливо-дрібним шрифтом було надруковано: «Вчора вночі пожежну команду Бульварної ділянки викликали в біоскоп Сірочкіна. Тривога виявилася хибною».
Натомість це була безцінна школа журналістики. В «Одеських новинах», у «Південному огляді», у «Чудаку» розпочинали свою літературну кар’єру Корній Чуковський, Петро Пільський, Володимир Жаботинський. Останній увесь свій іронічний блиск, виявив у щиро поданих фейлетонах, за підписом Altalena.
Журналістські псевдоніми в Одесі були цілком типовими для тодішніх часів. Вони були літературною модою і даниною тодішнім російським звичаям — Барон Ікс, Залізна Маска, Хтось у сірому, Іван Колючий, Саша Чорний, Лоло, Буква-Василевський, Василівський-Не-Буква тощо.
Що приємно, видання ніколи не відчували нестачі у відданих читачах. Іноді це навіть оберталося непотрібними проблемами як дощу читацьких листів. І тоді було розроблено кодекс журналістської етики, який наказував, як треба формулювати відповіді на такі послання? Листування з читачами мало всі ознаки одеської галантності на межі галантерейності.
Наприклад, читач скаржився на те, що газета йому нецікава, але водночас надсилав свої вірші для публікації. У відповіді йому значилось, що вірші публікувати не будуть, бо тоді газета припинить подобатися і редакції. В такому стилі і проходили переписки з шановними читачами. Хоча, кожен хто був в Одесі, знають що якщо тебе хтось назвав шановним — то не дуже-то ти й шановний.
На жаль, одеська періодика бачила все, окрім свого майбутнього. А для безшабашних веселощів їй було відпущено термін дуже обмежений: з кінця ХІХ століття до, зрозуміло, 1917 року. Епоха була на зламі. Закінчувався срібний вік російської благоустрою. Душі і долі людей починали терзати нові сили, які хитрістю та революціями покінчили і з країною, і з тим життям, а заразом поховали чарівний дух одеських дореволюційних газет. Аромат і пахощі змінилися амбре.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
