Раніше важко було б знайти одесита, який нічого не чув про цю людину. Руслан Боделан був справжнім господарем міста, і без його волі нічого тут відбуватись не могло. Запам’ятався він і своїм постійним протистоянням з Едуардом Гурвіцем.
Сьогодні ми простежимо історію зльоту та подальшого падіння екс-лідера та очільника Одеси. А заразом і згадаємо, чому його недобрим словом пригадує ледь не вся патріотична спальнота Одеси.
Його рання біографія рясніє дивностями, схожими на безглуздість. Так, у 17 років, після закінчення середньої школи, Руслан Боделан сам став учителем фізкультури у школі селища Гвоздавка Любашівського району. У 23 роки він став першим секретарем Кілійського райкому ЛКСМУ. А ось педагогічний інститут Боделан закінчив лише у 26 років, причому у далекому казахстанському Петропавловську – після чого знову повернувся до України та почав працювати у ЦК ЛКСМУ.
Все це пояснюється наявністю у молодого Боделана неабияких організаторських здібностей: зі шкільної парти він був генієм ведення піонерських та комсомольських зборів, партійних активів та господарських планерок. Саме за це його і ставили на чолі, тому диплом вчителя йому був потрібен лише для формальності. А другою його вищою освітою стала партійна школа при ЦК КПУ. Ось так як не фахівець, не професіонал, а лише завдяки обдарованій голові, Боделан і зробив собі шикарну керівну кар’єру в СРСР.
1973 року він очолив Одеський обком ЛКСМУ, 1979-го сів у крісло першого секретаря Центрального райкому КПУ Одеси, 1984-го — крісло першого секретаря міськкому КПУ – став повноправним господарем міста. Саме тоді Боделан і завів всі корисні зв’язки, які потім стали в нагоді йому в 90-х. І це були зв’язки не тільки з директорами підприємств, начальниками портів, правоохоронцями і митниками, але й з кримінальним світом Одеси, вже тоді орієнтованим на закордон.
«Перебудова» не тільки не здула Боделана зі свого крісла вітром змін, а й піднесла його в 1990 році до першого секретаря обкому — за радянських часів це була чудова кар’єра, вищими йшли лише в республіканські управління або в Москву. Однак радянська система вже розвалювалася, і в січні 1991 року Руслан Боделан очолив Одеський облвиконком, а 1992-го на довиборах у Кілійському окрузі №311 отримав мандат народного депутата (там же переможе і на виборах 1994 року).
А ось його подальша втеча з Одеси до Верховної Ради була наслідком не повалення компартійного господаря Одеси «знизу», а не відносини з «верхом», що склалися, з президентом Леонідом Кравчуком. У березні 1992-го на місце Боделана на чолі області призначили Валентина Симоненка, який, утім, швидко «відлетів» до Києва на підвищення.
А ось Боделан «прозябав» два роки, поки в 1994 не переміг на губернаторських виборах (перших та останніх в історії України), взявши 57,96% голосів і обійшовши Владлена Ільїна – свого колишнього підлеглого, який 1992-94 очолював обласну адміністрацію. Вже ті вибори характеризувалися як вкрай жорстка бійка: незважаючи на те, що Боделан та Ільїн та низка інших кандидатів були вихідцями з Одеського обкому та міськкому радянських часів, за кожним із них уже стояли свої угруповання в Одесі, і кожен знайшов собі свій «дах» у Києві.
Що не поділили між собою на початку 1992 року Боделан та Кравчук, докладно вже майже ніхто не пам’ятає. Можна назвати кілька можливих причин. По-перше, після того, як у 1991-му Кримська область вибила собі статус автономної республіки (у складі України), ідеї автономії виникли в головах керівників Донбасу, Харкова, Закарпаття та Львова, Одеси та Херсона. Руслан Боделан тоді як мінімум висловлював то ідею федерації автономних областей, то статус «вільного міста» для Одеси. І цілком міг перейти від фантазій до непідкріплених вимог – чим розлютив першого президента.
Крім того, Боделана також звинувачували в негласній, але активній підтримці сепаратистів Придністров’я, яке бунтувало з 1989 року. Причому зняття Боделана з посади відбулося буквально за кілька днів до початку силової операції Молдови проти ПМР.
Другою можливою причиною називали початок розподілу постсовісного майна, насамперед Чорноморського морського пароплавства (ЧМП). Колишньому комсомольцю нітрохи не було прикро за державу, проте Боделан мав свої інтереси на майно ЧМП, насамперед берегову нерухомість. Тим часом, ще наприкінці 1991 року в Києві високопосадовці відпихали один одного ліктями, щоб оформити в оренду на офшорні фірми кілька десятків кораблів ЧМП.
Крім того, Одеса – це два великі вантажні морські порти, через які йшли величезні потоки вантажів, у тому числі й контрабанди. А її прагнули контролювати і чиновники, і бізнес, що стрімко розвивався, і кримінал — у тому числі міжнародний. І саме він відіграв велику роль у житті Одеси 90-х.
Повернення Боделана в крісло голови Одеської області відбулося на тлі розділу та переділу сфер впливу в регіоні. Там був намішаний жахливий клубок взаємозалежних ОЗУ, бізнес-груп та чиновницьких кланів, які залучали собі союзників звідусіль: з Києва, з Москви, з Америки та Ізраїлю. Одним із центрів кривавого протистояння стали нафтовий район Одеського порту та Одеський НПЗ, боротьба за які багато в чому визначила розклад влади у місті на наступні двадцять років.
Руслан Борисович мав дуже старого і дуже близький знайомий Іван Григоренко, який у 80-ті теж зробив стрімку кар’єру: від дільничного міліціонера до начальника відділу обласного ГУ УМВС. З 1990 року Григоренко курирував кримінального «авторитета» Олександра Ангерта (прізвисько Ангел), який звільнився після 12-річного ув’язнення.
Ангерту були потрібні Одеський нафтовий порт і НПЗ, проте на них же претендували чеченці – емісари, з дудаєвської Ічкерії, які потребували збуту своєї нафти. Чеченці в самій Одесі спиралися на нового мера Едуарда Гурвіца, а в Києві – на «рухівців» українського МЗС, представників американського посольства та голову української філії KPMG Катерину Чумаченко (дружину майбутнього президента Ющенка). Одеському угрупуванню теж потрібно було на когось спиратися. До 1993-го вони намагалися порозумітися з Едуардом Гурвіцем (зокрема, з людьми Гурвіца постійно контактував Ангерт), проте той уже обрав іншу сторону. І тоді вони зробили ставку на Руслана Боделана, з яким їх звів Іван Григоренко. Таким чином, у середині 90-х в Одесі склалися два ворогуючі один з одним союзи. Зрештою перемогу отримали люди Ангерта.
Вибори міського голови Одеси 1998 року були одними із найбрудніших в історії і міста, і України – навіть за мірками того часу. Тоді відзначилися всі сторони, але зараз ми розповімо про «витівки» команди Руслана Боделана. Відключення ретрансляторів міських телеканалів і радіостанцій, які агітували за Гурвіца, війна компромату та спроба арешту віце-мера Михайла Кучука, якого в міліції відбив натовп людей Гурвіца, зняття кандидатури Гурвіца за день виборів рішенням Малиновського районного суду — все це було тільки початком.
Тоді, окрім викрадень та вбивства Ігоря Свободи та Сергія Варламова, команді Боделана приписували замах на голову міського виборчкому Леоніда Капелюшного, який отримав два вогнепальні поранення. Також 23 березня 1998 року в резиденції мера Гурвіца було виявлено смертельну закладку: кілька кілограмів армійської вибухівки. Втім, цей інцидент команда Боделана відразу назвала інсценованою провокацією команди Гурвіца.
Вибори відбулися 29 березня 1998 року, і Боделан їх програв: за явки в 61% за Гурвіца проголосувало 48,8%, за губернатора лише 33,8%. Йому не допомогла навіть ностальгія за радянським часом, що панувала тоді повсюдно : мовляв, жили небагато, в дефіциті, але не голодували і зарплату отримували вчасно. І тоді Боделан подав до суду позов про визнання виборів недійсними у зв’язку з низкою грубих порушень – у тому числі через зняття кандидатури Гурвіца.
Так в Одесі вибухнула криза влади, на яку відреагували у Києві: Боделана зняли з посади губернатора, у місті мало не запровадили пряме президентське правління, а перевибори призначили на серпень 1998-го. Причому Гурвіца до них не допустили рішення окружного виборчкому – тут Боделану на руку зіграло те, що поранений кілером Капелюшний вибув з гри, і виборчком перейшов під управління боделанівських ставлеників. Крім того, команда Боделана зробила усе, щоб прихильники Гурвіца взагалі проігнорували перевибори, «голосуючи ногами»: завдяки низькій явці (всього 36,7%) Руслан Боделан отримав 36,7% голосів (який збіг!) і переміг свого головного суперника Костусєва (27%). Тобто, по суті, за Боделана проголосували лише 12% одеситів!
2000 року Боделан «умовив» міськраду виділити на території санаторію ім. Горького п’ять земельних ділянок загальною площею 0,42 гектара та передати їх під приватну житлову забудову фірмі депутата від партії «Родіна» Костянтина Розового. Варто наголосити, що партія «Родіна» була створена за підтримки Руслана Боделана з банди Ігоря Маркова (прізвисько Марадона) як союзну політичну силу, на противагу «патріотичним» партіями та організаціям, які підтримували Едуарда Гурвіца.
І розплачувався Боделан із своїми союзниками одеською нерухомістю. Найщедрішими подарунками була територія санаторію ім. Чувиріна (Французький бульвар), а також майже 21 га землі санаторію «Дружба», який спеціально закрили заради цього дерибану.
Коли в повітрі виразно запахло першим Майданом, Боделан вирішив насамкінець роздати «цукерки» своїм наближеним та «потрібним людям». Наприклад, щедро роздаючи їм елітні квартири із фонду міськради – які вони потім одразу ж приватизували. Справу провернули буквально за 2,5 місяці – рівно стільки стояли на обліку у списку міськради «требуючі житла» голова Господарського суду Одеської області Валентин Продаєвич (близька до Ангерта людина), прокурор Одеси Микола Маркін, прокурор Одеської області Михайло Гаврилюк, заступник начальника обласного УМВС Рус Януковича Василь Пупков.
Після перемоги Помаранчевої революції Боделан поїхав до Росії, де отримав в нагороду за співпрацю посаду замначальника порту в Санкт-Петербурзі. Там він і перебував аж до перемоги Януковича та Партії Регіонів.
За нової влади Боделан знов повернувся в Одесу. Щоправда, місце мера все ж зайняв Костусєв, а сам Боделан вже на посаду не претендував. Але за його підтримки більшість в міськраді отримали Партія Регіонів та проросійська «Родіна».
А от кому посада дісталась, так це сину Боделана, Володимиру. Володимир Боделан в епоху мерства батька займався бізнесом, потім отримав місце генерального директора Одеського аеропорту, а після 2005 року пішов працювати на залізницю — не дорожнім робітником, зрозуміло, а начальником управління телекомунікацій (Київ), а потім заступником начальника служби капітальних вкладень (Одеса). Так ось, у квітні 2010 року він отримав із рук голови МНС Нестора Шуфрича призначення на посаду начальника УМНС (потім ДСНС) на Одещині. І все було б у Боделанів добре, якби не Євромайдан та падіння режиму Януковича.
Після того Руслан Боделан виїхав до Росії. Його син деякий час перебував на своїй же посаді, але стались відомі події 2 травня 2014. Саме Володимир Боделан затримав відбуття пожежних машин до палаючого Дому Профсоюзів, де знаходились проросійські активісти. За це в червні того ж року Володимира Боделана зняли з посади, але кримінальну справу на нього завели лише у 2016 року. На той момент колишній головний ДСНС-ник Одещини вже непогано себе почував на адміністративній посаді в окупованому росіянами Криму.
Сам же Руслан Боделан жив в Одесі. Про його буремну діяльність вже всі підзабули, і в історії він залишився хіба як діяч, що доклався до життя міста у 1990-х та «нульових». Тому коли він помер 26 червня 2025 року, про нього сказали багато теплих слів і чинний мер Труханов (що входив до орбіти Боделана ще з 90-х) та інші колишні видні «гравці» в політичному житті міста. На прощанні у Спасо-Преображенському соборі було доволі людно. Поховали екс-мера та губернатора на Таїровському цвинтарі.
Підпишіться на Телеграм Моя Одеса 
!
