Листи завжди ходили довго, і, мабуть, зокрема і саме для того щоб не мати справу з поштовою службою, і вигадали електронну пошту. Це, звісно, жарт, але листи і дійсно ходили довго. Однією з причин було те, що читали ці листи не тільки відправник та адресат.
Судове законодавство Російської імперії передбачало кримінальну відповідальність за незаконне розкриття поштової кореспонденції. У Уложенні про покарання кримінальних і виправних, затвердженому 15 серпня 1845 року, стаття 379‐а гласила: «За розкриття листа з наміром казенним або тих що належать приватній особі або надписаної на ім’я оного паперу, без особливого на те права або припису (…) винний отримує: сувору догану, або вирахування від трьох до шести місяців з часу служби, або до звільнення з посади, дивлячись по обставинам».
Але якщо ця стаття стосувалася таємниці листування лише побічно, то стаття 153-я прямо говорила про відповідальність поштових службовців:
«Поштовий чиновник або служитель, який розкрив, хоча б з однієї тільки цікавості, відданий для відправлення з поштою або отриманий поштою лист, адресований на ім’я іншої особи, піддається за це звільненню з посади. Буде ж це вчинено їм для повідомлення змісту листа комусь іншому, то він засуджується: поштовий чиновник до виключення зі служби, а листоноші до визначення у військову службу рядовим».
Таким чином, поштмейстер Іван Кузьмич Шпекін, герой комедії «Ревізор», ризикував втратою служби із грізним записом у формулярі.
У подальшому покарання за подібні провини лише посилювалися. Згідно з указом «Про зміну деяких статей Зводу законів» від 22 березня 1860 року, поштовий чиновник міг за подібні дії отримати вже від шести місяців до одного року ув’язнення в смиренному домі. Оскільки указом від 24 квітня 1884 року смиренні і робітні будинки були ліквідовані, то Положення про покарання кримінальних та виправних видання 1885 року у статті 1104-й встановлювало за порушення таємниці поштової кореспонденції, «хоч би з однієї лише цікавості», відлучення від посади і на строк. Стаття 1102-я карала поштового чиновника, листоношу або іншого служителя пошти за передачу комусь листа, адресованого іншій людині, «без дозволу останнього» позбавленням усіх прав стану та ув’язнення на строк від восьми місяців до року та чотирьох місяців.
Але насправді потреба зазирати у чуже листування все ж була, щоправда – з державною метою. Перлюстрація велась ще у XVIII столітті і пізніше. Серйозніший масштаб вона почала набирати вже у XIX сторіччі, коли великі контингенти російських військ опинились за кордоном та набрались там шкідливих для самодержства думок. Та сама ситуація згодом виникла з поляками, які готували (і провели) власне повстання. Тому організувати централізовану службу перлюстрації для імператора Ніколая І стало просто необхідною справою.
Наприклад, у Петербурзькому поштамті на рубежі 1820-х/1830-х число цензорів збільшувалося з п’яти до восьми, вводилася посада перекладача, а кількість співробітників експедиції листів листа зростала з трьох до восьми. У Московському поштамті засновувалися посади чотирьох цензорів, одного перекладача і додавалися три особи в експедицію листів листа. У Віленській губернській поштовій конторі, створюваній замість Литовського поштамту, планувалося мати трьох цензорів та одного перекладача. Їхнім керівником мав бути поштмейстер. Одночасно «всім чиновникам, які вживаються по секретній частині, виробляти платню з належних за ними сум, понад те, яку за гласними своїми посадами або місцями матимуть відкрито». Так, офіційно працівники «чорних кабінетів» рахувались поштовими цензорами та на інших подібних посадах.
У листопаді 1839 А. Х. Бенкендорф повідомив О. М. Голіцину наказ государя «заснувати пильний нагляд за закордонним листуванням, що проходить через м. Одесу та Бессарабську область і містечко Рені». На доповіді 19 листопада Голіцин представив імператору два варіанти виконання цього наказу.
Згідно з першим, пропонувалося «заснувати в Одесі та Рені нагляд за кореспонденцією, що надходить та відправляється в іноземні землі». Перешкодою тут була складність знайти чиновника зі знанням мов грецької, молдавської та волоської (одна з варіантів румунської мови). Другий варіант передбачав пересилання кореспонденції для «нагляду» до Києва, Житомира, Вільно та Москви. Але це означало суттєве уповільнення проходження пошти.
Ніколай I погодився з думкою князя про перевагу першого варіанта. Було вирішено заснувати перлюстрацію в Одесі та Рені при поштових конторах, призначивши туди по двох чиновників «для секретної справи», бо знайти фахівця зі знанням усіх мов, якими в цих місцевостях йшло листування, було дуже важко. Особливу увагу пропонувалося звернути на кореспонденцію, що йде через Одесу до Дунайських князівств, Туреччини і назад. Майже через місяць, 12 грудня, Голіцин отримав «Високий дозвіл звернутися до генерал-губернатора Новоросії та Бессарабії М. С. Воронцова з проханням про пошук надійних чиновників, які володіють грецькою та молдавсько-валахською мовами». І лише 10 березня 1840 року Голіцин доповів государю про готовність розпочати перлюстрацію в Одесі та Ренях.
У ході цієї доповіді постало дуже конкретне питання: як проводити перлюстрацію з паперами, що подаються для обкурювання до карантинів Одеси та Ренів? Справа в тому, що починаючи з 1823 Росія пережила в XIX столітті вісім епідемій холери: в 1823, 1829, 1830, 1837, 1847, 1852, 1865 і 1892 роках. При цьому п’ять разів захворювання надходило з півдня. Кожна епідемія тривала кілька років.
Найкращим засобом для недопущення холери до нових регіонів до 1860-х років вважалися карантини. У них проводилося обкурювання людей та речей сірою. У карантинах Одеси та Ренів у цей час часто проводилося обкурювання важливих дипломатичних паперів. Оскільки карантин не залежав від поштової контори, ці папери залишалися б поза секретним наглядом.
Вихід було знайдено з допомогою барона Ф.Ф. Стуарта, чиновника секретної експедиції, знайомого з облаштуванням карантинів. Від нього О. М. Голіцин дізнався, що перлюстрацію можна робити у так званій практичній кімнаті, куди ніхто не допускається без особливого дозволу директора карантинного будинку. Папери ж перебувають у курильних ящиках у карантинній кімнаті двадцять чотири години, хоча загалом для процедури достатньо і тридцяти хвилин. Тому вже обкурені папери можна перенести до практичної кімнати для зняття копій.
На початку XX століття в імперії на постійній основі існувало вісім офіційних секретних перлюстраційних пунктів – у Санкт-Петербурзі, Москві, Варшаві, Казані, Києві, Одесі, Тифлісі та Харкові. В Одесі «чорний кабінет» ховався під вивіскою цензури при поштовій конторі.
Вся перлюстрація поділялася на «алфавіт» та випадкову вибірку. Якщо перлюстрований внаслідок випадкової вибірки лист представляв інтерес з погляду органів політичного розшуку, можна було вжити різних заходів: виявлення особистості автора і адресата, якщо таких даних у тексті був; рішення про взяття даного кореспондента під негласний нагляд, встановлення контролю за його листуванням на якийсь термін з метою виявлення знайомств та намірів.
Наприклад, перлюстровану копію листа від 16 листопада 1883 року з Одеси до студента математичного факультету Київського університету Л. Гаєвського було підписано «Твій Григорій». Резолюція гласила: «Чи не можна визначити автора, адресата та осіб згадуваних у листі».
Поштово-телеграфні службовці, залучені до відбору листів, передавали їх до «чорних кабінетів» через одного з відбірників або через довірених сторожів. В середньому за день перевірці піддавалось від 100 до 500 листів. Кореспонденцію, що надійшла, треба було розкрити, прочитати, при необхідності зробити виписки (так званий меморандум), сфотографувати, проявити прихований «хімічний» текст, розшифрувати (якщо текст був зашифрований), знову вкласти в конверт, заклеїти і повернути на поштамт для подальшого слідування за призначенням.
Наприкінці XIX – на початку XX століття конверти розкривалися особливими кісточками, відпарювалися парою, відмочувалися у ванночках. Зокрема, невеликим кістяним ножем підрізувався зручний для відкриття клапан листа. Потім під клапан конверта цензор вводив тонку відполіровану круглу паличку розміром з в’язальну спицю, розщеплену приблизно до половини, розрізом захоплював лист, намотував його на паличку і витягав з конверта, не залишаючи після себе будь-яких видимих пошкоджень.
Дуже рідко листи затримувалися та конфісковувалися. У такому разі на виписці робилася відмітка про затримання листа до особливого розпорядження. Уся ця робота передбачала найтіснішу співпрацю з Особливим відділом Департаменту поліції.
В Одесі з літа 1908 року цензорам зазвичай з дев’ятої до чотирнадцятої години кореспонденцію приносив поштово-телеграфний чиновник Йосип Юрченко, випробуваний та надійний помічник. Іноді цей обов’язок виконували два інших «посвячених»: Билінський та Дубровський. Зазвичай листів протягом дня було до 500, іноді й більше. Потім старший цензор Ф. Б. Гольмблат розбирав листи, відкладаючи ті, які підлягали перлюстрації насамперед. Розкриттям листів займалися практично всі співробітники. Обов’язки секретаря-машиніста виконував В.Ф. Курганов. Копії шифрованих листів робив Н. А. Шейман, який служив із 1911 року.
Після кількох місяців відомчої плутанини перлюстрація була поставлена на службу нової влади. У жовтні того ж 1918 року при Польовому штабі Реввійськради Республіки (РВСР) було створено військово-цензурний відділ, що входив до листопада 1919 року до Реєстраційного управління (тодішня назва Розвідувального управління) Робочо-селянської Червоної Армії (РСЧА).
У міру посилення ролі ВЧК у політичному житті країни та передачі їй усіх функцій таємної поліції постало питання про віднесення до неї органів, які займалися перлюстрацією. Наказом РВСР від 10 серпня 1920 функції поштово-телеграфного контролю були передані Особливому відділу ВЧК. 9 серпня 1921 року, відповідно до спільного наказу РВСР і ВЧК, Управління військової цензури Штабу РККА стало підвідділом військової цензури Інформаційного відділу ВЧК.
З перетворенням ВЧК на ГПУ, а потім на ОГПУ робота з перлюстрації ширилася. Наразі нею відав відділ політичного контролю ОГПУ. Питання перлюстрації вирішувалися за обов’язкової участі ЦК та ЦКК РКП(б). 9 жовтня 1922 року комісія Політбюро ЦК обговорила питання «Про військово-політичну цензуру». У рішенні комісії було наголошено на необхідності «підвищити якість і ретельність роботи», залучаючи для цього «старих фахівців».
Технологію перлюстрації та шляхи взаємодії ОГПУ з Наркомпоштовцем визначала комісія під головуванням члена ЦКК Н. П. Круміна у складі замнаркому закордонних справ М. М. Литвинова, наркома пошт та телеграфів А.М. Любовича, заступника голови ОГПУ Г.Г. Ягоди та начальника відділу політконтролю ОГПУ І.З. Сурти.
Ця комісія вимагала «вжити всіх заходів до особливо ретельного запечатування дипломатичної іноземної кореспонденції, довівши бездоганність запечатування до 100%», розробити в майбутньому «технічні поліпшення для розкриття листів», при перегляді листів не допускати «різкої різниці днів накладених штемпелів». 1 листопада 1925 відділи інформації та політконтролю були об’єднані в Інформаційний відділ ОГПУ.
У грудні 1924 року І. З. Сурта повідомляв Ф. Е. Дзержинському (на честь якого назвали дитячу колонію та фотоапарат), що «один співробітник на телеграфі переглядає за добу 2500 телеграм», а «повна обробка листів доведена до 250 штук на день на одну особу». В подальшому перлюстрацією займались теж співробітники органів держбезпеки.
Листи так само доставлялись з пошти, перевірялись відповідальними співробітниками і далі в залежності від змісту або направлялись далі, або конфісковувались, також заповнявся відповідний «меморандум», в якому зазначалось що саме підозрілого є в листі і що далі треба зробити.
Подібна робота продовжувалась до останніх жнів існування СРСР. Звісно, наслідки від роботи цензорів змінились: якщо у 1940-1950х роках за «неблагонадійний» лист одесит міг поїхати засвоювати сонячні Колиму або Магадан, то у 1980-х могли «просто» заборонити закордонне відрядження або звільнити з якоїсь відповідальної посади. Втім, легше від цього людям точно не ставало.
Така скрупульозна обробка поштової кореспонденції в СРСР була однією з причин незрівнянно великих термінів її доставки та постійного зникнення листів. Поряд із безумовним вітчизняним розгильдяйством, у цю брудну справу свій внесок зробили і відділи політконтролю.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
Мало хто не знає про одеський Пасаж. Навіть сьогодні ця будівля вражає уяву своєю величчю та розкішшю, а сотню років тому це взагалі був справжній архітектурний шедевр. Для тих часів це був справжній універсальний магазин,…
