Кобзарство, або старцівство, — є унікальним явищем в європейській та світовій культурі. Про незрячих епічних співців нам відомо ще з часів Давньої Греції. Цей феномен був доволі розповсюдженим в Європі і в епоху Середньовіччя. Але кобзарство (старцівство), як невід’ємна складова нашої національної ідентичності, українського музичного соціуму пережило
західноєвропейських трубадурів та міннезингерів.
Зародилося це явище на наших теренах ще в епоху язичництва – всі, напевно, чули про Віщого Бояна. І найяскравіше воно проявилося в козацьку добу, коли буремні історичні події спонукали до появи козацьких дум, пісень та балад, які в свою чергу розширили та збагатили кобзарсько-лірницький репертуар.
Ще на початку ХХ ст. старцівська мандрівна братія зберігала свій унікальний цеховий устрій, свою звичаєвість та відданість цеховим традиціям. У 20-30-х рр. ХХ ст. будівники нового радянського суспільства не могли змиритися з існуванням такої потужної субкультури, як старцівство. Старець з бандурою або з лірою, що сидячи під церквою наспівував старосвітські псальми, канти та козацькі думи, не знаходив собі місця в новому вимірі цінностей запроваджених творцями «світлого майбутнього».
Невдовзі вся потужність радянської репресивної машини була скерована проти братчиків лірницьких та кобзарських цехів. До 50-х років ХХ ст. в живих не лишилося майже нікого, хто
пам’ятав би цеховий статут незрячого братства або давні кобзарські псальми. Навіть тих визначних співців, що покинули бродяче життя, та вже зі сцени демонстрували свою майстерність, ставали
лауреатами державних премій, не оминула «сталінська коса».
Серед живих лишилися хіба що поодинокі співці, які поховавши музичні інструменти, тихо доживали віку в глухих селах. Традиція, яка формувалася віками, плекалася не одним поколінням незрячих Орфеїв могла загинути за декілька років безжальної сталінської масакри.
Однак ця традиція збереглася завдяки зусиллям художника Георгія Кириловича Ткаченка, який у 20-х роках перейняв спосіб гри на старосвітській бандурі, а також цеховий кобзарський звичай від харківських бандуристів, і згодом у 70-х роках ХХ ст. почав її популяризувати та поширювати серед українського студентства та інтелігенції.
Згодом учнями та послідовниками Ткаченка було засновано Київський кобзарський Цех. Братчики Цеху відтворювали давній кобзарський звичай, та виконували старосвітський репертуар лірників, кобзарів, бандуристів на власноруч виготовлених старосвітських музичних інструментах. Коло братчиків Цеху поступово зростало, і невдовзі у 90-х роках постав Харківський кобзарський цех, а у 2010 р. Львівський лірницько-кобзарський цех.
Одеса також не лишилася осторонь. В Одесі є люди, які пам’ятають, що у 50-х роках центром міста ходив старий лірник, який на колісній лірі виконував старосвітську музику, а бандури виготовлені на початку ХХ ст. в одеській майстерні народних інструментів Лозинського і тепер зберігаються в українських музеях.
Виготовлена харків’янином – Олексою Губським і привезена ним до Одеси у 2009 р. вересаївська кобза, стала початком відліку відродження кобзарської справи на Одещині. У 2010 р. була заснована Одеська кобзарська майстерня. Засновниками її стали харків’янин Олекса Губський та одесит Максим Трубніков – музикант, фронтмен одеського фолк-рокового гурту «Друже Музико».
У 2011 р. Максимом Трубніковим була виготовлена перша в Одесі вересаївська кобза, яка за давнім
кобзарським звичаєм була освячена на свято Трійці в Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві. Поки одеські братчики, згідно цехового звичаю перебувають у статусі учнів.
Для того щоб називатися кобзарем, слід скласти іспит перед цеховою старшиною – одклінщину. Тільки після цього Одеська майстерня може отримати статус Цеху. Тепер триває повсякденна кропітка робота: вдосконалюється виконавська майстерність, вивчаються нові музичні твори з
кобзарського репертуару, вдосконалюється вправності у майструванні та виготовленні інструментів.
Братчики – одесити вже декілька разів виїжджали на заготовки матеріалів для майбутніх інструментів. В їхніх планах виготовити окрім кобз ще й старосвітські бандури та колісні ліри, і опанувати гру на них. Триває дослідницька та просвітницька робота: відбуваються чисельні виступи в навчальних закладах, на творчих вечорах, презентаціях.
А під час чисельних фольклорних фестивалів Одеська майстерня проводить майстер-клас по виготовленню музичних інструментів та здійснює живе кобзарювання. Одеські поборники кобзарського звичаю належать до Чорноморського гайдамацького з’єднання, і завжди активно
беруть участь у громадському житті міста та країни.
Подпишитесь на Телеграм Моя Одесса 
!
Нажмите , чтобы читать в Фейсбуке!
