Історія корабля перед війною

Ракетний крейсер «Слава» було закладено на Миколаївському суднобудівному заводі імені 61 комунара 5 листопада 1976 року, через сім років будівництво було завершено, і 30 січня 1983 року на кораблі був піднятий прапор.

Після дев’ятирічної служби у складі Чорноморського флоту крейсера було відправлено на ремонт до Миколаєва, який затягнувся замість запланованих восьми місяців на більш ніж сім років. Після ремонту, успадкувавши 1995 року назву списаного протичовнового крейсера «Москва», став флагманом Чорноморського флоту.

«Москва», яка залишилася в 2016 році без ходу, повинна була в 2018 році стати на трирічний ремонт на Севастопольському морському заводі, на що раніше не знаходилося коштів. В якості альтернативи розглядався варіант, який передбачав ремонт та модернізацію в Сєвєродвінську за прикладом однотипного “Маршала Устинова”. В очікуванні ремонту підтримка у робочому стані систем та механізмів крейсера виконувалася екіпажем скороченого складу.

Як повідомлялося, вартість глибокої модернізації «Москви» оцінювалася сумою в 40–50 мільярдів рублів. Після чотирьох років і восьми місяців відстою, 2 вересня 2020 року для відпрацювання курсової задачі К-2 крейсер вийшов у відкрите море. У лютому 2022 року командувач Чорноморського флоту особисто перевірив готовність екіпажу крейсера відбивати ракетні удари.

Початок бойових дій

Так, саме екіпаж крейсера був тим самим «русскім воєнним корабльом», який відправив у пішу еротичну подорож український прикордонник. Ракетний крейсер приймав участь в облозі острова Зміїний, а потім блокував українські порти.

Але головним завданням крейсера стало забезпечення протиповітряної оборони в акваторії. Адже крейсер мав доволі потужну радіолокаційну станцію та далекобійне протиповітряне ракетне озброєння. Безперечно, на папері “Москва” мала дуже сильну ППО. Але треба розуміти, що ця ППО була призначена насамперед для швидкоплинних, динамічних операцій в умовах відкритого моря або біля дружнього узбережжя, а не біля берегів супротивника, коли відстежити всі потенційні загрози просто неможливо.

При цьому при проектуванні кораблів проекту 1164, до якого відноситься і «Москва» малось на увазі насамперед відбиття атак американської палубної авіації. І наголос робився на знищення носіїв до пуску ракет. У тому числі в ідеалі та знищення самого авіаносця до того, як він встигне підняти у повітря своє авіакрило. А в квітні 2022 року росіяни зіштовхнулись з несподіваною загрозою.

Загибель «Москви»

13 квітня 2022 року корабельна ударна група (4 кораблі), бойовим ядром якої була «Москва», о 18:52 МСК знаходилася на схід від острова Зміїний, за 80 морських миль від Одеси та за 50 морських миль від найближчого узбережжя України.

У цей час береговий комплекс протикорабельних ракет «Нептун» українських ВМС отримав координати «Москви». Паралельно координати було перевірено через західних партнерів, яким водночас не називали, що саме шукають українці. Координати було підтверджено. Точку перебування корабля було визначено, розрахунок ввів всі необхідні координати в систему управління комплексу та виконав парний пуск.

Впевненості у гарному результаті не було, всі пуски до того не були вдалими, і по суті «Нептун» ще не був доведеним до кінця випробувань комплексом. Однак упускати таку можливість ніхто не хотів, і ракети пішли до цілі. Обидві ракети влучили в крейсер, їх вибух спричинив грандіозну пожежу. Ураження прийшлись на склади боєприпасів до артилерійських установок, що кількаразово підсилило пагубні результати від влучення українських ракет. Вибухом було пошкоджено обшивку корабля, він почав набирати воду.

Подальші події

14 квітня до «Москви» підійшли рятувальні буксирні судна «Спасатєль Васілій Бех» та «Шахтьор». Пізніше один з них буксував крейсер, згідно з даними європейського супутника Sentinel-1 – близько тридцяти трьох з половиною миль, поки в умовах хвилювання, що почалося на морі «Москва», на якій до цього часу повинні були бути затоплені не менше трьох водонепроникних відсіків, не втратила стійкість і не перекинулась, пішовши на дно.

Екіпаж крейсера налічував 424 особи, з них за повідомленнями російських військових, 396 було переправлено на інші кораблі Чорноморського флоту. Під час гасіння пожежі загинув один член екіпажу, 27 вважаються зниклими безвісти. Щоправда, на пафосному відео з екіпажем крейсера, візуально помітно що людей явно не під чотири сотні. З іншого боку, точно вижив командир крейсера, про якого спочатку говорили що він загинув.

Як би там не було, крейсер успішно потонув. Протягом всього часу, доки це не було визнано, пропагандисти різного штибу намагались стверджувати що нічого (майже) не відбулося. Подумаєш, пожежа на борту? Скоро підлатають і піде додому у Севастополь! Але згодом їм таки довелось визнавати очевидне. Деякі і досі вважають, що корабель загинув не через українську ракету, а через міну чи інші причини, або що його взагалі потопили прокляті американці. Втім, хай собі думають що хочуть. Головне що ми знаємо – саме українські захисники відправили «Москву» на дно, і, будемо сподіватись, колись і столиця Росії теж буде горіти, палати і вибухати.

Дитинство та Париж

Батьки Стефана Джевецького були з давнього польського роду, який володів величезними маєтками у Волинській губернії. Такий парадокс: коли всього достатньо, здається, що чогось не вистачає, наприклад, інтелігентного товариства співвітчизників-поляків. Як не дивно, у середині ХІХ століття за цим їхали не до Варшави, а до Одеси. Тут спільно з іншими поляками й оселилася родина Джевецьких.

Одесу віддавали перевагу літом, а взимку душа вимагала Парижа. Скажу по секрету, коли з грошима одна проблема – куди їх подіти – дуже важко відмовити душі у її бажаннях. Тим більше, що синові Стефану час було давати освіту, природно – найкраще.

Визначили у найкращий паризький ліцей – Lycee St. Barde. Тут Стефан одразу став ніби першим учнем. Ну, у тому сенсі, що завжди він був першим на всякі витівки. Тим не менш, вчився він гарно і отримав необхідні знання.

Знайомство з Ейфелем та винахідництво

Випускний іспит тоді складали специфічно. Спеціально запрошені університетські професори висаджувалися в ряд за довжелезним столом, як гравці на сеансі одночасної гри. Випускники по черзі відповідали кожному професору його предмет, і той ставив атестат свою оцінку.

Незадовільна оцінка будь-якого професора коштувала диплома. Так, «конвеєрна система» мала свої недоліки, але була й перевага, яку, певно, оцінять нинішні студенти: сесія тривала один день, а не місяць, як нині. Тобто решту 29 днів можна було спокійно «обмивати» її завершення.

Джевецький з усіх предметів отримав найвищу оцінку. Але коли він простяг руку, щоб отримати рекомендацію до університету, директор підняв застережливо палець:

— Ви витримали випробування першим, але це вплине на інших. Ви досягли успіхів не посидючістю, а своєю обдарованістю. Інші, не обдаровані, почнуть наслідувати, і вся наша система освіти буде зруйнована.

Через це до університету Стефан Джевецький не потрапив, і йому довелося вступити до Паризького інженерного училища. Можливо, це й на краще. В училищі він потоваришував із Гюставом Ейфелем, який пізніше став автором Ейфелевої вежі. А сам так захопився конструюванням приладів, що отримав цілий стенд на Всесвітній виставці у Відні 1873 року. Там помітив його великий князь Костянтин Миколайович, який був генерал-адміралом російського флоту. Князя зацікавив автопрокладача курсу корабля, і він запросив Джевецького на службу до Росії.

В Одесі

Тут Стефан Карлович зробив два правильні кроки: став Степаном Кириловичем і місцем служби обрав Одесу. Але саме наставав 1877 рік, і турки з жахом відзначили, що вони вже років зо два не воювали з Росією. Становище треба було терміново виправляти та оголошувати війну.

Не чужий романтики Джевецький вступив рядовим до Чорноморського флоту. Йому довелося брати участь у знаменитому бою пароплава “Веста” з турецьким броненосцем “Фехті-Булленд”. Російський пароплав втратив половину екіпажу, але змусив супротивника відступити. Обгорілий, у кіптяві та крові польський волонтер сидів, притулившись до пароплавної перегородки, і поки йому бинтували руку, загадково філософствував:

— Проти турків треба воювати зовсім інакше. Цей бій можна було виграти за п’ять хвилин.

Його слова ніхто тоді серйозно не сприйняв. Як і всі нижні чини екіпажу пароплава, він отримав Георгіївський хрест за хоробрість. Згодом Джевецький вирішив що військових звитяг з нього достатньо, і залишив службу.

Ідея підводного човна

Як не дивно, але ідея прийшла з козацької давнини. Запорізькі козаки вміли будувати таємні судна. Вони пристосували свої човни «чайки» так, щоб їх можна було перевертати догори дном. Обшиті шкірою, ті робилися герметичними, а наявного всередині місткого човна повітря цілком вистачало для дихання. Весла ж, вставлені в борти, теж були одягнені у шкіряні манжети. Виходив справжнісінький підводний човен. От Джевецький і придумав: якби такий човен підплив під турецький броненосець «Фехті-Булленд» і закріпив на днищі піроксилінову міну, то екіпаж «Вести» міг би спокійно розпивати вино, поки турки купалися у морській водиці.

Звичайно ж, свій інженерний прожект підводного таємного судна для постановки мін під ворожі кораблі Джевецький грамотно виклав військовим спеціалістам у штабі Чорноморського флоту. Прожект визнали оригінальним, але фантастичним. І тоді винахідник вирішив будувати човен самостійно на одеському заводі Бланшара за рахунок грошей купця Родоканакі.

Оскільки до будівництва військове міністерство допущено не було, тобто красти гроші не було кому, робота йшла швидко. Незабаром в Одеській військовій гавані серед канонерок та міноносців захиталася на хвилях елегантна залізна рибка зі скляним ковпаком посередині. Довелося збирати комісію військових експертів, щоб охолодити настирливість цього самовпевненого польського вундеркінда.

Випробування

І ось 13 листопада 1879 в Одесі на пірсі військової гавані зібралося високе морське начальство. Був сам командувач Чорноморським флотом адмірал Аркас. Джевецький із помічником спокійно готували свою «рибку» до занурення. Помічник з незвички все поглядав на пірс:

— Степане Кириловичу, я розумію, що морська форма має бути чорною, але таке враження, що всі зібралися на похорон.

— Правильно мислиш, друже. Невеселий у когось буде день. І повір мені: я їх зараз ще більше засмучу. Починатимемо обідню!

Через кілька хвилин апарат, що нагадував перевернуту вгору кілем шлюпку, відчалив від пірсу. У скляному ковпаку виднілася голова в шоломі з окулярами, а на рівні плечей було видно гумові рукави, в яких вгадувалися руки сідока. Ось права рука привітно помахала всім, пішов пінний слід, і човен плавно пішов у глибину.

Вдалині на рейді маячила стара баржа. Усі біноклі прикипіли поглядами до неї: цю баржу брався потопити винахідник човна. Тяжко тяглися хвилини. І ось вдалині, нарешті, спалахнув яскравий спалах. Баржа впала на бік і пішла під воду. І лише тоді дійшов звук вибуху. Ефектно!

На пірсі не було вимовлено жодного слова — труна тиша. Але акваторією пішло громове «ура!». Це моряки з кораблів, що стоять у бухті, вітали переможця. Незабаром він сам легко вистрибнув на пірс і звернувся до адмірала:

— Вітаю, пане командуваче, це велика перемога ваша та всього Чорноморського флоту!

Ну якщо це загальна перемога, тоді «ура!». Руку принаймні начальство потиснуло. Але лишалось закріпити успіх.

Царські оглядини

І ось, нарешті, наказ: прибути до Гатчини, щоби там під Петербургом у найпрозорішому Срібному озері продемонструвати імператору Олександру ІІІ підводну дивину. Значить, треба не схибити. Справа не в човні – за нього випробовувач був спокійний. Просто при дворі інші політеси: сподобатися треба, а в ідеалі полюбитися.

І ось він, довгоочікуваний гатчинський ранок. По гладі Срібного озера ковзає імператорський човен. У ній сидить, як на троні, Олександр ІІІ, який прийняв помазання, а заразом і прийняв з ранку для кращого сприйняття дійсності. Але відчувається, не він один оцінюватиме переваги човна Джевецького — поряд «головний інспектор» — Марія Федорівна, дружина. Завжди поруч, бо тільки залиши помазаника, він тут же до своїх подружок — до «Рябинової» та «Смирновської» та інших сорокоградусних. Алкоголь той російський імператор дуже полюбляв, він же і зведе його згодом у могилу, на відміну від батька, який більше потерпав від терористів.

Але поки все було добре. Під імператорським човном на глибині кружляла схожа на акулячий силует субмарина. Здавалося б, мсьє Жуль Верн писав про таку як про фантастику. А ось у російського царя така фантастика вже обернулася на реалії.

Замовлення

Зрештою, маневри закінчилися. Човен помазанника підійшов до царської пристані. Незабаром і поряд вода скипіла, випливло таємне судно. Душка-поляк відкрив горловину, на пристань випурхнув. І вмить так елегантно на одне коліно впав і з-за спини чудовий букет орхідей витяг. Знав Джевецький, які квіти любить Марія Федорівна. Простяг цариці і вигукнув:

— Це данина Нептуна Вашій Величності!

— Ах, мої улюблені— яка краса! — адже цариця теж жінка.

Цар все зрозумів: руки картинно розвів:

Молодець, «підводник»! Попросимо нашого військового міністра замовити для флоту таку саму субмарину.

Ех, даремно Його Величність руки розвів! Досвідчений боксер не повинен розкриватися. Тому що гострий лікоть дружини так врізав у лівий бік, що дихання геть. А що, адже цариця не просто жінка, а ще й дружина.

Сашко жартує. Він мені ще на озері сказав, що п’ятдесят човнів буде мало. Та гаразд, з півсотні почнемо, а там видно буде.

І кокетливо букетом орхідей прикрилася. Джевецький шанобливо схилився, а 50 субмарин таки замовили. Щоправда, прослужили вони відносно недовго. Адже модливості їх були обмежені, швидкість дуже невелика. Але як-не-як, одеський виріб став першим в світі серійним підводним човном, чим наше місто може по правді пишатись. Доречі, Одеса і в подальшому грала певну роль у підводній війні, про що можете почитати тут.

Перша спроба

У 1833 році задля підтримки султана у його боротьбі з єгиптянами Росія відправляє демонстративний контингент військ. Однак та група військ була занадто слабкою, не мала відповідної підтримки і не відповідала тим задачам, які номінально могли б перед нею постати.

Позбавлені штатного обозу й необхідної кавалерії дві піхотні бригади новосформованої 26-ї піхотної дивізії, навіть підтримані двома зведеними батальйонами моряків, могли виставити лише
близько 6000 боєздатних вояків, придатних для маневрових бойових дій. Але навіть такий слабкий загін кораблі Чорноморського флоту змогли доставити лише в два прийоми, причому виникли нагальні проблеми з постачанням.

Військ для посилення загону Н.Н. Муравйова на Північному узбережжі Чорного моря не було. Лише через півтора-два місяці їх міг підтримати Береговий загін сформований П.Д. Кисельовим, в утримуваній російськими військами фортеці Силістрія. Але до підходу полків 14-ї піхотної дивізії він нараховував лише 6 батальйонів та 2 козацьких полки при 12 гарматах.

Можна вважати, що реальних військових сил, здатних протистояти Єгипетській армії, яка вже перейшла Таврський хребет у кількості 32 тисячі регулярних військ та 4-5 тисяч бедуїнів, Російська імперія в Причорномор’ї не мала. Зупинити війська Ібрагіма-паші, підтримуваного Францією, вдалося завдяки демонстрації рішучості й використанню статусу могутньої держави при забезпеченні дипломатичної ізоляції Франції. Ризикована військово-дипломатична гра завершилась успішно, але російське керівництво чудово розуміло авантюрність подібних акцій, непідкріплених необхідними ресурсами та силою.

Крім усього іншого десант поніс значні втрати співставні з бойовими. За час експедиції 45 солдат втекло й залишилось в Туреччині, померло 82 унтер-офіцери й нижні чини, близько 1000 яжкохворих евакуювано через порт Одеси для лікування.

Підготовка нового десанту

У 1837-1838 роках ситуація між Єгиптом та Туреччиною знову загострюється, і питання про можливу висадку на Босфорі знов стає нагальним. Тому починаються відповідні підготовчі роботи. Військове відомство швидко завершило відповідне планування й приступає до його реалізації.

У травні 1838 р. Чорноморська ескадра здійснює висадку військ Чорноморського загону в Цемеській бухті. Тобто користуючись загальним загостренням обстановки Росія закріплює свої позиції на Чорноморському узбережжі, а флот отримує належну практику. Практично одночасово починається підготовка частин П’ятого корпусу до походу “для вспоможения Турции против египетского паши”.

Цього разу було враховано досвід й помилки при підготовці Десантного та Берегового загонів у 1833 р. До складу Десантного корпусу готувались частини 13 і 15-ї піхотних дивізій. На відміну від 1833 р. Десантний корпус нараховував вже 24000-25000 боєздатних солдат, звільнених від допоміжних функцій і готових до польових регулярних дій. Всі хворі, неготові, нестроєві залишались з надлишковим майном у складі четвертих батальйонів полків, на місце постійного базування. Одночасно залишені батальйони являли собою кадр на основі якого при приєднанні резервних батальйонів відповідних / полків чи маршового поповнення досить швидко розгортались у боєздатні резервні полки хоч і скороченого штату. Вони становили резерв.

Частини 13-ї дивізії, призначені для висадки десанту, перекидились в район Одеси. Відбувається перебудова обозів, готуються в’юки та сакви, купуються додатково коні під в’юки, замовляється шанцевий інструмент. Спеціально для десанту готуються рухомі ремонтні майстерні. Збирається | тримісячний запас провіанту для завантаження на кораблі, й дається розпорядження щодо підготовки ще трьохмісячного запасу на десант 25 тис. чоловік, що мав складуватись у Чорноморських портах.

Така сама підготовка відбувається у частинах 15 піхотної дивізії, завбачливо розміщеної на квартирах у Таврійській губернії, в тому числі і в Криму.

Крах всіх планів

Після початку руху єгипетських військ російські війська теж починають діяти. Знову за підтримки ескадри на початках травня 1839 р. десантні загони зі складу Кавказького корпусу висаджуються на
Східне узбережжя Чорного моря, але вже в зоні Туапсе. Тепер флот готовий, згідно з наявними планами, двома ешелонами могли перекинути спочатку частини 15 дивізії із Севастополя, потім 13 дивізії із порту Одеси (існував варіант через Крим), в будь-яку точку Анатолійського побережжя Туреччини.

Впевнений в підтримці Росії, частково Великобританії та Австрійської імперії, султанський уряд діяв рішуче але з значною частиною авантюризму. В кінці червня 1839 відбулась неочікувана катастрофа, яка об’єктивно виправдовувала передбачливість уряду, військових та дипломатів Росії. Турецькі війська були вщент розбиті, турецький флот під прапором Ахмеда-Февзі паші перейшов на бік Єгипту.

Однак сталась ще одна несподіванка. Навіть не отримавши звістку про поразку своїх військ 30 червня помирає султан Махмуд ІІ. Швидше за все, дізнавшись про черговий розгром, він би традиційно звернувся до Росії, давши бажаний привід для експедиції.

Новий султан Ахмед-Меджид, за підтримки реформатора Рашида-паші цього робити не поспішав. Іншого приводу, передбаченого Ункіар-Іскелессійським договором, не створили й єгипетські війська. Переможна армія Єгипту не насмілилась перейти лінію розподілу територій передбачену
угодами 1833-1834 років.

Отже, маючи на руках усі переваги, підготувавши десантні війська, Росія, зв’язана міжнародними угодами, не могла до кінця реалізувати своїх переваг. Випадковість зламала чудово продуману й розроблену військо-дипломатичну комбінацію. Але й після заключення вигідної для Росії конвенції деякий час війська тримали в бойовій готовності – про всяк випадок.

Ситуація на початок війни

За станом на 22. 06. 1941 р., співвідношення боєздатних підводних човнів супротивників на Чорноморському ТВД складало 24:1 (румунський підводний човен «Дельфін / Delfinul») на користь Чорноморського флоту РСЧФ СРСР.

Конвенцією Монтре 1936 р., яка діє й понині, обмежено доступ військових кораблів нечорноморських країн у мирний час (по класу, сумарній водотонажності та часу перебування в Чорному морі) та блоковано доступ у воєний час через протоки Дарданелли та Босфор. На протязі Другої світової війни Туреччина неухильно дотримувалась цих вимог, тому для Німеччини та Італії необхідно було вибрати альтернативний шлях комплектування своїх підводних сил на Чорному морі. Для Радянського Союзу таких обмежень не існувало, але приклади з англійською В-1 та тихоокеанською Л-16 (11. 10. 1942) субмаринами при їх невдалій передислокації морем на Північний флот, змусили радянське командування теж шукати інші шляхи, причому в обох напрямках: Чорне море – Північний флот та Тихоокеанський флот – Чорне море.

Перекидання німецьких човнів

Маршрут майбутньої 30-ї флотилії розпочався з порту Киль, де підводні човни були встановлені на спеціальні понтони з розворотом корпусу на 90 градусів для можливості проходу під мостами. Підводні човни буксирувались каналом Кайзера Вільгельма до Гамбургу, потім по Ельбі до Дрездену. У Юбігау підводні човни перевантажувались на сухопутні багатоосні трейлери, на яких по
шосе долали відстань у 450 км до порту Інгольштадт на Дунаї.

Потім підводні човни знов перевантажувалися на понтони і буксирувалися двома групами (1-ша до Лінца, 2-га до Галаца). З понтонів субмарини спускалися на воду щоб, або своїм ходом, або на буксирі перейти по Дунаю до порту Сулина, після чого морем – у ВМБ Констанца.

Операція вимагала формування спеціальної групи забезпечення у складі 600 осіб: кораблебудівники, зв’язківці, водії, дорожня поліція тощо). До групи була залучена спецтехніка (багатоосні 60-ти тонні платформи та важкі тягачі по 150 к.с. кожен). Підводний човен (максимально облегшений) розташовувався на двох платформах, які, не зупиняючись, тягнули 4 тягачі. Заправка тягачів та зміна водіїв відбувалася на ходу. Сухопутний шлях було пройдено за 56 годин. Транспортування по землі та воді зайняло 6 тижнів. Так само залізницею перекидались і італійські підводні човни.

Американки в бою

У травні 1942 р. підводний човен А-3 (т.зв. «американський» проект), командир – капітан 3 рангу С. А. Цуріков, вийшов на позицію у Одеську затоку, виявив фарватер і влаштував засідку вставши на підводний якір, проти конвою, який вирушив з Констанци у складі транспортів «Ardeal» і «Sulina» та під охороною есмінців «Regina Maria», «Maresti», «Marasesti» й патрульних катерів PR-4, PR-6.

29 травня 1942 р. о 10.23 за московським часом було здійснено 2-х торпедний залп торпедами 45-
36, який у 09.29 за румунським часом влучив у борт транспорту «Sulina» (3495 брт). Для того щоб не демаскувати підводний човен піднятим від гребних гвинтів мулом, командир прийняв рішення лягти на дно у точці залпу серед мінного поля. Супротивник навіть не припускав можливості торпедування у світлий час на мілині з відстані 3,5 каб, знаходячись на мінному полі, й не переслідував субмарину.

03 червня у цьому ж поході під Одесою було виявлено ще один конвой, але мілина між супротивниками завадила його атакувати. 11 червня 1942 р. ПЧ А-5, командир – капітан-лейтенант Г. А. Кукуй, в Одеській затоці здійснив атаку конвою у складі транспорту «Ardeal» під охороною протичовнових сил з 5 одиниць. Капітан встиг викинути судно на мілину. Наслідком цієї атаки стало встановлення 25 червня нового румунського мінного загородження S-33 на якому через місяць в районі маяка В. Фонтан підірвався ПЧ А-5, що не завадило йому 4 серпня повернутися до бази. 260 німецьких контактних протичовнових мін стали боронити окуповану Одеську затоку від субмарин. У подальшому бойові дії в Одеській затоці для дивізіону ПЧ типу «А» були невдалими (липень – ПЧ А-5, початок серпня – ПЧ А-2, 2-15 вересня – ПЧ А-4).

Підводні човни типу «малютка»

На відміну від «американок», для «малюток» бойові дії в Одеській затоці стали смертельними: ПЧ М-33, командир – капітан-лейтенант Д. І. Суров, підірвався 25. 08. 1942 на 2-х мінах, а через місяць 26. 09. 1942 на тому ж самому мінному загороджені підірвався ПЧ М-60, командир – капітан-лейтенант Б. В. Кудрявцев. ПЧ М-31 (командир – капітан-лейтенант Є. Г. Расточіль) спробував отримати сатисфакцію двічі досягши бойових успіхів: серпень 1942 р. – буксир «Дюренштейн» (Одеська затока), 6. 10. 1942 – буксир «Олтул» (Очаківське гирло), але був атакований 17 грудня 1942 р. UJ-80 у бухті Жебрияни.

Які ж справжні причини такої різниці у діях підводних човнів американської побудови типу «А» й фіаско радянських субмарин типу «М» в одному й тому ж самому географічному районі у доволі
невеликий проміжок часу з кінця травня по кінець вересня 1942 року? Перерахуємо їх:

• 53-см торпеди «малюток» значно важчі ніж 45-см торпеди «американок»,
  тому останні роблять менший «торпедний мішок» при пострілі і вимагають
  меншої кількості води для погашення плавучості, щоб не демаскувати підводний
  човен;
• дивізіон «американок» добре знав Одеську затоку, бо свого часу був
  родоначальником підводного флоту Морських Сил Чорного моря і деякий час
  базувався як безпосередньо в Одесі, так і поблизу Очакова (Каберда);
• перед «малютками» до війни та на її початку ставилися завдання по
  охороні своїх баз, в основному, у Криму та на Кавказі, тому практичне знання
  навігаційних та фізико-географічних особливостей Одеської затоки не було на
  порядку денному для їх командирів доволі довгий час.

Успіхи німецьких підводників

На відміну від італійців, які фактично сформували свої підводні сили на Чорному морі з «нуля», німецькі флотоводці послали на театр підводні човни, «обкатані» у бойових діях і з доволі солідним послужним списком перемог на своєму бойовому рахунку.

Основним бойовим завданням 30-ї флотилії була блокада Кавказського узбережжя та зрив судноплавства радянських танкерів на Чорному морі. Підводні човни 30-ї флотилії Крігсмаріне встигли зробити 58 бойових походів, в яких потоплено 5 морських цілей: танкер «Емба» (30 червня 1943 р. U-24), танкер «Вайян Кутюр’є» та пасажирський теплохід «Пестель» (U-20), шхуна «Танаїс»
та буксир «Смєлий» (U-23).

На закид, що т/х «Пестель» було потоплено 19 червня 1944 р. під Трабзоном у турецьких територіальних водах, природньо виникає питання: що робив там радянський пароплав, якщо радянський ПЧ Щ-214 неодноразово, зокрема 03 листопада 1941 р., топив турецькі судна?

Слід зазначити, що німці планували нарощувати чисельність свого чорноморського підводного флоту за рахунок будівництва підводних човнів ХХІІІ серії на Миколаївських заводах (20 вересня 1943 р. німецька фірма отримала замовлення на будівництво 14 одиниць, але 1 травня 1944 року
замовлення було скасовано).

Румунські та італійські підводники

Дозорна служба румунської субмарини «Дельфін / Delfinul» в 60 милях мористіше від ВМБ Констанца 26 червня 1941 р. дозволила заздалегідь виявити радянські ударні корабельні сили та завчасно повідомити про небезпеку, що в кінцевому рахунку привело до розгрому загону командира 3-го дивізіону есмінців капітана 2 рангу М. Ф. Романова (флагманський лідер «Харків» пошкоджено і лідер «Москва» потоплено, а частину екіпажу, включно з командиром, узято в полон).

Бойова діяльність ПЧ «Delfinul» під проводом Constantin Costachescu не обмежилась лише цим бойовим успіхом. 1941 року у серпні під Одесою, за наведенням субмарини, німецькою та румунською авіацією було знищено кілька транспортів конвою, зокрема 12 серпня – т/х «Новоросійськ» і 13 серпня – т/х «Поліна Осипенко».

Вже 9 вересня ПЧ атакував (безуспішно) крейсер «Комінтерн». 5 листопада о 08.44 було здійснено двоторпедний залп по танкеру «Кремль», який було пошкоджено. У 7 бойовому поході (6 – 13 грудня) під час повернення у Констанцу було виявлено 2 радянських підводних човни і наведено на них протичовнові кораблі.

З травня по липень 1942 р. італійські надмалі підводні човни здійснили 24 бойових виходи на блокаду Севастополя. 13 червня в результаті атаки торпедним катером Д-3 (старший лейтенант О. М. Чепик) Ялтинського порту загинув НМПЧ СВ-5. Через два тижні 26 червня 1942 р. НМПЧ СВ-3 (ст. лейтенант Соррентіно) біля мису Ай-Тодор торпедував ПЧ С-32. Ще один радянський підводний човен Щ-203 було торпедовано 28. 08. 1943 біля мису Тарханкут НМПЧ СВ-4 (ст. лейтенант Армандо Сібілло). Потоплення 18. 09. 1943 мінного загороджувача італійським НМПЧ потребує додаткового підтвердження.

Причини операції

З початком нападу Німеччини на СРСР в червні 1941 року радянське військово-морське командування на Чорному морі не володіло точними відомостями про чисельність і бойові можливості флотів противника. На цьому тлі німецька розвідка поширювала дезінформацію про нібито готові конвої кораблів з десантними частинами на борту в порту Констанца для захоплення Одеси.

З пізнього вечора 23 червня 1941 року командування Чорноморського флоту відправляло на чергування в район можливого руху конвою есмінці і підводні човни. А 24 червня 1941 року на підступах до Одеси були виставлені мінні загородження, що зіграли негативну роль після 13 серпня 1941 року, в момент сухопутної блокади Одеси румунською 4-ю королівською армією, коли єдина можливість отримувати підкріплення і боєприпаси залишалась тільки морем.

Крім мінних постановок і чергувань кораблів радянське військово-морське командування вирішило нанести попереджувального удару по Констанці за раніше відпрацьованою системою на передвоєнних маневрах 14-19 червня 1941 року поблизу територіальних вод Румунії. Як відомо, СРСР готувався до наступальної війни, проте, початок війни з країнами Осі велося вкрай невдало для радянського командування, спроби проведення наступальних операцій закінчувалися тактичними поразками з великими втратами. Однією з таких операцій, що закінчилися поразкою з великими втратами, був саме рейд на Констанцу 26 червня 1941 року.

Плани та зміни

Спочатку план операції, затверджений командувачем Чорноморського флоту віце-адміралом П. Октябрським, зводився до нанесення о 5 годині ранку 26 червня 1941 роки спільного удару ескадри кораблів і авіації Чорноморського флоту по Констанці, щоб знищити нафтосховища і розвідати систему оборони бази з моря.

Артилерійський наліт повинен був здійснити лідер «Харьков» з есмінцями, а прикриття здійснювати крейсер «Ворошилов» і лідер «Москва». Проте, ближче до вечора 25 червня 1941 року адмірал М. Кузнецов зробив деякі зміни в плані: ударна група капітана 2-го рангу М. Романова тепер становила 2 лідери, а група прикриття 1 крейсер і 3 есмінця, вся ескадра під загальним командуванням контр-адмірала Т. Новікова.

Авіаційна група зробила наліт вже після рейду ескадри кораблів також невдало. Тільки 5 Іл-4 досягли Констанці, з них 3 назад не повернулися. Практично всі ДБ-3, що вилетіли до сходу сонця, змушені були повернутися через різні технічні несправності. Третя група в складі 7 бомбардувальників СБ з’явилася над Констанцою тільки о 6:40, скинувши бомби на північ від нафтосховищ, причому втратили 3 СБ від атаки винищувачів Ме-109.

Обманний хід, який не вдався

Увечері 25 червня 1941 року кораблі (спочатку ударна група, потім група прикриття) вийшли з Севастополя, демонструючи рух на Одесу, і тільки з настанням повної темряви змінили курс на Констанцу. Неприємності з групою кораблів почалися ще до виходу у відкрите море.

Перед виходом з бухти всі кораблі отримали несподіваний наказ зупинитися перед протичовновими загородженнями. Кораблі змушені були стати на якір на деякий час, що призвело до того, що до точки призначення кораблі йшли на повній швидкості. Чим був викликаний цей наказ до сих пір не ясно. Ескадрений міноносець «Сообразительний» підготувався до походу пізніше всіх, тому зумів наздогнати основну групу кораблів тільки в точці призначення.

Вже в 0:30 ескадра Новікова була виявлена румунським підводним човном «Delfinul», який передав про це радіоповідомлення на базу. Потім наближення радянських кораблів було помічено радаром берегової батареї «Tirpitz» у Констанци. Морехідні якості радянських лідерів есмінців проекту «Москва» ускладнювали маневрування кораблем під час малого та середнього ходу, що призвело до того, що кораблі самі вийшли на німецьку берегову батарею «Tirpitz».

Бій

26 червня 1941 року о 5:02 «Москва» і «Харьков» відкрили вогонь по румунському березі з дистанції 140 кабельтових. Вже о 5:06 у відповідь відкрила вогонь батарея «Tirpitz» і з третім
залпом накрила «Москву». Крім того, буквально з початком бою по радянським лідерам вогонь вели румунські есмінці «Regina Maria» і «Regele Ferdinand». Відмічено було накриття радянських
лідерів 5:12 і 5:20. Після того як черговий залп накрив лідер «Москва», командир ударної групи наказав поставити димову завісу та розпочати відхід.

Обидва лідери збільшили швидкість ходу і почали маневрувати, щоб збити пристрілювання артилеристів противника. О 5:20 з обох лідерів помітили сліди двох торпед, що йшли до лідера «Москва», на якому в 5:21 пролунав потужний вибух. Лідер «Москва» зламався і почав тонути. «Харьков» намагався зняти з потопаючої «Москви» екіпаж, але біля борту впали важкі снаряди, корпус здригнувся від потужного гідродинамічного удару, і в котлах сів пар.

На порятунок часу не було, загибель загрожувала і «Харкову». Командир дивізіону капітан ІІ-го рангу М. Романов наказав негайно відходити. «Харьков» вийшов із зони обстрілу берегової батареї о 5:55, але в 6:43 був атакований підводним човном: виявлено слід від торпеди, що прямував на лідер, корабель відвернув і обстріляв імовірне місце підводного човна пірнаючими снарядами.

О 7:30 до «Харькова» підійшов есмінець «Сообразительний», який, ухилившись від двох торпед, атакував невідомий підводний човен глибинними бомбами. Після 15:00 румунські катери і гідролітаки підібрали з води 69 членів екіпажу «Москви»: 7 офіцерів (включаючи командира корабля капітан-лейтенанта О. Тухова) і 62 матроса, по іншим даним – всього 63 членів екіпажу. Пізніше багато з них втечуть з табору військовополонених і продовжать воювати вже у партизанських загонах.

Причини невдачі

Власне, необхідно визнати, що невдалий набіг на Констанцу ескадри Чорноморського флоту, що завершився втратою лідера есмінців «Москва» і серйозним пошкодженням лідера «Харків», став
результатом непрофесіоналізму командування радянського флоту, яке допустило ряд грубих прорахунків:

• По-перше, не було взято до уваги наявність мінних загороджень у Констанці, вдосконалених напередодні війни вже після загрозливих маневрів Чорноморського флоту поблизу румунських територіальних вод 14-19 червня 1941 року, кордони яких було нанесено довільно на мапах командирів кораблів;
• По-друге, відправка в «розвідку боєм» лідерів есмінців, головний калібр гармат яких був 130-мм, замість того, щоб почати обстріл узбережжя з дальньої дистанції крейсером «Ворошилов», головний калібр гармат якого був 180-мм;
• По-третє, відсутність розвідданих про берегову оборону порту Констанца, зокрема про новітні 280-мм берегові батареї «Tirpitz» та «Bruno»;
• По-четверте, відсутність інформації про технічне оснащення берегової оборони, зокрема про радар на батареї «Tirpitz».

Як результат, після такої поразки радянське військово-морське командування в 1941 році прийняло рішення більше не проводити атак Констанці надводними кораблями, а тільки проводити блокаду літаками та підводними човнами, але ці операції теж виявилися невдалими та призвели к значним втратам.

Так, наприклад, радянські втрати біля Констанці до кінця 1941 року склали 145 літаків (51 – збито румунськими винищувачами, 69 – німецькими, та 25 – протиповітряною артилерією), та 2 підводних човна: 9 липня 1941 року 282 три торпедних човни потопили Щ-206 та 14 листопада 1941 року загинула Щ-211 на мінному загородженні.

Винахідник

Стефан Казимирович Джевецький (польск. Stefan Drzewiecki) народився 26 липня 1844 року в селі Кунка Подільської губернії (суч. Гайсинський район Вінницької області, Україна) в родині польських дворян. Помер 23 квітня 1938 року у Парижі, Франція. Вищу освіту здобув у Парижі (Ecole centrale des arts et des Métiers) і на запрошення шефа Російського імператорського флоту великого князя Костянтина (1827-1892) прийняв посаду дорадчого члена Морського технічного комітету.

Після участі у російсько-турецькій війні 1877-1878 років С. К. Джевецький оселився на своїй одеській дачі та почав працювати над своїм першим проектом одномісного штурмового засобу нападу з-під води, який важко назвати підводним човном з огляду на сучасну стратифікацію підводних апаратів.

Реалізація цього засобу здійснюється на Механічному заводі Г. Бланшара. Іспити на протязі 5 місяців з загрозою для життя (широковідомий випадок з яхтою «Ереглік») проводяться власноруч винахідником на Одеському рейді та в Одеській гавані, зокрема 19 вересня 1878 року перед Головним командиром Чорноморського флоту адміралом М. А. Аркасом (1816, Миколаїв – 1881, Миколаїв) та градоначальником Одеси графом В. В. Лєвашовим (1834-1898).

Успішна демонстрація бойового застосування підводного апарату по підриву плашкоута на рейді була здійснена наступного дня. За цих обставин на прийомі у адмірала М. А. Аркаса з нагоди успішної демонстрації винаходу С. К. Джевецького і відбулось його знайомство з командиром пароплава-матки мінних катерів «Великий князь Костянтин» капітаном 2 рангу С. О. Макаровим.

Перші підводники

19 листопада 1881 року потяг у складі 16 платформ з 32 трьохмістними підводними апаратами 3-ї моделі С. К. Джевецького та одного критого вагону, де зберігались 12 ящиків з запчастинами і паровою помпою високого тиску, у супроводі Августа Лоцката, рушив до Одеси. 2 грудня ешелон прибув до Тираспольської застави Одеси. В кінці грудня цього ж року вісім підводних апаратів на пароплаві «Дунай» були відправлені з Одеси до Севастополя.

В чиє ж розпорядження поступили підводні апарати конструкції С. К. Джевецького в Одесі? Справа в тому, що ними зацікавилось не Морське, а Інженерне відомство, у складі якого вже мались спеціальні формування – мінні роти для захисту морських фортець.

Чорноморська №-3 мінна рота з місцем дислокації – Одеса, була сформована 27 квітня 1881 року й проіснувала до 9 квітня 1890 року після чого її було розформовано, а особовий склад та матеріальна частина були передані в Одеський мінний склад, Очаківську та Севастопольську фортечні мінні роти. Типовий штатний склад мінної роти мирного часу – 6 офіцерів та 174 нижніх чини.

Першими офіцерами першої на Чорному морі Керченської №-2 мінної роти (11.05.1877 – 27.04.1881) були: капітан Валькевич, капітан Краузе, поручик Тимченко-Рубан, поручик Сущинський, поручик Лілієнфельд.

У 1885 році в Чорноморську №-3 мінну роту для подальшого проходження військової служби з Керчі прибув Тимченко-Рубан Микола Іванович, який вже у 1888 році очолив це формування і наступного року був підвищений у військовому званні до підполковника. З огляду на те, що 20.08.1892 р. типографією Штабу військ Одеського воєнного округу була видана монографія рядового Чорноморської №-3 мінної роти В. П. Кремінського, можна припустити, що праця автора побачила «зелене світло» через сприяння його командира.

Недовга служба

На Балтійському флоті човни Джевецького служили до 1886 року. «На запит Головного морського штабу від 23 березня 1900 року №-640 повідомляю, що підводних човнів Джевецького зберігається 8 одиниць. Сім з них по корпусам цілком справні, а восьма – несправна й не може бути відновлена […] Як корпуси, так і механізми вельми хорошої й міцної роботи. Кожен човен коштує 9 тисяч рублів. Підпис: С. О. Макаров.

У Севастополі спостерігалась зовсім інша картина. До січня 1883 року, не будучи повністю укомплектованими, підводні апарати Джевецького ще використовувались для навчання екіпажів. Але 19 травня 1887 року було проведено тестування. Командир екіпажу поручик Андрєєв та троє найбільш досвідчених нижніх чинів не змогли виконати завдання пройти під водою 85 саженів до катеру й повернутися назад. Незважаючи на штильову погоду та гарну видимість, екіпаж втратив орієнтування.

15 лютого 1888 року усі засоби активної оборони морських фортець були передані від Воєнного у Морське відомство. 26 травня 1890 року комісія мінної (торпедної) станції Чорноморського флоту провела огляд підводних апаратів С. К. Джевецького, що дислокувались у Севастополі. За результатами комісії командир Севастопольського порту контр-адмірал М. Д. Новіков доповів 7 червня у штаб Чорноморського флоту про їхню непридатність до бойового використання. 28 січня 1893 року Командир Чорноморського флоту віцеадмірал М. В. Копитов запропонував використати 14 корпусів, що на той час залишилися, у якості бакенів (переобладнані у Миколаєві).

Подальший розвиток

Недоліки перших трьох підводних апаратів С. К. Джевецького, де рушійною силою були людські м’язи без можливості будьякого відпочинку, послужили підставою для В. П. Кремінського, в період 1883-1897 років розробити альтернативну концепцію підводного мореплавства та практичними експериментами у купі з теоретичними розрахунками здійснити відкриття світового значення, яке у ХХІ ст. знайшло своє втілення у класичних глайдерах.

Зрозумівши хибність ставки на м’язеву силу, С. К. Джевецький спочатку модернізує модель-3 шляхом установки електродвигуна, але передчасна смерть його августійших покровителів стала на перешкоді винахіднику у Росії. Переїхавши до Франції, він розробляє класичний підводний човен з екіпажем у 12 осіб, з застосуванням двигунів для надводного і підводного ходу. Його проект отримав Велику Золоту медаль на виставці у Парижі в 1898 році.

Створення Морської Ради

Слід звернути увагу, що Всеукраїнську Морську Раду (в подальшому – Генеральна Морська Рада) створено лише під час роботи ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду (20 жовтня – 1 листопада). До її складу ввійшли делегати, прислані від військових кораблів, моряків торгівельного флоту різних військово-морських частин – всього 20 чоловік, які всі входили до складу Центральної
Ради і мали одного представника в Малій раді. Очолив її В. Лотоцький.

Рада займалася питаннями, пов’язаними з українізацією Чорноморського флоту, організацією моряків-українців Чорноморського й Балтійського флотів, розробила зокрема проект українського морського прапора, який було затверджено 18 січня 1918 року Першим українським морським з’їздом. В подальшому, поряд з Морською Радою існували Генеральний морський секретаріат на чолі з Д. Антоновичем, створений в грудні 1917 року та Міністерство морських справ.

Незважаючи на досить пізнє утворення керівних морських органів в Києві, певна робота на Чорноморському флоті, за сприянням Одеської Військової Ради, все ж таки проводилась. Існував також Чорноморський український комітет, який організував моряків-українців, допомагав в згуртуванні всіх патріотично настроєних матросів і офіцерів. Цей комітет був першим українським | осередком, організованим на Чорноморському флоті. Однією з найперших спільних акцій Чорноморського комітету та Військової Ради було підняття Українського національного прапора на один день на суднах Севастопольського рейду та інших портів, в тому числі Одесі, в знак привітання Центральної Ради.

Після перших організаційних заходів український національний рух на Чорноморському флоті дещо зміцнів і поширився, що, зрештою, привело до створення організації моряків-українців. 4 листопада моряки судових команд Одеського рейду на своєму зібранні ухвалили утворити при Одеській Українській Військовій Раді Морську раду, яка після додаткових виборів була реформована на цьому ж зібранні. Головою Морської ради було обрано В.Пелішенка, товаришем голови Харченка, писарем Дзигору, його помічниками – Іщенка та Короленка і скарбничим Скибочку. Всього до Морської ради ввійшло 15 чоловік, всі вони були матросами та офіцерами Чорноморського флоту.

Перші дії

Однією з перших акцій, організованих Морською радою, була участь у військовому параді українських частин з приводу утворення УНР. Крім цього, на загальних зборах матросів українців з суден, якістояли на Одеському рейді і морського батальйону була прийнята слідуюча резолюція: “Оскільки українська Центральна Рада видала Універсал цілком соціалістичний, відповідно до інтересів трудового класу, зібрання постановило:

1. Вітати Раду, робітників і селян, нагадуючи, що українці-чорноморці будуть підтримувати Центральну Раду всіма силами і, якщо прийшлося б за проведення в життя Універсалу покласти голову свою, то вони всі готові.
2. Загальне зібрання моряків-українців закликає всіх товаришів українців та неукраїнців підтримати Центральну Раду і разом іти до загальної мети – соціалізму”.

Будучи морською секцією Одеської Української Військової Ради, Морська рада, звісно, проводила політику, направлену на підтримку рішень першої. Найбільш показовою, вцьому ані, була ситуація, коли українська військова організація краю відмовилась посилати війська на Дон, де відбулося зіткнення військ Каледіна з військами Революційного комітету Донського краю. Такеж рішення
прийняла і Морська рада, яка рішуче заборонила всім морякам українцям приймати участь в каральній експедиції на Дон, мотивуючи це тим, що Донський край має право або входити до
майбутньої федерації, або ні, згідно ідей федералізму.

Проблеми і намагання їх вирішити

Неможна не сказати, що процес українізації флоту натикався і на перешкоди, зв’язані з більшовицькою пропагандою, яка особливо посилилась в Севастополі взимку 1917 року. Часто матроси, вирішивши підняти на судні український прапор, відкладали цю подію через більшовицьку агітацію. Не винятком були випадки, жоли на українізованих суднах команди приймали більшовицькі резолюції. Це, звичайно, перешкоджало швидкій організації флоту Української Республіки.

Однак, певних успіхів Морська рада все ж таки досягла. Українізацію флоту підтримували більшість команд таких суден, як крейсери “Пам’ять Меркурія” і “Ростислав”, дредноута “Воля”, лінійних кораблів “Євстафій”, “Борець за свободу” і міноносця «Дзвінкий”. А на міноносці “Дзвінкому” і дредноуті “Воля” було піднято український прапор.

В цей же час відбувається зміна в керівництві Морською радою. Замість В. Пелішенка морську секцію при Військовій Раді очолив учасник національно-визвольного руху, моряк Ф.Босий. Правда, на чолі Морської ради він знаходився недовго, через те, що незважаючи на його активну діяльність по українізації флоту, проти нього виступило багато членів морської української організації. На його адресу, навіть, приходили листи з погрозами вбивства. Тому на початку 1918 року він змушений був подати у відставку.

Крім військово-морського флоту, велася агітація на користь українізації і серед матросів торгового флоту, куди також переводили матросів-українців з Балтійського флоту чисельністю більше 4 тисячі чоловік.

Припинення діяльності

Крім цього, в кінці 1917 року, згідно наказу Генерального морського секретаріату по Чорноморському флоту, одеська Морська рада приступила до організації профспілок військово-
морських фахівців. Ці професійні союзи повинні були захищати політичні, громадянські і матеріальні права військовослужбовців.

До виходу наказу про перехід українського військового флоту на вільний найм, матросам і офіцерам, які виходять в запас, дозволялося залишатися на попередніх місцях служби. Сформувалася серед керівництва Морською радою ідея організувати українське морське училище, в якому викладали б всі необхідні для флоту науки. Але через брак часу та зміну в січні 1918 року влади в Одесі, вона не була втілена вжиття. Тоді ж припинила своє існування і Морська рада.

В цілому, незважаючи на досить пізню організацію Морської ради, варто, на наш погляд, позитивно оцінити діяльність цього утворення, зважаючи на той обсяг роботи, який було виконано за дуже короткий період часу. Хоча не обійшлося й без недоліків, як правило, в плані агітаційно-пропагандистської роботи, що не дало змоги в повній мірі використати можливості для організації Українського флоту.

Не знайшла також Морська рада правильного вирішення питання про переміщення не-українців з Чорноморського флоту на Балтійський, що викликало опір цієї категорії моряків. Помилковим, вочевидь, було рішення про переведення флоту на контрактну основу, що в умовах військових дій не відповідало нагальним потребам.