Ще на зорі XX століття, коли кіно було німим і чорно-білим, Одеса почала з’являтися на екранах, зачаровуючи режисерів своєю архітектурою, атмосферою та людьми. Сьогодні, коли ми говоримо про “кінематографічну Одесу”, ми згадуємо не лише культові стрічки, а й цілу історію, яка зробила наше місто улюбленцем камери.

Перші кінозйомки в Одесі

Перші кінозйомки в Одесі датуються ще 1900-ми роками, коли піонери кіно привозили громіздкі апарати, щоб зафіксувати життя приморського міста. Потьомкінські сходи, Оперний театр, колоритні дворики та гамірні ринки — усе це стало декораціями для перших короткометражок. І хоч перший український фільм було знято у Дніпрі (детальніше про цю стрічку читайте тут), в Одесі до справи кновиробництва підійшли значно грунтовніше.

1912 року виходить перший художній фільм – кримінальна драма «Одеські катакомби», 1917 року підприємець Харитонов почав будувати на Французькому бульварі «Фабрику кінематографічних картин». Цей павільйон і зараз використовується для зйомок і заслужено зветься «Перший павільйон». Детальніше про ті часи можете почитати тут.

Але справжній прорив стався в 1925 році, коли Сергій Ейзенштейн зняв свій легендарний “Броненосець “Потьомкін”. Цей фільм Сергія Ейзенштейна став не лише першим великим кінематографічним дебютом для Одеси, а й одним із найвпливовіших творів в історії світового кіно. Знаменита сцена на Потьомкінських сходах, де царські війська розстрілюють мирних жителів, а дитячий візок котиться вниз, була знята саме тут.

Ейзенштейн вибрав саме ці сходи за їхню драматичну перспективу — адже великий простір давав можливість з розмахом показати масштаб трагедії та різноманітні яскраві та трагічні сцени. Цікаво, що в реальності повстання на броненосці “Потьомкін” у 1905 році не супроводжувалося такими подіями на сходах, але Одеса подарувала фільму візуальну силу, яка зробила його легендою. Сходи відтоді стали туристичною Меккою, а сцена з візком — об’єктом пародій і цитувань у десятках картин. Згодом в Одесі зняли ще одну жартівливу картину, в якій обіграли цей кінематографічний прийом, але про це згодом.

Одеса як кінозірка

Навіть протягом війни образ Одеси з’являвся в кінметографі. Варто лише згадати кінострічку “Два бійці”. Воєнна драма Леоніда Лукова, знята в евакуації в Ташкенті, мала б стати суто студійною, але Одеса все ж залишила свій відбиток у сценарії та образах. Фільм розповідає про дружбу двох солдатів — одесита Аркадія Дзюбіна (Марк Бернес) і уральця Саші Свінцова (Борис Андрєєв). Хоч зйомки відбувалися далеко від моря, одеський колорит проявився в характері Аркадія — його гуморі, говірці й любові до пісень з одеською тематикою. Що цікаво, сам Марк Бернес не був одеситом і ніколи в нашому місті не жив.

Вже у радянські повоєнні часи Одеса остаточно закріпила за собою статус кінематографічної столиці. Все почалось з того, що у 1950-х роках після відновлення кіностудії її директор запросив сюди випускників ВГІКу, які таким чином отримали свою першу повноцінну роботу та повноваження. Доречі, однією з перших Одеса була не тільки в кіно, а і у телебаченні.

Наприклад, романтична історія “Весна на Зарічній вулиці” від Марлена Хуцієва стала одним із найтепліших фільмів про повоєнне життя. Хоча дія відбувається в умовному індустріальному місті, багато сцен знімали в Одесі — на її околицях, біля моря та в парках. Тут молодий учитель Тетяна (Ніна Іванова) закохується в сталевара Сашу (Микола Рибников), а одеські пейзажі додають стрічці ніжності й надії. Саме Одеса з її м’яким кліматом і світлом допомогла передати весняний настрій, який став лейтмотивом картини, яка частково знімалась у нас, а частково – в Запоріжжі.

І комедії, і драми, і кримінал

Тут знімали комедії, драми, історичні епопеї — і щоразу місто додавало стрічкам свого неповторного шарму. Саме тут народилися такі шедеври, як “Місце зустрічі змінити не можна” (1979) режисера Станіслава Говорухіна. Павільйонні сцени цього фільму знімали саме тут.

А хто не пам’ятає “Пригоди Електроніка” (1979) Костянтина Бромберга? Одеса в цій стрічці постала сонячною і дружньою, з її школами, парками та вулицями, де діяли герої. Навіть фантастичний сюжет про робота-двійника не обійшовся без одеського колориту — легкого бризу та широких посмішок. Режисери любили Одесу за її здатність бути різною: тут можна було зняти і похмурий детектив, і світлу дитячу казку.

Комедії — окремий розділ одеської кінематографічної слави. Леонід Гайдай, який зняв у 1961 році короткометражку “Пес Барбос і незвичайний крос” із знаменитою трійцею Трус-Балбес-Бувалий, працював в Одесі над “Операцією Ы”. Романтична комедія-мюзікіл “Приморський бульвар” (1988 року) показал не тілкьи розвиток сюжету, а і наше місто в той час. Прем’єрний показ фільму теж відбувався в Одесі, на якому режисер та актори сказали, що якщо одеситам філмь не сподобається, тоді не варто його взагалі на екрани випускати.

А “Дежа вю” (1989) Алана Меттера хоч і був польсько-радянською копродукцією, але без одеських вуличок, Привозу та акторів із місцевою харизмою не став би таким живим. Також в сюжеті обіграли і те, як саме в кінематографі з’явився епізод з і сходами – нібито, саме через героя фільму, американського кілера Поллака. Одеса вміла сміятися над собою, і режисери це цінували.

Чому Одеса притягує режисерів?

Що ж робить Одесу такою привабливою для кінематографістів? По-перше, це її архітектура. Місто, побудоване в XIX столітті за європейськими зразками, з палацами, бульварами та дворами, нагадує то Париж, то Відень, то Неаполь. Режисери могли знімати тут історичні драми, не витрачаючи мільйони на декорації і не виїжджаючи за кордон, що було важливо в радянський час. Потьомкінські сходи стали символом революції, а Французький бульвар — місцем романтичних зустрічей.

По-друге, люди. Одесити з їхньою безпосередністю, гумором і вмінням імпровізувати часто ставали не лише масовкою, а й справжніми зірками. Місцеві актори, такі як Михайло Водяной, додавали фільмам тієї самої “одеської іскри”, яку не зіграєш за сценарієм. Навіть звичайні перехожі, які випадково потрапляли в кадр, робили сцени живими й правдивими.

По-третє, море. Одеса без моря — це не Одеса. Порт, чайки, хвилі, що б’ються об пірс, — ці кадри стали візитівкою десятків стрічок, так само і морські сцени, зняті в самій Одесі або околицях.

В часи незалежності

Сьогодні Одеса не втратила своєї кінематографічної привабливості. Незважаючи на занепад Одеської кіностудії в 1990-х, місто продовжує притягувати режисерів. Тут знімали “Ліквідацію” (2007) Сергія Урсуляка — серіал, який повернув Одесу на екрани як місце подій післявоєнного часу, де радянська міліція та контррозвідка борються з бандитизмом та колишніми агентами Абверу. Вузькі вулички Одеси, старі трамваї та акцент героїв оживили історію про Давида Гоцмана так, що глядачі відчули себе частиною того часу. Серіал мав величезний успіх, хоча сьогодні дивитись його не дуже приємно – через велику кількість російських акторів, що проявили себе не дуже добре по відношенню до нашої країни та нашого народу.

Міжнародні проєкти також не обминають Одесу. У 2010-х роках тут працювали над епізодами європейських і американських стрічок, адже місто стало дешевшою альтернативою західним локаціям, не втративши своєї автентичності. А фестиваль Odesa International Film Festival, який проходить із 2010 року, лише підкреслює статус міста як кінематографічного осередку.

Одеський міжнародний кінофестиваль став ланкою, що зміцнює зв’язок кіномистецтва у світі. І ось приклад: найкращим іноземним фільмом на London Crystal Palace International Film Festival стала картина Олени Дем’яненко “Моя бабуся Фанні Каплан”, а виконавця однієї з головних ролей фільму Мирослава Слабошпицького нагородили призом за найкращу акторську роботу на Одеському Міжнародному кінофестивалі.

Приїзд Капчинського в Одесу

У 1921 р. Михайла Яковича Капчинського було призначено на посаду уповноваженого Одеського підвідділу Всеукраїнського Фото-Кіно Управління. Він містився в Одеському Губполітвідділі, який
знаходився на Катерининській та Ланжеронівській вулицях. Невелика довга кімната, в ній одна канцелярська шафа, письмовий стіл і молоденька співробітниця.

Капчинського ще з моменту вступу на посаду познайомили з кіновиробництвом два відомих кінодіячі Неймарк та Алєксандров (в нього був своя їдальня в приміщенні Судових установ). Спочатку подивились вони кінотеатр «Уточкін» на Дерибасівській. Їм принесли мішок набитий сплутаною плівкою, порвані куски були скріплені нитками. Стрічки були доставлені з різних повітів, бо тоді в місті був брак стрічок.

В кінотеатрі вся підлога була встелена лушпинням, стільців не було і це був найкращий кінотеатр міста. На питання чому такі справи, директор кінотеатру Зільберглейд, відповідав, що віників не видають, а грошей на нові нема. Картини крутили вручну. Зображення на екранах з простирадал показували то дуже швидко, а то плівка ледь-ледь повзла, глядачами були здебільшого хлопчаки.

Стіни в глядацьких залах були обідрані, стелі в тріщинах, де колись були шпалери, тепер висіли просто куски паперу. Там десь колись були електролампи, тепер були слабенькі рожеві промені світла. Темрява, бруд, застояне повітря – така картина була притаманна всім кінотеатрам Одеси. Замість квитків продавали відривні талончики. Шматки паперу, але все ж на них була нікому невідома (але все ж буда ) печатка.

Через невеликий проміжок часу підвідділ кіно став самостійним управлінням. Він почав називатись Одеське обласне фотокіноуправління. В нього входили кінотеатри трьох губерній – Одеська, Миколаївська та Подільська.

В фотокіноуправлінні зібрався невеликий штат – Саул Левін, майбутній директор Промбанку, Володимир Іванович Карповський, спеціаліст по прокату фільмів та Ісідор Михайлович Розенбліт. Коли робітники Одеського фотокіноуправління вперше відвідали територію кінофабрики, то в невеличкому одноповерховому приміщенні на бульварі Пролетарів (тепер Французький), 16 застала трьох чоловік: оператора і лаборанта Г. І. Дробіна, оператора і піротехніка П. І. Чепаті і завгоспа і сторожа Шеманського.

Облаштування кінофабрики

Згідно спогадів, першочергово вирішили обгородити з боку Французького бульвару величезну територію майбутньої фабрики. Каменю в Одесі було достатньо і цемент знайшовся. Допоміг губернський прокурор Данило Іванович Петровський. Кобозев, начальник Губрозшуку, дістав скла більше, ніж було потрібно, в одному з пакгаузів Одеського порту.

Грошей на будівництво вистачало. У Люстдорфі, невеликому дачному містечку під Одесою, знайшлися залізні грати. Колись там збиралися спорудити костел. Решіток вистачило для всієї огорожі вздовж бульвару. Будівельники переміно ставили решітки з оштукатуреними стовпами, складеними з каменю. Перш, ніж приступити до основного павільйону, маючи вдосталь скла, побудували оранжерею для квіткової розсади.

Запросили досвідченого садівника з курорту Аркадії. Крім іншого, він висадив різні сорти троянд. Потім її переобладнали під глядацький зал. Не обманув і тубернський прокурор. День у день, в будь-яку погоду, тюремні наглядачі приводили 100-120 ув’язнених арештантів. Працювали з ранку до вечора без всякого підганяння. За працю платили. Їжу готували на місці. Жодної втечі за два роки.

Працювали і вільні майстри. Велика їх частина залишалася далі на фабриці. Навіть поверталися. Якось коли на кінофабриці вже знімали, з’явився одного разу один з колишніх ув’язнених разом з
дружиною кравчинею. Зарахували обох. Всіма справами на будівельному – майданчику керували з художник Суворов Іван Аристархович і інженер Корн, невтомний, всюдисущий. Будівництво та відновлювальні роботи не були легкими. Кожного дня були свої зовсім не схожі одне на одного труднощі.

Початок відновлення мережі кінотеатрів

Ісідор Розенбліт допоміг Капчинському в розбудові та в перших починаннях. Він мав досвід завідування головним пакетом акцій папірос «Сальвате» з тютюнової фабрики Попова, парфумерної фабрики «Долі», працював в банківському Домі Ашкіназі, а потім все його майно націоналізували і він залишився без нічого.

До Капчинського він прийшов з ідеєю віддати в користування приміщення кінотеатрів колишнім власникам або іншим особам на визначений проміжок часу. Вони мали їх відремонтувати, обладнати меблями і налагодити роботу. Почали здавати кінотеатри на рік. І відбулось щось неймовірне, замість шести кінотеатрів їх виявилось двадцять два. Справа в тому, що коли колишні власники почули, що відбуваються такі справи «вийшли з підпілля». До жовтня 1922 р. в Одесі існувало приблизно вісімдесят кінотеатрів.

Багато чого виявилося на місці – чистота, порядок, нові екрани, яскраве світло, завіски, портьєри, в кожному кінотеатрі обов’язковий музичний дует – скрипка та піаніно. У деяких театрах («Художній», «Експрес», «Ампір», «Уточкін») до показу картини виступали естрадні актори. Згадуються – Ілля Набатов, Володимир Корадлі, Михайло Раскатов. Виступали і співаки, співачки. Орендар Шошніков, навіть примудрився фільми за екраном супроводжувати шумами по ходу дії.

Початок виробництва кіноапаратів та фотоплівки

Зміцнівши, Одеське фотокіноуправління у колишньому будинку готелю «Велика Московська» на Дерибасівській, 29, біля парадного входу з широкими сходами, на яких був застелений килим,
поставили, навіть, швейцара, того самого який багато років працював у готелі. У великих більярдних залах було організовано майстерні з ремонту і виробництва апаратів «Пате 2». Підібрали чудових майстрів і через декілька місяців налагодили виробництво деталей кінопроектора. Далі процес зібрання апарата уповільнився, через складність виготовлення так званого «мальтійського хреста». Ця деталь служить для отримання переривчастого руху стрічки в апараті. Незабаром знайшли майстра А. В. Гудика, котрий справився з завданням, а потім ще й вдосконалив апарат.

У майстернях, крім проекційних апаратів, майстер Гудик за своїм проектом і кресленням виготовив дослідний зразок оригінальної кінопересувки, легкої, портативної, яка працює і від електромережі і з ручним приводом. Після внесення деяких конструктивних змін, приступили до виробництва.

Почали виробляти фотоплатівки та фотопапір. За організацію невеликої фабрики взялися відомий в Одесі фотограф Білоцерківський і доктор Розен. Все організували у порожньому будинку на Гаванній вулиці. Запросили з Біржі праці 20 жінок і розгорнули виробництво фотоматеріалів. У фотографів їх в Одесі було чимало) збирали старі негативи, змивали емульсію і заливали свіжою.

Виробляли фотопапір. Якість виявилося цілком прийнятною. Справа пішла непогано. Прибуток фотофабрика стала давати з першого дня її організації. У центрі міста, на Дерибасівській вулиці в
будинку №21, відкрили спеціалізований магазин фототоварів. Існувала і державна фотографія – «Рембрандт». Керував нею блискучий майстер – Соломон Куперберг. Близько двох років проіснувала фотофабрика. Але її довелося закрити. Вичерпалися запаси старих негативів. Скло, придатне для заливки емульсією, не можна було отримати через блокаду.

Налагодили кіновиробництво, обладнали студію, але не вистачало плівки на знімання фільмів. Пробували використовувати вже використану плівку. Професор Е.Кирилов сконструював пристрій з допомогою якого фарба з плівки змивалась і плівку заливали новим емульсійним шаром. Але минув час і плівки не було де брати, якби не один щасливий випадок.

Випуск нових фільмів

В Одеський порт прийшло італійське судно на якому власник судна був також власником кінематографічної фірми «Чіне», та ще й корінним одеситом. Договір було підписано і Одеська кінофабрика отримала плівку і хімікати.

У 1924 р. було випущено перший ігровий фільм «Від пітьми до світла» («От мрака к свету «)200. В ньому грало два актори: роль робітника виконував Салтиков, а роль лікаря – відомий офтальмолог В.Л.Фідатов. Зйомки фільму провів режисер Г.І.Дробін.

У 1924 – 1925 рр. були зняті картини: «Укразія» – режисер Чардинін, «Лісовий звір», «Марійка» і «За чорне золото» – режисер Лундін, «Димовка» – режисер Сазонов, «Лозунги восьми жовтнів» – режисер Турін, «Радянське повітря» – режисер Шеффер. В виробництві знаходились «Тарас Шевченко» Чардиніна, «1920-21 роки» Лундіна, «В кігтях Радянської влади» – сатира в постановці Сазанова.

На протязі 1924/1925 операційних років вийшла 21 «агітхронікальна» картина (8569 м), 5 художніх повнометражних (12975 м) і 15 короткометражних (11978 м). Крім того, зняли 4 картини «науково-агітаційного характеру», які були створені спеціально для села: «Який відхід, такий прихід» (1500 м), про прогресивні методи догляду за тваринами, «Туберкульоз» (900 м), «Асканія – Нова» (731 м), «Боротьба з шкідниками».

Кінофабрика набирала обертів. 15 листопада 1925 р. П.Ф.Нечеса був призначений директором фабрики. В червні 1925 р. було завершено картину «Сількор Малиновський», це була екранізація тогочасного нашумілого карного процесу, перша художня картина для села. Фабрика росла, івже 1 лютого 1927 р. її штат нараховував 21 режисера і помічників режисера, 11 операторів, 26 акторів, а всього штат налічував 318 осіб.

Кіновиробництво в Одесі за часів НЕПу налагодилось завдяки талановитим людям, які працювали на Одеській кінофабриці у перші роки її становлення, в Одеському відділі ВУФКУ, в кінотехнікумі та безлічі інших підприємств кінематографічної галузі. І завдяки спогадам Михайла Яковича Капчинського ми можемо відтворити картину тогочасних подій.

Складова історії

Основний сюжет такий. Одеса, літо 1941 року. Німецькі окупанти захоплюють селище Біляївка (у фільмі 1959 р. – Іванівка), у якому знаходиться насосна станція, яка забезпечувала Одесу водою. У зв’язку з цим місто залишається без води, жителі страждають від спраги. Воду навіть привозять на спеціальних танкерах, але її все одно не вистачає.

Для вирішення проблеми формується спеціальна група з флотських розвідників. Застосовуючи усю свою хоробрість та хитрість (до німців впроваджують свою людину), група проривається на станцію, захоплює її і починає подачу води у місто. Звісно, німці починають атакувати, щоб припинити це дійство, і бійці групи гинуть один за одним, щоб максимально довго продовжувати подачу води.

В Одесі навіть є своєрідний пам’ятник у виді таблички, присвячений групі з 13 розвідників. Саме вони, за розповідями, були тими, хто забезпечив Одесу водою ціною свого життя. Але правда трохи відрізняється від міфу.

Ситуація з водою в Одесі у 1941 році

Одеса дійсно отримувала воду з Біляївки перед війною. Але навіть після втрати селища проблема з водою стояла не настільки гостро.

По-перше, прибережні райони Одеси користувалися водою, що подавалася з мережі водопроводу, що залишилася. Вона брала свій початок від джерел Великого Фонтану і побудована ще в 1834 році підприємцем і французьким емігрантом Пішоном.

По-друге, у кожному одеському дворі на той час були криті цементовані басейни, у які з водостічних труб і гончарних підземних водоводів стікала дощова вода. Про це говорить навіть такий будівельний елемент одеських будівель, як похилість будинкових дахів у бік своїх дворів.

По-третє, крім цементованих басейнів, у багатьох дворах були колодязі, що сягають глибини водонапірного шару. Такі колодязі іноді викопували і на перехрестях вулиць.

По-четверте, від Дюківського саду, де й досі б’ють потужні водяні джерела, Водовозною вулицею доставляли воду до центру міста. І нарешті, по-п’яте, кожного підприємця, котрий відкриває до революції в Одесі фабрику чи завод, міське керівництво, враховуючи становище у місті з водою, зобов’язувало пробурювати на території своїх підприємств одну, а частіше кілька артезіанських свердловин. Довідково: до кінця XIX століття в Одесі налічувалося 486 заводів та фабрик.

Так що, навіть не дуже компетентні в області водокористування читачі зможуть зробити висновок – джерел води в самому місті було досить багато. На період облоги міста в ньому орієнтовно залишалося 260-270 тисяч людей, гарнізон міста складав ще 80 тисяч військових. Таким чином, загальне число споживачів в Одесі не перевищувало 350 тисяч людей. Приблизно стільки ж людей мешкало в Одесі на момент будівництва того самого водопроводу з Дністра. Таким чином, хоча проблеми з водопостачанням і існували, вони аж ніяк не були катастрофічними. Хоча проблеми, звісно, існували – було обмежене користування водою та введені спеціальні картки.

Для чого формувалися спецгрупи

У середині серпня 1941 року на лівому фланзі ТОР склалося дуже важке становище. 19 серпня противник прорвав фронт дільниці Кагарлик – Біляївка і під кінець дня радянські війська залишили це селище. Відчувши успіх, румунське командування посилило тиск, ввівши з резерву в прорив свіжу дивізію.

Звісно, радянське командування займалося протидією. Одним з його ходів було закидання в тил супротивнику розвідувальних та диверсійних груп, які мали різні завдання. Здебільшого вони повинні були дезорганізувати тил окупантів і тим самим уповільнити його наступ. Масовим закиданням у район диверсійних груп намагалися дезорганізувати тили противника, що знизило б його тиск на радянські позиції.

До однієї з таких груп увійшли бійці загону, імена яких згодом були вибиті на меморіальній дошці на вулиці Пастера. Конкретного завдання саме цим розвідникам не ставилося, мета була одна – допомогти частинам 25-ї стрілецької дивізії зупинити противника і завдати якомога більшої шкоди румунам.

Що сталося насправді

Один з диверсійних загонів на виході з плавнів Дністра в районі Біляївки виявив на її околиці водонасосну станцію, що слабо охоронялася. Відбулося швидке захоплення, внаслідок чого було знищено близько 15 румунських польових жандармів. У розвідників народилася шалена ідея – спробувати подати воду до Одеси.

Командир загону доповів по рації керівництву про проведену диверсію та подальші наміри своъх підлеглих бійців. Проте з рішенням командування розвідників явно не поспішало, і розвідники, не дочекавшись відповіді, за допомогою слюсарів, що чергували на станції, все ж таки зуміли привести в робочий стан станцію і почали пуск води, який тривав кілька годин.

У свою чергу, румунське командування, дізнавшись про цю диверсію, знімає з напрямку головного удару частину своїх військ, спрямовуючи їх до району Біляївки. Через кілька годин розвідники виявляють недалеко від водонапірної станції румунські частини, що розгортаються для атаки, але бою не приймають і потай відходять у плавні.

Треба сказати, що окрім цього загону у цьому районі діяло ще 6 радянських диверсійних груп. І однією з причин, які не дозволили в серпні супротивникові увірватися до Одеси, була активна диверсійна робота на цій території всіх занедбаних туди розвідувальних загонів. Тобто свою роль розвідгрупа зіграла, і героїзм та звитягу її бійців ніхто не принижує.

Але подача води з Біляївки в Одесу була неможлива. На той момент система водогону Одеси вже були відрізана від днестровської води, і для її переключення був би потрібен тривалий час. Окрім того, сам водогін було частково пошкоджено і вода до Одеси не могла дійти фізично.

Таким чином, розвідгрупа була, але захоплення водонасосної станції не було її завданням. Не було в тому ніякої потреби. І навіть якщо б це вдалося – що вирішили б час-півтора подачі води? Тому

Близко к берегу Черного моря на более чем три километра от Итальянского бульвара до Трассы здоровья протянулся Французский бульвар. В плане Одессы начала XIX столетия он вспоминается как Хуторская дорога. Позже она была переименована на Малофонтанскую дорогу, Малоаркадиевскую, а также носила название Пролетарского бульвара. После посещения Франции Николаем II и в честь этой поездки бульвар назвали Французским. 

В этом уголке Одессы вы познакомитесь как с современной архитектурой, так и исторической, полной сокровищ из многолетних, уникальных особняков с длинными башенками, балконами с вычурной лепкой, которые возвышаются в вековых садах. Здесь правит бал беззаботная, легкая атмосфера. Если жить в Одессе, то лучше – на Французском бульваре, ближе к морю, Аркадии.

Канатная дорога

С Французского бульвара попасть на море можно на канатной дороге, любуясь живописным пейзажем: зеленым парком, разбитым на склонах, “Трассой здоровья” – любимым местом прогулок одесситов, бескрайним морским побережьем. Уже через 10 минут такой прогулки Вы попадете на пляж “Отрада”. 

Мавританская Арка

Чтобы попасть на канатную дорогу следует пройти Мавританскую арку, возведенную более столетия назад. Это удивительная архитектурное сооружение с восточными нотами украшало въезд в усадьбу Михаила Рено – одного одесского барона. Она отличается исключительно изящными, филигранными линиями. Говорят, А. С. Пушкин выходил прогуляться на одесское побережье именно через эту арку. 

Одесская киностудия 

На Французском бульваре с 1907 года создает известные фильмы Одесская киностудия, фильмы, которые у всех на слуху. Тут родились такие легендарные произведения, как: “Д`Артаньян и три мушкетера”, “Место встречи изменить нельзя”, “Зеленый фургон”, “В поисках капитана Гранта”, “Десять негритят” и другие.

В распоряжении студии три павильона, производственные и офисные помещения. На его территории есть также Музей экспозиции Кино и Музей техники Кино, открытые для посещений. Если есть желание, можно также арендовать костюмы и реквизит из кинофильмов, почувствовать себя в роли Д’Артаньяна, капитана Гранта и других любимых героев. Перед Одесской киностудией разместили памятник В. Высоцкому. Недалеко от нее за красивой аркой, подписанной как «Южно-Русское общество виноделия Генрих Редерер», находится территория Одесского завода шампанских вин. 

Дача Анатра

На бульваре также размещается великолепная усадьба, построенная в 1913 году на участке, принадлежавшем семье Анатра, которые были выходцами из Италии и владельцами авиастроительного завода в Одессе. Это завод когда-то находился на месте Одесской киностудии. В советское время в особняке размещался санаторий, но потом он перешел в частные руки. Несмотря на столетнюю жизнь, внутри удивительного здания сохранилась отделка стен, старинные колонны.

Университет им. Мечникова

Экономико-правовой, а также филологический факультет Одесского национального университета размещаются на Французском бульваре.

Клиника Филатова

Институт глазных болезней и тканевой терапии работает с 1938 году и стал широко известным за пределами нашей страны благодаря неустанной работе своего основателя – талантливого ученого и врача В. П. Филатова, а также его последователей. Сейчас Институт – признанный центр по оказанию помощи при проблемах со зрением. Перед главным корпусом Института стоит мраморный бюст В. П. Филатова.

Также на бульваре разместился небольшой, но очень уютный храм, образец византийской архитектуры, посвященный святым мученикам Адриану и Натальи. Здесь также –  цветущий ботанический сад, в котором можно ознакомится с коллекционными, редкостными сортами растений. Деревья, цветы из ботанического сада украшают одесские улицы, парковые зоны.

Французский бульвар – красочный уголок Одессы, который любят и которым восторгаются. Это место для прогулок в тенистых садах особняков, напоминающих старинные замки, и один из самых престижных частей города с новым элитным жильем. Посетите Французский бульвар, полный солнечного настроения и ярких впечатлений. Вам захочется вернутся сюда еще не раз.