Перебор

Театр – це імпровізація. Вийти з делікатного становища з честю – це велике мистецтво. І ось вам приклад того, що одеські актори володіли таким мистецтвом. Був такий випадок в Одеському драматичному російському театрі імені Іванова. Грала п’єса Гауптмана «Перед заходом сонця». Актор Михайлов один на сцені. Годинник за сюжетом має пробити одинадцять. За режисерським задумом – це фатальна межа, яку героєві не переступити. Бутафорський годинник на сцені, ясна річ, не б’є — це за сценою помічник режисера на ім’я Юра б’є металевою паличкою по мідному циліндру.

А тут якраз за лаштунками готується до виходу у своїй сцені молода актриса Світлана Пеліховська — нова в трупі, приїхала з Москви, до того ж справжня красуня. Паличка у помрежа Юри залізна, але сам він не залізний, тому щосили фліртує з гарненькою дебютанткою, не забуваючи при цьому виконувати роль годинника з боєм.

Михайлов на сцені в образі, вже весь у передчуттях. А Юра за лаштунками весь у почуттях. При цьому Юрко справно віддзвонює. А Михайлов уголос рахує удари, бо чекає на одинадцятий. Фатальний! «Раз, два, три…» І ось одинадцять! Але що це? Годинник б’є дванадцять, потім тринадцять і далі. Спочатку про себе, а потім пошепки вся зала вже теж рахує:

— Двадцять сім, двадцять вісім.

У когось не витримують нерви, і лунає нервовий смішок. Смішок переходить у регіт. Зал починає здригатися. Це чує помічник режисера Юра і мудро вирішує: «Мабуть, достатньо!».

У самому делікатному становищі, як ви розумієте, знаходиться герой на сцені. Але великий артист має виправдати будь-яку ситуацію. Михайлов підходить до рампи і голосом, що зривається, кидає в зал:

— Пробило уже тридцять третю годину! Як пізно! Боже, що буде?

Номенклатурний реквізит

Запропоновані обставини. Їх добрі люди, автори п’єс, підкладають акторам, щоб ті, не дай боже, по ходу дії не нудьгували. А тепер уявіть, що обставини ще обтяжені обставинами часу. Час був такий: ми йшли до перемоги комунізму, і щоб ніхто не надумав затримуватися в дорозі, скажімо, зазирнувши до магазину, час намагався, щоб прилавки були порожніми.

А тут автор Віктор Плешак написав мюзикл “Лицарські пристрасті”. Весела оповідка про веселі лицарські часи. Але грати її треба було в невеселі наші. Мюзикл дуже сподобався Одеському театру музичної комедії, яким тоді керував Михайло Водяний. Особливих проблем із постановкою практично не було, окрім однієї. Автор для мюзиклу вигадав хуліганську серенаду головного героя з ковбасою. Тобто герой мав співати та жувати.

Зрозуміло, що шматок вареної ковбаси для цього не пасував. Потрібна була паличка твердої копченої ковбаси. Але копчена ковбаса вважалася тоді «партійною» — вона надходила лише до закритих райкомо-обкомівських буфетів. Довелося особисто Михайлу Григоровичу Водяному домовлятися з директором м’ясокомбінату про надання на спектакль однієї (прописом) палиці ковбаси як розхідного (тобто з’їдаємого) реквізиту.

Боже, як глядач полюбив нову виставу, повалив у театр, щоб наживо побачити ковбасу, вид якої вже став забувати. Водили дітей, як у музей — хай подивляться, що їли їхні діди та прадіди. Це було справжнє свято, бо в дні, коли давали «Лицарські пристрасті», зала пахла не якимсь паленним Діором, а справжнім сервелатом. Але так не буває, щоб свято тривало вічно.

На одній із вистав прямо на перших тактах «серенади з ковбасою» згасло світло. Ну, на якусь хвилину. Чи не більше. Але коли знову спалахнули софіти, виявилося, що серенада з ковбасою вже не може бути виконана в повному комплекті. Серенада ще була, але ковбаса таємниче зникла. Слідство було довгим, ґрунтовним та принциповим. Але жодна з двох версій зникнення ковбаси не могла переважити іншу, бо такі були обставини часу. Зрештою, довелось все міняти, бо ковбаса зникала регулярно.

Новорічний постскриптум

За будь-якої погоди та розкладу 1 січня актори повинні були методом чосу ублажувати дитячі ранкові святкування. А це випробування не для слабких. А на доказ ось вам несамовита розповідь про одну актрису одеського українського театру, ім’я якої не хочеться тут розголошувати — ви самі зрозумієте чому.

Отже, 1 січня. Театр на Пастера. Грає дитяче новорічне шоу “Бджілка” з ельфами, гномами. У середині вистави найхитромудріший момент: бджілка (в головній ролі наша героїня) замерзає! У залі дитячі сльози, схлипи. І тоді один догадливий ельф вигукує: “Ми подихаємо на неї, і вона оживе, правда, діти?” – «Так!» – волає зал тисячею дитячих голосів.

Ельфи схиляються над бджілкою та починають на неї дихати. Але ж це новорічний ранок! Тому фраза «Давайте подихаємо!» набуває сакраментального змісту. Героїня, на яку ельфи дихають «після вчорашнього», не витримує, таки оживає та повільно починає відповзати у бік куліси. І тут один ельф, який ніяк не міг проштовхатися, вигукує: «Пустіть мене, я теж повинен на неї подихати!».

І тоді Бджілка не витримує, і в залі діти виразно чують її трохи охриплий з бодуна басок: «Я, між іншим, теж можу дихнути на тебе. Жодна закуска не допоможе!». Так дитячий захід з фантастичною казкою зіштовхнувся з одеською реальністю. Втім, всі залишились задоволеними.

Відкриття постійного театру

7 листопада 1925 року завдяки вимогам широкого загалу міста відкрився постійно діючий український театр — Держдрама. З першої ж вистави «Полум’ярі» за п’єсою А. Луначарського (тодішнього наркома освіти країни), Одеська українська держдрама заявила про себе як про колектив-першовідкривач нових імен, нових тем, нових героїв.

Очолив художнє керівництво театром Марк Степанович Терещенко. На постановку першої вистави «Підпалювачі» запросили відомого режисера, послідовника Всеволода Мейєрхольда — Бориса Глаголіна. Шанувальникам його творчості Глаголін був відомий як великий любитель епатувати публіку. Одеському глядачеві він «викотив» на сцену справжній автомобіль. Задовго до дня прем’єри одесити частенько бачили цей «реквізит» на вулицях міста: машини тоді були рідкістю, режисер їздив цим дивом техніки в театр.

Глаголін часто зупинявся посеред вулиці і починав «лагодити» машину, заглядаючи в мотор. Цікаві зупинялися, підходили до дивовижі і відразу дізнавалися, що сьомого листопада на прем’єрі в театрі можна й не таке побачити.

Новий сезон

У новому сезоні — на глядачів теж чекала «дивина». Другий сезон Одеської української Держдрами розпочався виставою «За двома зайцями», яку поставив Василь Василько, який раніше працював з корифеями українського професійного театру: М.Кропивницьким, М.Садовським, М.Заньковецькою, А.Саксаганським. Він також був актором та режисером у театрі Леся Курбаса. Доречі, треба згадати, що колись Лесь Курбас хотів створити в Одесі філіал свого театру «Березіль», але цей намін не закінчився успіхом.

В.Василько та В.Ярошенко написали інсценування класичної п’єси М.Старицького, значно осучаснивши комедію. У фіналі вистави викритий Свирид Голохвастов тікав до зали, до публіки, після чого актори виходили на авансцену, звертаючись до глядачів:

Він втік! Тримай його! Ось він! Ось там! У партері! У ложі! Тримайте! Він ще тут!

Глядач був у захваті від гри акторів та від постановки загалом. Режисер вистави Василь Василько отримав запрошення очолити театр. З того часу трупа театру стала основним колективом у його творчості, а Одеса — головним містом життя, куди він повертався, в якому минули останні роки його життя. Василь Василько очолював колектив у різні періоди, загалом, 14 років. На Одеській українській сцені він здійснив понад 30 постановок української та світової класики, сучасних п’єс, виступаючи найчастіше у ролі драматурга.

Подальший розвиток театру

Вистави Василька увійшли до «золотого фонду» не лише Одеського українського театру, а й усього національного театру України. Василь Василько визначив майбутнє театру, його мистецькі перспективи довгі роки вперед. Глядачі, широка театральна громадськість, театральні критики називали Одеську українську Держдраму «піонером тричі» за оригінальний, сміливий репертуар, новаторство сценічних засобів вираження та, найголовніше, за найталановитіший акторський ансамбль. Побувавши на виставах Держдрами, відомий український письменник Остап Вишня у 1928 році писав:

«Навряд чи ще якийсь інший український театр користується такими симпатіями та визнанням з боку глядачів, як Одеська Держдрама. Та й не лише зізнанням! Та й не лише симпатіями! Театр полюбляють в Одесі! Саме люблять! Хорошим, теплим, південним коханням. В Одесі про українську Держдраму ви завжди почуєте: — Наш театр! Наша драма! У цьому «наш» чується, окрім любові до театру, ще й гордість за цей «наш» театр».

1930 року, до п’ятирічного ювілею, «за сміливість, новаторство пошуку, нового героя на сцені, нову драматургію» театр отримує ім’я Революції.

За час існування театру на його сцені блищали яскраві сузір’я акторів: Наталія Ужвій, Юрій Шумський, Поліна Нятко, Кость Блакитний, Лідія Мацієвська, Іван Твердохліб, Олександр Луценко, Андрій Крамаренко, Генріх Осташевський, Юлій Божек, Валентина Туз , чиї імена назавжди вписані у творчу біографію колективу.

Історична пам’ять і сучасність

На сцені театру ставили вистави визначні українські режисери: П.Киселевич, Є.Купченко, Н.Орлов, О.Рубін, В. Скляренко, В.Пахомов, Б.Мешкіс; талановиті художники – М.Маткович, М.Кордонський; композитори – Ю.Губарєв, В.Штайгер, Б.Зільберглейт та ін. У творчу історію театру за майже дев’ять десятиліть вписано безліч імен акторів, режисерів, художників, композиторів – людей, безмежно відданих театру, які створили славу колективу Одеського українського театру. Якщо провести прожиті театром роки у події, вийдуть астрономічні числа: це близько тисячі нових постановок, тисячі тисяч кілометрів на гастрольних маршрутах, незліченна кількість зустрічей, сотні людських доль. Про найяскравіші сторінки історії колективу розповідає музейна експозиція.

Музей історії Одеського українського театру було відкрито 35 років тому. Найбагатші фонди музею постійно поповнюються. Вони – літопис життя одного з перших (за часом створення) українських театрів, колективу театру, який є одним із лідерів загальноукраїнського театрального процесу, найбільшим центром культурного життя на півдні України.

Репертуар театру завжди відрізнявся широтою та різноманітністю жанрів. На сцені театру в перші роки діяльності народжувалась нова українська драматургія: п’єси І.Микитенко (першого завідувача літературної частини Одеської української Держдрами), М.Куліша, Я.Мамонтова, І.Дніпровського, О.Корнійчука та інших нині відомих драматургів України. На сцені театру йшли не лише постановки за творами українських класиків, а й за п’єсами письменників та драматургів світового масштабу: Брехта, Шолом-Алейхема, Міцкевича, Пушкіна, Гоголя, Франка, Лесі Українки, Шекспіра.

Сучасний стан

1995 року колективу Одеського українського театру було надано ім’я видатного корифея — В.Василька. Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василька продовжує традиції своїх попередників-корифеїв, творчо їх розвиваючи.

Сучасність театру добре проглядається в його репертуарі: від української класики (наприклад, «Запорожець за Дунаєм», «Сватання на Гончарівці») до експериментальних вистав режисерів «нової хвилі» українського театру. Театр запрошує до співпраці цікавих режисерів України та інших країн — таких як Алессіо Бергамо (Італія), кияни Дмитро Богомазов, Юрій Самотній, Владислав Троїцький, Лариса Венедиктова, чернігівець Андрій Бакіров. Окрім основної сцени, працюють експериментальні сценічні майданчики, для яких складено свій репертуар: «Глядач на сцені» та «Сцена 38». На театральній афіші представлено українську класику та сучасні п’єси українських авторів, твори світової класики та зарубіжну драматургію.