У середині XIX століття Французький бульвар називали Малофонтанською та Малоаркадіївською дорогою. Ці місця були передмістям — місцем невлаштованим, з петляючою ґрунтовою дорогою, вибоїни якої на бездоріжжя перетворювалися на озера, де ліцеїсти полювали на качок. Окрім кліматичних незручностей, були й суто побутові — дістатися сюди без власного транспорту було неможливим, тому першими тут стали набувати ділянки багаті одесити.

Облаштування вулиці

І невідомо, скільки часу зберігалося б такий стан, якби діяльність міського інженера В. І. Зуєва, вступив посаду 1894 р. і зайнявся ідеєю реконструкції Малофонтанської дороги.

За його проектом були влаштовані широкі тротуари, перша бруківка, крита гудроном, пізніше заміненим чудово укладеною бруківкою, полотно під електричний трамвай, який збиралися пустити замість конки.

Пізніше у передмісті почали будувати і підприємства, що дали назви провулкам. Наприклад, Цегляний провулок з’явився завдяки цегельному заводу, що знаходився поблизу, яким володів «тріумвірат» Ефруссі, Рабінович і Тработті. Питоме відомство, яке керувало майном імператорської сім’ї, дало назву Питомому провулку.

Господарі дач Малого Фонтану на 10 років надали місту безвідсоткову позику для фінансування робіт та викупу смуг землі, які знадобилося відрізати від приватних володінь під час розширення дороги.

Деякі з них віддали землю безоплатно – власник “Кафе Фанконі” Ф. Скведер, власник знаменитих лазень С. Ісакович та інші. Але деякі власники дач відмовилися продати свої смужки землі, серед них – Г. Г. Маразлі, який не захотів різати “по живому” свій прекрасний, прикрашений мармуровими скульптурами парк. Враховуючи заслуги Маразлі перед містом, його ділянку не зачепили, а Мало-Фонтанська дорога, втративши прямолінійність, повернула направо.

Поруч із колишньою дачею Маразлі знаходиться екзотична пам’ятка міста – Ботанічний сад, заснований садівником Десметом у 1820 році Тут влаштовувалися бали, народні гуляння, стрибки, а на початку 1830-х років на втіху одеситів запустили повітряну кулю. Потім сад дещо захирів, його навіть почали забудовувати – наприкінці 30-х років. ХХ століття там з’явилися два житлові будинки. Втім, здоровий глузд переміг, і сьогодні одесити з гордістю показують Ботанічний сад гостям міста.

Цар збирається у Францію, це треба відзначити

В цілому, справа йшла ні хитко ні валко, як раптом цар надумав відвідати Францію. На згадку про подію голосний міської думи Василь Кандинський, батько знаменитого художника, запропонував назвати одну з вулиць Французькою. Депутати прийняли пропозицію із захопленням, проте вирішити, яка вулиця варта такої великої честі, ніяк не могли, і довірили право вибору найбільш зацікавленій стороні – французькому посольству.

Цілих півроку французи розмірковували над цією проблемою, і нарешті побажали, щоб ім’я Франції носила одна з найкращих вулиць Одеси. Саме в цей час до міста мав приїхати французький президент Еміль Лубе, і депутати почали гарячково обирати «гідну» вулицю. Пропонували Канатну, Поштову, Поліцейську, проте остаточний вибір ліг на Малофонтанську дорогу.

Вулиця «імені Франції» незабаром набула найпрестижнішого вигляду. У Ботанічному саду, що відкрився, влаштовували вистави з фокусами, «військовими картинами», феєрверками Серафіні та запуском «аеростатичної повітряної кулі».

Ще одна назва, яка вже пішла в небуття

У 1920 році бульвар, в дусі тодішніх подій, було перейменовано на Пролетарський. Трохи пізніше, він почав обростати численними курортами та базами відпочинку. Але заразом спотворювався і вигляд колишніх садиб можновладців та великих одеських бізнесменів. Тут же було облаштовано і інститут Філатова, який знаходиться на своєму місці і сьогодні.

Багато чого довелося випробувати Французькому бульвару у період, коли він називався “Пролетарським”. Не уникнув неприємностей і мармуровий Лаокоон із синами – скульптурна композиція експропрійована з парку Маразлі та кілька разів переміщалася містом. Багато з того часу змінилося, повернули бульвару його споконвічну назву, шкода тільки – Лаокоону повертатися вже нікуди. Нині він посідає непогане місце біля археологічного музею. А стару назву бульвару повернули у 1990 році, з тих пір вона вже, дякувати Богу, незмінна.

А що ви любите на Французькому бульварі? Пишіть в коментарях, які місця там найбільш улюблені, або, можливо, який спогад у вас з ним пов’язаний. Насправді, мабуть, кожен одесит має щось пов’язане з Французьким бульваром, хоча, звісно, зараз він вже не настільки душевний, як раніше.

Попередня історія

До перейменування вулиця в Хаджибейському районі носила ім’я Едуарда Багрицького. Його творчість, попри певну літературну цінність, часто служила радянській пропаганді. І те що Багрицький був кореним одеситом, тут абсолютно ні до чого. Наприклад, хтось, хто допомагав румунам винищувати єврейське населення Одеси теж є коріним одеситом, але навряд чи хтось скаже, що його іменем варто назвати якусь вулицю, чи не так?

Саме тому потреба в зміні вулиці стала нагальною і очевидною. Після того як було розпочато процес декомунізації одеських вулиць, то почали думати на честь кого можна було б переназвати вулицю, і було обрано Михайла Бойчука, відомого художника та засновника напряму в зобразотворчому мистецтві.

Коротка біографія митця

Михайло Львович Бойчук народився 1882 року в селі Романівка на Тернопільщині. У звичайній селянській родині ніхто не міг передбачити, що хлопчик, який годинами змальовував усе, що бачив, досягне таких значних успіхів. Його талант помітив місцевий учитель, який через оголошення в газеті зв’язав юнака з художником Юліаном Панькевичем.

Завдяки підтримці Наукового товариства імені Шевченка та митрополита Андрея Шептицького Бойчук зміг отримати гарну мистецьку освіту у Європі. Він вчився у Віденській і Краківській академіях мистецтв, потім ще додатково збільшив свої знання в Мюнхені, а в 1909 році остаточно осів у Парижі. Там, заснувавши власну майстерню, він почав створювати щось абсолютно нове.

Бойчук мріяв повернути українському мистецтву його давні корені, що виходили з різних гілок культури –з стародавньої Візантії та її фресок, іконописців Київської Русі, орнаментів авторства народних майстрів. Так і народився бойчукізм – стиль, який французи охрестили Renovation Byzantine.

Разом із учнями – Василем Седлярем, Іваном Падалкою, Софією Налепинською-Бойчук – він відроджував техніки настінного розпису: по вологій штукатурці (аль фреско) чи сухій (аль секко), з восковими барвниками, що надавали кольорам глибини й тепла. Роботи бойчукістів вражали простотою й ритмом: люди, пейзажі виглядали так, ніби зійшли зі старовинних ікон, але водночас були частиною сучасного життя.

Бойчук не хотів, щоб мистецтво залишалося в галереях. Він бачив його всюди: на стінах будинків, у вишивках, на керамічних тарілках. За його думкою, мистецтво мало бути для людей, як хліб – і ця ідея стала провідною для бойчукізму.

Трагедія і забуття для майстра

У 1920-х роках Бойчук із учнями працювали в Україні, створюючи розписи для радянських установ – клубів, театрів, адміністративних будівель. Тепер їх майстерність слугувала для мети радянської агітації, але і це не врятувало майстра та його учнів, адже навіть в такому вигляді вони не влаштовувались у систему.

У 1930-х роках, коли соцреалізм став єдиним дозволеним стилем, бойчукістів звинуватили в “формалізмі” (себто, надмірній увазі до форми) та “буржуазному націоналізмі” (Тобто, насправді просто у любові до української культури). Вже у 1936 році Бойчука, Седляра, Падалку й Липківського заарештували. А в липні 1937 року їх було розстріляно в київській в’язниці.

Того ж року стратили Софію Налепинську-Бойчук, дружину й соратницю митця. Їхні фрески заштукатурили, ескізи спалили, а імена намагалися викреслити з історії. З усіх робіт цієї унікальної школи вціліли лише окремі зразки, але це буквально крихти з їх творчого спадку. Лише у 1960-х роках спробували повернути цей творчий напрям, але і тоді це не дало успіху, це добре видно на прикладі криворізького майстра.

А яке ж відношення Бойчук має до Одеси

1923-го року на базі Одеського художнього училища було створено Політехнікум образотворчого мистецтва, де одразу ж відкрилося відділення монументально-декоративного живопису. Творцями та керівниками відділення були бойчукісти – художники Г. Комар, І. Гурвіч та М. Гронець. Дотримуючись ідей Михайла Бойчука, який особисто брав участь у розробці навчальних планів політехнікуму, педагоги заснували в Одесі школу монументального фрескового живопису.

Бойчукісти в Одесі створили цілу низку монументальних розписів – монументально-декоративне оформлення інтер’єрів Одеської Східної палати (1925), розписи у селах Катаржином та Краснославі (1925-1926). У своїх розписах одеські монументалісти орієнтувалися на естетичні установки Бойчука, поєднували традиційну пластику та колорит українського народного малюнка з естетикою мексиканських монументальних розписів.

Однією з вершин діяльності викладачів політехнікуму та студентів-монументалістів стали розписи двох поверхів Селянського санаторію ім. ВУЦИК на Хаджибеї (1927). Керівником робіт на Хаджибеї виступав сам Бойчук. Також вони створили розписи у Будинку преси ім. М.Коцюбинського, а 1931-1932 рр. політехівці працювали над оформленням Будинку Держуправління (зараз – Палац Студентів).

На жаль, незабаром після реалізації цього проекту одеська традиція монументалізму обірвалася –
більшість розписів, створених раніше, були зафарбовані або просто загинули. Знаменита будівля санаторію ним ВУЦВК проіснувала до 1964 року, коли вона була зруйнована під час перепланування паркової території Хаджибея. Вже до кінця 30-х традицію бойчукізму в Одесі було повністю забуто. Більшість художників або виїхали з Одеси, або «перекувались» у правовірних соцреалістів і намагалися не згадувати про бойчукістське минуле. А нещодавно при роботах в Палаці Студентів було виявлено під слоєм штукатурки розписи бойчукістів. Нажаль, грошей для реставрації тоді так і не знайшли.

Віддана юна більшовичка

Софія народилася в Одесі 1894 року, в сім’ї народовольців та інтелігентів (батько – адвокат, мати працювала на бактеріологічній станції). Через дев’ять років родина переїхала до Чернігова, і вже там гімназистка Соня стала активним учасником революційного молодіжного гуртка. Потім був Петербурзький медінститут, юридичний факультет Бестужевських вищих жіночих курсів та вступ до більшовицької фракції РСДРП.

Дівчині було лише 19, але її вважали досвідченим борцем та зрілим пропагандистом. У 23 роки вона стає першою головою Чернігівського губернського виконкому робітничо-селянських депутатів. Рапорт, спрямований 5 липня 1918 року міністру внутрішніх справ гетьманського уряду, говорив: “Найбільшим впливом та авторитетом у партійному середовищі м. Чернігова користується Софія Іванівна Соколовська, яка є керівником групи більшовиків”. 

Німці оцінили голову Соколовської у 5000 золотих рублів, поставили на ноги всіх агентів. Вона тим часом їде на перший з’їзд Компартії України. ЦК КП(б)У направляє її до Києва секретарем губревкому, а потім обкому. Наприкінці серпня до неї на київську квартиру з обшуком завітали жандарми, яких революціонерка хвацько обвела навколо пальця.

Прибулих зустріла дівчина, що блискуче говорила німецькою, “шкодувала”, що Софії немає вдома, але, якщо потрібно обшукати квартиру – будь ласка. Сховавши печатку губревкому в банку з борошном, з усмішкою відкривала всі шафи та ящики, допомагаючи провести обшук. Коли німці пішли, взяла свої речі та залишила квартиру. І лише наступного дня жандарми дізналися, що мила панночка, яка поводилася так послужливо, і є той самий “небезпечний більшовик”, за яким полювали два місяці.

Переїзд до Одеси і боротьба з Мішкою Япончиком

У листопаді 1918 року Софія приїхала до Одеси і одразу включилася до активної діяльності: стала секретарем обласного комітету, працювала при “Колегії іноземної пропаганди” (створеної в січні 1919 при Одеському підпільному обкомі партії), яка займалася виготовленням та розповсюдженням агітаційних листівок. Як білими була захоплена Одеса, можете почитати тут.

Була співробітником підпільної газети “Комуніст”, що видавалася російською та французькою мовами. Час був неспокійний, її двічі заарештовували в Одесі, двічі вона втекла. І це було не просто везіння, а неабиякий талант революціонера-професіонала. Досвідченій більшовичці, яка взяла псевдонім Олена Світлова (пізніше вона називала себе Оленою Соколовською) вдалося навіть деякий час покерувати містом. З квітня до серпня 1919-го вона була секретарем губернського комітету КПУ, а за фактом – мером Одеси. Французькі матроси та солдати, яких Соколовська агітувала за радянську владу, прозвали її “російською Жанною Д’Арк”.

Саме безстрашна “залізна Сонька” зуміла відвоювати пришвартовані в Одесі торгові судна, які французьке командування збиралося прихопити із собою, та приструнити відомого місцевого бандита Мішку Япончика. Кажуть, що і з Леніним вона була на “короткій нозі”, дозволивши собі написати йому іронічні рядки про те, що “одеський пролетаріат – це наскрізь прогниле гівно”.

Соколовська мала акторський талант, могла заради “великої справи” вжитися в будь-який образ, який продумувався до дрібниць – аж до рукавичок та екіпажу. Наприклад, в Очакові перед комендантом військового гарнізону вона геніально виконала роль вдови поміщика, яка просила дати їй зброю, щоб захистити себе від зухвалих селян.

Подальша історія та кінець агентесси

У грудні 1919 року, наслідуючи отриману директиву, Софія-Олена виїхала до Італії, а потім і Франції, де їй доручили налагодити зв’язок французьких прихильників Комінтерну з провінції з Парижем, а також підготовку пропагандистських матеріалів про радянську Росію.

Про період, коли вона повернулася з-за кордону і почала працювати в Москві, вкрай мало відомостей. Відомо лише, що 1935-го Соколовську призначили художнім керівником студії “Мосфільм”. За її безпосередньою участю створюються такі фільми, як “Волга-Волга”, “Діти капітана Гранта”, “Остання ніч”, “Ленін у Жовтні”, “Партквиток”.

26 серпня 1938 року екс-керівник”Мосфільму”, минулого – лідер Одеського, Чернігівського та Київського більшовицького підпілля Софія Іванівна Соколовська, відома під партійним псевдонімом Олена Кирилівна Світлова, постала перед військовою колегією Верховного Суду СРСР. За “шпигунство та участь у контрреволюційній діяльності” її засудили до розстрілу. Вирок виконано того ж дня.

Дружина Софії, екс-наркома землеробства СРСР Якова Яковлєва (Епштейна) розстріляли у липні 1938-го. А одразу після арешту 1937-го Соколовська писала особистий лист Сталіну. Підпільниця розповіла “всю правду” про діяльність свого коханого проти партії. Мовляв, вибачте, провини з себе не знімаю…

не знайшла в собі мужності вирватися з цього контрреволюційного бруду, прийти в партію та викрити цю банду ворогів партії та народу  

Очевидно, сподівалася, що їй пощастить залишитися живою. Але Сталіна, не без відома якого ще 1918-го її відправили на нелегальну роботу до Одеси, цікавила лише її шпигунська діяльність за останній рік. У розмові з болгарським комуністом Дімітровим вусатий вождь назвав Соколовську французькою шпигункою.

Соколівську розстріляли разом з іншими, у тому числі й колишніми, дружинами, коханками командармів, секретарів обкомів, заступників наркомів та навіть начальника ВМФ СРСР. Цей день увійшов до історії як “день розстріляних дружин”. Високі посади чоловіків та коханців жінок не врятували – тих розстріляли ще раніше.

Перейменування вулиці

Як ми вже говорили, вулиця ця колись називалась Новою. Логіка тої назви була дуже простою – першопочатково це була вулиця Маразлієвська, і лише побудовані канатні виробництва вимушено розділили її. Те, що утворилось природнім шляхом, і назвали вулицею Новою.

Соколовську ж реабілітували у 1956 році, і одразу назвали на її честь вулицю у рідній Одесі. Оскільки ніби жодної “дореволюційної” цінності у старій назві не було, першу хвилю перейменувань початку 1990-х років вулиця пережила і залишилась із радянською назвою.

І лише 2008 року назву вулиці змінили. До декомунізації було ще доволі далеко, але загиблому в аварії В’ячеславу Чорноволу якраз могло б виповнитись 70 років. Саме “під цей випадок” одеська міськрада і проголосувала про зміну назви вулиці. Сам же Чорновол на цій вулиці ніколи не бував і його нічого з нею не пов’язує.

Названа на честь Свято-Успенського храму, вона пережила кілька перейменувань, відображаючи бурхливу історію Одеси: від релігійного осередку до радянської епохи й румунської окупації. Сьогодні Успенська – це не лише про архітектуру чи храми, а й про людей, які залишили тут свій слід. Що ж ховається за її фасадами? Давайте пройдемося цією вулицею й розкриємо її таємниці.

Початок вулиці, або від часовні до собору

Історія Успенської почалася в 1820 році, коли вулицю назвали на честь Собору Успіння Богородиці. Тоді це була лише скромна старообрядницька церква, що з’явилася в Одесі в 1814-му, через два десятиліття після заснування міста. Маленька часовня на Преображенській стала духовним осередком, а в 1845 році затвердили план будівництва величного трипрестольного Свято-Успенського храму.

Роботи тривали з 1855 по 1869 рік, і за цей час храм набув не лише архітектурної величі, а й особливого значення. У 1853 році сюди внесли чудотворну Касперівську ікону Божої Матері – одну з головних святинь Півдня Російської імперії. За легендою, саме вона в 1854 році врятувала Одесу від англо-франко-турецького флоту, що загрожував місту з моря. Храм дав ім’я не лише вулиці, а й сусідньому провулку, назавжди вписавши Успенську в релігійну карту міста.

У 1860-х роках у пресі з’явилося неофіційне ім’я – Михайлівська, через близькість до Свято-Михайлівського монастиря на перетині сучасних Успенської та Маразліївської. Щоправда, офіційно Михайлівською тоді була нинішня Маразліївська, тож це прізвисько лишилося лише в газетах. Але вже тоді Успенська почала обростати своєю унікальною аурою – спокійною, трохи відстороненою від гамірного центру.

Гімназія, фабрика, радянське ПТУ та університет

Успенська завжди була осередком не лише духовного, а й світського життя. Однією з перших знакових будівель стала Третя чоловіча гімназія, згадана в книзі «Одесса. 1794–1894». Зведена в XIX столітті, вона готувала покоління освічених одеситів, а її стіни бачили не лише учнівські пустощі, а й розквіт інтелектуального життя міста.

Поруч із гімназією з’являлися й інші споруди – наприклад, будинок мебельного ломбарду, який пізніше поступився місцем обувній фабриці. Ця фабрика, що розрослася в радянські часи, стала одним із символів індустріалізації Успенської, а її територія в 1960-х роках уже гуділа від роботи верстатів.

В радянські часи тут розміщувалося Професійно-технічне училище № 3 для будівельників. Воно окрім власне розміщення в історичній будівлі, стало певною мірою відомим завдяки рекламним буклетам, що розхвалювали підготовку робітничих кадрів. Сьогодні це місце нагадує про величні імперські часи та те, як потім бездумно використовувались. Згодом в цій будівлі розмістився університет внутрішніх справ, де знаходиться і сьогодні.

Перейменування: від Чичерина до Антонеску

З приходом радянської влади в 1923 році Успенська втратила своє “релігійне” ім’я й стала вулицею Чичерина – на честь Георгія Васильовича Чичерина, наркома закордонних справ РСФСР і СРСР. Цей дипломат, відомий своєю роллю в підписанні Брестського миру та Рапалльської угоди, був символом нової епохи, і його ім’я мало додатково показати розрив із царським минулим.

У цей період вулиця обростала новими функціями – тут з’являлися промислові об’єкти, як-от згадана обувна фабрика, а трамвайні колії, що з’єднували Успенську з Ремісничою (нині Канатна), стали її артеріями. Фото 1919 року Костянтина Мангикяна показує, як трамвай завертає з Успенської, символізуючи рух міста до модернізації.

Усе змінилося в 1941 році, коли Одесу окупували румунські війська. Вулиця отримала ім’я Іона Антонеску – румунського диктатора й союзника нацистської Німеччини, який керував своєю країною під час Другої світової війни.

Антонеску був відповідальним за жорстоку окупацію Одеси, масові розстріли євреїв та депортації, тож його ім’я на табличках стало символом жахливих часів окупації міста. Після визволення міста в 1944 році радянська влада повернула назву на честь Чичерина в 1945-му, позбивавши румунські вказівники та відправивши їх на переплавку. Лише в 1994 році, з хвилею декомунізації, вулиці повернули історичну назву – Успенська, повернувши її до витоків та, врешті-решт, здорового сенсу, адже де Одеса, і де той поц Чичерин.

Інші цікавинки та знакові місця вулиці

Свято-Успенський храм залишається душею вулиці. Його велична архітектура в стилі російського класицизму, куполи, що виблискують на сонці, і дзвіниця притягують погляди туристів і вірян. Усередині зберігається Касперівська ікона, яку щороку 14 жовтня, на Покрову, виносять на хресний хід.

Поруч із храмом у XIX столітті виріс Свято-Михайлівський монастир – жіноча обитель, заснована в 1835 році. Монастир славився своєю благодійністю: тут окрім іншого, функціонували притулок для сиріт і школа для дівчат. Під час радянської влади його закрили, а будівлі передали світським установам, але нині монастир відроджений і є важливим духовним центром. Доречі, про найкращі храми Одеси дізнатись можна тут.

Ще одна цікавинка – будинок №7, відомий як будинок Котляревської. Збудований у 1910-х роках у стилі еклектики за проектом архітектора Прохаски, він належав Є. Котляревській, що займалася торгівлею мануфактурою, як і вся її родина. Дивовижна, наповнена північним романтизмом і містичністю, архітектура прибуткового будинку Котляревської вносить будівлю до найпомітніших і найпривабливіших у забудові перших кварталів вулиці Успенської.

Сучасна Успенська – це вулиця контрастів. Тут мирно співіснують старовинні особняки й радянські будівлі, храми й фабричні корпуси. Трамваї як і раніше гудять колією, а бруківка й досі шепоче про минуле. Окрім Свято-Успенського храму й Михайлівського монастиря, варто звернути увагу на дім № 45 – будинок Гальперсона, зведений видатним архітектором у 1912 році за власним проектом. Величезний п’ятиповерховий прибутковий будинок, спроектований Самуїлом Савельєвичем Гальперсоном для себе особисто, є одним із найкращих в Одесі прикладів ретроспективного модерну передреволюційного періоду.

Успенська пережила трансформації від релігійного осередку до символу радянської індустрії й румунської тиранії, але зуміла повернути собі первісну назву й ідентичність. Її тиха краса, обрамлена тінистими деревами й старовинними фасадами, вабить тих, хто шукає в Одесі не лише гамір Дерибасівської, а й глибину її історії. Прогуляйтеся Успенською – і ви відчуєте, як вона дихає минулим, від маленької часовні з позаминулого століття до сучасного затишку та реалій.

Виявляється, є два Іосифа Фішера, кожен з яких залишив свій слід у світі й пов’язаний з Одесою настільки, що обидва могли б претендувати на табличку з назвою вулиці. Тож давайте розбиратися, хто вони такі – фізик-професор Іосиф Залманович Фішер та історик і дипломат Іосиф Аронович Фішер – і чому їхні долі гідні увічнення в одеському топонімі, і може навіть трохи довшому, ніж ця вулиця.

Іосиф Залманович Фішер: від «ворога народу» до світила радянської науки

Серед імен, які залишили слід у науці, ім’я Іосифа Залмановича Фішера звучить не так гучно, як у деяких академічних зірок, але його внесок у теоретичну фізику важко переоцінити. Цей чоловік, який народився 19 жовтня 1919 року в Мінську, прожив життя, сповнене випробувань, але зумів піднятися над обставинами й подарувати світу ідеї, що змінили уявлення про рідини.

Дитинство Іосифа не було легким. У 1937 році сталінські репресії розтрощили його сім’ю: батька розстріляли, звинувативши в тому, що він «ворог народу», а мати як дружина відступника до таборів на довгі роки. На юного Іосифа повісили жахливе тоді тавро сина «зрадників», виключили з комсомолу. У ті часи це могло зруйнувати будь-яку кар’єру, але не той це був хлопець. Ще в 1936-му він все ж вступив до Білоруського державного університету на факультет фізмату, пройшовши конкурс. І не просто закінчив його, а зробив це блискуче – з відзнакою, що для члена сім’ї репресованого було неабияким досягенням.

Війна стала новим випробуванням. Через слабкий зір Іосифа не взяли до армії в 1941-му, але війна продовжувалася і він відчував необхідність прийняти в ній участь особисто. У 1942 році пішов добровольцем – став радистом у розвідвзводі гаубичного полку. Пройшов пекло боїв аж до Польщі, а повернувся восени 1945-го з орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І та ІІ ступенів і декількома медалями. Війна ще більше загартувала його характер, але при цьому не притупила жагу до знань.

Після демобілізації Іосиф повернувся до науки. Спочатку працював на кафедрі теоретичної фізики в рідному БДУ, потім вступив до аспірантури Академії наук Білорусі. У 1948-му захистив кандидатську, а в 1959-му – докторську. Його книга «Статистична теорія рідин», що побачила світ у 1961-му, стала справжньою сенсацією. Це був один із перших настільки ґрунтовних наукових творів у світі. Уже через три роки її переклали англійською, і книга розійшлася в США та Індії. Скромний професор із Мінська раптом опинився в центрі уваги світової науки.

Що ж в ньому від Одеси?

А як же Одеса? У 1963 році Іосиф Залманович переїхав до цього сонячного міста й очолив кафедру теоретичної фізики в університеті імені Мечникова. Тут він розквітнув як наставник і вчений. За 14 років в Одесі Фішер створив цілу школу, яка вивчала фізику рідин. Понад 20 кандидатів і 10 докторів наук виросли під його крилом – люди, які понесли його ідеї далі, в Україну й за кордон.

Ті, хто знав Іосифа Залмановича в Одесі, згадують його з теплом. Говорили, що він умів пояснити найскладніше так, ніби це казка. Його лекції були подією – студенти товпилися в аудиторіях, щоб послухати. Він був із тих, хто не вихваляється, але своєю тихою глибиною змушує поважати. На жаль, у 1977-му інсульт зупинив його активне життя. Іосиф Залманович прожив ще майже два десятиліття, але до улюбленої справи повернутися не зміг. У 1995 році він пішов із життя. Одеса, яка стала для нього другим домом, прийняла його навіки – там він і похований. А про іншого відомого українського фізика, що допоміг створити атомну бомбу, можете почитати тут.

Іосиф Аронович Фішер: одеський сіоніст, що здобув авторитет та славу

А тепер перенесемося на кілька десятиліть назад і познайомимося з іншим Іосифом Фішером – Ароновичем. Цей чоловік народився в Одесі у 1893 році й усе життя ніс у серці дух нашого міста, навіть коли доля закинула його далеко за його межі. Він був істориком, дипломатом, активістом сіоністського руху й одним із тих, хто стояв біля витоків Української Центральної Ради.

Іосиф Аронович виріс в Одесі, де минули його дитячі роки. Він навчався в гімназії для хлопчиків «Іліада», а згодом став студентом історичного факультету Новоросійського університету, який згодом отримав ім’я Мечникова і в якому працюватиме його однофамілець. Ще в студентські роки його захопила ідея сіонізму – мрія про єврейську державу. Але за ці погляди довелося дорого заплатити: у 1913-му його вперше заарештували за участь у сіоністському русі, а в 1915-му, після нового арешту, відправили в заслання до Сибіру.

Сибір не зміг його зламати. У лютому 1917-го, коли Російську імперію охопила революційна хвиля, Іосиф організував у Томську мітинг для місцевої єврейської громади. Того ж року він повернувся в Україну і виступав в Українській Центральній Раді, представляючи відповідно інтереси сіоністів. У 1918–1919 роках він викладав в Одеському комерційному училищі й брав участь у роботі міської думи, намагаючись покращити життя в рідному місті. Але більшовики не терпіли таких, як він (і зовсім не через національне походження). У 1921-му його знову заарештували.

У 1924 році Іосиф Аронович домігся дозволу виїхати за кордон. Почалися його мандри: Німеччина, Литва, Франція… У 1950 році він оселився в Ізраїлі, де став дипломатом – послом у Бельгії. За свою службу він отримав Орден Почесного Легіону – одну з найвищих нагород Франції. Помер Фішер у 1964 році в Ізраїлі, але, як кажуть одесити, «колишніх одеситів не буває». Він залишив по собі спадщину борця за справедливість і свободу – не лише для свого народу, а й для всіх, хто вірив у краще майбутнє.

Два Фішери – одна вулиця: хто більше заслуговує?

То чому ж 4-та Суворовська стала просто «вулицею Іосифа Фішера», без уточнень? Можливо, перейменовувачам варто було додати хоча б «професора» чи «дипломата», щоб не плутати цих двох видатних людей. Іосиф Залманович – герой науки й війни, який 14 років віддав Одесі, створивши тут цілу школу вчених. Іосиф Аронович – син нашого міста, який боровся за ідеали й прославив Одесу на міжнародній арені.

Обидва вони гідні увічнення. Фізик залишив по собі знання, які й досі вивчають у всьому світі. Дипломат – приклад того, як одеський єврей може пробитися крізь усі перешкоди. Може, варто було назвати одну вулицю на честь одного, а іншу – на честь другого? Чи, принаймні, додати до таблички кілька слів, щоб ми, одесити, знали, кого саме вшановуємо?

Хто такий Володимир Цесевич?

Володимир Платонович Цесевич – ім’я, яке, можливо, не звучить так гучно, як імена полководців чи політичних діячів, але його внесок у науку важко переоцінити. Народився він 8 жовтня 1907 року в Києві, але значну частину свого життя присвятив Одесі, де розквітала його наукова кар’єра. Цесевич був видатним астрономом, чиї дослідження в галузі змінних зірок – небесних тіл, що періодично змінюють свою яскравість – принесли йому міжнародне визнання. Саме завдяки його працям світова астрономія збагатилася новими знаннями про природу цих загадкових об’єктів, а Одеса стала одним із осередків вивчення космосу в Україні.

Ще з юних років Володимир захоплювався зоряним небом. У 1930-х роках він закінчив Київський університет, де почав свої перші кроки в астрономії. Але справжній розквіт його таланту припав на період роботи в Одеській астрономічній обсерваторії, яка на той час була одним із ключових наукових центрів країни. Тут Цесевич не лише проводив спостереження, а й розробляв методики, які згодом стали основою для багатьох досліджень змінних зірок. Його праця була настільки значущою, що навіть у складні повоєнні роки, коли наука в СРСР переживала не найкращі часи, ім’я Цесевича звучало на міжнародних конференціях.

Одеса і Цесевич: нерозривний зв’язок

Одеса завжди була містом, відкритим до науки та культури. Ще з XIX століття тут діяла астрономічна обсерваторія, заснована при університеті (нині – Одеський національний університет імені І. І. Мечникова). Саме в цій обсерваторії Володимир Цесевич провів значну частину своєї кар’єри, очолюючи її з 1944 по 1980 роки. Під його керівництвом заклад не лише зберіг свою наукову базу після війни, а й розвинувся в потужний центр астрономічних досліджень. Він зумів залучити до роботи талановитих учених, модернізувати обладнання та налагодити співпрацю з іншими обсерваторіями світу.

Цесевич був не просто вченим – він був учителем і наставником. Багато його учнів згодом стали відомими астрономами, продовжуючи справу свого вчителя. Він також активно популяризував астрономію серед одеситів, проводячи лекції та публікуючи статті, доступні не лише фахівцям, а й широкій аудиторії. Завдяки йому багато хто в місті вперше подивився на небо не просто як на красиве видовище, а як на джерело знань і таємниць, які можна розгадати.

Окремо варто згадати його внесок у вивчення затемнених змінних зірок – типу небесних тіл, які періодично “замикаються” одне одним, створюючи ефект зміни яскравості. Цесевич розробив класифікацію цих зірок, яка стала класичною в астрономії. Його монографії та статті й досі є настільними книгами для дослідників у всьому світі. Доречі, про київські обсерваторії можна почитати тут.

Чому саме 5-та Суворовська?

Перейменування 5-ї Суворовської вулиці на честь Цесевича – це не випадковий вибір. Хоча сама вулиця розташована в районі, який не має прямого зв’язку з обсерваторією (вона знаходиться ближче до центру міста, у парку Шевченка), символізм цього рішення очевидний. Суворовський район – один із найбільших в Одесі, і його назва пов’язана з російським полководцем Олександром Суворовим, чия постать у контексті декомунізації та деколонізації викликає суперечки.

Заміна назви району сталася ще у 2023 році, тепер це Пересипський район. Відповідно треба і змінити назви номерних “суворовських” вулиць. Назва цієї назви на ім’я Цесевича – це спроба відійти від російського імперського минулого й звернутися до інтелектуального спадку, який має значно більшу цінність для сучасності.

До того ж, перейменування стало логічним продовженням політики вшанування місцевих героїв. У 2023 році Одеська міська рада ухвалила рішення про зміну назв низки вулиць, і серед пропозицій від громадськості ім’я Цесевича згадувалося неодноразово. Астроном, який прожив в Одесі понад пів століття і залишив по собі не лише наукові праці, а й цілу школу послідовників, безумовно, заслуговує на таку пам’ять.

Реакція одеситів і що це означає для міста

Як і будь-яке перейменування, зміна назви 5-ї Суворовської викликала різні думки серед мешканців. Деякі з місцевих жартують: “Короткувату вулицю виділили академіку”. Інші ж вважають, що це правильний крок, адже Одеса завжди була містом науки, а не лише торгівлі чи курортів. Водночас, деякі переживають, чи не доведеться тепер міняти всі документи через зміну назви вулиці. Деяким мешканцям взагалі все одно, як буде називатись вулиця.

Але насправді для міста це рішення має глибше значення. Воно нагадує, що Одеса – це не лише море, гумор і Привоз, а й інтелектуальний осередок, який дав світу багатьох видатних людей. В умовах війни, коли багато хто змушений переосмислювати свою ідентичність, такі кроки допомагають утвердити власну історію та культуру, відходячи від нав’язаних стереотипів.

Володимир Цесевич пішов із життя у 1983 році, залишивши по собі спадщину, яка пережила його на десятиліття. Сьогодні, коли ми дивимося на небо над Одесою, варто згадати, що десь там, серед зірок, є відлуння його праці. А тепер і на карті міста з’явився маленький, але важливий шматочок цієї пам’яті – вулиця Цесевича. Можливо, це надихне молоде покоління одеситів частіше піднімати очі до неба й шукати відповіді на великі питання, як це робив їхній славетний земляк.

Тож наступного разу, коли будете в Суворовському районі, зверніть увагу на нову табличку. Це не просто назва вулиці – це історія людини, яка присвятила життя зіркам і назавжди пов’язала своє ім’я з Одесою. Наразі багато вулиць змінюють свої назви на більш актуальні та наближені до Одеси.

Бандитський ніж

Павла Кравцова та Миколи Плигуна пов’язувала справжня чоловіча дружба. Вони загинули однієї ночі, від рук озброєних бандитів 8 червня 1978 року. Тоді ця подія сколихнула не лише Одеську область, а й всю країну. Касу приміського радгоспу ім. Кірова пограбували на суму 96 тисяч рублів, які призначалися для виплати зарплати робітникам та службовцям. Це була банда такого собі Урсулова.

Вони вдарили сторожа по голові металевим предметом, заткнули йому рот кляпом і кинули в гардероб. Втім він зміг звільнитись і викликати міліціонерів. На місце терміново виїхала опергрупа Ленінського райвідділу у складі Павла Кравцова, Миколи Плигуна та водія Анатолія Берневеги. Підготуватися добре не встигли: один пістолет на трьох (у Плигуна), рація в машині працювала тільки на прийом. Коли Кравцов і Плигун увійшли до приміщення, злочинці розгубилися, підняли руки, проте виконувати команду «лягай! не поспішали.

Плигун для залякування зробив три постріли вгору. І раптом один із бандитів рвонувся до нього. Міліціонер встиг вистрілити на ураження та влучив у руку. У цей момент пістолет заклинило, почалася рукопашна.

На жаль, шансів вижити у двох беззбройних правоохоронців не було. Плигуна вбили двома сильними і точними ударами ножа, Кравцов бився довго і відчайдушно, відбиваючись вирваною ручкою від дверей. Проте тринадцять колото-різаних поранень зупинили хороброго опера. Така ж доля чекала Анатолія Берневегу, що прибіг на допомогу, але лезо ножа пройшло в міліметрі від серця. Він вижив.

Від множинних ножових поранень загинули старший інспектор карного розшуку старший лейтенант Павло Кравцов та інспектор погрозу розшуку лейтенант Микола Плигун. Павлу було 35 років, а Миколі – 27 років. Бандитів, зрештою, було затримано, вони отримали єдине можливе покарання в цій ситуації і в тих закондавчих реаліях – а саме вищу міру покарання через розстріл.

Трагедія у перший робочий день

У 1986 році ім’я старшого лейтенанта Олександра Одарія у міліцейських колах вимовляли з повагою. Молодий, але опер, що вже став відомим, вважався одним з кращих фахівців УВС міськвиконкому з розшуку злочинців, що зникли. Розшукувати було кого, якщо врахувати, що працював Олександр у РВВС Ленінського району. А це, між іншим, такі неблагополучні райони як Слобідка, Пересип, Жевахова гора.

Старший лейтенант міліції Олександр Одарій загинув 1 червня 1986 року, першого дня після виходу з відпустки. Він був у складі опергрупи, яка виїхала на місце події на вулиці 8 Березня – невідомі завдали ножового поранення громадянці Олійниковій. На місці події Олександр звернув увагу на хлопця, який трохи нервував. Коли оперативник попросив його надати документи, той почав тікати. Міліціонер кинувся за ним слідом, наздогнав його та зумів затримати.

Проте ззаду прогриміли три постріли. Другий злочинець вистрілив у спину міліціонеру практично впритул. І хоча лікарі ще вісім днів виборювали життя Олександра, шансів вижити в нього вже не було — дві з трьох куль виявилися смертельними. Олександру Одарію було лише 28 років.

У «лихі» дев’яності

Сергій Ядов міг би працювати за фахом — у ПТУ №35 він здобув професію слюсаря-електрика з ремонту складної побутової техніки. Але в 90-ті робочі руки нікому не були потрібні. Подібна ситуація була по всій Україні. І молодик прийняв рішення йти працювати в міліцію, всупереч бажанню рідних людей.

Коли пролунав крик про допомогу, сержант міліції Сергій Ядов разом зі своїм напарником 19 липня 1994 перебував на звичайному чергуванні. Як виявилось, на подружню пару, яка поверталася додому, накинувся міцний чоловік. Вимагаючи гроші, він почав бити пару. Злочинець мав при собі газовий пістолет і пістолет Макарова, про що в момент погоні міліціонери не знали.

Бандит тікав через сквер у бік вулиці Ювілейної (зараз вулиця Ядова). Сергій Ядов наздогнав зловмисника та наказав кинути зброю. Але у відповідь пролунали постріли і одна з куль потрапила Сергію у живіт. Тоді Ядов, уже стікаючи кров’ю, розрядив обойму в озброєного злочинця, після чого впав непритомний.

Бандита було вбито. Поранення Сергія виявилося дуже важким. Багато одеситів прийшли до лікарні, щоб віддати хлопцеві свою кров, але 22 липня Сергія не стало. Йому було лише 23 роки. Указом Президента України від 23 серпня 1994 року сержанта міліції Сергія Ядова — міліціонера роти ППСМ Ленінського РВ ОГУ УМВС України в Одеській області — було нагороджено Почесним знаком Президента України за вірність присязі, мужність при затриманні озброєного злочинця. Нажаль, посмертно.

Георгій Димитров: болгарський комуніст, чиє ім’я прикрашало одеський проспект

Спочатку цей проспект носив ім’я Георгія Димитрова, болгарського політичного діяча, відомого своєю комуністичною діяльністю та тісними зв’язками з СРСР. І хоч болгари нашому місту не чужі, тут явно були політичні мотиви. Димитров став символом міжнародного комуністичного руху та борцем проти нацистського режиму. Його внесок у розвиток комунізму високо цінувався у Радянському Союзі, тому багато вулиць та площ у різних містах отримували його ім’я.

Георгій Димитров народився в Болгарії та розпочав свій трудовий шлях як робітник. З молодих років активно брав участь у політичному та профспілковому русі, організовував страйки. У 1913–1923 роках був депутатом Болгарського парламенту. У вересні 1923 року став одним із керівників збройного повстання проти уряду Болгарії, яке зазнало поразки. Після невдалої спроби захоплення влади був змушений утекти – спочатку до Югославії, а згодом до СРСР. За участь у заколоті на батьківщині Димитрова заочно засудили до смертної кари.

У 1929 році він переїхав до Німеччини, де займався поширенням комуністичних ідей. У радянських документах його фігурувало під кодовим ім’ям «Діамант». В 1933 році Димитрова заарештувала нацистська влада, звинувативши у причетності до підпалу Рейхстагу. Проте під час Лейпцизького процесу, який тривав з вересня по грудень 1933 року, він довів свою непричетність і був виправданий. У 1934 році отримав радянське громадянство, після чого був перевезений до Москви.

У Болгарії Димитров був фактично культовою фігурою, що знайшло своє відображення в тому, що його тіло після смерті у 1949 році було поміщене у мавзолей, подібний до ленінського. Але після розвалу комуністичного режиму цей мавзолей було знесено. В Україні, зокрема в Одесі, вулиці та проспекти, названі на його честь, почали поступово перейменовувати після здобуття незалежності.

Валентин Глушко: одеський геній ракетобудування, який підкорив космос

Наступною назвою проспекту стало ім’я Валентина Петровича Глушка, видатного конструктора-ракетобудівника, уродженця Одеси. Свою освіту Глушко розпочав в Одеському реальному училищі Св. Павла, яке з 1920 року стало 4-ю профтехшколою «Метал» імені Троцького. Окрім технічної освіти, він займався музикою, відвідуючи заняття в консерваторії по класу скрипки. У 1924 році, після проходження практики на Одеському арматурному заводі, працював слюсарем. Того ж року він зробив свій перший публіцистичний крок у науку, опублікувавши статтю «Завоювання Землею Місяця» у газеті «Известия Одесского губкома КПУ».

Ще в 1921 році юний Глушко захопився творами Жуля Верна про польоти на Місяць, що спонукало його серйозно зацікавитися астрономією. У ті роки він почав листування з видатним ученим Костянтином Ціолковським, вважаючи міжпланетні подорожі своїм життєвим покликанням. У 1924 році школяр написав листа Ціолковському, в якому зазначив: «…міжпланетні сполучення є моїм ідеалом і метою мого життя, яке я хочу присвятити цій великій справі». В подальшому він продовжив навчання у Ленінграді, і згодом почав займатись реактивними двигунами, в чому мав неабиякий успіх.

Його внесок у розвиток космічної програми Радянського Союзу був неоціненним. Саме завдяки його двигунам у 1957 році було запущено перший штучний супутник Землі, а згодом – здійснено політ Юрія Гагаріна. Глушко розробив понад 50 типів ракетних двигунів, і його заслуги були визнані на міжнародному рівні. Він двічі був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, а також отримав численні державні нагороди. Перейменування проспекту на його честь було логічним кроком, адже він мав безпосередній зв’язок з Одесою та був її почесним громадянином. В Одесі встановлено пам’ятний знак на честь Валентина Глушка, а його ім’я відоме у всьому світі завдяки внеску в розвиток космонавтики.

Ярослав Мудрий: як київський князь став новим символом одеського проспекту

Проте в червні 2023 року, у рамках деколонізації та позбавлення радянської спадщини в Україні, проспект Академіка Глушка отримав нову назву – на честь князя Ярослава Мудрого. Великий князь Київський, який правив з 1015 по 1054 рік, залишив значний слід в історії України. Він відомий як реформатор, дипломат і законодавець, який укріпив державність Київської Русі, сприяв розвитку освіти та культури.

Саме за його правління була створена перша писемна збірка законів “Руська Правда”, а також збудовано Софійський собор у Києві. Крім того, Ярослав Мудрий активно підтримував зв’язки з європейськими державами, укладаючи династичні шлюби своїх дітей з представниками європейських монархій. Символічно, що його зображення є на сучасних українських гривнях, підкреслюючи важливість цієї постаті для національної історії.

Таким чином, три зміни назви проспекту в Одесі – від Георгія Димитрова до Академіка Глушка, а потім до Ярослава Мудрого – відображають загальні трансформації українського суспільства, його рух до переосмислення минулого та утвердження національної ідентичності. Це не просто перейменування – це символічний акт, що показує, як країна змінюється, відходячи від тоталітарного минулого та повертаючись до своїх історичних коренів.

Нове ім’я проспекту стало ще одним кроком у формуванні української національної свідомості, визнанні власних історичних героїв та визначенні майбутнього напрямку розвитку країни.

Таким чином, три зміни назви проспекту в Одесі – від Георгія Димитрова до Академіка Глушка, а потім до Ярослава Мудрого – відображають загальні трансформації українського суспільства, його рух до переосмислення минулого та утвердження національної ідентичності. Це не просто перейменування – це символічний акт, що показує, як країна змінюється, відходячи від тоталітарного минулого та повертаючись до своїх історичних коренів.

Два Карли

Свого часу на перехресті Європейської вулиці та вулиці Грецької розміщувалась кав’ярня. Вона доречі мала ще дореволюційну історію, хоча в радянські часи звісно той заклад общєпіта нічого спільного з дореволюційним кафе не мав.

В часи комунізму вищезгадувані вулиці мали назву Карла Маркса та Карла Лібкнехта. Гострі на язик одесити одразу ж прозвали кав’ярню «Два Карли». Цей заклад з легким присмаком антирадянщини успішно пережив 1991 рік, і працював навіть в роки незалежності. Закрився він лише відносно нещодавно, тому скоріш за все будь-який корінний одесит допоможе вам дізнатись, де саме можна знайти двох Карлів. Взагалі, це далеко не єдині вулиці, названі іменами німецьких комуністів. Були в Одесі вулиці Піка та Тельмана, наприклад.

Найдовша і найнедоступніша

Деволанівська вулиця була однією з найперших вулиць Одеси. Вона тягнулась вдовж червоних пакгаузів в бік пляжу. Поступово порт розростався, однак на вулиці залишалсь будинки і так вона і знаходилась на своєму місці, оточена портовими спорудами.

Друга Світова війна і поставила крапку в її фактичному існуванні. Будинки на вулиці були зруйновані, тому людей звідси відселили повністю. Сама територія порту остаточно стала режимним об’єктом, і фізично потрапити на цю вулицю вже можна тільки тим, хто має відповідні перепустки.

А щодо вулиць-рекордсменів, то їх теж в Одесі трохи є. Дивіться самі: Об’їзна дорога – 23 км, це найдовша вулиця. Найширша – Небесної сотні – 90 метрів, це навіть ширше за Хрещатик. Ще один гідний уваги рекорд – те, що на Хаджибейській дорозі – аж 523 номери!

9 перейменувань та одеський гумор

В Одесі жартують, що по один бік вулиці Водопровідної сидять, а по інший – лежать. Справа в тому, що з одного її боку знаходиться Друге християнське кладовище, а по інший – одеська в’язниця. Місце тут не дуже підходить для прогулянок, але, безперечно, кладовище цікавий об’єкт.

Щодо гумору можна також згадати Тираспольску площу. Одесити вимовляють її виключно як ТираспОльську площу. Якщо ж люди вимовляють ТирАспольська, то одразу можна визначити, що перед вами не одесит. Як і чому так сталось – невідомо, але кожен корінний одесит завжди виправляє заїжджих туристів, навіть якщо їх принесло з самого ТираспОля.

Що ж до перейменувань, то однозначним лідером тут буде вулиця Академічна. Спочатку ця вулиця мала назву Шарлоттинська, що походила від імені німкені Шарлотти Штаут-Велш, власниці маєтку, з якого вона брала початок. Однак через час поблизу виник хутір, відомий як Голопузівка, населяли його волоцюги та жебраки, через що він здобув сумнівну репутацію. У той період вулиця отримала назву Шарлотанська, що відображало характер місцевості.

Після приходу більшовиків хутір знесли, а на його місці облаштували літній дитячий табір. У цей час вулиця стала відомою як Табірна, а пізніше її перейменували на Піонерську, у дусі радянської ідеології. Після Другої світової війни її назвали Сплітською, на честь міста Спліт у Хорватії, яке стало містом-побратимом Одеси. Але зі зміною міжнародних відносин між СРСР та Югославією вулиці повернули назву Піонерська.

За часів, коли Одесою керував Едуард Гурвіц, вулицю було названо на честь Варламова, одного з його соратників, який трагічно загинув. Однак із приходом до влади політичного опонента Гурвіца Олексія Костусєва, вулиця знову отримала стару назву — Піонерська. Взагалі, мерські перегони в Одесі це був ще той боєвик, на відміну наприклад Запоріжжя.

Нещодавно вулиця отримала сучасну назву — Академічна, що пов’язано із розташуванням на ній одного з головних освітніх закладів міста — юридичної академії. Ця зміна стала символом нового етапу в історії місцевої топоніміки, яка, як і все в Одесі, несе в собі шар своєрідних історичних трансформацій та спроби віддалитись від колишніх політичних ігор та суперечок.

Передумови та аргументи за перейменування

Ідея з перейменуванням не нова, і придумали її не сьогодні. Наприклад, більшовики свого часу теж змінювали назви вулиць, про те як це робили, наприклад у Кривому Розі, можете почитати тут. Перейменування вулиць в Одесі є частиною ширшого процесу деколонізації, покликаного змінити топонімічну карту України та усунути вплив радянської та імперської спадщини. У липні 2024 року керівник Одеської ОВА Олег Кіпер підписав розпорядження про перейменування 85 вулиць у місті й 347 у регіоні. Більшість нових назв присвячені українським героям, видатним діячам культури та сучасним захисникам України. Наприклад, бульвар Жванецького перейменували на бульвар Військово-морських сил, а площа Думська стала Біржовою площею​.

Активісти й експерти підкреслюють, що ці зміни сприяють відновленню історичної справедливості. Багато з нових топонімів увічнюють пам’ять сучасних героїв, таких як Віталій Гуляєв і Георгій Липський, які загинули, захищаючи Україну. На їхню думку, такі дії формують нову культурну ідентичність Одеси, збагачену справжньою мультикультурною спадщиною міста, де сусідують українські, єврейські, татарські й інші традиції​. Так само триватиме і процес демонтажу пам’ятників, що розпочався символічним демонтажем пам’ятника Катерині ІІ.

Аргументи проти та позиція міської влади

Міський голова Одеси Геннадій Труханов відкрито критикує ці зміни, стверджуючи, що вони «обнуляють» історичну спадщину міста. За його словами, багато з перейменованих вулиць асоціюються з епохами, які зробили Одесу всесвітньо відомим брендом. Він також висловлює побоювання щодо втрати туристичної привабливості й автентичного образу міста. Мер запевнив, що міська влада використовуватиме всі законні механізми, щоб скасувати розпорядження ОВА​

Деякі критики вважають, що перейменування проводиться без належного врахування думки громади та може створювати розкол у суспільстві. Вони наголошують на тому, що зміна назв вулиць має бути поступовою і прозорою, з урахуванням історичних контекстів і культурних традицій​. Також вони наголошували на тому, що деякі з назв, які вирішено було перейменувати, не несуть в собі ніяких імперських чи комуністичних сенсів, а просто названі в пам’ять про культурних діячів чи посадовців, що працювали в Одесі тривалий час. Ба більше, з деякими пам’ятниками пов’язані події вже сьогодняшньої історії.

Суспільні суперечки

Серед одеситів спостерігається поляризація думок щодо перейменувань. Частина мешканців підтримує оновлення топонімів, вважаючи це необхідним кроком для усунення імперського впливу та увічнення пам’яті сучасних героїв. Водночас інші виступають проти, оскільки звикли до старих назв і не бажають змін, які сприймаються як нав’язані згори.

Проблема ускладнюється тим, що питання перейменувань зачіпає не лише історичні та культурні аспекти, а й емоційне сприйняття мешканців, які ідентифікують себе з минулим міста. Для багатьох звичні назви вулиць є символами епох, які вони вважають невіддільними від історії Одеси.

Конфлікт навколо перейменувань демонструє протистояння між місцевою та обласною владою, що має політичний підтекст. Обласна військова адміністрація, діючи в рамках державної політики деколонізації, фактично ігнорує позицію міської ради, що викликає напруженість. Мер Одеси неодноразово критикував керівництво ОВА за надмірну централізацію рішень та відсутність консультацій із громадськістю.

Одеса як об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО також залучена до глобальних процесів культурної дипломатії. Деякі критики висловлювали побоювання, що масове перейменування вулиць у центрі міста може вплинути на статус Одеси в ЮНЕСКО, але експерти зазначають, що лише пам’ятник Дюку де Рішельє має офіційний статус захищеного об’єкта​.

Сам Кіпер вважає, що перейменування, якщо вони спірні, можна буде пізніше оскаржити законним порядком. Відносно нещодавно інститут національної пам’яті виніс рішення про те, що деякі вулиці не потребують перейменування. Наприклад, Бунін та Паустовський нібито гарно ставились до української мови і залишили про Одесу теплі спогади, а тому, мовляв, немає підстав викреслювати їх імена з мапи Одеси. Щоправда, далеко не всі історики підтримують такі погляди.

Погляд істориків

Перейменування вулиць в Одесі викликає значний суспільний резонанс, а погляди істориків на цей процес базуються на кількох ключових аспектах. Одеські історики, зокрема доктор наук Олександр Музичко, підкреслюють, що такі зміни не є спробою “стерти” історію, а скоріше способом її переосмислення з урахуванням сучасного контексту та потреб державної деколонізації.

Історики акцентують увагу на важливості відповідності назв вулиць як букві закону, так і його духу. Це передбачає вшанування тих осіб і подій, які відображають українську ідентичність і культурну спадщину, а не російсько-імперські або радянські наративи. Наприклад, багато вулиць, які мали назви, пов’язані з російською імперською спадщиною, були перейменовані на честь українських діячів чи історичних подій, важливих для становлення України як незалежної держави​.

Вибір нових назв також продиктований необхідністю створення актуальних “дороговказів” для майбутніх поколінь. Як зазначив Музичко, топоніміка — це не лише елемент історії, а й спосіб позначення напрямку розвитку суспільства. Наприклад, вулицю Жуковського перейменовано на честь Святослава Караванського, мовознавця і дисидента, який зробив вагомий внесок у розвиток української культури та мови. Подібно, імена інших визначних діячів, як-от Ніна Строката-Караванська, також увічнені у топоніміці Одеси​.

Процес перейменування іноді супроводжується дискусіями, адже частина громадськості сприймає це як “розрив” із традиціями чи спадщиною. Втім, історики наголошують, що такі кроки є необхідними, особливо в умовах тривалої війни з Росією, коли символічні аспекти топоніміки набувають додаткового значення. Перейменування сприяє зміцненню української культурної автономії та усуненню впливів, які асоціюються з агресором. Тому, скоріш за все, старі назви все ж не будуть повернуті ніколи, а пам’ятники імперської доби можна буде побачити тільки в музеї.

Чекіст-вбивця

Павло Петрович Мізикевич, народився одеситом, одеситом і помер. Перше він зробив у 1886 році. Подорослішавши, працював в Одеських залізничних майстернях (надалі це завод ім. Січневого повстання).

Брав активну участь у революційних подіях 1905 року. Зрозуміло, що активував і під час «Великого Жовтня». В історію Одеси він увійшов як організатор місцевої Червоної гвардії у період іноземної інтервенції та Громадянської війни.

На білий терор Мізікевич із усією силою пролетарського гніву відповідав червоним терором. Йому приписують фразу: «Ми розстрілюємо без сорому, і без сорому говоримо про це». Він був комендантом “червоної” Одеси. Влітку 1919-го німецькі колоністи під Одесою виявили повну солідарність зі знаменитим Попандопуло зі «Весілля в Малинівці», який співав: «Картина ясна – Одеса червона, і мені з Одесою не по дорозі».

Колоністи повстали проти Рад, і просто так здаватись не збирались. Мізікевич очолюв загін комуністів, який відправився “заспокоювати” непокірних нащадків німецьких переселенців. Але тут фортуна відвернулась від революціонера, і куля поклала край його майбутній карколомній кар’єрі.

Вічно Степова

Але скільки б вулицю Степову, не намагалися б за радянських часів перейменувати на честь чекістського ката Мізікевича, вона все одно була і залишається «головною» на Молдаванці для багатьох місцевих. І ще особливість: вона з тих вулиць, де радянська назва прижилася лише в офіційних документах та вуличних покажчиках. До речі, як та сама М’ясоїдівська…

Вічно Степова. Або «Степовушка»… Був тут колись степ, забудувався потихеньку, перетворився на передмістя міста, і те, що зветься історичною забудовою, зберегло свої риси й донині. Ось тільки риси обсипаються, хоч і раніше ніколи не блищали особливою красою. Тут, звісно, не центр міста, тут, як це «величається», забудова здебільшого фонова. Саме тому засмучує око ця сама забудова, коли дивишся на неї сьогодні. І з усіх боків підступають до старої вулиці на Молдаванці висотки, одна навіть є вже й на самій вулиці, щоправда, її висота аідносно помірна.

Магазинчики-покажчики-будинки

Степова тягнеться від вул. Заньковецької до Михайлівської площі. Як і в минулі часи, так і сьогодні, цю вулицю можна назвати бурхливо торгуючою. Тут можна побачити цілих два супермаркети, один із яких «влаштувався» на місці колишнього кінотеатру «Серп і молот» — головного «культмістилища» за тих же радянських часів. Колись сюди вишуковувалися величезні черги, але все проходить, і кінотеатру тут більше немає.

Взагалі, цю вулицю можна було б сміливо назвати Торговою чи Бізнесовою. Супермаркети тут – не головне. Тут магазинчики маленькі, кафешки (не дуже багато) теж. А ще всілякі салончики – краси та інших різноманітних послуг. Вивіски скромні, призначення торгово-послужливих точок постійно змінюється, а ось присмак «старовини» залишається — все непомітно, наче трохи соромлячись.

Що може і справді вразити на сьогоднішній Степовій, то це дивовижна одноманітність вуличних покажчиків. Вулиця ніби показує приклад центру, де майже кожен будинок має у сенсі «свій інтерес». На Степовій усі вказівники витримані в одному стилі, ніби таким чином вулиця намагається надати старим будинкам пристойного вигляду.

Взагалі, на Степовій важко знайти якісь визначні будівлі. За рідкісним винятком – всі вони одно-двох-триповерхові. Старі балкони, що обсипалися, в багатьох місцях наказали довго жити, в інших попереджають, що балкон ось-ось може впасти вниз. Ще прикмета: мало не в кожному дворі на Степовій щось будується, перебудовується, прилаштовується.

Що на брамі?

А ці ворота… Деякі наче для того й існують, щоб продемонструвати «шматочок історії Молдаванки», яка дожила до наших днів. І, до речі, багато воріт відчинені навстіж: заходьте, милуйтеся типовими дворами старої Степової. Тут вам і всі види внутрішньодворового покриття, і ті самі галереї, і народ, що голосно розмовляє, і ситі коти.

Втім, багато воріт прикрашені. Деякі — котячою милотою (як же без хвостатих?), подекуди посміхаються собачки. Зустрічається часто і «наворотна конкретика» з точною вказівкою, хто саме може тут паркуватися.

Час біжить уперед, а будинки на вул. Степовий за ним ніби не встигають. І така показова картинка: вже виросла величезна висотка, а на фасадній стіні колишнього заводу, що стоїть поряд вже «відмерлої» будівлі, красується оголошення про продаж квартир з вказівною на новобудовою стрілочкою.

А ще на Степовій є свої міні-закутки, які здаються таємничими навіть у сонячний день. Є тут ще одне «таїнство» — бюст без «розпізнавальних знаків». Стоїть тихо, захований у кущах — біля входу до колишнього заводу ім. Хворостіна (МПО «Оріон»). Навіть не всі місцеві знають, хто ж це такий? Варіантів відповідей буває багато: «господар заводу, який був тут ще до революції», «це Мізікевич»… Завдяки автору проекту «Стара Одеса у фото» Євгену Волокіну я дізналася, що це пам’ятник Хворостіну. Коштує він і досі…

Степова багато чого взяла на сьогоднішній день зі свого минулого. І не лише у старих будинках справа. Тут збереглася стара бруківка, нею тягнуться трамвайні рейки, «перерізані» у багатьох місцях шматками асфальту. Ну а зупинка трамвая 12 маршруту, хоч і називається «Олексіївська площа», все одно знаходиться на Степовій. І як і десятки років тому, місцеві в очікуванні трамваю сидять в давно знакомих сидіннях, обговорюючи нові та старі проблеми.

Вулиця вчених та турецька таможня

Вулиця Пастера — одна із найстаріших в Одесі, вона з’явилася 1824 року і тяглася від Херсонського скверу та Старопортофранківської до вулиці Преображенської, упираючись у Міський сад та з’єднуючи бандитську Молдаванку з центром. До революції вулицю Пастера теж називали Херсонською, її описував у своїх творах Пушкін, але 1923 року перейменували на честь французького мікробіолога Луї Пастера.

Оскільки в цих краях жили і працювали видатні вчені, вулицю цілком можна назвати Меккою науки: свого часу тут розмістилися міська бактеріологічна станція, лікарня, в якій працювали хірурги Пирогов та Скліфосовський. Не дивно, що й сьогодні на Пастера можна спостерігати молодих людей у білих халатах — тут знаходиться одеський медин та корпуси університету імені Мечникова, зокрема й головний корпус вишу. До речі, сам Ілля Мечников жив у будинку №36. А зараз його ім’я носить виш та одна з вулиць на Молдаванці.

Найдавніший будинок Одеси, якщо вірити старожилам, історикам та краєзнавцям, розташувався аж ніяк не в історичному центрі міста, а у забутому “гирлі” бандитської Молдаванки. Це перший будинок, що покосився на краю Херсонського скверу, по лівій стороні вулиці Пастера. Він заслуговує на увагу, оскільки, імовірно, він старший за саму Одесу. У зовні непримітній будівлі з вузькими віконцями та баштами, за легендою, знаходилася турецька митниця… До речі, сквер сучасники запустили, збудувавши у 2008-му році тут автозаправну станцію та викликавши гостре обурення громадських працівників.

Лікарня та бібліотека

Відразу за сквером розкинувся колись шикарний комплекс міської лікарні, 1806 будівлі, що більше нагадує маєток. “У лікарню приймаються хворі обох статей, усіх станів, із внутрішніми, хірургічними, венеричними та гінекологічними хворобами”, – писала “Вся Одеса” 1912-го. А працювали тут уже відомий нам винахідник ефіру для безболісних операцій хірург Пирогов та його послідовник, автор праць з військово-польової хірургії черевної порожнини професор Скліфосовський.

Наступна за інфекційкою – публічна, а нині наукова бібліотека імені Горького, збудована за указом імператора Миколи II. Читальня стала другою у Російській імперії публічною бібліотекою після імператорської у Санкт-Петербурзі, і першою — в Україні. Це стало можливим завдяки громадській ініціативі міста та проханню графа Михайла Воронцова.

Останній дарував зібрання дорогих і унікальних творів: 600 томів французьких класиків у розкішному виданні Фірмена Дідо. Приклад графа наслідували багато одесити, так кількість книг швидко збільшувалася. Сьогодні фонди бібліотеки налічують близько п’яти мільйонів книг, рукописів та періодичних видань. У цьому будинку також жив онуковий племінник Йосипа Дерибаса Олександр.

Злочинність та творчість

Навпроти бібліотеки, праворуч вулиці Пастера, розташувалася будівля казначейства, побудована в 1906 році. За словами краєзнавців, установа увійшла до історії кримінальної Одеси завдяки зухвалому нальоту грабіжників у 1919 році. Сюди на авто приїхали елегантно одягнені молодики та запропонували службовцям пройти в одну кімнату та співати “Яблучко”. У цей час грабіжники під шумок винесли п’ять мільйонів карбованців. Багато хто тоді підозрював Мішку Япончика, але факти не підтвердили причетність знаменитого бандита до цього пограбування. Він у ту пору займався зовсім іншими справами, які і призвели його до загибелі.

Повернувшись на непарну сторону вулиці, поряд із бібліотекою ви помітите Український театр імені Василька. Мало хто пам’ятає, що у 1903 році тут збудував свій театр актор та антрепренер Сибіряков. На його підмостках танцювала божественна Айседора Дункан, читав свої “поези” про ананаси в шампанському поет-футурист Ігор Северянин, співав блатні пісеньки про двох урканів, що втекли з одеського кічмана, бешкетник Утьосов. У повоєнні роки тут працював народний артист СРСР Василь Василько, ім’я якого носить театр у наші дні.

Ювелірних справ майстер

Ще через квартал, за перетином з вулицею Конною, у старовинній будівлі 1834 року будівлі, розташувалася школа. Історики згадують, що тут жив радянський та американський астрофізик Георгій Гамов (відомий за кордоном також як Джордж Гамов), член Національної академії наук США, автор теорії “гарячого Всесвіту”, який розрахував генетичний код. Одесит вимушено став американським вченим: 1933 року він поїхав у відрядження на Захід і не став повертатись назад, щоб вільно займатись наукою.

Крім того, в цьому ж будинку мешкав підприємливий антиквар Гохман, який заробляв на тому, що продавав давньогрецькі та давньоримські цікавинки, знайдені в землях Північного Причорномор’я. Щоправда, справжніх артефактів на той час було мало, і на замовлення Гохмана одеський ювелір, що нічого не підозрював, виготовив золотий шолом, прикрашений зображеннями сцен з міфологічних сюжетів. Історики кажуть, що шолом настільки схожий на виріб з “прекрасного далека”, що в 1896 Гохман видав його за знайдену в розкопках тіару царя скіфів і навіть примудрився продати її в Лувр.

Торгівля продовольчими товарами

Спочатку вулиця іменувалася Новорибною, бо колись тут переважно торгували цим улюбленим та доступним продуктом, який варили, смажили, фарширували, в’яли, солили та рубали на божественний одеський форшмак.

Рибу і потім можна було купити тут у гастрономічному магазині “Торгівельно-промислового Товариства” купця 2-ї гільдії А.К. Дубініна, який мав навіть власні промисли за Люстдорфом. Але загалом дари тоді ще щедрого Чорного моря поступилися тут місцем дарам не менш щедрої землі і на Пантелеймонівській виявилася зосередженою не менше чверті всієї оптової та роздрібної торгівлі фруктами. І начинка ні з чим не порівнянних вареників із вишнями найчастіше була “родом” із Пантелеймонівської.

По обидва боки вулиці від Пушкінської до Старопортофранківської тяглися фруктові магазини, магазинчики, лавки, склади, торговельно-посередницькі контори і лише в одному будинку № 114 було шість таких закладів. “На кутку виникало сяюче бачення фруктової лавки, – згадував Одесу свого дитинства В. Катаєв, – там перси в нестерпно яскравому світлі калільних ламп, що щойно з’явилися, обмахували шумливими султанами з цигаркового паперу прекрасні кримські фрукти – великі лілові сливи, коричневі, дуже дорогі груші “бер Олександр”.

Втім, продавалися тут, звісно, не тільки, вірніше, не стільки кримські фрукти, скільки свої, вирощені та доставлені на скрипучих возах із прилеглих мальовничих українських сіл та чистеньких німецьких колоній. тільки перси, але болгари, греки, грузини, євреї, росіяни, українці – всі, хто мав інтерес займатися цим делікатним товаром, що швидко псувався.

І непродовольчє теж є!

Але не хлібом єдиним жива людина, і на Пантелеймонівській вулиці можна було придбати аптекарські та галантерейні товари, дитячі іграшки, дерев’яний посуд, гасові лампи, шкіру, годинник, що було дуже зручно для селян, які приїжджали торгувати на знаменитому “Привозі” і не мали часу, звички та бажання тинятися по магазинах у центрі міста.

А Пантелеймонівська, що тяглася поблизу Старого цвинтаря, того ж таки “Привозу”, залізничного вокзалу, Куликова Поля, за тодішніми поняттями вважалася окраїнною вулицею. За таким статусом тут був так званий “Заклад візничого промислу”, а також зазвичай супутня йому торгівля вівсом, сіном і колісною маззю, кузня, слюсарна майстерня на Пантелеймонівській, 3.

Ця ділянка, на якій нині театр музкомедії та стадіон “Спартак”, ще на початку ХХ століття належала одному власнику і являла собою, по суті, торгово-ремісничий комплекс. Тут, в окремих будівлях, крім слюсарної, розташовувалися картонажна, ящикова і майстерня металевих грат, заради комерційного престижу іменована фабрикою, магазин іграшок, друкарня і заводик з виробництва натурального оцту, технологія якого настільки була проста, що майстерні господині і сьогодні цілком успішно реалізують в домашніх умовах.

Пізніше частину цієї ділянки відкупив купець 1-ї гільдії І. Л. Конельський та розмістив тут свою фабрику цигаркового паперу. Аналогічних виробництв у місті було кілька, а одне розташовувалося через дорогу від фабрики Конельського. Але саме вона була відома далеко за межами Одеси, оскільки, на відміну від конкурентів, випускала не лише відмінної якості цигарковий папір, а цигаркові ж гільзи.

За допомогою нехитрого пристосування багато курців набивали їх тютюном уподобаної ним марки, отримуючи тим самим ароматні та недорогі цигарки, які було прийнято носити в портсигарі. Любителів цього неквапливого заняття ще можна було зустріти років сорок тому, але сьогодні вже навіть машинки для набивання цигарок зведені в ранг антикваріату.

Церква

Цікаво, що подвір’я для прийому російських паломників, що вирушають на Святу Землю та Афон було засновано в Одесі ще у 1876 році. Тоді кілька ченців Російського Свято-Пантелеймонова монастиря, що знаходиться на Афоні, з благословення свого настоятеля архімандрита Макарія (Сушкіна), приїхали до Одеси і заснували на вулиці Ново-Рибній то саме подвір’я.

А трохи згодом, 1895 року, звели головну церкву — Святого Пантелеймона. Прочани затримувалися в Одесі в очікуванні оформлення закордонного паспорта або прибуття потрібного пароплава, що вирушає до плавання до Святої Землі або на Афон.

У цей період вони забезпечувалися ночівлею та харчуванням на гостинному афонському обійсті. 28 лютого 1909 року в «Відомостях Одеської Міської Думи» було опубліковано постанову Міської Думи про перейменування Ново-Рибної вулиці на Пантелеймонівську на честь Пантелеймонівського монастиря на Афоні та його обійстя в Одесі».

Коли в 1924 до влади прийшли поради, вулиця отримала назву «Чижикова», на честь командира Червоної гвардії Макара Чижикова. Потім деякий час вона називалась на честь “потьомкінців”, а потім знов перейменувалась на честь Чижикова. Цю назву вона носила аж до 1995 року, поки не було повернуто історичну назву.

Історія вулиці

Іменувалася вона, як у нас водиться, по-різному: Нижній Німецькій, Німецькій ремісничій, Ремісничій, імені анархіста Льва Тарло. Перші назви з’явились завдяки німецьким колоністам.

Після Другої світової вулиця отримала нову назву на честь героя оборони Одеси полковника Якова Осипова, з якої вже не перейменовувалась. Тому й зберегла у деяких місцях вуличні покажчики радянських часів, а це на наших вулицях уже рідкість.

Вулиця взагалі славиться безліччю меморіальних табличок, пам’ятників, панно та фасадно-воротних «розмальовок». Складається враження, що таку строгу вулицю намагаються урізноманітнити, бажано яскравіше.

Тут, на розі вулиць Осипова та Базарної, знаходиться бюст Міхая Емінеску біля будівлі консульства Румунії. На Осипова “проживає” і творіння Тетяни Штикало – кіт Рижик.

Ну а серед меморіальних дощок є і та, що присвячена чеканщику-ювеліру Ізраїлю Рухомовському, який жив на цій вулиці. Так-так, тому самому одеському ювеліру, який відтворив золоту тіару скіфського царя Сайтаферна.

Вона потрапила в Лувр і довгий час вважалася виявленим під час розкопок історичним шедевром, доки правда не випливла назовні. Тепер будинок з меморіальною табличкою, де жив Рухомовський – одне з найулюбленіших місць туристів. Сама табличка – не без цікавинки, як взагалі вся ця одесько-дивовижна історія: наш карбувальник дбайливо тримає в руках ту саму тіару.

І ще придивіться: одна з меморіальних дощок повідомляє, що саме на вулиці Осипова проживав перший мер Тель-Авіва Меїр Дізенгоф.

Яскраві барви вулиці

Сувора вулиця щосили намагається надати собі яскравості. Не злічити кількості стріт-артів на її старих фасадах. Тут вам і ціла композиція на теми літа, і звірятка, і велосипедисти, і розписані будки, і будиночки, що ніби з мультика.

Знайдете ви тут і шматочок «тої самої» Одеси з її жителями, які тримають у руках цей «одеколон», і морську тематику. Зустрінеться вам і карбоване панно «Курсантської юності присвячується». Не дивно: на Осипова знаходиться Морехідний коледж Одеської морської академії.

На вулиці Осипова майже немає будинків-розвалюх. На диво: на багатьох фасадах збереглася історична ліпнина. Ось уже справді є чим помилуватися!

Так, звичайно, є будинки, які так і просять про упорядкування їхнього зовнішнього вигляду, але все це поки не критично. Так само як і з дорожнім покриттям. В одних місцях – краса, інші демонструють, як їх мостили і упорядковували в різні часи.

І ось щоб усе це побачити, зробити свої висновки, чимось помилуватися, від чогось жахнутися, а часом дізнатися про незнайомі факти історії міста, щодо Осипова варто не проїхатися, а неспішно пройтися…

Стара синагога

У 1893 році на Ремісничій вулиці за кошти купця Мойсея Карка збудовано скромну, але не позбавлену витонченості одноповерхову будівлю синагоги кравців. Ще у 1820-х роках за молодої тоді єврейської громади Одеси було створено благодійне Товариство «Малбіш Аримім» («Вдягаючий голих») для забезпечення одягом бідних членів громади.

Суспільство замовляло та закуповувало одяг з допомогою добровільних пожертвувань, внесків членів Товариства та відрахувань з «коробкового збору», тобто податку на продаж кошерного м’яса. З другої половини дев’ятнадцятого сторіччя Товариство «Малбіш Аримім» і синагога кравців перебувала у спеціально побудованому для них одноповерховому, квадратному у плані будинку.

Після 1920 синагога була закрита, Товариство було ліквідовано, і в будівлі розташовувалися складські приміщення. У 1992 році будинок було повернуто громаді і нині тут розташована синагога Бейт Хабад. Крім того, в будівлі нині знаходиться правління Одеської релігійної громади «Шомрей Шабос», редакція однойменної щотижневої газети, кухня для приготування кошерної їжі.

Швидка втрата колориту

Але потім, зрозумівши, що всім, незалежно від національності, вистачає місця під благодатним і щедрим сонцем Одеси, ніжинські греки почали розселятися по всьому місту і вулиця поступово втрачала свій яскраво виражений колорит.

Тут влаштувалося повітове поліцейське управління і повітова ж земська Управа, штаб військ одеського гарнізону, новоявлене Товариство образотворчих мистецтв, створене, щоб “розвинути смак і поняття про живопис у всіх станах міського населення”.

Але ще довго на Ніжинській були будинки Базілі, Георгі, Калафаті, Скарлато, Тананакі, Феохаріді, Янакакі, ресторан “Гранд – Готель” С.Амбатьєлло, чайний трактир А.Амбатьєлло, тютюнові лавки Рафтопуло, бакалійний магазин Анкело, контора зернових майстерня модного жіночого вбрання мадам Попандопуло і виноторгівля Дукеліса в будинку №1.

Виноторгівля

По сусідству з вищезгаданою лавкою Дукеліса розташовувався винний льох Гауптмана, далі Ніжинською тримали свої заклади його колеги з бізнесу Аніщенко, Барбар, Дантадзе, Друт. Адже у давнину одесити за південною традицією віддавали перевагу благородному сонячному напою.

А в пивній лавці Камбурова любителям бурштинового напою підносили важкі кружки “з манжетами”, тобто увінчані шапкою білої піни. Промерзлі ж візники, смертельно втомлені за день могутні биндюжники з Нового базару і люмпени, що вщент спилися, заглядали в одну-єдину на всю Ніжинську “монопольку”, де відповідно до чисельності компанії, апетиту і вмісту гаманця купувалася чверть, штоф, шкалик “мерзавчік” горілки, неодмінно запечатаний сургучем.

Що ж до закуски, якщо в ній виникала потреба, або якоїсь іншої їжі, не зведеної в цей високий ранг, то від неї, як кажуть, прилавки ломилися в двох десятках бакалійних і гастрономічних магазинів та лавок, розкиданих по всій вулиці.

А на акаціях, що навпроти будинку № 74, постійно ” чергували ” горобці, чекаючи, коли на плитчастий тротуар нарешті просипляться омріяні зернятка, тому що знаходилася тут лавка “Овес і сіно” – “заправна” для повсюдно поширеного тоді легкового, так само як і вантажного, гужового транспорту.

Що тут ще було

З товарів же, як їх зараз називають, непродовольчої групи, на Ніжинській продавали пляшки для різних потреб, готову сукню, книги, медикаменти, квіти, тканини у відкритому ще наприкінці ХІХ століття “Магазині сукняних товарів” кравця Сапєжнікова, який, крім усього, забезпечував форменим одягом службовців Бельгійського Товариства електричних трамваїв, чиновників та гімназистів. Готельний бізнес був представлений на Ніжинських готелях 2-го класу “Марсель” та “Херсон”, друкована справа – типо-літографією Рубенчика, побутове обслуговування – чотирма пральнями та “полотерним закладом” Гопчака, чиї працівники, витанцьовуючи на щітках, доводили підлогу до не блиску.

У 70-х роках ХІХ століття тут ще працювали тут два парові млини та тютюнова фабрика “Товариства Лаферм”. Але згодом, коли промислові виробництва “перекочовували” подалі від центру міста, на Ніжинській залишилися лише численні майстерні традиційного та новомодного профілю: авторемонтна, каретно-ковальська, каучукових штемпелів, фарбувальна, бондарна, водопровідна, заготовочна.

Існувала тут також палітурна – де з ранку до ночі панночки стрекотали на “Ремінгтонах” та “Ундервудах”, позолотна, слюсарно-механічна, швейна, кондитерська, що забезпечувала своєю відмінною “солодкою продукцією” відоме в Одесі кафе Дітмана. Це були, звичайно, дрібні підприємства, тільки, чи погано, чи бідно, але якусь кількість постійних робочих місць вони забезпечували.

На Ніжинській розташовувалися і агентурно-посередницькі контори та представництва різних російських та іноземних фірм, які забезпечували постачання, зокрема, всілякої мідної та нікельованої арматури виробництва “Об’єднаних англійських заводів”, кабельної продукції, металів, мастил, шкіри, апельсинів, лимонів та інших “колоніальних товарів”, грамофонів з витончено зігнутою трубою та відкритих листів, або листівок, з видами Одеси та інших, гідних того, міст світу.

І тут же “Технічні контори” брали підряди на “сумлінне виконання робіт” з будівництва будинків, влаштування систем опалення та вентиляції. Словом, все було так, як інших, розташованих неподалік центру вулиць. І все це давно відійшло в минуле…

Нова-стара назва і її минуле

У 1901 р. вулицю перейменовують на вулицю Новосельського. Вона була так названа на честь Миколи Олександровича Новосельського, таємного радника, обраного на посаду одеського міського голови у 1867 р. На цій посаді він пробув до 1878 (обирався на чотири терміни). За роки його перебування на посаді як міський голова для Одеси він зробив чимало.

Засновано Одеське торгове народне училище, поглиблено та розчищено акваторію Одеського порту, проведено нову гілку водопроводу, засновано товариство куяльницько-хаджибейських соляних промислів та Одеське кредитне товариство. Дуже багато зроблено для благоустрою міста, зокрема облаштування міських бруківок. На подяку за його плідну діяльність було вирішено вулицю, яка називалася Ямська, перейменувати на вулицю Новосельського. З 1923 р. вулиця мала ім’я Василя Олександровича Островідова, оперного співака, священика, учасника боротьби за зміцнення радянської влади на Одещині.

Ім’я одеського міського голови Миколи Олександровича Новосельського цій вулиці повернули лише 1995 року. Але невблаганний час уже давно перегортав сторінки її історії, на яких залишилася забута всіма кав’ярня Христо, мальовнича майстерня Немировського, молочний магазин Шумана, “меблева торгівля” Вайнштейна, пекарня відомого кондитера Меліссарато, перукарня Гололака, фабрика панчішно-трикотажних виробів абсолютно вийшли з вживання, але такі зручні та практичні гамаші, або теплі панчохи, що закривали ногу від взуття до коліна.

Численні видавництва

Крім цих, здебільшого невеликих закладів, на вулиці Новосільського було правління Акціонерного Товариства “Одеський газоген”, яке виробляло рідку вуглекислоту, та агентурно-комісійні контори, що спеціалізувалися на оптовій торгівлі шкіряними товарами, мануфактурою, зерном. Також тут тримали свої представництва такі широкої популярності фірми, як “Сараджев Б.В.”, чий чудовий коньяк дружно цінували гурмани по всій Росії, “Волзько-Чорноморське акціонерне Товариство” – постачальник гасу та нафти, які тоді ще ніхто з пожадливістю не називав енергоносіями, “Мерседес”, що випускала не тільки автомобілі, що завойовували світовий ринок, але і моторні човни, причому відмінних морехідних якостей, Шліссельбурзька ситценабивна мануфактура тощо.

Однією з колишніх специфічних рис вулиці був колись свого часу і свого роду видавничо-поліграфічний комплекс підприємств та закладів. Так, у будинку №91 містилися представництва німецьких фірм “Клейм та Унігер”, “Закс і Ко”, “Альберт і Ко” з виробництва друкарського приладдя, шрифтів, ротаційних машин, і там же – друкарня Хорошанського.

А по-сусідству гриміла машинами друкарня А. Фінкеля – редактора газети “Одеська пошта”, сімдесятитисячний тираж якої через копійчану ціну не залежувався на прилавках кіосків і в сумках усюдисущих хлопчаків-газетників: “А ось телеграма від Фінкеля Абрама!”

Але цілком винятковим у цьому сенсі був будинок № 66, де розташовувалося гідне окремого оповідання наукове видавництво “Матезис”, серед засновників якого був професор Новоросійського університету математик С. О. Шатуновський, книжковий склад Шаргородського, представництва видавництв “Гриф”, “Дешева книга “, “Північне”, “Космос” і друкарня М. Шпенцера, чия дочка в міру сил і таланту посприяла літературній славі Одеси під ім’ям Віри Інбер. І по всій вулиці майже рівномірно розташовувалися шість магазинів паперу, один з яких тримала мадам Борушек.

Жіночий бізнес

Ласучи знаменитим одеським морозивом, затиснутим між двома хрусткими вафельними платівками, мало хто знав, що вони випечені в закладі мадам Домбровської, зате багато господинь з навколишніх будинків перебували постійними покупницями, а тому отримували кредит у бакалійних лавках Горохівської, Микольської, Петрової, Ямпільської.

До ріжучого ока “білизни” доводили білизну в пральній мадам Олександрової, з ранку до вечора стрекотали швейні машинки “дамсько-кравецької майстерні” мадам Рутман, безліч дівчат набули ремесла в школі крою і шиття мадам Наталі. Господарка “Модної майстерні” мадам Томашевська з ходу могла відзначити найменші варіації фігури своїх постійних клієнток: “Слава Богу, на ваші боки вже треба шити не так, як минулого літа”. Звісно, це були традиційні для жінок види підприємницької діяльності.

Але ж і представництво відомої московської парфумерно-косметичної фірми “Зіу А. і Ко” на Новосільському, 57, очолювала ніхто інша, як пані Златкіс, вода в лазні, яка розташовувалась у будинку №47, не була менш гарячою через те, що її тримала мадам Ситникова, і могутні биндюжники з повагою ставилися до господині свого “заводу візничого промислу” мадам Мініної.

Тільки потім жіночий, так само як і чоловічий, так само як і бізнес взагалі, на десятиліття був зведений до зневажуваного, переслідуваного і караного заняття, а на зміну комерційній зметці та стратегії ділової людини запанувало коротке і різке, як ляпас чи удар хлиста приборкувача, безжальне слово “план” – за всяку ціну, попри все, під страхом всього… На щастя, зараз ця дурість давно позаду.

Вбивця та підпільник

Більшу частину свого життя пан Авдєєв ніякого відношення до Одеси не мав. Народився 1 (13) січня 1898 року на станції Піски Московсько-Казанської залізниці у ній залізничника. Закінчив реальне училище та фельдшерські курси під час проходження військової служби у Сизрані. У грудні 1917 року демобілізувався і вступив у військову організацію більшовиків (член РКП(б) із 1918 р.). 1918 року вступив на службу в повітову міліцію як старший агент карного розшуку. Отримав сім поранень, був контужений. Брав участь у Громадянській війні у Росії, воював проти військ Денікіна, брав участь у придушенні антибільшовицького повстання селян Симбірської губернії.

Після Громадянської війни служив до кінця 1927 року в Симбірській губернській надзвичайній комісії, у 1930-ті роки обіймав керівну посаду у Повноважному представництві ОГПУ СРСР у Середній Азії. З 1934 по 1936 був помічником начальника секретно-політичного відділу, а з 1936 – начальником СПО. До березня 1938 року – помічник начальника СПО УДБ НКВС Киргизької РСР; потім відкликаний у розпорядження ОК НКВС СРСР. У 1936 році він вже старший лейтенант державної безпеки. У червні 1938 року Авдєєва було відряджено в УНКВС по Тамбовській області на посаді начальника 9-го відділу. Скільки людей він занапастив за цей час – страшно навіть уявити.

Участь у війні

Заарештований у січні 1939 року та три роки перебував під слідством. Зрештою, у 1941 році його приговорили до розстрілу. У камері смертників подав прохання направити його на фронт. 18 лютого 1942 року це прохання було задоволене. Авдєєв був направлений у діючу армію. Наприкінці 1942 року Авдєєву було надано звання старшого лейтенанта медичної служби. Опинившись в оточенні, був взяли в полон і утримували в таборі для військовополонених біля Ростова-на-Дону, де організував підпільну групу з полонених. У січні 1943 року втік за допомогою партизанського загону Михайла Трифонова, який діяв у цьому районі.

В подальшому він діє в партизанському загоні, далі буде закинутий з літака в район м. Сталіно (сучасний Донецьк), і продовжуватиме займатись диверсійною роботою. Після звільнення Сталіно 16 січня 1944 року група Авдєєва була закинута до Одеси.

Він налагодив зв’язок із місцевими підпільниками та створив партизанські загони у кожному районі. Німці оголосили нагороду в 15 тисяч марок за затримання Авдєєва, відомого під прізвиськом «Чорноморський». 2 березня 1944 був упізнаний і при спробі затримання біля будинку № 77 на Преображенській вулиці був поранений і взятий в полон. Під час допиту в госпіталі наклав на себе руки, з розмаху вдарившись скронею об залізну спинку лікарняного ліжка. Був похований на Алеї Слави у парку імені Т. Г. Шевченка.

Генерал Плієв

Цього воєначальника з Одесою теж пов’язують часи Другої світової. Саме війська під його командуванням вибили німців та румунів з нашого міста. За це він отримав не тільки вулицю на свою честь, а ще і звання Героя Радянського Союзу та інші нагороди, що йшли “в комплекті” – медаль “Золота Зірка” та орден Леніна.

Після війни кар’єра Плієва пішла в гору. З квітня 1949 року – командувач 4-ї армії Закавказького військового округу. З червня 1955 – перший заступник командувача, а з квітня 1958 по червень 1968 – командувач військами Північно-Кавказького військового округу.

2 червня 1962 року війська очолюваного Плієвим округу взяли участь у придушенні виступів новочеркаських робочих. За спогадами генерала М. К. Шапошнікова, який був заступником Плієва, саме Плієв вислав у його розпорядження танки і наказав за необхідності атакувати. Якби Шапошников підкорився наказу і танки, які стояли мосту через річку Тузлов, атакували натовп, то загинули тисячі беззбройних людей. Втім, згодом розстріл людей тоді таки стався, і без наказу Плієва цього точно статись не могло.

Після видатної перемоги над власним народом Плієв керував військами на Кубі, зокрема і під час Карибської кризи. Згодом знов повернувся на Кавказ, у вже знайомий йому округ. Помер у 1979 році.

Сучасність

Як бачимо, жодне з імен для сучасної української Одеси не надто підходить. Один “товариш” був НКВДистом, і засудив на смерть та заслання до таборів десятки людей. Те, що він повів себе як справжній фанатик у боротьбі з гітлерівцями, аж ніяк не виправдовує його попередніх вчинків.

Щодо Плієва, то тут теж все очевидно. Так, саме він керував звільненням Одеси. Але справді звільнили Одесу прості солдати і матроси, та їх безпосередні командири. Саме вони винесли на собі весь тягар боротьби з ворогом. А Плієву, як бачимо, було за великим рахунком все одно, з ким і де воювати – хоч з німцями чи румунами, хоч з японцями, хоч з власним народом. Імені людини, яка віддала наказ рострілювати людей за те, що вони вимагали гідної зарплати та постачань хліба в місто – точно не місце в Одесі.

Історія вулиці

Деякі одесити вважають, що назва вулиці пов’язана із тим, що раніше на ній був м’ясний корпус. Але насправді вона пов’язана з прізвищем одеського поміщика Дементія М’ясоїда, якому належали пивний та квасний заводи на початку М’ясоїдівської з непарної сторони. Він придбав ці землі у 1915 році. У поміщика на цій вулиці розташовувався маєток, величезний за масштабами. А дім його стояв на розі з Прохоровською.

Вулиця з’являється на картах міста 5 липня 1841 року. До 1820 року тут було робоче передмістя Одеси. У 1835 році М’ясоїд продав частину своїх володінь. У другій половині 19 століття М’ясоїди тут закінчилися. 1866 року від Прохоровської до Болгарської вулиці вулиця називається Єврейсько-лікарняна. У 1870 році цю частину вулицю перейменовують на Госпітальний провулок.

Одночасно від Трикутної площі до Болгарської вулиця називається М’ясоїдівською. 1928 року вулицю перейменовують на вулицю Шолом-Алейхема на честь письменника Шолом Нохоумовича Рабіновича, який жив на цій вулиці з 1860 року. Цікаво, що під час німецько-румунської окупації вулиці повернули історичну назву. 1995 року назву знаменитої вулиці також повернули, і на цей раз – остаточно.

Цікавинки

Щодо знаменитої пісні, то цього року її автору – Морісу Бенимовичу, який свого часу написав текст «Вулиці рідної» на серветці у ресторані – встановили меморіальну дошку на II Християнському цвинтарі в Одесі. А щодо Япончика, то на сьогоднішній М’ясоїдівській існує кафе «Мішка Япончик», і як кожне «іменне» кафе в Одесі, воно ще й трохи музей.

Сьогоднішня М’ясоїдівська продовжу дивувати своїх гостей. Яке змішання «стилів та жанрів» у всьому – фасадах, архітектурі, вулично-будинкових прикрасах! І як це можна було в тій же пісні відгукнутися про неї «звичайна вулиця, друзі»?

Широка вулиця увібрала в себе минуле і сьогодення, і старий одно-двоповерховий будиночок тут можна побачити поряд з пізнішими спорудами, що здаються гігантами. Щось крихітне «під старовину» сусідить із сучасними банками та автосервісами. Багато пивних із найрізноманітнішими назвами та не менш багатоликими «зовнішніми даними».

Дворики вулиці

М’ясоїдівська взагалі любить собі дозволити чимось та виділитися, влаштувати щось дуже особисте, здивувати, а часом і приголомшити. Ось на парному боці вулиці жителі відразу кількох будинків (розташованих поруч) вирішили, що настав час привернути увагу до своїх дворів та воріт – і ось вам ціла низка воріт, розписаних на суто одеські теми. Ну а якщо ви зумієте потрапити у дворики за ними, то й там вам буде чим помилуватися.

Взагалі всіх цих сучасних «веселеньких картинок» на М’ясоїдівській сьогодні багато. Назви деяких закладів теж змусять вас посміхнутися, а деякі вуличні штучки – здивують. Ну а взагалі кожне подвір’я тут має свою історію. Якщо не завжди вона справжня, то так майстерно розказана, що ви в неї повірите відразу ж. Щоправда, в більшість двориків потрапити вже не так легко, адже

А якщо є історія, вона в одеських дворах зазвичай оживає по-своєму. Наприклад, на згадку про історичний кінотеатр «Слон» (найулюбленішим місцем відпочинку на початку минулого століття) двір на М’ясоїдівській, 26 прикрашений цілою серією настінних картин – тут вам і сам кінотеатр, і знамениті одеські герої.

Єврейська лікарня

Наразі Єврейська лікарня офіційно називається “Міська клінічна лікарня №1”. Хоча у народі її так і називають “Єврейською”. Спочатку будинок був будинком губернської секретарки Завацької. У 1832 році тут відкрили одну із найстаріших лікарень в Одесі.

Всупереч чуткам, у лікарні лікували не лише євреїв. Просто на утримання лікарні тривалий час жертвували заможні єврейські родини. Один із піклувальників лікарні Соломон Пуріц у 1908 році закупив рентген-апарат та технологію виготовлення рентгенівських плівок, завдяки чому Єврейська лікарня стала однією з перших у світі, де почали використовувати цей метод дослідження.

За радянських часів лікарня здобула “погану славу”. Після нальотів тут відсиджувалися бандити із Молдаванки. Згідно з фольклорними даними, нібито навіть у морзі. І хоча тут провели реконструкцію, загалом тут все “пахне” старою Одесою, хоч і виглядає все ще сумно. Навколо багато сміття, сміттєзвалищ, розрухи. Натомість у дворі лікарні з часів позаминулого століття зберігся скульптурний фонтан, а на території багато корпусів із червоної цегли. Лікарня і досі є одним з найцікавіших об’єктів вулиці.

Вулиця підприємців

Як і на інших вулицях Одеси, тут були різні майстерні, магазини, лавки, пекарні, зокрема, відомого кондитера Амбатьєлло, пральня Нейдрікера -сімейний бізнес, брати тримали пральні на кількох вулицях, ресторан мадам Рачковської, “завід візничого промислу” Свиридова. Вранці, гуркотячи на бруківці, виїжджали важкі биндюги, друкарня Карлика, про якого написав В. Катаєв… А на розі Базарної, як і тепер, містилася аптека, яка в давнину належала Файнштейну.

На тлі цих підприємств дрібного та середнього бізнесу виділялося пароплавство “Сідней Рід і Ко”, відділення страхового Товариства “Рейнсько – Вестфальський Ллойд”, представництва таких солідних фірм, як “Modern” (парфумерія), “Продвугілля”, “Голтянське Т-во пивоваріння” “, “Вознесенські рудники”, “Бекман і Ко” (коньяк), “Л. Олрі Редерер” (шампанське) … А великою прикметою ХХ століття стали на Канатній салони фірм “Мерседес” і “Форд”, що вже завойовували світовий автомобільний ринок – відповідно у будинках № 15 та 22.

Канатна розташована поблизу історичного центру Одеси і земельні ділянки тут були дешевими. Крім того, міська влада не дозволяла відкривати тут підприємства з “брудною” або “шумливою” технологією. А тому на початку нинішнього століття промисловість на Канатній вулиці була представлена, як зараз сказали б, малими підприємствами: виробництво так званого “овсяно – солодового какао”, фабрика парафінованого паперу, лабораторія, що випускала перекис водню, фруктові есенції, харчові барвники.

В Одесі саме тут було відкрито два на той час найбільші підприємства – канатні заводи Мєшкова та Новікова, яким вулиця зобов’язана своєю назвою. І якщо перший не залишив хоч якогось помітного сліду в промисловій історії міста, то другий має сьогодні “продовження” в особі акціонерного Товариства “Стальканат”, розташованого на Водопровідній, куди виробництво перемістили ще перші власники. Завод, що понад сто років належав купецькій “династії” Новікових, простягся колись від Канатної до нинішньої вулиці Бєлінського вздовж Великої Арнаутської.

Початок забудови

Насамперед почалася, зрозуміло, забудова парної сторони Канатної вулиці, що примикає до Карантинного яру та однойменної гавані. Вже хоча б з тієї простої причини, що гужовий транспорт піднімався сюди, до фортеці, безпосередньо з гавані. Тут майже з заснування Одеси зводилися як житлові будинки, так і різноманітні складські приміщення, а також підприємства, які займалися виготовленням прядив’яних канатів, переважно для морської галузі. До будинків примикали і сади, що спускалися в балку.

Коли у серпні 1794 року почали розподіляти земельні ділянки між першими одеситами, Йосип де Рібас отримав найпрестижніший: квартал, обмежений Канатною вулицею, Карантинним узвозом та береговим урвищем. Це було місце, що домінувало над Одеською затокою та Карантинною гаванню, звідки відкривалися, так би мовити, найвражаючі горизонти. Таким чином, головний начальник будівництва міста та порту власноруч ніби вказав на перший його елітарний центр.

Тут же будувалася і польська знать з Поділля, так звані магнати, основні постачальники експортованого через одеський порт хліба та інших продуктів сільськогосподарського виробництва. Саме тут був побудований і величезний хлібний магазин (комора) поміщика Ієроніма Сабанського (Собаньського), ім’я якого і отримав прилеглий провулок. Один німецький вояжер, який відвідав Одесу на початку 1840-х років, був вражений тим, з яким розмахом і разом вишуканістю зводилися подібні споруди: “Вони збудовані з такою самою витонченістю, як і житлові будинки, і їх часто і справді можна переплутати… А той, що належав графу Сабанському, просто величний!”

Граф, картограф та благодійник

Весь квартал, обмежений вулицями Канатною та Маразлієвською (Новою), а також провулками Барятинським та Сабанським, належав відомому Сергію Григоровичу Волконському, декабристу, сину одного із засновників Одеси, генерал-поручика Г.Г. Волконського. Ділянка ця, що займала площу більше гектара, була йому відведена 1818 року, наступного — затверджено проект будинку, а 1821-го будівництво добігло кінця. Але локалізувати, де саме він був, дуже важко. В принципі він лежав в інтервалі нинішніх будинків № 5 — 7 Канатною вулицею. Будівля була не надто велика, на два поверхи і п’ять вікон на фасаді.

А навпроти будинку Волконського, на парному боці вулиці, стояв будинок великого картографа Тетбу-де-Маріньї, який залишив по собі цікаві матеріали з гідрографії та історичної географії Чорного моря, а також малюнки старої Одеси. Особняк № 15, що не зберігся (вже на початок “нульових” від нього залишилася лише одна фасадна стіна), відсунутий від червоної лінії, проти Грецької вулиці, належав ад’ютанту герцога де Рішельє, відомому, як і Бларамберг, збирачеві старовин полковнику І.А. Стемпківському.

Будинок будувався в інтервалі між 1823-м та 1826-м роками. Загальновідомо, що їдучи до Франції, Рішельє подарував Стемпковському знаменитий Дюковський сад. Своєю чергою, Стемпковський, справжній громадянин міста, 1826 року безоплатно передав цей сад Одесі.

Італійці та Одеса

Задовго до заснування Одеси на цьому місці була портова стоянка генуезців. На їхніх картах (портоланах) з 14 століття на березі Одеської затоки позначено якірну стоянку Дженестра (так італійці називають степову рослину — Дрок).

Наприкінці 18 століття, італійці становили близько 10% населення Одеси. У першій чверті XIX століття італійці відігравали таку серйозну роль у торговому житті міста, що вивіски установ та магазинів складали російською та італійською мовами. Так, на табличці Дерибасівській красувалося Strada di Ribas.

До посилення ролі французів (Рішельє, Ланжерон тощо) в Одесі, діловодство у міській торгівлі: векселі, рахунки, чеки, ділові договори, комерційне листування, бухгалтерія — все складалося італійською мовою.

Італійська мова, як обов’язковий предмет, викладалася в Рішельєвському ліцеї до 1837 року, а в Рішельєвській гімназії викладання італійської мови було скасовано тільки в 1864 році. Навіть у церковному училищі при євангелічній церкві, відкритому в 1824 навчали італійській мові.

Перша трупа в Одеському театрі була повністю італійською. Італійські скульптори, ювеліри та майстри кам’яних виробів – мармурники – були відомі в Одесі з моменту виникнення міста. Досі сходинки ґанків старих одеських будинків сяють білим італійським мармуром, а місто в деяких місцях вимощене Мальтійською лавою або «ліворнським каменем».

Італійський бульвар

Якщо пройти з Привокзальної площі у напрямку Куликового поля й обійти його з правого боку, ви опинитеся на Італійському бульварі. У цьому районі біля вокзалу він виглядає як вузька сіра вуличка, що на перший погляд мало чим відрізняється від інших. Проте, проникнувши глибше, ви знайдете чудові старовинні вілли, що високо піднімаються над сучасними “скельцями”. Наприклад, одна з таких вілл – готель і клуб “Палладіум”, де часто збираються зірки та влаштовують гучні нічні вечірки для студентів.

Італійський бульвар – це та частина Старопортофранківської вулиці, яка простягається від Земської до юнкерського училища і була відзначена на мапах міста ще у 1902 році. Цей бульвар декілька разів змінював свою назву: то був названий на честь Михайла Томаса (керівника Червоної гвардії в Одесі у 1917 році), то він став відомий як Спортивна вулиця через стадіон, що будувався поруч. Але тільки в 1994 році бульвару повернули його історичну назву.

За словами краєзнавців, цей бульвар отримав свою назву на честь італійських художників і архітекторів, які активно сприяли формуванню обличчя нашого міста. Відомо, що серед перших заморських архітекторів був Франческо Боффо. Його концепція лягла в основу ансамблю площі, де розташовані Потьомкінські сходи, а також і самі сходи є його проектом.

Юнкерське училище та школа

На Італійському бульварі ви можете побачити старовинний особняк в готичному стилі. За даними архіву, в 1891-1893 роках тут розташовувався госпіталь Товариства Касперівських сестер милосердя Червоного Хреста. Також поблизу розташований стадіон “Спартак”. Доречі, тут є і пам’ятник самому колишньому гладіатору, що навіть внесений до реєстру пам’яток.

Недалеко у строгій, але вражаючій споруді розташовувалося училище для юнкерів. У своїх мемуарах “Стара армія” білогвардійський генерал Антон Денікін описував епізоди, коли різноманітні матері, мріючи знайти синові відповідну наречену, майже організовували полювання на юнкерів.

Так от, Одеське училище було в цьому одним з перших – там царювала мережа спокусниць, вдовиць невеликих чиновників та осіб невизначеного соціального статусу, які мали доньок на виданні. Ця гра починалася з вигаданого знайомства з юнкером, про якого напередодні ретельно дізнавалисьвсе що можна. Юнкера запрошували до будинку, де він і поступово ставав “своїм”, проводячи там усі відпусткові дні, користуючись турботою та увагою. Перед тим, як він ставав офіцером, ця близкість часто перетворювалася на заручини, які закінчувалися по-різному: одруженням, життєвою драмою або просто дарма витраченим часом та матусиними коштами.

Проходячи повз училище, ми виходимо на початок Італійського бульвару, що перетинається з Французьким бульваром. Саме тут знаходиться історичне місце колишньої юнкерської школи, яка у XIX столітті практично дала першу назву цьому бульвару. Згідно зі стенограмою засідання міської думи Одеси 1902 року, “відповідно до національностей, що заселили Одесу після її заснування, деякі вулиці отримали назви: Грецька, Єврейська, Болгарська, Арнаутська і т.д. На жаль, згубилася назва Італійської вулиці”.

Хоча в народі бульвар вже давно називали Юнкерським, офіційно він отримав назву Італійського за рішенням думи. Бульвар складався з двох алей, і навіть розглядали плани створення велотреку, але частина алеї стала частиною майбутнього стадіону “Спартак”.

Населення

На момент проведення I Загального перепису населення Російської імперії 1897р. коротеньку вуличку Глуху (так, це її перша назва) населяли люди десятка національностей. Як рідні ними названі такі мови: російська, єврейська, малоросійська (українська), німецька, польська, молдавська, болгарська, вірменська, грецька, словенська і навіть шведська мови.

Переписні листи відобразили також строкатість соціального складу мешканців вулиці. У будинку Койфмана, наприклад, проживав із дружиною та дітьми австрійскоподданий Альберт Йосипович Ясенц, літератор, у сусідньому дворі винаймала квартирку самотня дворянка О.М. Синіцина, швачка, а селянин Калузької губернії Семен Бодров володів прибутковим будинком з трактиром на додачу.

І все-таки, переважна більшість місцевих жителів становили тоді небагаті євреї міщанського стану. Середньостатистичну єврейську родину на Глухій очолював 35-річний господар, який народився не в Одесі, але народив тут трьох-чотирьох нащадків, початково-освічений і утримуючий домочадців за рахунок торгово-ремісничої діяльності або конського бізнесу. Відсоток євреїв-пролетарів, в основному – працівників тютюнових і харчових підприємств, а також візників (вантажників) разом із тачечниками – у описуваний час невеликий, але вже помітний.

Карамельна фабрика, відома на всю Одесу

Перша парова фабрика Крахмальнікових відкрилася тут, на Молдаванці, в середині 1893 року. Брати Яків та Лев Абрамовичі Крахмальнікови (Крахмальники), потомствені кондитери, фахівці бісквітно-пряничної справи, наважившись освоювати випуск інших видів солодощів, звичайно, ризикували. Адже лише підприємств-конкурентів містом налічувалося вісімнадцять!

У розрахунок не бралися кафе-кондитерські, ресторани, пекарні і т.п. заклади. А полчища практично неврахованих чагарників з їхніми “півняками на паличках”? Проте смакоти з нашою Глухої підкорили не лише околиці, а й розбещену різноманітністю міську публіку. Все більше ласунів ставали шанувальниками торгової марки новоявлених фабрикантів. Мережа фірмових магазинів, що відкрилися в центрі Одеси, – найкраще підтвердження популярності крохмальниківських виробів.

Про феномен братів-кондитерів заговорили у ділових колах Південної Пальміри. Ще б! Почавши з обороту 56 тис. крб. (За півріччя 1893 р. поступившись лише філії фабрики Московського товариства Абрикосова), Крахмальнікови довели цей показник до 193,5 тис. руб. в 1898 році, тим самим очоливши список видатних підприємств галузі Херсонської губернії.

Тоді ж середня кількість фабричних працівників досягла 160 осіб: 40 чоловіків та 120 жінок. За їхнім здоров’ям стежив штатний лікар із окладом у 150 рублів – таку розкіш дозволяв собі далеко не кожен капіталіст. Взагалі, господарі фабрики явно випереджали своє століття. Взяти хоча б фантастично-сміливий проект із “конфектними апаратами”.

Посудіть самі. У 1900 році (106 років тому!) торговий дім “Брати Крахмальнікови” отримав дозвіл на встановлення “в деяких частинах міста автоматичних апаратів для продажу конфект”. Щоб уникнути ажіотажу, влада дозволила поставити автомати лише у місцях масових гулянь: Олександрівському парку, Міськсаду, на Приморському бульварі. Все одно, така неординарна подія схвилювала одеситів: кидав монетку, натискав кнопку і отримував видану чудо-ящиком шоколадку в яскравій обгортці! “Залізний продавець” – дивина іноземна, а шоколадку виготовили наші, на розі Глухої та Госпітальної. Вся вулиця грілася відбитими променями крохмальниківської слави.

З 1906 р. індустріальний небосхил Глухої-Запорізької став меркнути через переїзд виробництва Крохмальникових до нововідбудованих цехів поблизу Чумки.

Життя вулиці після революції

Революційні потрясіння на деякий час припинили торгівельну активність на Запорізькій (так на той момент називалась вулиця). Але згодом мсцеві підприємці, здебільшого євреї, знов почали свою роботу За часів НЕПу тут відродилася властива їй колись кустарно-візна спеціалізація.

На подвір’ї будинку № 20 – облаштувалася єврейська биндюжна артіль, будинок № 10 – єврейська скотарня (корови, кози). У будинку №25 відкрилася дріб’язкова лавочка тітки Рози, у будинку №24 – застрочила машинка жіночого кравця Абрама Речистера, у будинку №18 лагодив взуття шевець Срулик.

Біндюжники-одиначки жили і по інших дворах вулиці, але всіх їх поєднувала національність і щось на кшталт уніформи. Ці нові “королі” вулиці носили чорні піддевки з червоними поясами – одяг, який захоплював навколишніх хлопців. Виявляється, шанувальниками наших ломовиків були й діти із сусідньої Госпітальної.

Неодноразово мешканці вулиці були свідками бійок запорізьких биндюжників з їхніми православними колегами зі Степової. Зазначені побоїща відбувалися у великодні дні кінця 1920-х років і мали швидше ритуальне, ніж будь-яке інше значення. Бійка завершувалася обов’язковим же братанням і спільною пиякою в кутовому трактирі.

Таким чином, вулиця завжди мала своєрідний єврейський колорит. Тут завжди було багато сміливих та підприємливих людей, що привносили на цю вулицю життя, постійну приємну метушню та активність.

Зміна назви і знаменитий міст

Майже через 100 років, 29 січня 1902 року, у зв’язку з 50-річчям від дня смерті російського поета Василя Андрійовича Жуковського, Одеська міська Дума ухвалила відтепер назвати Поштову вулицею Жуковського, і ця назва залишилася за нею до наших днів.

Поштова вулиця, що служила одним з основних шляхів проходження обозів з продовольством, які прямували Тираспольським трактом до гавані, спочатку була осередком об’єктів дрібнороздрібної торгівлі та складських приміщень (так званих магазинів), що використовувалися в основному для зберігання зерна. Винятком, мабуть, було підприємство купця першої гільдії Новікова. Воно спеціалізувалося на виробництві канатів і займало разом зі складами відрізок вулиці Поштової від «іменного», Новікова, моста до Канатної вулиці по парній стороні.

До речі, історія самого мосту досить кумедна. Це була одна з перших капітальних споруд в Одесі, яка на початку 1820-х років з’єднала обидва краї Карантинної балки і тим самим забезпечила надійне транспортне сполучення між розрізненими ділянками Поштової вулиці. Задовго до цього історичного моменту всі обози змушені були спускатися до балки, щоб дістатися гавані. Маршрут був настільки складним і часом навіть небезпечним, що на ніч в’їзд до Карантинної балки по обидва боки Поштової перегороджувався ланцюгом. Пізніше через балку було перекинуто перший дерев’яний міст. Проте, згодом виникла потреба у більш ґрунтовній споруді.

Купець Новіков взяв найжвавішу і безпосередню участь у зведенні нового мосту, бо частина його примикала до складів промисловця. І після нетривалих суперечок із поміщиком Сабанським, який претендував не лише на причетність до будівництва мосту, а й на володіння ділянкою першого одеського «канатника», будівництво розпочалося. Однак купцеві Новикову довелося розщедритися не тільки на спорудження мосту, а й на будівництво нового, кам’яного, заводу для виробництва канатів. Старий, дерев’яний, більше не відповідав монументальному вигляду Поштової вулиці.

Вулиця учбових закладів та магазинів

вже до кінця 19 століття Поштова «гриміла» як вулиця, на якій розташовувалися досить престижні навчальні заклади: три жіночі гімназії (будинки №№ 22, 34, 39), два жіночі училища (будинки №№ 13 і 15), міське початкове училище № 26 (будинок № 40), зуболікарська школа (будинок № 30) та … Херсонська духовна семінарія.

Не меншу славу їй здобули представництва різних зарубіжних фірм, що спеціалізувалися на виробництві, механічних виробів, переважно сільськогосподарського призначення. Так, у будинку № 33 розмістилося представництво всесвітньо відомої фірми «Отто-Дейц», яке торгувало двигунами різних модифікацій та потужностей. У будинку № 9 “квартувало” представництво не менш відомої фірми “Альфа Нобель”, а в будинку № 15 вживалися представництва американської фірми “Аванс”, “Герлацького заводу” та “Коломенських машинобудівних заводів”.

Будинок № 10 славився відділенням фірми Ж.І. Кейс, який торгував як новомодними автомобілями, так і тракторами, молотилками, плугами та іншими сільськогосподарськими агрегатами. Однією з визначних пам’яток вулиці була знаменита на всю Одесу аптека «Ю. Лемме та Ко», яка містилася в будинку № 20 з 1860 року і славилася широким асортиментом медикаментів, які сюди доставляли чи не з усіх країн світу.

Сьогодні

На місці колись престижних будинків №№ 1 та 3 нині перебуває «п’ятиповерхівка», де базується Південне регіональне управління державної прикордонної служби України. Частина «банківських» володінь у будинку №11 належить Чорноморській транспортній прокуратурі, а в будинку №14 тепер розміщено видавництво «Маяк».

Чудова будівля №18 на розі Пушкінської, де колись була Бродська синагога, тепер орендована Одеським обласним державним архівом. А в будинку № 19, що належав у 19 столітті торговцю меблями пану Грінбергу нині вже не купиш паризькі дзеркала та віденські шафи, що загоряються, зате можна оплатити послуги телефонної кампанії «Фарлеп» і замовити візитні картки в рекламному агентстві.

На місці «бізнесу» будинку №33 зараз можна побачити «багатоповерхівку». А сусідній будинок № 31, який славився колись магазином музичних інструментів, сьогодні відомий одеським шахово-шашковим клубом, що знаходиться в ньому, і тим, що вимагає невідкладного капремонту.

З визначних пам’яток практично в первозданному вигляді зберігся будинок № 7 з оригінальною мансардою, яка колись належала мадам Дорос. Однак старожили з ностальгією згадують аж ніяк не його власницю, а лазню № 2, яка знаходилася тут у післявоєнні часи, куди за відсутності гарячої води ходило паритися практично все населення вулиці.

І як і раніше, як і сотню років тому, престижні торгові заклади відкриваються ближче до Олександрівського проспекту, а в’їзд на Жуковського з боку Канатної, на жаль, поки що важко назвати парадним.

Неординарний магазин

У старій Одесі, як казали, все було можливо, наприклад, побувати за один день в Америці, Англії, Бессарабії, Венеції, Гамбурзі чи Страсбурзі.

І для цього всього лише потрібно було вирушити на Катерининську вулицю, де колись розташовувалися готелі з такими “географічними” назвами. Як і сьогодні, вулиця починалася від фешенебельного центру міста, упиралася в мальовничий ринок “Привоз”, але на всьому своєму протязі була сповнена пам’яток найрізноманітнішого значення, виду і штибу – величний пам’ятник імперіатриці Катерині, грецьке училище, Свято-Троїцька церква, Вірмено- грегоріанська церква, ілюзіон “Художній”, будинки знаменитих одеських сімейств Боніфаці, Родоканакі, Маврокордато, Вальтуха, Ландесмана. Особняком стояв відомий і за межами Одеси “Англійський магазин Вільяма Вагнера”.

Це був перший у місті універсальний магазин, де можна було придбати мануфактуру, столове срібло, готовальні, швейні машини, ножиці для стрижки овець, хірургічні інструменти, сідла, парфуми, лорнети та багато інших предметів, товарів та виробів, повний перелік яких зайняв би , мабуть, кілька сторінок. Багато десятиліть магазин Вагнера містився в будівлі колишнього Рішельєвського ліцею, що займав цілий квартал від Ланжеронівської до Дерибасівської, підтверджуючи те, що в минулі часи фірми відрізнялися винятковою сталістю місця і назви.

Визначні і не дуже заклади харчування

Легендарне кафе Фанконі, що знаходилося навпроти магазину Вагнера хоча і належало потім Скведеру, але зберігало назву, яка настільки увійшла в історію, літературу і фольклор Одеси, що наші земляки відкрили “Кафе Фанконі” в далекому місті на чужій землі. Наразі кафе відновлене і знову працює.

А по діагоналі від кафе Фанконі, там, де колись був ресторан “Україна”, був респектабельний, якщо не сказати інтелігентний ресторан Робіна, в якому навіть був спеціальний кабінет для гри в шахи. Цікаво, що П.Ф. Робіна побажав було заповідати заклад своїм багаторічним старанним службовцям, але його шляхетному наміру дружно завадили родичі.

На Катерининській вулиці підприємства, як сьогодні кажуть, комунального харчування були представлені і чайними трактирами, один з яких називався “Комерційною біржею”, але відповідно до статусу свого та контингенту відвідувачів вони розташовувалися не в центрі, а ближче до “Привозу”. Крім цього, тут містилися ніяк не менше двох десятків бакалійних магазинів і крамниць – не бігати ж за кожною пачкою чаю або фунтом цукру на сусідні вулиці.

І на завершення “їстівної” тематики потрібно звернутися до спогадів старшого покоління одеситів. Вони ще пам’ятають, як в 1950-х роках на початку Катерининської доживала свій вік остання одеська “бублічна”, де чудові бублики випікали, можна сказати, на очах покупців, які цілком встигали доставити їх додому гарячими. Але потім цей колоритний заклад прикрили…

Можна і випити, і покурити

Не обійшли турботою і шанувальників Бахуса, оскільки до їхніх послуг на Катерининській, втім, як і по всьому місту, були затишні прохолодні заклади. Приміром, один з них утримувала мадам Ласька в будинку №23, там, де донедавна був розташований аналогічний заклад, який якийсь дотепний одесит назвав колись “Два Карла”, оскільки знаходиться якраз на розі вулиць, які ще недавно носили імена Карла Маркса та його тезки Карла Лібкнехта – молодим одеситам уже треба пояснювати зміст цієї назви. Колись вона була жартівливою, потім офіційною, а тепер і вона відійшла в історію.

Так само канули в минуле тютюнові магазини Катерининської вулиці, в яких продавали дорогоцінні трубки англійської роботи, гаванські сигари, безсмертні одеські “Сальве” і гільзи фабрики Конельського, тому що безліч курців воліли власноручно набивати їх улюбленим сортом. А скільки хлопців на все життя запам’ятали найпопулярніший у місті магазин іграшок вдови Колпакчі! А скільки молодих одеситів уперше купували дівчатам квіти на розі Катерининської та Дерибасівської біля будинку Вагнера…

Це було незабутнє, мальовниче видовище: на низеньких дерев’яних лавочках поруч одна з одною сиділи квіткарки, а перед ними в емальованих мисках і відрах – ошатні троянди, запашна весна бузок, кучеряві хризантеми, найтоншого і підступного аромату лілії. Споконвіку хто тільки захоплено не писав про це: І. Бунін, І. Бабель, В. Катаєв, Ю. Олеша, К.Паустовський… Давня і в прямому сенсі яскрава традиція, до того ж, що залишилася на сторінках літературних творів, вже сама собою стає пам’яткою. Нажаль, сьогодні такого вже не побачиш.

Гімназія та університет

Сьогодні тут Академія Холоду. Але в 1910-х роках на цьому місці був навчальний заклад, куди І. Ільф та Є. Петров “визначили” свого героя, який усе життя потім пам’ятав “латинські винятки, зазубрені… у третьому класі приватної гімназії Іліаді”. І цей факт біографії великого комбінатора зовсім не підривав реноме гімназії, де навчався письменник Л. Славін та інші наші поважні земляки.

Простежується цікавий збіг: літературний герой Остап Бендер навчався у гімназії Іліаді, яке прототип Остап Шор – навпроти, на фізико-математичному факультеті університету. На сторінках історії університету має залишитися і “Студентський літературний гурток”, рівень якого був настільки високим, що на його вечори та збори приходив І. Бабель, великий єврейський поет Х. Бялик, літературознавець Л. Гроссман, літописець Одеси А. Де-Рібас, поетеса В. Інбер, письменник А. Соболь, поет Г. Шенгелі, московський поет-футурист А. Чичерін…

Усіх їх слухали та пам’ятають старі стіни університетського Актового залу. Цю будівлю на Дворянській, 2 збудували у 1857 році для достославного Рішельєвського ліцею. А через вісім років стараннями М.І. , що став найбільшим фізиком, і С. Ю. Вітте, який послідовно очолював міністерства шляхів сполучення, фінансів і раду міністрів Росії. Магія високих постів настільки заворожила батьків міста, що вони назвали на його честь вулицю, що здавна іменувалась Дворянською, після чого Вітте міг заявляти: “Моя альма-матер стоїть на вулиці імені мене”, – як у схожому випадку висловлювався легендарний П. С. Столярський.

Два перейменування

21 травня 1902 р. перейменовується на вул. Вітте на честь російського державного діяча Сергія Юлійовича Вітте. 1870 р. він закінчив Новоросійський університет, будинком якого починається вулиця, 1869 р. зарахований до канцелярії Одеського генерал-губернатора, з 1892 р. стає міністром фінансів. 19 червня 1909 р. вулицю перейменовують на вул. Петра Великого на відзначення 200-річчя Полтавської битви.

Доречі, “Приватні скрипкові курси П. З. Столярського ” в 1910-х роках розміщувалися на Петра Великого, 15, як у той час називалася вулиця Вітте. Сюди приходив у дитинстві І. Бабель, який складався учнем уславленого маестро, але потім залишив його, чим накликав на свою голову обурення та закиди рідних.

Тоді на вулиці Петра Великого, 33, був літературний гурток “Колектив поетів”, де “засідали” будучи вже маститими А. Адаліс, Е. Багрицький, Б. Бобович, В. Катаєв, Ю. Олеша, 3. Шишлова, починаючі літератори С. Бондарін, С. Гехт, С. Кірсанов, бував тут І. Ільф. Також саме тут познакомились з поетами майбутні митці О. Шором, Л. Славін, і В. Сосюра, справжню міру таланту якого ми дізналися з появою його раніше заборонених творів… Народ, що пише, тут підібрався різний, але, як згадував Олеша, “це була школа”.

Щодо шкіл тут дефіциту не було. Крім гімназії Іліаді, в будинку “27 на розі Ніжинської містилася гімназія В. І. Малярова, як говорили, одна з респектабельних. У Малярова та Іліаді навчалися хлопчики, а дівчатка – у гімназії М. А. Бутович, там, де нині музичне училище ім. Данькевича. Колись до музики можна було долучитися на “Музичних курсах К. Ф. Лаглера” в будинку №12, на яких, на відміну від курсів Столярського, навчали грі на різних інструментах. А на Петра Великого, 18, була “обитель Терпсихори” – школа танців К. Д. Казімірова.

Комінтерн і ще декілька перейменувань

За розмаїттям навчальних закладів, підприємливі люди тримали на цій вулиці магазини канцелярських, як їх називали, паперових товарів, крім них тут у різні роки були каретні майстерні, польське музичне товариство “Ліра”, гомеопатична аптека, клуб “Латиські збори”, паштетна журналу “Єврейський медичний голос”, готель “Дворянський” – один із шістдесяти шести одеських готелів різних класів та репутації, власники яких розуміли, що цей вид бізнесу не найбезнадійніший… Увесь час на вулиці щось з’являлося, зникало, змінювало розташування . Змінювалася і назва вулиці.

1923 року її перейменували на вулицю Комінтерну; румунська окупаційна влада 19 листопада 1941 р. повернула назву “вулиця Петра Великого”, після ж визволення Одеси, коли Комінтерн, що піднаторів у міжнародному тероризмі, вже наказав довго жити, а про назву “Дворянська” не могло бути й мови, назад перейменовувати вулицю теж не стали.

Лише з 1995 року вулиці повернули її перше ім’я – Дворянська. І сама вулиця зазнавала змін. Колись вона починалася від Софіївської, але потім цей квартал повністю забудували і пальма першості відійшла до кварталу, де розташований університет. А вже в наш час тут ліквідували проїжджу частину, утворивши своєрідний мікробульвар між університетом та Академією холоду.

Походження “фонтанів”

Споконвіку і до нашого часу однією з одеських проблем була обмежена кількість прісної води, яку часто доставляли з околиць міста. Були, щоправда, джерела поблизу Чорного моря, які дали топоніми із компонентом «фонтан». Вода у джерелах була мінералізованою, можна навіть сказати, цілющою. Будь-який одесит міг спокійно сказати, фонтанська це вода, тобто із джерела, чи ні.

Зростаюче місто вимагало збільшення споживання води, чим неодмінно користувалися водовози, серед яких були не дуже чесні люди, які іноді привозили воду далеко не кращої якості. Випиваючи таку воду, одесити, знайомі з водою із джерел, казали: «Це не фонтан!», маючи на увазі, що привезена вода поганої якості. Згодом цей вираз став синонімом будь-якого продукту або виробу, якість якого бажає кращого.

Ще в 19 столітті біля Одеси було як мінімум два такі фонтани – Малий та Великий. Уздовж них формувалися дачні райони, Малий Фонтан поступово перетворився на Аркадію, а до Великого ще в 1882 провели лінію парового трамвая спеціально для обслуговування дач.

Станції

Фонтанська дорога починається біля Куликова поля, проходячи його краю. Сьогодні це частково маршрут 18-го трамваю. Цю лінію збудували аж у 1882 році, і ходив там спочатку (до 1910 року) паровий трамвай, по суті старовинний різновид поїзда, і все ж таки це була чи не перша лінія механічного міського транспорту в країні. Ймовірно, це саме він (“маленький одеський паровоз”) вирушає о 7:40, згідно слів відомої пісні.

З тієї ж причини і його зупинки, а також райони навколо них, було прийнято називати станціями. Всього було 16 станцій, і нагадують про них старовинні модернові зупинкові павільйони.

Середньофонтанська дорога

Середнім Фонтаном вважали узбережжя і прилеглу до нього місцевість, приблизно, від 7-ї до 11-ї станції тоді ще парового трамвая. Середньофонтанська дорога починалася за вокзалом і виходила до морського обриву на 9 станції. Але згодом початкову її частину звели в ранг Середньофонтанської вулиці, завершальну – від 9-ї станції до моря – найменували вулицею Червоних Зор, а дорогу, що залишилася, в “компенсацію” продовжили до 16-ї станції. А тепер, “переживши” багаторічну назву “вулиця Перекопської дивізії”, це просто Фонтанська дорога, оскільки веде вона і до Середнього та Великого Фонтанів.

Торговим і культурним центром Великого Фонтану завжди була 16-та станція, де місцеві жителі, дачники та громадяни, які прибули за іншими потребами, могли пообідати в ресторані, перекусити в буфеті, випити вина у винному погребі Поліді та освіжитися пивом у Музиченка. У 1892 році на 16-й станції відкрився перший у передмісті Одеси літній театр режисера Сергєєва, де актори грали на невеликій тьмяно освітленій сцені, а дачна публіка, що скучила по видовищах, розташовувалась під дощатим навісом, куди долітав свисток паровичка, музика зазивала сусідів здавалося, з усього Фонтану.

Дачі на Фонтанах коштували набагато дешевше, ніж на Французькому бульварі, тому і знімали їх на літо люди середнього достатку, яких у суспільстві завжди більше, ніж інших. А тому зал у Сергєєва не пустував. Видовищний бізнес у місцях масового відпочинку вже тоді був настільки прибутковою справою, що дерев’яний театрик Сергєєва потім поступився місцем спеціально збудованому кам’яному будинку, який більш-менш зберігся і сьогодні.